Ведучий програми "Репортер" Василь Бирзул зазначив: "Глядачі помічають, як ти ставишся до свого професійного обов’язку і які думки виникають у тебе під час ефіру."

Ведучий новин телеканалу "Прямий" Василь Бирзул, який у професії вже 45 років, працював і радіо-, і телеведучим, був менеджером кількох каналів, розповів "Детектору медіа" про свій погляд на професію.

Василь Бирзул після закінчення факультету журналістики Київського державного університету імені Тараса Шевченка, працював у редакції "Останніх вістей" "Українського радіо" -- редактором, спеціальним кореспондентом, ведучим інформаційних програм. З перших днів катастрофи на Чорнобильській АЕС у складі спеціальної групи протягом року виїжджав до чорнобильської зони, в репортажах розповідав про перебіг рятувальних робіт. Був ведучим інформаційної програми "УТН", інформаційно-аналітичних програм: "Панорама", "Ракурс" на Українському телебаченні, програм "Соціальний статус" і "Відлуння" на ТОНІСі. Був віцепрезидентом Національної телекомпанії України, директором громадсько-політичних програм НТКУ, головним редактором громадсько-політичного мовлення Національної радіокомпанії України. Працював у "гарячих" точках в Косові, Південному Лівані, Сьєрра-Леоне.

Василь Іванович вже два десятиліття викладає у Київському національному університеті культури та мистецтв. "Я навчаю студентів бути справжніми в ефірі, залишатися природними, не грати ролі та не копіювати інших, а бути щирими", -- зазначає він. Крім того, Василь Іванович підкреслює, що ведучий повинен залишатися максимально об'єктивним. Серед його вихованок була Вікторія Рощина. "Вона вважала мене своїм ментором, і це викликає в мені гордість", -- додав він, демонструючи історію листування з Вікторією у месенджері.

До рейтингів ставиться спокійно, до Суспільного мовлення з повагою, особливо до "Українського радіо". Вважає себе фаталістом. "Якщо хоча б натяк буде, чи я сам відчую, що вже треба йти, то піду. Я не роблю трагедії з того, що не буду в ефірі. Мене за 45 років знімали з ефіру, повертали, знімали, повертали... І я до цього спокійно ставлюся", -- відверто сказав він.

Пане Василю, як ви опинилися на каналі Прямий? Чи були ви ведучим новин з самого початку?

Прямий канал — це колишній ТОНІС, якщо ви пам’ятаєте. Я займав посаду першого заступника генерального директора на ТОНІСі, про що колись писав "Детектор медіа". Коли канал змінив власників, мені запропонували стати ведучим новин. Зазвичай нові керівники звільняють стару команду, але генпродюсер Олексій Семенов сказав мені: "Сьогодні я побачив програму на ТОНІСі і подумав, що нам потрібен саме такий ведучий". Спочатку я сприйняв це як жарт, але він підтвердив: "Я бачу вас як ведучого новин". Я вів різні програми, починаючи з новин на "Українському радіо", а потім на телебаченні. Разом з Аллою Мазур ми вели новини, марафони, розмовні студії та ток-шоу. Ніколи не думав, що вдруге опинюся в такій же ситуації. Вважаю, це доля. Я був першим заступником генерального директора і став ведучим новин. Для мене, чесно кажучи, посади не мали особливого значення. Я фаталіст: якщо так сталося, значить, так і мало бути.

Отже, я вже знаходжусь тут вісім років. "Прямий" розпочав свою діяльність 24 серпня 2017 року.

-- Чи знаєте ви ще ведучих новин в Україні -- ваших ровесників?

Відверто кажучи, я не дуже за ними стежу, хоча, можливо, в світі новин є ведучі мого віку. Однак, безумовно, є такі, як Євгеній Кисельов та Матвій Ганапольський. Але я не вважаю, що вік — це щось, що варто вважати перевагою.

-- За кордоном часто на телеканалах можна побачити вже сивих ведучих, тобто з досвідом. У нас здебільшого це молоді. Вам не здається, що до старших ведучих більше довіри в аудиторії?

