Від жахів з порцеляни до світання України: претенденти на премію PinchukArtCentre.

Зображення: PinchukArtCentre Виставка "Пил як лікування"

Твори номінантів можна об'єднати за кількома основними темами. Перша з них — війна, і деякі автори безпосередньо висловлюють свої думки з цього приводу. У своїй інсталяції "Пил зцілює" Євген Коршунов відтворив бліндаж: зовні це чорний паралелепіпед, що нагадує побутівку на будівництві, а всередині — традиційні дерев'яні нари, земляна підлога, буржуйка, маленький столик і навіть радіоприймач з музикою. Тут немає пилу та мишей, лише свіжий запах деревини і рівномірно освітлений простір сучасного артцентру, прихованого за дверима, обтягнутими старою ковдрою. Контекст має велике значення: у мирній західній країні такий об'єкт міг би передати потрібне послання, але в Києві він виглядає, скоріше, як імітація. У цьому аспекті прості малюнки на стінах, що зображують портрети та історії людей, з якими Коршунов спілкувався, набувають більшого значення; це цілком виразний військовий щоденник.

Патріотична композиція Василя Дмитрика складається з сотень малесеньких глиняних фігурок, створених на основі справжніх військових. Ці білі солдатики займають різні позиції: лежать, сидять, стоять — справжня армія. Поряд розміщені відеомонітори, що демонструють зображення цих фігурок, розкиданих на вулицях, у громадському транспорті та під ногами випадкових перехожих. Це яскрава метафора беззахисності та вразливості військових у сучасному світі.

Фото: Дмитро Десятерик Patrix

Максим Ходак у своєму проекті "Дорогий Джафаре" з'єднує військову тематику з кінематографічними елементами. Він намагається зв'язатися з культовим режисером Джафаром Панагі, представником нової хвилі іранського кіно. Ходак пише йому листа, в якому пропонує спільно створити фільм, що досліджує український досвід війни та роль іранських дронів "Шахед-136" у російських обстрілах. У своїй країні Панагі позбавлений можливості займатися професією через звинувачення в антиурядовій діяльності, але все ж знаходить шляхи для творчості. Ходак оформляє листа до Джафара на папері та планшеті, виготовляє мармуровий рельєф у формі "шахеда", на якому зображені сам Панагі, мобільна група, що знищує ціль у небі над Україною, а також батьки художника, які на велосипеді вирушають у поле, щоб побачити наслідки від збитого дрона. У відео демонструються фрагменти з іранських фільмів, де люди їздять на мопедах (ці мопеди отримали назву "шахеди" через характерний звук їхніх двигунів). Загалом, проект пропонує роздуми про участь іранського режиму у війні в Україні та можливість опору цьому режиму, проте його послання розпорошується між різними елементами, які з'єднані лише формально.

Зображення: надане PinchukArtCentre Творіння Максима Ходака

Мабуть, найбільш цілісним і збалансованим серед воєнних інсталяцій видається "Мирний пейзаж у неіснуючому музеї" Михайла Алексеєнка. Ідеш по старому паркету, впираєшся у стінку з мирним краєвидом: біла лінія умовного обрію на білому полотні, що оформлене бронзовою рамою з елементами людських кісток. Тут йдеться одразу і про евакуйовані колекції, і про фізичну руйнацію будівель музеїв, і про те, що за 33 роки незалежності в Україні так і не створили музею сучасного мистецтва. Просто, чітко, без зайвих мудрувань.

