Ведучий програми "Репортер" Василь Бирзул зазначив: "У ефірі моя позиція має залишатися об'єктивною".

Ведучий новин телеканалу "Прямий" Василь Бирзул у професії вже 45 років. Він виписував регламент проведення перших президентських дебатів після Помаранчевої революції. А Вікторія Розина вважала його своїм наставником.

Василь Бирзул, після завершення навчання на факультеті журналістики Київського університету імені Тараса Шевченка, розпочав свою кар'єру в редакції "Останні вісті" Українського радіо, де обіймав посади редактора, спеціального кореспондента та ведучого інформаційних програм. З перших днів аварії на Чорнобильській АЕС він входив до складу спеціальної команди, яка протягом року відправлялася в зону катастрофи, щоб висвітлювати хід рятувальних робіт у своїх репортажах. Василь також був ведучим інформаційної програми "УТН" та інформаційно-аналітичних програм "Панорама" і "Ракурс" на Українському телебаченні, а також програм "Соціальний статус" і "Відлуння" на ТОНІС. Він обіймав посаду віцепрезидента Національної телекомпанії України, керував громадсько-політичними програмами НТКУ та головував у громадсько-політичному мовленні Національної радіокомпанії України. Бирзул працював у "гарячих" точках, таких як Косів, Південний Ліван та Сьєрра-Леоне.

Василь Іванович уже два десятиліття навчає студентів у Київському національному університеті культури та мистецтв. "Я намагаюся навчити своїх учнів залишатися справжніми в ефірі, бути природними, не копіювати інших і проявляти щирість", — ділиться він. Також він підкреслює, що ведучий повинен залишатися максимально об'єктивним. Однією з його учениць була Вікторія Рощина. "Вона вважала мене своїм ментором, і я цим дуже горджуся", — з гордістю відзначив він, демонструючи історію їхнього спілкування в месенджері.

Він спокійно ставиться до рейтингів, а до Суспільного мовлення відчуває повагу, особливо до "Українського радіо". Вважає себе фаталістом: "Якщо я відчую, що настав час йти, або ж отримаю хоч натяк на це, то просто піду. Не бачу сенсу драматизувати ситуацію, якщо не буду в ефірі. За 45 років мене неодноразово знімали з ефіру, і я завжди повертався... І я сприймаю це з внутрішнім спокоєм", -- зізнався він.

Шановний Василю, як вам вдалося з'явитися на каналі Прямий? Ви з самого початку виконували роль ведучого новин?

-- Прямий канал -- це колишній ТОНІС, якщо пам'ятаєте. А на ТОНІСі я був першим заступником генерального директора, "Детектор медіа" про це колись повідомляв. Коли канал перейшов у власність іншої команди, мені запропонували вести новини. Зазвичай стару команду змітають, а тут генпродюсер Олексій Семенов сказав мені: "Сьогодні я побачив на ТОНІСі програму і подумав, що нам отакого ведучого треба". Я думав, що він пожартував. Але він підтвердив: "Я вас бачу ведучим новин". Я вів різні програми, починав із новин на "Українському радіо", потім на телебаченні. Ми з Аллою Мазур разом вели новини. Вів марафони, розмовні студії, різні токшоу. Ніколи не думав, що вдруге повернуся в ту саму річку. Думаю, значить доля. Був першим заступником генерального директора -- і став ведучим новин. Для мене, чесно кажучи, посади не мали значення. Я фаталіст: якщо так сталося, значить -- так треба було.

Отже, я вже провів тут вісім років. "Прямий" розпочав свою діяльність 24 серпня 2017 року.

Чи вам відомі інші новинні ведучі в Україні, які є вашими однолітками?

-- Чесно кажучи, не дуже стежу за ними, можливо, десь є й мого віку ведучі новин. Просто ведучі точно є -- Євгеній Кисельов, Матвій Ганапольський. Але я не вважаю, що старість -- це якась заслуга.

-- За кордоном часто на телеканалах можна побачити вже сивих ведучих, тобто з досвідом. У нас здебільшого це молоді. Вам не здається, що до старших ведучих більше довіри в аудиторії?

