"В Росії це виявилося непідйомним": Говорова поділилася враженнями про сплеск емоцій щодо росіян-біженців, а також впливом війни на спортивні досягнення України та пошуком колес для навантажувача.

Олена Говорова, заступниця голови КМДА, відповідальна за реалізацію самоврядних функцій і бронзова призерка Олімпійських ігор 2000 року в потрійному стрибку, до останнього моменту не могла уявити, що Росія здійснить повномасштабне вторгнення в Україну. Проте, з перших днів війни, колишня радниця в Офісі Президента України активно долучилася до надання гуманітарної допомоги, організації спортивної логістики та виключення представників агресорських країн з міжнародних спортивних змагань.

У бесіді з OBOZ.UA Говорова розповіла про неймовірні зусилля, які були докладені в перші місяці повномасштабної війни. Вона також висловила думку про те, як ефективно Україні вдалося забезпечити ізоляцію РФ та РБ від міжнародних змагань, включаючи Олімпійські ігри-2024. Крім того, вона поділилася своїми роздумами про можливість виходу на один ринг з російською спортсменкою.

Яким чином, на вашу думку, війна позначилася на українському спорті?

Конфлікт залишив свій слід на всіх аспектах нашого існування та на Україні в цілому. Не оминула його увагою й український спорт.

Загинуло багато наших спортсменів і продовжують гинути, захищаючи нашу країну на фронті. Гинуть українські спортсмени, які знаходяться в містах, які кожен день обстрілює агресор. Частково наші діти виїхали за кордон, щоб мати змогу продовжувати життя далі зі своїми батьками і мати можливість тренуватися.

У дітей, які залишилися, тренування не проводяться на належному рівні через безперервні ракетні атаки та часті повітряні тривоги. Це також негативно позначається на житті наших дітей.

Безумовно, війна залишила свій відбиток і продовжує впливати на всі аспекти нашого спорту. Після здобуття перемоги нам потрібно буде відновити ситуацію, повернути дітей до занять спортом, а також знайти кваліфіковані кадри для відновлення спортивної сфери на високому рівні.

- А як війна розпочалася особисто для вас? Чи допускали думку, що ще до 24 лютого 2024 року, що РФ справді піде на повномасштабне вторгнення? Якось готувалися?

Моя війна почалася з гучних вибухів, які я почула, але не могла усвідомити, що це дійсно відбувається. Я не могла повірити, що таке можливо. Я була з сином, але о 6 ранку мені потрібно було їхати на роботу, тому я попросила, щоб Богдана забрали. Він поїхав за місто, а я провела день на роботі зі своїми колегами. Ввечері нас відпустили додому, щоб ми могли зібрати речі та внести зміни у своє життя.

З початку березня я опинилася в Ужгороді, де займалася роботою в гуманітарному штабі Національного олімпійського комітету. Мій син, який півроку не відвідував навчання, активно допомагав мені: ми разом розвозили гуманітарну допомогу, розвантажували фури, що прибували, і він завжди був зі мною на всіх нарадах.

Чи могла я навіть уявити, що росіяни дійсно вирішать на повномасштабне вторгнення? Ні, абсолютно ні. Це здавалося мені чимось неймовірним, я ніколи не вважала, що в сучасному світі можливе таке великомасштабне насильство, що люди можуть настільки втратити глузд, аби почати війну. Тому я зовсім не готувалася до цього сценарію.

Я ніколи не могла уявити, що війна може статися. Ще в середу я спілкувалася зі своєю подругою, і ми разом обговорювали, як це просто неможливо, що такого не може трапитися. Ми намагалися зменшити напругу у нашому оточенні, запевняючи один одного в безпеці.

Єдине, про що попросив тато Богдана Володимир, це щоб я зібрала валізу для сина. Я зробила це не стільки для того, щоб валіза дійсно була готова, а щоб продемонструвати: "Ось, я її підготувала, нехай собі стоїть". Проте в мене навіть не виникло жодної думки про подальші приготування чи плани.

Коли ми вже планували поїздку до Ужгорода, я закрила двері квартири, тримаючи невеличку сумку в одній руці та маленьку валізу в іншій. В моїй голові виникали різноманітні думки: з одного боку, я задумувалася, чи ще коли-небудь повернуся сюди, а з іншого — відчувала, що відправляємося в путь, але скоро повернемося назад. Це були складні роздуми. Єдине, що мені було зрозуміло, — я повинна зробити все можливе, щоб бути корисною в новому місці, куди вирушаю.

Отже, ми вирішили зустрітися, упакували кілька спортивних костюмів, взяли з собою потрібні медикаменти і вирушили до Ужгорода.