Нас навчили, що старші ведучі викликають більше довіри. Досвід інших країн підтверджує цю думку. Сьогодні ж спосіб подачі новин змінився кардинально. Можливо, глядач, який не знайомий з нашими внутрішніми процесами, не усвідомлює всіх нюансів. І, відповідно до традицій, покладає свою довіру на ведучих з сивиною в волоссі.

У свій час я вів дитячу програму під час навчання в університеті, а згодом працював на каналі "Промінь", де займався інформаційними випусками. В той період також розпочалося реформування інформаційного мовлення на "Українському радіо". З 1980 року з'явилися розмовні студії, що зробило нас першими журналістами, які виходили в прямий ефір. А з 2000 року ми проводили в ефірі цілі години, і наші глядачі та слухачі разом з нами проходили через ці зміни.

Яка ваша думка щодо рейтингів?

-- Я був одним з керівників каналу і знаю, як робляться рейтинги. І про скандали, пов'язані з вимірюваннями, знаю. Тому спокійно ставлюся до рейтингів.

Якщо ви введете в пошукову систему фразу "найбільш досвідчені ведучі новин в Україні", вам з'являться імена кількох колег, які мають понад десятирічний стаж роботи в цій сфері. Таким чином, для нашої країни десять років у журналістиці є значним досягненням. А скільки часу ви вже працюєте в цій професії?

-- Офіційно трудова книжка виписана 1 квітня 1980 року. Тобто цього року виповнилося 45 років як я в професії: і на телебаченні, й на радіо.

З ким із колег ви підтримуєте зв'язки і дружні відносини?

-- Не можу сказати, що я до когось із колег їжджу в гості чи до мене хтось приїжджає. Ми в основному спілкуємося по роботі. Можливо, тому що мої колеги, ті, з якими я колись працював, тепер на інших каналах. Безперечно, ми інколи бачимося. Але це не значить, що ми дружимо і сім'ями збираємося. У мене є друзі, але не з цієї сфери.

Розумію, якби ми працювали на одному каналі й були однолітками, то безперечно десь тусувалися б разом. Тепер я працюю серед молодих людей, мої керівники вдвічі молодші за мене.

Чи ви виходите в ефір щодня?

Щоденно, тиждень за тижнем.

Які найскладніші аспекти роботи над щогодинними новинами?

Так чи інакше, це невеликий стрес. Можна працювати 40 років, але все одно відчувати тривогу. Можливо, причина в відповідальності перед аудиторією — важливо не допустити помилок, донести інформацію так, щоб глядач зрозумів, не переключив канал і не сказав: "Що він там читає? Яка мета цього?". Я вважаю себе людиною з високою совістю, тому й переживаю. Після випуску новин у мене є 40 хвилин, щоб заспокоїтися і підготуватися до наступного ефіру.

О котрій годині у вас стартують випуски?

О 10-й ранку та щогодини до 18:00.

Ви самостійно створюєте підводки до новин, чи це завдання виконує ваші колеги?

Раніше ми самостійно створювали тексти. Коли я працював на Першому національному, існував тренд, коли ведучий сам формулював підводки, щоб більш чітко донести суть інформації. Наразі технології підготовки новин не дозволяють ведучим активно займатися написанням. Я можу лише внести корективи та відредагувати матеріал, щоб його було легше читати. У нас є команда професіоналів – редакторів, репортерів та журналістів, тому немає необхідності все робити самостійно.

Чи долучаєтеся ви до процесу вибору новин для ефіру?

Я лише починаю знайомитися, тому можу вносити зміни під свої потреби.

Раніше на українське телебачення та радіо надходили величезні обсяги листів від глядачів та слухачів. А як зараз, чи отримуєте ви зворотний зв'язок від своєї аудиторії? Які саме коментарі приходять?

-- Зараз, чесно кажучи, тільки в чатах соціальних мереж, але я стараюся їх не читати. Бо один похвалить, а інший насварить. А на мене це впливає, тому не читаю.