Нас виховали з думкою, що старші ведучі викликають більше довіри. Світовий досвід підтверджує цю тезу. Сьогодні технології подачі новин змінилися кардинально. Можливо, глядач, який не знайомий з нашими внутрішніми процесами, не усвідомлює всіх нюансів. І, як це заведено, покладається на авторитет сивочолих ведучих.

У часи навчання в університеті я мав можливість вести дитячу програму, а згодом працював у новинному блоці на каналі "Промінь". Тоді ж на "Українському радіо" розпочалися зміни в інформаційному мовленні. З 1980 року ми впровадили концепцію розмовних студій, ставши першими журналістами, які виходили в прямий ефір. Починаючи з 2000 року, ми проводили в ефірі цілі години, і наші слухачі разом із нами росли та розвивалися.

Яка ваша думка щодо рейтингів?

Я займав одну з керівних посад на каналі і маю уявлення про те, як формуються рейтинги. Також мені відомі скандали, пов'язані з їх вимірюванням. Тому я спокійно ставлюсь до цих показників.

Якщо ввести в пошукову систему "найстарші ведучі новин в Україні", можна знайти інформацію про кількох колег, які мають більше десятка років досвіду ведення програм. Таким чином, для нашої країни десятирічний стаж у цій професії є значним успіхом. А скільки років ви працюєте в цій сфері?

Трудова книжка була оформлена 1 квітня 1980 року. Це означає, що цьогоріч я святкую 45-річчя своєї кар'єри, працюючи як на телебаченні, так і на радіо.

З ким із колег ви підтримуєте зв'язки чи товаришуєте?

-- Не можу сказати, що я до когось із колег їжджу в гості чи до мене хтось приїжджає. Ми в основному спілкуємося по роботі. Можливо, тому що мої колеги, ті, з якими я колись працював, тепер на інших каналах. Безперечно, ми інколи бачимося. Але це не значить, що ми дружимо і сім'ями збираємося. У мене є друзі, але не з цієї сфери.

Уявляю, що якби ми були колегами на одному проекті і мали схожий вік, ми б напевно проводили час разом. Зараз я працюю серед молодшого покоління, і мої начальники значно молодші за мене.

-- Ви щодня в ефірі?

Кожного дня, тиждень за тижнем.

Які найбільші виклики виникають при підготовці щогодинних новин?

У будь-якому випадку це створює певний стрес. Можна працювати 40 років, але тривога все ще залишається. Напевно, це пов'язано з відповідальністю перед аудиторією: важливо не помилитися, донести інформацію так, щоб глядач зрозумів і не переключив на інший канал, не сказавши при цьому: "Що він там читає? Навіщо він взагалі на екрані?". Я вважаю себе людиною, яка дотримується своїх принципів, тому й відчуваю переживання. Після виходу новин у мене є 40 хвилин, щоб заспокоїтися та підготуватися до наступного випуску.

-- О котрій у вас випуски починаються?

В 10 годині ранку та щогодини до 18:00.

Чи створюєте ви власні підводки до новин, чи цим займаються ваші колеги?

-- Раніше писали ми самі. Коли я на Першому національному працював, тоді був тренд: тільки ведучий сам пише підводку, щоб розумів, про що говорить. Зараз технологія підготовки новин не дозволяє ведучому активно їх писати. Я можу тільки щось поправити, поредагувати, щоб зручно було читати. У нас професійна команда редакторів, репортерів, журналістів, тому немає потреби все самому робити.

Чи долучаєтеся ви до процесу вибору новин для ефіру?

Я лише на початку знайомства, тому можу адаптувати їх під свої потреби.

Раніше на українському телебаченні та радіо ведучі отримували величезні мішки з листами від своїх глядачів і слухачів. А як справи з відгуками сьогодні? Що саме пише ваша аудиторія?

На даний момент, відверто кажучи, я лише переглядаю чати в соціальних мережах, але намагаюся уникати їх. Бо хтось може похвалити, а хтось, навпаки, розкритикувати. Це впливає на мій настрій, тому вирішив не читати їх.