Фото: PinchukArtCentre Інсталяція Михайла Алексеєнка

Ще одна тема виставки -- постійно актуальна в останні роки, надто зараз, з огляду на нову політику Трампа в галузі розмаїття -- проблематика ЛГБТК+. Владислав Плісецький знімає трилогію напівбіографічних відео, в якій розмірковує про можливі дії в разі початку, продовження й закінчення війни. "Що робитимеш, якщо війна продовжиться?" -- це друга частина трилогії. Автор розповідає про своє життя: народився в Мурманську, в ранньому віці став свідком убивства матері батьком, потрапив у сиротинець, переїхав спочатку до родичів у Донецьк, а згодом до Києва. У фільмі поєднані сцени з життя квір-спільноти, гомофобні сюжети з російського ТБ, мотиви війни, телефонна розмова з дідом-традиціоналістом. Автор висловлює очевидні тези про огидність гомофобії та право ЛГБТ на гідне життя й компонує кілька неоднозначних моментів, що стосуються війни.

Зображення: PinchukArtCentre Творіння Владислава Плісецького

Антон Шебетко у своєму проєкті "Дорогі сини та доньки України" досліджує через квір-призму механізми формування образів національних героїнь та маніпуляції їхніми життєписами. У цій роботі представлено практично невидимі портрети науковиць, а також мистецьких і політичних діячок, які виконані шовкографією білим по білому. Також включена мініскульптура гей-порноактора Біллі Герінґтона, що є іронічним натяком на знущальну петицію 2022 року про заміну статуї Катерини II в Одесі його монументом. Крім того, представлена серія іронічних фотографій пафосних радянських пам'ятників, які за певного освітлення набувають гомоеротичного звучання. У проєкті також є невелика бібліотека з україномовними книгами та журналами на цю тематику, що свідчить про наявність якісних ЛГБТ-часописів і великої кількості вітчизняної та перекладної квір-літератури.

Зображення: PinchukArtCentre Проєкт "Шановні сини та дочки України"

Окрему увагу заслуговують унікальні інсталяції, що вирізняються формальною досконалістю. Художниця Женя Степаненко має пристрасть до горору, і її твір "Крик із пінної ванни" посилається на культові фільми жахів, такі як "Повсталий з пекла", "Драбина Джейкоба", "Американський перевертень в Лондоні" та "Виводок". Однак вона переосмислює ці твори у дотепному і дещо провокаційному ключі, створюючи монстрів і жахливі сцени в стилі порцелянового кітчу — тих біло-червоно-золотавих фігурок козачків, балерин і слоників, які раніше прикрашали телевізори або шафи. Таким чином, ми спостерігаємо двоїстість: з одного боку, милі домашні сувеніри, а з іншого — втілення страхітливих кошмарів. Тематика охоплює не тільки низький горор у жанровій ієрархії, але й умовність затишку та благополуччя, а також те, як наша свідомість адаптує те, що викликає страх. Ще однією рисою, притаманною якісному горору, є почуття гумору, адже жахливе і смішне завжди йдуть поруч.

Зображення: Дмитро Десятерик, Творіння Жені Степаненка

Дотепність так само превалює в інсталяції Юрія Болси "Завжди хотів бути тут". Художник відтворює власний щоденний побут, але як сюрреальне видіння. Так, за столом сидить пів тулуба -- масивний костюм на металевому каркасі, ще й увішаний різними фігурками й картинками. Можна сісти навпроти, натиснути кнопку на столі й розпочати діалог. Костюм почне ділитися передбаченнями, компліментами чи особистими історіями. На гойдалці біля стіни сидить друга половина костюма -- ноги в "чисто конкретних" треніках, з яких виростає нове біле тіло, наче личинка сильної та доброї особистості. Цей елемент дитячого майданчика доповнює фотографія кота, що жив у селі художника. На все це зі стелі дивиться життєрадісне чорне сонце, фізіономічно подібне до автора. А зменшена модель голови художника, затиснена рукою в рукавичці, висить над акваріумом з водою, наче готова приєднатися до новосформованого тіла. На скляних віконцях у дверях нашкрябані малюночки, такі собі каляки-маляки, які видряпують діти на вкритих памороззю шибках. "Завжди хотів бути тут" -- чудова ілюстрація того, як можна перетворити побутову рутину на візуально яскраву фантасмагорію, аби примиритися з вагою буття: ми, правду кажучи, його не вибирали, але завжди тут хотіли бути, слово честі.