У молодості, коли приходили листи, їх було приємно читати. На "Українське радіо" надходило безліч кореспонденції, особливо багато – до дитячої редакції, а на телебачення – до діду Панасу, також отримували звернення від глядачів. Я зберігла кілька листів від однієї шанувальниці, науковиці, яка підписувалася як "Шукачка істини". Ця жінка володіла енциклопедичними знаннями, і її листи завжди були дуже цікавими для читання.

Або, пам'ятаю, одна жінка написала: "Мене дід сварить щодня, що не встигаю видоїти й вигнати корову зранку, бо слухаю о 6:00 новини. А я тільки слухаю вас, бо ваш голос (тоді в мене голос трошки кращий був) -- як бальзам на рану. Я не можу відірватися від приймача, весь час слухаю і слухаю". Я тоді приходив зрання, спросоння читав новини, а виявляється -- для когось то був бальзам.

Радіо в селі відігравало надзвичайно важливу роль. Місцеві жителі завжди знали, коли виходять їх улюблені програми. Я щиро цінував свою аудиторію і завжди ставився до неї з повагою. Адже я присвятив своє життя саме їм.

Ви мали досвід роботи на державних телеканалах, які тепер інтегровані в систему Суспільного мовлення. Як ви вважаєте, чи була ця реформа важливою для України?

-- Безперечно. Вважаю, що була потрібна. Я один з авторів одного з законопроєктів про суспільне телебачення. Тоді Віктор Ющенко був президентом, і його команда мене долучила до написання документа. Я вважаю, що Суспільне мовлення потрібне. Якби ще було незалежне і стабільне фінансування, бо від цього також залежить незалежність загалом. Якби наше суспільство справді було готове платити за чесне телебачення, і щоб ви не випрошували бюджет. Я знаю, був у керівництві Першого національного і ходив у Верховну Раду, на комітети, виступав, випрошував бюджет для державного мовника, який тоді виконував функції суспільного. І зараз колеги з Суспільного так само вибивають кожну копійку.

Я дуже радий, що існує незалежне Суспільне, де працюють мої студенти. Час від часу я переглядаю або слухаю "Українське радіо". Той факт, що Суспільне вийшло з марафону "Єдині новини", вже є позитивним кроком. Для мене Суспільне – це як рідна домівка; я хвилююся за його успіхи та невдачі і радію, коли все складається добре.

Чи використовуєте ви соціальні мережі? Якщо так, то які саме?

Я присутній у Facebook, але не надто активно користуюсь ним. В мені збереглося старе переконання, що ведучий новин не має демонструвати активність у соціальних мережах чи висловлювати свої особисті думки, адже це може викликати сумніви у глядачів щодо його об'єктивності. Свою громадянську позицію я висловлюю під час виборів, а в ефірі прагну залишатись нейтральним.

У ті часи, коли тільки починався Народний рух, я активно його підтримував і просував у медіа, запрошуючи до участі в ефірі. Це було досить ризиковано в умовах Компартії, і за це мені не раз ставили зауваження. Виходило, що я виявлявся частково залученим до цих процесів. А потім потрібно було нести відповідальність за те, що вони посварилися, зрадили один одного або обманули.

Тому я зрозумів, що якщо ти не член якоїсь партії, то краще дистанціюватися, бути рівновіддаленим, щоб до тебе була більша довіра в аудиторії.

Чи переглядаєте ви інші телеканали або слухаєте радіо? Якщо так, то які саме?

Я багато часу приділяю перегляду різних ведучих на телебаченні, це мені приносить задоволення. Крім того, я регулярно слухаю "Українське радіо", у мене є радіоприймач для цього. З деякими ведучими, такими як Наталка Соколенко, вдалося налагодити спілкування. У навчанні студентів я орієнтуюсь не лише на свої власні досягнення, а й на приклади моїх колег, адже вони справді професіонали у своїй справі на багатьох каналах.

Інколи мої співробітники діляться думками про те, як після виходу на пенсію вони планують займатися дачними роботами або поглинатися читанням книг. А у вас не з’являється бажання піти на пенсію?

Ні, спочатку хочу зазначити, що я вже на заслуженому відпочинку. По-друге, як я вже згадував, я фаталіст. Якщо навіть з'явиться найменший натяк на те, що настав час піти, я піду. Я не вважаю це трагедією, що можу не бути в ефірі. Протягом 45 років мене неодноразово знімали з ефіру, повертали назад, і я з цим цілком спокійно ставлюся.