У молодості, коли ми отримували листи, це приносило велике задоволення. На "Українське радіо" надходило чимало кореспонденції, зокрема, найбільше – до дитячої редакції. Також глядачі писали на телебачення, зокрема, діду Панасу. У мене залишилися листи від однієї шанувальниці, яка підписувалася як "Шукачка істини". Вона володіла вражаючими знаннями, і було дуже цікаво читати її думки.

Або, пам’ятаю, одна жінка поділилася: "Дід мене щодня лаяв, що не встигаю видоїти корову та вигнати її на пасовище, бо слухаю новини о 6:00. Але я слухаю лише вас, адже ваш голос (тоді він у мене був трохи кращим) — справжній бальзам для душі. Не можу відірватися від приймача, постійно вас слухаю". Я ж приходив вранці, ще в сонному стані читав новини, а виявляється, для когось це було справжнім лікуванням.

Радіо в нашому селі відігравало надзвичайно важливу роль. Місцеві жителі завжди знали, коли виходили їхні улюблені програми. Я завжди був вдячний слухачам і глядачам, адже саме вони були моїм натхненням. Врешті-решт, я присвятив своє життя служінню їм.

Ви мали досвід роботи на державних телеканалах, які тепер інтегровані в систему Суспільного мовлення. Як ви вважаєте, чи була ця реформа важливою для України?

Безумовно. Я впевнений, що це було необхідно. Я є одним з авторів законопроєкту щодо суспільного телебачення. У той час, коли президентом був Віктор Ющенко, його команда запросила мене взяти участь у написанні цього документа. Я переконаний, що суспільне мовлення має велике значення. Проте важливо, щоб існувало незалежне та стабільне фінансування, адже це безпосередньо впливає на автономність в цілому. Якби наше суспільство дійсно було готове інвестувати в чесне телебачення, а не змушувати нас постійно шукати бюджетні кошти. Я маю досвід роботи в керівництві Першого національного і часто відвідував Верховну Раду, виступаючи на комітетах та намагаючись отримати фінансування для державного мовника, який тоді виконував роль суспільного. І сьогодні мої колеги з Суспільного стикаються з тими ж труднощами, намагаючись забезпечити кожну гривню.

Я щасливий, що існує незалежне Суспільне, де працюють мої студенти. Іноді я переглядаю або слухаю "Українське радіо". Те, що Суспільне вирішило вийти з марафону "Єдині новини", вже є позитивним кроком. Я завжди сприймаю Суспільне як свою рідну домівку: мені боляче, коли трапляються невдачі, і я радію, коли все вдається.

Ви зареєстровані в соціальних мережах? Якщо так, то в яких саме?

В мене є профіль у Facebook, але я не особливо активуюсь там. У мене склалось певне переконання, що ведучий новин не повинен активно користуватися соціальними мережами або ділитися своїми особистими думками, адже це може викликати у глядачів сумніви щодо його об'єктивності. Як громадянин, я висловлюю свої погляди під час виборів. А у телевізійних передачах моя роль полягає в тому, щоб залишатися нейтральним.

У часи, коли лише починав формуватися Народний рух, я активно його популяризував, підтримував у медіа та запрошував до дискусій. Це було досить ризиковано за часів Компартії, і за мою позицію мене не раз критикували. Виходило, що я був у певному сенсі заангажований. А згодом виникала необхідність відповідати за те, що вони посварилися, зрадили один одного або зійшли на хибний шлях.

Отже, я усвідомив, що якщо ти не є частиною жодної політичної партії, то доцільніше тримати певну дистанцію і залишатися нейтральним. Це сприяє підвищенню довіри з боку слухачів.

Чи переглядаєте ви інші телеканали або слухаєте радіо? Які саме?

Я регулярно переглядаю безліч ведучих на різних телеканалах, це приносить мені задоволення. Також я традиційно слухаю "Українське радіо" — у мене є приймач для цього. Я маю можливість спілкуватися з деякими ведучими, зокрема з Наталкою Соколенко. Коли навчаю студентів, я не ділюся власним досвідом, а скоріше звертаюся до прикладів своїх колег, адже вони успішно працюють на багатьох телеканалах.