Які заходи були вжиті на початкових етапах для підтримки та розвитку українського спорту після початку повномасштабної війни?

Спочатку ми активно спілкувалися один з одним, уточнюючи, кому яка підтримка необхідна, хто де перебуває, кого потрібно рятувати, а кого відправити на змагання чи тренування. Я добре пам'ятаю, як завдяки Сергію Назаровичу Бубці нам вдалося налагодити контакт з Францією, з Філіппом Ламбланом, який організував безкоштовні тренувальні збори в Ліллі для нашої легкоатлетки Аліни Шух.

Сергій Назарович також вів переговори з Туреччиною, де приймали наших атлетів. Ті, хто перебував там у той момент, не поспішали повертатися додому і залишалися на тренувальних зборах. З'являлися і проблеми, як-от погіршення самопочуття у когось, необхідність проведення операцій. Усе це вимагало оперативного вирішення, адже часу на роздуми або тривалі обговорення не було.

Я пам'ятаю, як виникло питання про організацію двотижневих зборів для спортсменів, які готувалися до чемпіонату світу в США. Цим питанням займався Сергій Назарович, який зміг домовитися з Олімпійським комітетом США про безкоштовне приймання наших атлетів. Підготовка до цього процесу зайняла досить багато часу – ми почали в квітні, а завершили в травні. Обговорювали різні аспекти, такі як отримання віз, організація поїздки та фінансові питання. Це була велика кількість дрібних, але важливих деталей, які потрібно було врахувати.

З самого початку повномасштабної війни виникло питання про необхідність підтримки територіальної оборони та інших потреб. Георгій Зантарая, я та наші товариші активно включилися в процес забезпечення. Щодня наші друзі готували по 100 порцій їжі, а Георгій доставляв їх бійцям ТрО. Я добре пам’ятаю, як деякі літні люди залишились без родин і потребували нашої допомоги в харчуванні. Ми також брали на себе цю відповідальність.

Я згадую, як функціонував гуманітарний штаб, як ми забезпечували наших спортсменів екіпіровкою, адже багато з них залишилися без одягу. Ми також налагоджували співпрацю з Албанією, щоб приймаюча сторона могла безкоштовно підтримувати наших атлетів з Луганської та Донецької областей. Здається, що наші хлопці провели там близько місяця.

Ми організували співпрацю з готелями в Ужгороді для проведення зборів наших спортсменів. Це вимагало величезних зусиль у плануванні та логістиці. Гуманітарний штаб працював безперервно, цілодобово. Мій син Богдан був поруч, допомагаючи мені з розвантаженням фур, доставкою допомоги та участю у нарадах. Я завжди говорила йому: "Лише дай знати, якщо щось потрібно..."

У той період в Ужгороді функціонувало чимало таборів, куди прибували люди з різних куточків країни, і ми займалися доставкою гуманітарної допомоги до цих місць. Іноді ми організовували, щоб прийняли вантажі, які швидко псуються, і вели переговори про те, як саме фури будуть його транспортувати. Адже вони могли доїхати лише до кордону, а далі потрібно було також забезпечити його перевезення на нашу територію.

Я пам'ятаю, як отримали екіпіровку від Armani з Італії – вона була абсолютно новою. Це був доволі комічний випадок, адже кілька днів ми намагалися вирішити, як доставити її в Україну. Багато компаній відмовлялися перевозити цей вантаж, вважаючи, що це просто продукція бренду Armani. Пояснити, що це екіпіровка для збірної Італії, було справжньою проблемою. Проте врешті-решт знайшлися добрі люди, які вирішили нам допомогти і повірили, що це не просто брендова річ, а форма, призначена для наших спортсменів, які залишилися без необхідного.

Роботи було дуже-дуже-дуже багато, і зараз я вже навіть не скажу, скільки тисяч тонн вантажу ми отримали.

Якось нам передали дитяче харчування з Південної Кореї, але воно було в скляних баночках, а температура на вулиці сягала 50 градусів на сонці, і в нас єдина можливість розвантажити ці баночки була саме на вулиці, у дворі. І я розуміла: якщо ми з самого ранку не розвеземо цей вантаж по регіонах, то це все просто зіпсується.

І тоді нам на допомогу прийшла "Нова пошта". Я зателефонувала їхнім керівникам і звернулася з проханням про підтримку. Лише за три години вантаж вирушив у різні регіони України, де його найбільше чекали.

