"Ваші близькі вже на кордоні. Очікуйте на дзвінок", - такі слова почули рідні братів Артема та Іллі під час обміну напередодні Великодня. Вони провели три роки в російському полоні.
Протягом цього часу рідні та друзі хлопців активно підтримували полонених, організовуючи акції в різних містах. Незалежно від погоди — чи то в спеку, дощ, чи мороз — на протязі тисячі днів їхні близькі відвідували заходи в Києві, особливо в день другої річниці ув’язнення. Вони писали Артему та Іллі листи, які надсилали до російських колоній. Мати щодня відправляла синам повідомлення на номери, що не відповідали. Рідні щоразу відчували тривогу, коли в тематичних групах з'являлися новини про можливий обмін. Але щоразу з'ясовувалося, що їхні хлопці не виявляються в списках. Проте, цього разу Артема та Іллю, морпіхів, все ж обміняли. Це стало справжнім чудом, подібним до Великоднього дива, адже 25 років тому в це свято народився Артем. А тепер, напередодні Великодня та свого 25-річчя, він повернувся додому з ворожого полону. Тепер велика родина з нетерпінням чекає моменту, коли зберуться разом, накриють стіл, без кінця обійматимуться та бажатимуть всім українцям, щоб вони також зустріли своїх найдорожчих.
Були в курсі, що відбудеться обмін, проте намагалися стримувати свої почуття.
Ми ведемо розмову з тіткою хлопців, пані Мариною, яка протягом усього цього часу була активним учасником у їхній боротьбі та залучила до цього процесу всю сім'ю.
Три дні після того, як Артем і Ілля опинилися в полоні, їхня мати Тетяна вирішила приєднатися до Збройних Сил України. Її сестра вже з початку повномасштабного вторгнення відвідувала територіальний центр комплектування. Проте саме 5 квітня 2022 року, в день, коли стало відомо про полон хлопців, їй надійшов дзвінок. Лише через три дні, 8 квітня, вона вступила на службу. Пройшовши навчання, вона стала бойовою медикинею і продовжує виконувати завдання на передовій. Під час цього періоду вона також здобула освіту психолога та отримала відповідну посаду у збройних силах. Під час обміну зв’язок з нею був втрачений, оскільки вона виконувала бойове завдання. Тому першою, хто дізнався про повернення наших хлопців, була я, - розповідає пані Марина.
Зауважує, що то був незабутній момент.
- Ми з подругою пішли до парку. Я знала, що цього дня буде обмін, адже ми є у всіх можливих спільнотах, що займаються полоненими та підтримкою їхніх рідних. Тому також знали, що, ймовірно, цього разу в списках будуть ті, хто народився після 2000 року. Це - наш кейс: Артем - 2000-го року народження, Ілля - 2003-го. Але, знаєте, ми вже стільки разів це все переживали: очікування, а потім - нестерпний біль і розчарування, що знову не наші. Це дуже важкі емоції, бо ти радієш за інших людей і, водночас, дуже боляче, що знову не твої... Після цього важко знову збирати себе докупи і продовжувати боротьбу. Тому вирішили не слідкувати за новинами. І ось мені телефонують із номера "+38 044..." Ще до того, як відповісти, я щось відчула. А далі було абсолютне щастя, ейфорія. Почула заповітні слова: "Ваших рідних обміняли. Вони на кордоні. Очікуйте дзвінка". Сестру видзвонила - я була перша, хто їй сказав, що Артема та Іллю звільнили. Вона пішла шукати зв'язок, - ділиться тітка морпіхів.
Щодня надсилала повідомлення своїм синам.
Марина розповідає, що матір хлопців щоранку відправляла їм повідомлення, хоч і знала, що сини їх не читають. Так сталося і 19 квітня 2025 року, коли вона надіслала чергове послання. Текст цього повідомлення родина морпіхів поділилася з Укрінформом:
"1110 днів без вас, мої найдорожчі синочки. Кажуть, що сьогодні можливий обмін. Щиро сподіваюся дізнатися, що ви знову вдома. Люблю вас більше за все на світі."