Щодо вирощування овочів, то я мешкаю за межами міста. У мене є і сад, і город. Коли у мене є вільний час протягом тижня або влітку, коли день довший, я з великим задоволенням займаюся доглядом за ними. Крім того, я ще й допомагаю сусідам-пенсіонерам.

-- Ви передаєте свій досвід молодим? Викладаєте?

Я маю більше 20 років досвіду викладання в Київському національному університеті культури і мистецтв. Мої студенти, серед яких Григорій Решетник, Олексій Душка, Тарас і Леся Кобзарі, вже досягли великих успіхів і стали зірками. Пишася їхніми досягненнями, адже знати, що твоїм зусиллям хтось дякує, справді надихає.

Моя учениця, Вікторія Рощина, завжди вважала мене своїм наставником, і я дуже цим горджуся. Хоча я не був її викладачем, вона звернулася до нас з проханням пройти практику на ТОНІС. Зайшовши, вона сказала: "Василю Івановичу, дайте мені роботу, щоб я могла повністю зануритися в справу і не думати про інші речі". Здавалося, що за цим проханням стоїть якась особиста біда. Вона додала: "Я прагну увійти в цю професію. Допоможіть мені досягти цієї мети".

Протягом місяця вона проходила стажування і майже щодня запитувала про мій шлях до "Українського радіо", а також про те, як я розпочав свою роботу в журналістиці розслідувань. На початку кар'єри на "Українському радіо" я займався викриттям цікавих схем, за які нам могли б дати по голові, адже йшлося про великі гроші. Її так вразила ця діяльність, що згодом вона зателефонувала мені і повідомила: "Василю Івановичу, я тепер працюю на 'Українському радіо'". Потім вона почала займатися розслідуваннями, їй навіть погрожували. Я порадив їй шукати підтримку у серйозних організаціях, за якими стоять міжнародні інституції, таких як "Радіо Свобода" або "Українська правда". Незабаром вона знову зателефонувала і сказала, що вже співпрацює з цими медіа. Я зберігаю наше листування в месенджері.

Фактично вісім років до її загибелі вона весь час постійно радилася зі мною, телефонувала, писала. Я бачив, що деякі її колеги писали, що вона була вимоглива і скандальна. Я вважаю, що вона була дуже-дуже працьовита. Завжди вітала мене з днем народження, бажала мені здоров'я та хороших друзів. Ось подивіться, я написав їй: "Вікторіє, дякую, радий, що не помилився в тобі. Ти виправдала довіру і стала професійною журналісткою. Професійних успіхів тобі й щастя". Вона відповіла: "Дуже цінно чути це від вас...". У мене багато повідомлень від неї, але на останнє я не встиг відповісти. Вона похвалила мене, а я не знаю, що відповідати на похвалу. Думаю: "Ну, щось придумаю, тоді відповім". І не встиг, дізнався, що вже було пізно. Вікторія загинула...

На вашу думку, які якості потрібні для того, щоб стати успішним ведучим новин? Які поради ви могли б дати молодим спеціалістам у цій сфері?

-- Чесно кажучи, поради складно давати. У кожного свій шлях і в кожного свій секрет. Наприклад, Аллі Мазур глядачі завжди кажуть: "Ви говорите ніби нам особисто". Розумієте? Я ж трохи відсторонено це роблю, на жаль. Але я переконаний, що ведучий має бути в ефірі самим собою. І вчу студентів бути самими собою, бути природними, не грати, не дублювати когось, бути щирими. Глядач відчуває, що ти думаєш в ефірі, як ставишся до роботи.

-- Маєте якісь цікаві історії, пов'язані з роботою чи колегами?