Мої колеги іноді діляться думками про те, як після виходу на пенсію вони займуться вирощуванням рослин на дачі або більше часу присвятять читанню книг. А у вас не виникає бажання "вийти на пенсію" і зробити щось подібне?

Ні, дякую. По-перше, я вже на заслуженому відпочинку. По-друге, як я згадував раніше, я фаталіст. Якщо відчуєте, що настав час йти, або ж отримаю хоча б натяк на це, я піду без зайвих роздумів. Я не вважаю за трагедію, якщо не буду в ефірі. Протягом 45 років мене неодноразово знімали з ефіру, повертали назад, і так далі. Я спокійно ставлюсь до цього.

Щодо вирощування овочів, то я мешкаю за межами міста. У мене є і фруктовий сад, і город. У вільні від роботи дні, особливо влітку, коли дні стають довшими, я з радістю займаюся доглядом за рослинами, а також допомагаю сусідам-пенсіонерам.

Чи ділитеся ви своїми знаннями з молодшим поколінням? Чи займаєтеся викладанням?

-- Викладаю понад 20 років у Київському національному університеті культури і мистецтв. Мої студенти вже зірками стали: Григорій Решетник, Олексій Душка, Тарас і Леся Кобзарі й інші. Пишаюся ними. Це, чесно кажучи, тримає в житті, що тобі хтось вдячний.

Моя учениця Вікторія Рощина вважала мене своїм наставником, і я від цього дуже пишаюся. Хоча я не був її викладачем, вона звернулася до нас із проханням пройти практику на ТОНІС. Вона зайшла і сказала: "Василю Івановичу, дайте мені роботу, щоб я нічого іншого не думала". Здається, у неї була якась особиста біда. Вона додала: "Я прагну стати частиною цієї професії. Допоможіть мені в цьому".

Вона місяць була на практиці й майже щодня розпитувала, як я прийшов на "Українське радіо", як починав робити розслідування. Бо я журналістом-розслідувачем був на початку на "Українському радіо", цікаві схеми на той час викривали. Могли й по голові дати, бо великі суми були. І вона так захопилася всім цим, що потім через якийсь час зателефонувала і каже: "Василю Івановичу, я вже працюю на "Українському радіо"". Потім вона розслідування робила, їй погрожували. І я сказав, що треба шукати організації, за якими стоять солідні міжнародні інституції. Наприклад, "Радіо Свобода" чи "Українська правда". Вона мені знову зателефонувала і сказала, що вже співпрацює з цими медіа. Я бережу наше листування в месенджері.

Протягом восьми років до її трагічної загибелі ми постійно підтримували зв'язок — вона часто телефонувала і писала мені. Я чув від деяких її колег, що вона була вимогливою і конфліктною, але моя думка інша: вона була надзвичайно працьовитою людиною. Завжди пам'ятала привітати мене з днем народження, бажала мені здоров'я та вірних друзів. Ось, я написав їй: "Вікторіє, дякую, що виправдала мої сподівання. Ти стала справжньою професіоналкою в журналістиці. Бажаю тобі подальших успіхів і щастя". Вона відповіла: "Це дуже важливо чути від вас...". У мене збереглося багато її повідомлень, але на останнє я не встиг відповісти. Вона похвалила мене, а я не знав, що сказати у відповідь. Думав: "Подумаю над відповіддю і вже потім відповім". Але, на жаль, часу не було, і я дізнався, що вже запізно.

Як ви вважаєте, які якості потрібні для того, щоб стати успішним ведучим новин? Поділіться порадою для молодих професіоналів у цій сфері.

-- Чесно кажучи, поради складно давати. У кожного свій шлях і в кожного свій секрет. Наприклад, Аллі Мазур глядачі завжди кажуть: "Ви говорите ніби нам особисто". Розумієте? Я ж трохи відсторонено це роблю, на жаль. Але я переконаний, що ведучий має бути в ефірі самим собою. І вчу студентів бути самими собою, бути природними, не грати, не дублювати когось, бути щирими. Глядач відчуває, що ти думаєш в ефірі, як ставишся до роботи.

-- Маєте якісь цікаві історії, пов'язані з роботою чи колегами?