Після мого дзвінка Таня з нетерпінням очікувала, коли сини зв'яжуться з нею, - розповідає Марина. - Нам пощастило, адже вони змогли зв'язатися завдяки кореспондентці ТСН Наталі Нагорній. Вона зв’язалася з Танею через відеозв'язок і показала їй наших хлопців. Незабаром на телебаченні з'явився короткий репортаж, і ми всі отримали можливість побачити наших дорогих.
- Усі ці дні ми без кінця дякуємо Богові за це диво. Знаєте, це ж справді - Великоднє диво. Бо Артему, старшому із полонених братів-піхотинців, 30 квітня виповниться 25 років, він народився тоді на Великдень. Ну а зараз на це свято його нарешті повернули нам додому!
Мама хлопців стверджує, що не поділяє своє життя на етапи "до" і "після".
- Бо це є моє життя. Це наш шлях, який ми всі мужньо пройшли. І наш життєвий шлях продовжується. Тепер ми всі разом, - зауважує пані Тетяна.
Два листи від мами завжди були поруч, заховані в кишені, близько до серця.
Два рідні брати, які провели три роки в російському полоні, поділилися своєю історією в інтерв'ю для Укрінформу.
Мене звуть Артем, я з'явився на світ 30 квітня 2000 року в Новомиргороді, що на Кіровоградщині. У мене є двоє братів: Ілля і Андрій. Перш ніж вступити до армії, я навчався в коледжі на спеціальності залізничника. Проте зрозумів, що це не те, чим я хочу займатися, і після досягнення 18-річного віку в 2018 році я ухвалив рішення приєднатися до Збройних Сил України, обравши морську піхоту. Після підписання контракту я вирушив до навчального центру в Кам'янці-Подільському, де поглиблював свої знання у справі саперів, яка вразила мене своїм змістом. Згодом я успішно склав усі нормативи та отримав берет морського піхотинця.
Бойовий досвід здобував у селі Широкине поблизу міста Маріуполя. Загалом у мене було три ротації, я провів 18 місяців у зоні ООС. Під час однієї з ротацій вивісили прапор України на найвищій вежі одного з сіл на лінії бойового зіткнення. Про це навіть був сюжет по телебаченню.
- У 2021 році, Ілля, молодший брат, також виявив бажання вступити на військову службу і ми опинилися в одному підрозділі. Початок повномасштабного вторгнення Росії зустріли в Широкиному, потім потрапили на завод Ілліча в Маріуполі. Я, як старший, намагався підтримувати моральний стан свого 19-річного брата, який пробув лише кілька місяців у зоні ООС. Потрапивши в полон, сказав йому: "Тримайся постійно біля мене". І ми трималися разом, допоки не почалися "етапи". Через шість місяців полону нас роз'єднали, і я втратив з ним зв'язок узагалі. А ще через вісім місяців нас перевезли з СІЗО у різні колонії. І ця розлука продовжувалась 2,5 року до 19 квітня 2025-го, допоки нас не обміняли обох в один день. Одразу після обміну знайшли телефон та по відеозв'язку зателефонували дядькові Жені та мамі, яка чекала нас, писала нам листи, більшість із яких, правда, не дійшла. Але ті два, які я отримав від неї в полоні, постійно лежали в моїй нагрудній кишені. Вони гріли мені серце та вселяли надію на повернення. Надавали сил прокидатися кожного ранку", - написав Артем.
НАЙВІДМІННІШИЙ ТРЕНЕР ДЛЯ МОГО БРАТА
Ілля поділився, що з восьмого класу він здобував освіту в Дніпровському військовому ліцеї, спеціалізуючись на військово-дипломатичному напрямку.
"У процесі навчання, окрім військової та фізичної підготовки, значну увагу приділяли вивченню історії та правознавства. Коли я завершив навчання в ліцеї, моїм наміром було продовжити освіту у військовому навчальному закладі. Проте сталася непередбачувана ситуація: оскільки я почав навчання в школі в 5 років, на момент закінчення ліцею мені не вистачило необхідного віку, і мені відмовили у вступі до військового вишу. В результаті я здобув освіту вчителя фізичної культури та став тренером з легкої атлетики. Моя практика проходила в 92-ій школі, де я колись навчався, і навіть отримав пропозицію про роботу від директорки," - поділився Ілля.