Звичайно, існує безліч захопливих історій. Дозвольте поділитися кількома з них. Ось одна неймовірна! Вірите, що Папа Римський колись смакував горілку, яку я привіз з України до Рима? Це може звучати неймовірно, але це правда. Я вирушав у відрядження до Рима за запрошенням Отців Василіанів, які організовували певну подію і планували зняти про неї фільм. Це був ювілейний рік 2000, і я з командою (разом з оператором) поїхав туди. Я вирішив взяти з собою невеличкий подарунок з рідного краю — купив пляшку української горілки "Холодний яр". У Римі ми поселилися в монастирі, де я вручив пляшки святим отцям Августину і Амвросію. Через кілька років отець Августин, який тоді працював на радіо "Ватикан", приїхав до Києва, знайшов мене на Першому національному і сказав: "Василю, ти знаєш, що Іван Павло II пробував твою горілку? Твоя пляшка кілька років стояла без діла, а потім я випадково натрапив на неї і поклав до кошика з іншими українськими продуктами для освячення на Великдень. Коли Папа побачив, що там є, він запитав: 'А це українська?' Я підтвердив, відкрив пляшку, налив трішки, і він спробував".

Є ще одна історія, яка залишилася в пам'яті про мою маму, світлої їй пам'яті. Вона завжди була людиною, що відзначалася великою відповідальністю. У 1981 році я створював серію репортажів для "Українського радіо" на тему хліба, за що отримав нагороду. Один з репортажів був присвячений тому, як моя мама пекла хліб на свято. Одного разу до мене підійшов відповідальний секретар і сказав: "Василю, я ніколи не жив у селі, і моя мама не пекла хліб. Чи не міг би ти привезти мені хоч шматочок домашнього хліба? Твій опис був настільки вражаючим, що я зацікавився спробувати його". Я поїхав до мами, щоб передати їй це прохання. Вона відповіла: "Цього разу хліб, здається, не вдався. Можливо, наступного разу". Моя мама завжди була дуже вимогливою до себе. Пройшло багато років, і я вже майже забув про цю історію. Коли я знову приїхав додому в 1997-му, вона сказала: "Ось, я спекла чудовий хліб. Ти можеш відвезти його колезі, який хотів спробувати". Я привіз хліб через 16 років. На той час я вже не працював на радіо. Я знайшов кабінет колеги і вручив йому цей хліб. Він, звісно, не очікував такого сюрпризу і був зворушений до сліз.

Чи траплялися у вашому ефірі якісь кумедні ситуації?

Звичайно, такі ситуації траплялися. Пригадаю, як одного разу в ефірі раптово зникло світло. Я працював у студії Першого національного, яка не мала вікон. І ось раптом – темрява! У кімнаті було лише кілька довгих світильників позаду. Коли я глянув на екран, побачив тільки свій чорний силует. Що ж мені залишалося робити? Нас завжди навчили, що не слід акцентувати на помилках. Я вирішив не вибачатися за відсутність світла. Нехай глядачі думають, що проблема в їх телевізорах, а я продовжу вести новини спокійно. І через кілька хвилин світло знову з’явилося.

Раніше в студіях телебачення використовували лампи розжарювання, які часто перегрівалися і інколи вибухали. Уявіть, ведете новини, а за півтора метра від вас – бах! І вона розлітається на шматки. Ми знали про цю небезпеку, і під час ефіру звук вибуху звучав, як постріл. Одного разу, коли це сталося, керівництво подзвонило відповідальному випусковому і запитало, що ж сталося. А Вероніка Скляренко, світлої пам’яті, чудова журналістка і випускова, з гумором відповіла: "Оператор не витримав ваших новин і вирішив застрелитися від безвиході".

А що ви робите, якщо текст на суфлері перестає з’являтися?

Ми повністю підготувалися до цього. У мене кожна новина записана на окремих аркушах, які завжди під рукою. Коли я прочитую новину, я швидко перегортаю листи. Отже, навіть якщо текст зникне з екрана, у мене він завжди є в роздрукованому вигляді.

Які саме розслідування ви проводили? Чи було це можливим у часи Радянського Союзу?

-- Можливо, і ми робили. Мене зокрема зацікавило, чому у закладах громадського харчування на кухнях стояли великі каструлі, набиті великими шматками хліба. Тобто люди не з'їдали, і його потім згодовували худобі.