-- Історій, звичайно, багато. Розповім кілька. Є одна неймовірна! Повірите, що Папа Римський пив горілку, яку я привіз з України до Рима? Просто ніхто не вірить, а це правда. Я їхав у відрядження в Рим на запрошення Отців Василіанів. Там була якась подія, вони хотіли про неї зробити фільм. Це був ювілейний 2000 рік, поїхала творча група (я й оператор). Думаю, треба ж якийсь презент привезти з рідної Кіровоградщини. Купив нашу українську горілку "Холодний яр". У Римі ми жили в монастирі. Я презентував по пляшці святим отцям Августину й Амвросію. Через кілька років отець Августин, який працював на радіо "Ватикан", приїхав до Києва, знайшов мене на Першому національному і каже: "Василю, а ти знаєш, що твою горілку пив Іван Павло II? Твоя пляшка кілька років пролежала. Потім випадково її побачив і поклав до кошика з усілякими продуктами на освяту на Великдень Папі Римському. І сказав, що там лежить усе українське. А він перепитав, указуючи на пляшку: "А це українська?". Я сказав, що так, відкрив, налив трохи й він покуштував".

Є ще одна історія про мою маму, яку я завжди буду пам'ятати з теплом. Вона була надзвичайно відповідальною людиною. У 1981 році я працював над серією репортажів для "Українського радіо" на тему хліба, за що навіть отримав нагороду. Один з репортажів присвячувався тому, як моя мама готувала хліб на свято. Якось підійшов до мене відповідальний секретар і сказав: "Василю, я ніколи не жив у селі, і моя мама не пекла хліб. Чи можеш ти привезти мені хоч маленький шматочок домашнього хліба? Твоя розповідь так мене зацікавила, що я хочу відчути смак справжнього домашнього хліба". Я повернувся до матері і передав їй це прохання. Вона відповіла: "Цього разу хліб не зовсім вдался, можливо, наступного разу". Вона завжди була до себе вимогливою. Пройшло багато років, і я вже майже забув цю історію. У 1997 році я знову завітав додому, і мама сказала: "Ось, я спекла смачний хліб. Можеш відвезти його тому колезі, який хотів його спробувати". Я привіз той хліб через 16 років. На той момент я вже не працював на радіо. Знайшов кабінет колеги і передав йому хліб. Він був приємно здивований і навіть розчулився до сліз.

-- А були якісь курйозні випадки у вас в ефірі?

Звісно, такі ситуації траплялися. Наприклад, одного разу в ефірі раптово зникло світло. Я вела новини на Першому національному, у студії без вікон. І раптом — темрява. Єдине, що світилися — довгі лампи позаду. Я дивлюся на екран, а там тільки мій силует, чорний, як ніч. Що ж робити в такій ситуації? Нас завжди навчали, що варто уникати акцентування на помилках. Подумала, що не варто вибачатися за відключення світла. Нехай глядачі вважають, що проблема з їх телевізором, а я спокійно продовжу вести випуск. І, на щастя, через кілька хвилин світло відновилося.

Раніше на телебаченні у студії були лампи розжарювання, які нагрівалися й іноді стріляли. Уявіть собі: ти ведеш новини -- а така лампа за півтора метра від тебе -- бах! І розлітається. Ми в принципі знали, що може вибухнути, а в ефірі це було чути, ніби постріл. Ось одного разу це сталося, начальство телефонує відповідальному випусковому і запитує, що у нас трапилось. А Вероніка Скляренко, царство небесне, хороша була журналістка і випускова, каже: "Оператор застрелився від ваших новин, від безвиході".

-- А якщо текст на суфлері зникає, що ви робите?

-- Ми до цього готові. У мене кожна новина на окремому листочку, які під руками. Я прочитав новину й автоматично перегортаю листки. Тому, якщо текст зникне на підкажчику, він у мене є роздрукований.

Які розслідування ви проводили? Чи було це можливим у радянську епоху?

Цілком ймовірно, що ми дійсно це робили. Особливо мене вразило, чому в ресторанах та кафе на кухні можна було побачити величезні каструлі, заповнені великими шматками хліба. Виглядає так, наче люди не встигали його з'їсти, і в результаті залишки віддавали на корм тваринам.