У ті дні ми піднімалися о шостій ранку і відпочивали о першій ночі, адже постійно були зайняті телефонами, безперервно писали та отримували повідомлення, постійно мали зустрічі, займалися обробкою інформації та вирішували логістичні питання. Тепер навіть не можу уявити, як нам вдавалося впоратися з усім цим.

Коли я знаходилась в Ужгороді, до мене подзвонила Ніна Лемеш і попросила допомоги. Їй потрібно було знайти склад в Києві для того, щоб там на деякий час можна було розмістити гуманітарну допомогу. І це буквально на початку війни, можливо, десь перші тижні березня. Як це зробити, коли я ніколи з таким не працювала?

Тоді я зателефонувала своїм друзям, подзвонила Гео Зантарая, і він домовився. Тобто люди безкоштовно надали склад, надали приміщення, надали людей, які працювали вдень і вночі, отримуючи гуманітарну допомогу і відправляючи її, як тільки можна було до Чернігова. Тому що, ви самі розумієте, наскільки тоді це було важко зробити маленькими партіями або великими. Це була постійна робота.

В один момент я отримала дзвінок, в якому повідомили, що нам більше не можуть надати навантажувач, який, до речі, знаходився в сусідньому магазині. Ми вирішили зв'язатися з працівниками цього магазину, і вони запропонували умову: якщо ми надамо колеса для навантажувача, то зможемо продовжити його використання. Тож я звернулася до своїх друзів, які не мають жодного стосунку до спорту, і запитала про колеса. Вони змогли знайти все необхідне всього за дві години, і завдяки цьому склад продовжив працювати у звичному режимі.

Деяких людей я жодного разу не зустрічала, але за цей час ми стали дуже близькими. Це стало можливим завдяки довірі, яку ми змогли вибудувати. Хоч я й не знала особисто цю людину, я відчувала, що саме вона може стати мені в нагоді сьогодні.

У Ужгороді я зустріла дівчат, які також приїхали зі своїми дітьми. Між нами виникла справжня довіра, адже ми могли без побоювань залишити своїх малюків одне з одним, коли виникала потреба попрацювати. Хоча вже давно кожна з нас роз'їхалася в різні боки, ми все ще підтримуємо зв'язок і цікавимося, коли знову зустрінемося. Ці спільні миті залишилися в пам’яті назавжди.

Звичайно, роботи було чимало; іноді проходили роки, і було складно зрозуміти, чому все відбувалося саме так. Частково ми направили значну кількість гуманітарної допомоги нашим хлопцям, які перебували в лікарнях. Це був один з численних аспектів нашої діяльності.

Щодо відсторонення Росії та Білорусі від участі в змаганнях, ми невпинно працювали над цим питанням з перших днів війни і до останнього моменту на Олімпійських іграх 2024 року. Я переконаний, що ця діяльність має продовжуватися, особливо з огляду на наближення зимової Олімпіади. Крім того, ми стоїмо на порозі необхідних змін в Олімпійській хартії, і саме в цьому аспекті слід зосередити наші зусилля.

- Чи можна трохи розповісти, які основні обов'язки має радник Офісу Президента з питань спорту і які були найтяжчі виклики з цього приводу на початку повномасштабного вторгнення?

З моменту початку війни основним завданням стало виключення Росії та Білорусі з олімпійського та спортивного руху. Це, безумовно, є одним із найскладніших викликів – необхідно донести до всіх, чому це так важливо. Мова йде про партнерів, організації та спортсменів, які, можливо, не повністю усвідомлюють, що саме відбувається в нашій країні.

Це тисячі зустрічей, численні дискусії, це наради та комунікація, це напрямки, по яких ми повинні працювати, аби досягти своїх цілей. Це одне з найзначніших питань останніх років, що стосується нашого спортивного середовища. Я вірю, що ми – наша країна, наші спортсмени та спортивні організації – здатні стати тими, хто здійснить вагомі зміни в олімпійському та спортивному русі.

Іноді було надзвичайно складно налагодити контакт з деякими федераціями та організаціями, проте ми вперто продовжували рухатися вперед, крок за кроком. Я не підтримувала ідею бойкоту Олімпіади, але, як я вже зазначала всім, хто звертався до мене, наразі ми обговорюємо питання участі олімпійців у змаганнях. Завдання спортсменів полягало в тренуваннях, а функціонерам — забезпечити можливість нашим атлетам змагатися на Олімпійських іграх без участі представників РФ та РБ.

Хочу підкреслити, що в умовах війни наша країна вжила всіх можливих і неможливих заходів, аби українські спортсмени могли взяти участь в Олімпійських іграх. Це стосується не лише відсторонення, але й організації тренувального процесу, фінансування, а також міжнародних змагань. Було зроблено багато, і це ще раз підтверджує, що спорт відіграє важливу роль у житті нашої нації.