Я завітав до їдальні, щоб розібратися в тому, чому відбуваються такі ситуації. Зайшов до кабінету директорки, але її не виявилося на місці. Тож я вирішив трохи почекати. І, як то кажуть, удача усміхнулася журналісту: поруч сиділа заступниця директорки, і я вирішив поцікавитися: "Чи є у вас сьогоднішнє меню?". Вона люб'язно надала мені копію. Я поглянув на нього, поклав у кишеню й вирушив на перекус. Побачив, що вже стоять великі каструлі з хлібом. Я придбав комплексний обід і помітив, що мені поклали пиріжок, якого не було в меню. Поринув у дослідження цієї теми і з’ясував, що кухарі, замість обіцяних 100 г м'яса на порцію для супу або борщу, вкрали по 20 г, використавши їх для начинки пиріжка. А ще в комплексний обід входить два шматки хліба. Я з'їв один шматок з борщем, а потім постало питання: або ж з’їсти другий шматок чорного хліба, або пиріжок з м'ясом. Що б обрали ви? В результаті більшість відвідувачів залишали хліб, який потім йшов на корм домашнім свиням.

Я порахував, що лише на мені вони "заробили" 13 копійок. Я директорку запитав, скільки у них відвідувачів, виявилося 4 000 щодня. Помножте 13 на 4 000, на місяць виходила чимала сума. Це був просто лівий товар. Ви оплачуєте, а вони у вас крадуть. Я цю схему коли розкрив, тоді дзвонили моєму начальству на "Українське радіо" звідусіль: міністерства, треста, райкому партії.

Чи ви проводили це розслідування на радіо? Яка була назва передачі?

Для програми "Останні вісті" на "Українському радіо" наше керівництво уважно стежило за тим, щоб ефір не був перерваний. Адже радіо слухала верхівка республіки. Це розслідування залишило по собі багато спогадів, і мені ще неодноразово нагадували про нього. Я давав свідчення в міліції. Дивно, але в той час нам навіть надавали підтримку та заохочували критику. Коли ми готували критичні матеріали, згодом потрібно було підготувати ще й матеріали, що відображали наші виступи.

Позвольте мені поділитися незвичайною історією. Одного разу я відвідав Латвію, щоб провести інтерв'ю з президентом Гунтісом Улманісом. Уявіть, як все було серйозно: навколо президента стояла численна охорона, а атмосфера була досить напруженою. Я мав ставити запитання точно так, як їх було підготовлено заздалегідь. Коли я прибув, президент подарував мені свою книгу. Я подякував йому, заглянув у неї на мить і натрапив на рядок: "У дитинстві я любив пасти гуси". Хоча це питання не входило до мого списку, я не втримався і запитав: "Чи дійсно ви в дитинстві любили пасти гусей?". Це питання справило на нього великий вплив, і він охоче поділився своїми думками. Я вважав цей момент своєю журналістською перемогою.

Чи знаєте ви, що я розробляв правила для організації перших демократичних дебатів президентів після Помаранчевої революції?

-- На Першому каналі?

-- Так. Я тоді був керівником громадсько-політичного мовлення на Першому національному, відповідав за організацію дебатів між Ющенком і Януковичем. Хоч і була постанова ЦВК, але ведучий Юрій Мельничук переживав щодо деяких моментів. І я вирішив виписати регламент, що має робити ведучий у разі, якщо кандидат у президенти скаже щось образливе чи непристойне, або зробить щось інше несподіване. До четвертої ранку виписував на кілька сторінок регламент проведення дебатів. Потім прийшли Томенко, покійний Зінченко, кричали: "Ми вас посадимо, який регламент, є постанова ЦВК -- і цього досить!". А там не було жодної заполітизованості. Були виписані фрази, що повинен сказати ведучий на такій-то хвилині, як ведучий має відреагувати в разі, якщо кандидат у президенти відмовляється відповідати на запитання тощо. Це треба було комусь прописати, щоб перші дебати пройшли чітко. Дебати пройшли успішно, всі були задоволені, й команда Ющенка, й команда Януковича. І зрештою ті, хто обіцяв посадити, зрозуміли, що все було зроблено для того, щоб не перевести дебати у хаос.