Зображення: Дмитро Десятерик, твір Юрія Болси.

Мабуть, наймінімалістичнішою, а водночас найконцептуальнішою є інсталяція "Мазанка" Антона Саєнка. У ній лише дві поверхні, дуже близькі, але не ідентичні за кольором. Це стіна, виконана як мазанка, тобто побілена поверх глини й соломи, і велике прямокутне біле полотно на ній. Нічого зайвого. Майже повна герметичність, непробивність до інтерпретацій. Майже -- тому що є нерівна мазана поверхня, маленькі жмутки соломи, що випадають на підлогу. Біле полотно, зафарбоване в техніці лесирування, теж має власний мікрорельєф, але при цьому римується радше не з мазанкою під ним, а зі стінами артцентру довкола. Традиційна техніка малювання, накладена на архаїчну техніку будівництва посеред сучасного простору, влаштованого для постійного роздмухування бульбашки артбізнесу, підсумовуються в гіперестетичний ієрогліф. Він і заперечує цей простір, і зливається з ним до повного нерозрізнення -- варто лише відійти на кілька кроків.

Фото: PinchukArtCentre Інсталяція "Мазанка"

Хоча згадані інсталяції в основному акцентують увагу на просторі, Леся Васильченко у своєму творі "Ночі без тіней і світлі без проміння хвиль" вражаюче та глибоко досліджує концепцію часу. Цей проект складається з двох відеоробіт: широкоформатної проєкції "Ніч", що займає цілу стіну, та більш вузької "Тахіонесс", розташованої над нею. "Ніч" відтворює історію української ночі, об'єднуючи відеозаписи нічного неба з 1918 до 2025 року. Ці кадри були зібрані з архівів фільмів, починаючи з хронік доби Української Народної Республіки і закінчуючи зображеннями руйнівних російських обстрілів. Назва "Тахіонесс" походить від терміна "тахіон", що вказує на частинку, яка рухається швидше світла. Це відео, створене з використанням штучного інтелекту, навчалося на основі сотень фотографій світанків, здобутих художницею з різноманітних джерел, охоплюючи період з 1990 до 2022 року. Тривалість відео становить 8 хвилин, що відповідає часу, необхідному для того, щоб сонячне світло досягло Землі. Авторка сама надає концептуальне пояснення своєї роботи, залучаючи цитати з Жака Дерріда; проте цей подвіний фільм також можна розглядати як точну і влучну відповідь на виклики української сучасної історії. Він відображає безмежні сутінки диктатур, війн і гноблення, а також важкі й непрозорі тіні катастроф, що залишають слід у нашій пам'яті. Це вічне питання "доки сонце зійде, роса очі виїсть" залишається актуальним. Але наразі ми спостерігаємо короткий світанок нашої незалежності, який пробивається крізь безмежні хмари — ці вісім хвилин, що незабаром стануть символом нової ери.

Зображення: PinchukArtCentre Інсталяція Лесі Васильченко

Результати конкурсу дізнаємося у другому кварталі, коли міжнародне журі визначить лавреатів Головної (400 тис. грн) і двох спеціальних (по 100 тис. грн) премій. Переможці також отримають фінансову підтримку стажування, навчання, участі в резиденціях або створення нових робіт. Крім того, відвідувачі визначать володарку або володаря Призу громадськості з премію 40 тис. грн. Головна премія також означає автоматичну номінацію на Future Generation Art Prize, за яку змагаються учасники вже не лише з України, а з усього світу.

Експозиція буде діяти до 13 липня 2025 року. Кураторкою цього проєкту є Олександра Погребняк.

Ярослав Мотика: поєднання традицій та сучасного духу

Фото: PinchukArtCentre Інсталяція пам'яті Вероніки Кожушко-