Як ви зазначили, одним із ключових пріоритетів після трагічного дня 24 лютого стало усунення спортсменів країн-агресорів від участі у змаганнях. Яка ваша думка стосовно того, наскільки успішно нам вдалося реалізувати це завдання, і які кроки українського керівництва були особливо важливими в цьому процесі?

На мою думку, це є продуктивним результатом, оскільки ми не спостерігали участі РФ на Олімпійських іграх. Власні результати свідчать про це. Ми прикладали всі зусилля, аби на всіх рівнях довести, що участь спортсменів, які підтримують війну, в Олімпіаді є неприпустимою. Особисто я, мабуть, десятки разів ознайомлювалася з Олімпійською хартією, щоб підкреслити, що це суперечить навіть основоположним принципам, закладеним у документі.

Я усвідомлюю, що Гео Зантарая неодноразово зустрічався з Комісією атлетів, відстоюючи нашу позицію щодо проблеми біженців. Це питання викликало справжній резонанс, коли він порушив його на форумі спортсменів. Якщо ці особи, ці спортсмени дійсно підтримують дух Олімпійського руху, то вони мають можливість представляти команду біженців. І вже наступного дня в Росії спостерігався справжній інформаційний вибух: вони не могли зрозуміти, чому це питання стало актуальним і як так сталося, що його підняли!

Ми мали зустріч з Тоні Естанге, де обговорювали важливість участі нашої команди в Олімпійських іграх у Парижі. Наголошували на необхідності голосно заявляти про себе та висловлювали впевненість, що оргкомітет не дозволить участь РФ в Іграх-2024. Ми підготували сотні прикладів порушень критеріїв, встановлених Міжнародним олімпійським комітетом, які були направлені як до МОК, так і до оргкомітету Олімпійських ігор у Парижі.

Ми підтримуємо дуже позитивні стосунки з мером Парижа, пані Анн Ідальго. Вона є людиною з сильним характером, яка незмінно дотримується своїх переконань, зокрема, що росіяни не мають бути присутніми на Олімпійських іграх, і їх не чекають на змаганнях у Парижі. Також пані Ідальго відвідала Київ, де Гео Зантарая організував зустріч на базі "Локомотив", яка зазнала руйнувань внаслідок ракетного обстрілу, на жаль, тоді загинула одна людина.

І було прийняте рішення, що мерія Парижу допоможе у відновленні цієї спортивної бази. І на сьогодні вже є домовленість і є вже певні кроки і результати щодо фінансування у розмірі 120 тисяч євро саме цієї бази. Це проект двох мерій - Києва та Парижу.

Нещодавно пані Ідальго знову відвідала Київ, це вже п'ята її поїздка, разом зі своїм заступником П'єром Рабаданом, який відповідає за спортивні питання і раніше був капітаном національної збірної з регбі. П'єр відомий у Парижі та по всій Франції. Він на власні очі став свідком руйнівних наслідків ракетного обстрілу бази. Наразі тривають переговори з великою митрополією про надання допомоги у відновленні бази "Локомотив".

Куди б ми не вирушали, навіть під час моїх службових поїздок як заступника мера Києва, питання відсторонення Росії та Білорусі від участі в Олімпійських іграх обговорювалося всюди. Це особливо виразно відчувалося під час спілкування з нашими французькими партнерами. Я отримувала щиру підтримку на кожному кроці.

Щоб досягти бажаних результатів і бути почутими, важливо активно спілкуватися з міжнародною спільнотою про розвиток спорту. На прийомі у мера Лілля, пані Обрій, Георгій Зантарая та я обговорювали ситуацію в нашій країні, а також підготовку наших спортсменів до Олімпійських ігор. Ця комунікація була необхідною, щоб привернути увагу більшої кількості людей до нашої діяльності.

Я мала честь виступити на відкритті міжнародного легкоатлетичного турніру в Ліллі. Цю можливість мені надав Філіпп Ламблан, організатор заходу. Він зазначив: "Олено, на стадіоні буде три тисячі глядачів, а сотні тисяч побачать тебе по телевізору, тому варто, щоб ти розповіла про те, що відбувається".

І з одного боку, це було важко, тому що ти переживаєш все дуже емоційно, ти розумієш, що зараз знаходишся тут, де свято спорту, де показують гарні якісні результати, а у твоїй країні йде війна. З іншого боку - необхідно було донести людям, що зараз відбувається і як ми всі разом можемо це виправити. І дуже-дуже важливо використовувати будь-який момент, щоб говорити, говорити, говорити.