Я прийшов у їдальню, щоб проаналізувати, чому так стається. Зайшов до директорки, її не було. Я вирішив почекати. І тут, як кажуть, удача журналіста. Поруч сиділа заступниця директорки, і я запитав: "А у вас є меню на сьогодні?". Вона дала мені копію меню. Подивився, поклав у кишеню і пішов перекусити. Дивлюся, вже стоять великі каструлі з хлібом. Купив комплексний обід, бачу, що мені поклали пиріжок, якого в меню не було. Почав розкручувати цю тему і виявилося, що кухарі, які мали покласти в суп чи борщ по 100 г м'яса на порцію за тодішніми стандартами, вкрали по 20 г, і зробили з цього м'яса начинку для пиріжка. А у комплексний обід входить ще два шматки хліба. Я з одним шматком з'їдаю борщ, а потім дилема: або я другий шматок чорного хліба буду їсти, або пиріжок із м'ясом. Що б ви вибрали? Таким чином більшість відвідувачів не доїдала хліб, який потім згодовували домашнім свиням.

Я порахував, що лише на мені вони "заробили" 13 копійок. Я директорку запитав, скільки у них відвідувачів, виявилося 4 000 щодня. Помножте 13 на 4 000, на місяць виходила чимала сума. Це був просто лівий товар. Ви оплачуєте, а вони у вас крадуть. Я цю схему коли розкрив, тоді дзвонили моєму начальству на "Українське радіо" звідусіль: міністерства, треста, райкому партії.

Чи ви проводили це розслідування на радіо? Яка була назва програми?

Для програми "Останні вісті" на "Українському радіо" керівництво пильно контролювало, щоб ефір не був перерваний. Адже тоді наш радіопрограму уважно слухали в керівництві республіки. Потім мені ще довго нагадували про те розслідування, на якому я дав свідчення в міліції. Дивно, але в той час існувала певна підтримка і навіть заохочення до критики стосовно нецентральних партійних і державних структур. Коли ми готували критичний матеріал, то зазвичай слідували за ним інші матеріали, які відображали наслідки наших виступів.

Ще розповім про унікальну ситуацію. Колись я приїхав брати інтерв'ю у президента Латвії Гунтіса Улманіса. Уявіть собі, біля президента стоїть багато охорони. Все дуже строго. Запитання треба поставити слово в слово, як завчасно написано. Я приходжу, президент мені дарує свою книжку. Я подякував, відкрив на мить -- і мені впав в око рядок: "У дитинстві я любив пасти гуси". У мене не було цього запитання, але запитав: "Ви любили в дитинстві пасти гуси?". Його це дуже розчулило, і він дав мені чудове інтерв'ю. Я вважав це своєю журналістською удачею.

А ви знаєте, що я виписував регламент проведення перших демократичних президентських дебатів після Помаранчевої революції?

Чи це на Першому національному каналі?

Отже, на той момент я обіймав посаду керівника громадсько-політичного мовлення на Першому національному каналі та відповідав за організацію дебатів між Ющенком і Януковичем. Хоча існувала постанова ЦВК, ведучий Юрій Мельничук відчував певні побоювання щодо деяких аспектів. Тому я вирішив створити регламент, що визначає дії ведучого у випадку, якщо кандидат у президенти висловить щось образливе або вчинить інші несподівані дії. Я працював над цим документом до четвертої години ранку, розробивши кілька сторінок з правилами проведення дебатів. Потім до нас прийшли Томенко та покійний Зінченко, які заявили: "Ми вас покараємо, який регламент? Є постанова ЦВК — цього достатньо!". Але в тому регламенті не було жодної політизації. Я прописав фрази, які ведучий мав озвучити у визначені моменти, а також вказав, як реагувати, якщо кандидат у президенти відмовиться відповідати на запитання тощо. Це було необхідно, щоб перші дебати відбулися без зайвих ексцесів. В результаті дебати пройшли успішно, і обидві команди — Ющенка та Януковича — залишилися задоволеними. Врешті-решт, ті, хто погрожував покараннями, зрозуміли, що все це робилося для того, щоб уникнути хаосу під час дебатів.