Перед тим, як приєднатися до збройних сил, молодий чоловік активно займався боротьбою та брав участь у різноманітних змаганнях, де неодноразово здобував призові місця. У його колекції чимало нагород і медалей. Як розповідає його тітка Марина, він також був тренером для свого молодшого брата Андрійка. Коли мама запропонувала Андрію займатися боротьбою, він відмовився, заявивши, що чекає на повернення Іллі, який навчатиме його. У 2021 році, на той момент, його старший брат вже підписав контракт і служив у морській піхоті, зокрема в 501-му окремому батальйоні. Ілля пройшов військову підготовку та здобув спеціальність сапера, зайнявши відповідну позицію у військових силах. Повномасштабне вторгнення застало його в Широкиному, де його батальйон вступив у перші бої, намагаючись стримати ворожі атаки. Далі були важкі бої, оточення російськими військами, захист позицій і, зрештою, полон.
Не отримали від них жодних новин протягом трьох років.
З 1 березня 2022 року зв'язок із хлопцями був втрачений. Ми знали, що вони опинилися в оточенні, відступивши до заводу Ілліча в Маріуполі. Інформацію про їхнє життя отримували від брата, який також служить у війську і підтримував зв'язок з ними через радіо. Коли з'явився "Старлінк", нам іноді вдавалося спілкуватися. Проте ці миті були короткими, і часто ми не могли почути їхніх слів. Але вони виходили на зв'язок, ми чули їхні голоси, і для нас було важливо просто знати, що вони живі й продовжують боротися, - ділиться спогадами пані Марина.
Рідні дізналися про те, що хлопці потрапили в полон, 5 квітня 2022 року.
Пізніше ми отримали підтвердження від ворога через російський Телеграм-канал. Це відео було опубліковане 10 квітня 2022 року. Тоді ще не існувало чітких алгоритмів дій - не було зрозуміло, куди звертатися, кому телефонувати, які кроки робити... Ми, родичі полонених, на початку повномасштабного вторгнення, можна сказати, стали одними з перших, хто почав шукати вирішення цієї ситуації. Ми зверталися до МКЧХ, СБУ, поліції, спілкувалися з військовими частинами та ТЦК, а пізніше - з Координаційним штабом. Ми шукали хоч якусь інформацію на різних платформах, зверталися за допомогою до Харківської правозахисної групи та ініціативи "Пошук. Полон". Саме вони першими підтвердили нам, що Артем та Ілля знаходяться у полоні, було це 28 грудня 2022 року. Згодом з'явилася можливість писати листи. Ми регулярно користувалися цією можливістю, я та їхня мама писали по черзі. Листи передавали через Координаційний штаб та Уповноваженого Верховної Ради з прав людини. Коли дізналися, що можемо писати через російські ресурси, також вирішили скористатися цим варіантом, - розповідає тітка морпіхів.
Зазначає, що більшість з надісланих листів хлопці так і не отримали. Лише два з них дісталися Артема, а один - до Іллі.
Протягом усіх трьох років ми не отримали від них жодного...
До літа минулого року не було жодних звільнених, які могли б розповісти про наших рідних, що перебували в колоніях. Лише пізніше, під час обмінів наприкінці 2024 року та на початку 2025 року, почали звільняти тих, хто був у полоні разом з нашими хлопцями. Тоді ми вперше отримали новини про них. Ми були надзвичайно раді дізнатися, що вони живі, що тримаються, вірять і очікують на обмін.
З раніше звільнених стало відомо, що Ілля, який має велику пристрасть до читання, підтримував не лише себе, а й інших під час полону. Зі слів звільнених хлопців, Ілля ділився історіями, які запам'ятав, обмінювався знаннями та проявляв цікавість до всього, намагаючись зберегти ясність розуму. Він також підтримував своїх старших товаришів, незважаючи на свій молодий вік, - розповідає жінка.