Ми нещодавно зустрічалися на Форумі спортивної дипломатії з Домініком Гашеком. Я дуже йому вдячна, тому що він з самого початку підтримував нашу країну і висловлювався щодо відсторонення РФ і РБ від спортивного руху.

Ми зв'язалися з ним ще в квітні 2022 року і запросили на зустріч із нашими дітьми. Разом із Ігорем Жовквою ми організували цю зустріч в посольстві. Хоча ми спілкувалися досить давно, особистої зустрічі у нас досі не було.

На Форумі спортивної дипломатії зустрілися, і він висловив думку, яку я вважаю досить конструктивною: нам необхідно розробити плани А та Б для стратегічного діалогу з нашими партнерами. Багато вже зроблено, але попереду ще чимало роботи.

- Але чимало федерацій вже допустили росіян до своїх змагань. Серед них такі, зазвичай, медальні для України дзюдо та фехтування. Що нам потрібно робити у таких випадках?

- Я вважаю, що необхідно ще більше працювати з міжнародними федераціями, ще більше працювати з національними федераціями, для того, щоб змінити думку, виправити її і рухатися в напрямку відсторонення і в напрямку змін. Це дуже важливо.

Так, ми отримали інформацію про те, що в світі налічується 80 військових конфліктів. Так, ми чули запитання: чому саме Україна, а не інші країни? Але ми змогли захистити свої права на проведення Олімпійських ігор. Тепер нам необхідно так само активно працювати в міжнародних федераціях. Це стосується як спортсменів, так і президентів, а також наших представників, які наразі перебувають за кордоном у різних установах і організаціях, що взаємодіють з міжнародними федераціями.

Це має бути чітка стратегія, і ми повинні рухатися вперед, дотримуючись її крок за кроком. Мене вразило, скільки країн в Міжнародній федерації фехтування підтримали повернення російських спортсменів. Це стало для мене справжнім шоком. Адже очевидні події, які відбуваються зараз, на жаль, залишаються незрозумілими для багатьох. Люди не усвідомлюють, що ми насправді захищаємо світ і Європу. Сьогодні ми є тією стіною, яка забезпечує їм можливість жити в мирі, і це викликає велике розчарування.

Необхідно підкреслити, що де б Росія не з'являлася, там завжди виникають проблеми. Численні скандали, які стосуються їхніх спортсменів, організацій та представництв, свідчать про це. Ми зобов'язані згадувати про це постійно. Це важливо, оскільки ці люди не здатні змагатися чесно. Саме про це йдеться, адже Олімпійський рух передбачає принцип справедливої конкуренції.

Яка ж може бути справжня конкуренція, якщо ми вже стали свідками цього у 2014 році під час Олімпійських ігор у Сочі? Тоді механізм, що дозволив Путіну підвищити свій рейтинг завдяки цим Іграм, виявився одним з найсумнівніших в історії. Згадаємо лише кількість допінгових скандалів і ті неймовірні схеми, які вигадували, аби їхні спортсмени могли пройти так званий "чистий" допінг-контроль.

Це жах взагалі. І про це теж потрібно говорити. І потрібно говорити не тільки з міжнародними організаціями, потрібно говорити із ВАДА, потрібно говорити з іншими організаціями, які тим чи іншим чином дотичні до цього. Повинна бути стратегія. Стратегія на декілька кроків вперед для того, щоб ми могли рухатися в заданому напрямку і заданим темпом.

Цікаво, як ви вважаєте, що повинні робити українські спортсмени, коли постає питання змагань з представниками РФ? Дехто вирішує не виходити на старт проти агресорів, в той час як інші прагнуть продемонструвати свою силу та змагатися. Розумію, що це лише теоретичне питання, і в легкій атлетиці, на щастя, таких ситуацій не виникає завдяки позиції президента World Athletics. Але чи змогли б ви вийти на сектор проти спортсменок з Росії?

Знаєте, я не раз роздумувала над цим питанням і можу з упевненістю сказати: ні. Ні, я не про те, що не змогла б виступити. Просто мені здається, що це абсолютно неможливо. Навіть не можу уявити, як би я змогла вийти на змагання проти спортсменки з Росії.

Можливо, я висловлюю думки, які можуть здатися неправильними, але нічого не змусить мене покинути це місце. Ні гроші, ні нові можливості, ні жодні інші фактори не змусили б мене вийти. Я б не змогла цього зробити, адже це просто неможливо. Для росіянки це завершилося б дуже погано.