Необхідно організовувати акції протесту і тиснути на росіян, щоб вони звільнили всіх.
Протягом останніх трьох років тітка Марина та родичі хлопців регулярно брали участь у акціях, що підтримують полонених.
Ми активно приєдналися до всіх можливих груп і каналів, збираючи інформацію про наших хлопців буквально по шматочках. Я надсилала запити, відвідувала Координаційний штаб у Києві, зустрічалася з представниками Червоного Хреста. З осені 2023 року в Дніпрі родини військовополонених та зниклих безвісти щотижня виходили на різні локації, аби нагадати людям про себе та підтримати одне одного. Завжди поруч зі мною були вихователь Іллі з ліцею Олександр Іванович, моя подруга Ксенія, а за можливості до нас приєднувалися й інші друзі. Також до акцій долучалися племінники, сестри Лариса і Орина в Києві, дядько з родиною - в Миколаєві. З нами був і молодший братик хлопців Андрійко, а також вітчим Віктор. Вони виготовили прапор із зображенням Артема та Іллі. В Олександрії на подібні акції приходила їхня сестра Марія, а іноді - інші родичі. Ми проводили ці заходи в своїх містах, незважаючи на дощ, сніг, мороз або спеку. Завжди брали участь у заходах у Києві, присвячених важливим подіям: 1000 днів полону, Дню морської піхоти та іншим, - ділиться жінка.
Вона підкреслює, що подібні заходи мають велике значення як для тих, хто перебуває в полоні, так і для їхніх близьких, які їх очікують.
Так, ми усвідомлюємо, що ці ініціативи не змінюють ситуацію для росіян, які ухвалюють рішення про обмін. Однак, ми постійно нагадуємо українцям та світовій спільноті про всіх тих, хто знаходиться в полоні, змушуючи їх не відводити погляд і усвідомлювати цю проблему. Ми тиснемо на російську сторону, щоб домогтися повернення військовополонених. І поступово наші близькі повертаються додому. Тому, коли мене запитують: "Ти більше не братимеш участі в акціях?", я відповідаю: "Ні! Я буду активною! Це надзвичайно важливо! Ми маємо визволити всіх, і кожен повинен повернутися додому!" - зазначила пані Марина.
"Зберемось усією сім'єю та накриємо великий стіл."
Тим часом, рідні Артема та Іллі з нетерпінням чекають їх повернення додому. Хлопці проходять реабілітацію і ще не мали змоги зустрітися зі своїми близькими.
Ми багато спілкувалися з психологами, тому не ставимо їм запитань, адже вони намагаються обережно ділитися інформацією, дбаючи про нас. Хлопці телефонують усім родичам — у нашій родині велика кількість людей, які дуже люблять їх і з нетерпінням чекають на зустріч. Багато з наших близьких зараз служать у війську: окрім сестри, це ще й чоловік, рідний брат, двоюрідні брати, племінник та дядько. Раніше ми планували, що коли Артема та Іллю звільнять, зберемося всі разом у дідуся та бабусі в Новомиргороді. Запросимо рідних, накриємо великий стіл у дворі, будемо сидіти разом, обійматися та спілкуватися, не в змозі наслухатися один одного, - ділиться вона.
Цього дуже чекає вся родина, каже тітка звільнених хлопців. І бажає усім, хто чекає рідних із полону, дочекатися своїх також.
Тетяна Когутич, агентство Укрінформ
#Українці #Збройні сили України #Російська імперія #Телебачення #Психолог. #Росіяни #Росія #Тактична мета #Укрінформ #Дніпро #Київ #Ліцей #Серце #Колонія #Маріуполь #Миколаїв #Прапор України #Мамо. #Полон #Боже. #Зв'язок #СІЗО #Бойовий досвід #Телевізійна служба новин #Двигун #Операція об'єднаних сил #Олександрія #Вищий навчальний заклад #Кіровоградська область #Дощ #Кам'янець-Подільський #Морська піхота #Великдень #Широкине #Новомиргород
