Чорний лід можна описати як темну кригу.
В ніч з 8 на 9 березня 1996 року о третій годині в будівлі Українського Радіо сталася пожежа. Вогонь знищив всі студії мовлення, завдав серйозних ушкоджень фонотеці та зробив редакційні приміщення непридатними для роботи. Це був перший випадок в історії національного радіо, коли воно змушене було замовкнути. Хоча мовлення вдалося відновити вже через кілька годин, остаточні наслідки пожежі були ліквідовані лише в кінці 2021 року, через 25 років після інциденту.
Анатолій Табаченко розпочав свою журналістську діяльність на Українському Радіо в 1973 році. У 1996 році він зайняв пост керівника Першого каналу цього радіо.
Мені зателефонували близько п'ятої ранку, піднявши по тривозі. Я приїхав на першому метро, і коли вийшов на Хрещатику, мене одразу зустрів насичений запах диму, який огортав усе навколо. Коли я підійшов до нашого двору на Хрещатику, 26, і наблизився до центрального входу, то просто не міг повірити своїм очам. Весь двір був заповнений пожежними автомобілями, а найбільше мене вразив чорний лід під ногами. Він був чорним від води, яку заливали, і вся ця рідина витікала через центральний вхід у двір, а вночі було морозно, тому вода замерзла. Цей образ чорного льоду досі стоїть у мене перед очима.
Коли ми потрапили в приміщення, то виявили, що коридори Українського Радіо, які завжди були яскраво освітлені, тепер потопали в темряві. Електропостачання було відключене, з стін і стелі капала вода, а під ногами збиралися калюжі. З великими труднощами ми змогли обійти перший поверх, а піднятися на другий було неможливо через активну роботу пожежників. На вулиці стояло кілька десятків пожежних машин, прибули начальники міської пожежної служби, генерали та підполковники. На другому поверсі розташовувалася частина фонотеки з 50 тисячами магнітних стрічок, яка була повністю залита водою. Приміщення на другому та третьому поверхах зазнали значних руйнувань, навіть ті, що знаходилися далеко від осередку вогню. Мій кабінет розташований в іншому корпусі, але й там було неможливо працювати через стійкий запах диму та чорний наліт, що покрив друкарські машинки, стільці та столи.
Що ж робити? Радіо раптово замовкло, і звичне "говорить Київ" о 6-й годині не пролунало. Гімн України не зазвучав, а телебачення не вийшло на зв'язок. Люди в паніці почали хвилюватися, згадуючи події 19 серпня 1991 року, коли сталося ГКЧП. І за кордоном також настала тривога, адже українське іномовлення не вийшло в ефір.
Причини виникнення пожежі досі залишаються невідомими.
У Будинку звукозапису терміново були активовані резервні студії та апаратура. Однак весь колектив не зміг поміститися в цьому приміщенні, тому редакційні офіси почали поступово очищати від пилу і сміття, і будівля на Хрещатику, 26 стала знову оживати. Проте така організація роботи виявилася вкрай незручною. Відстань між Хрещатиком та вулицею Леоніда Первомайського, де розміщувався Будинок звукозапису, становила кілька кілометрів, і цю відстань доводилося долати щоразу, переміщаючись з редакції до студії. Для тематичних програм це ще було прийнятно, але про оперативність новин не могло бути й мови. Тоді згадали про трансляційний пункт Українського Радіо, розташований на 5-му поверсі Будинку профспілок. З цього місця зазвичай коментувалися паради, оскільки вікна студії виходили прямо на Майдан Незалежності. Саме з цього невеликого приміщення почали виходити новинні випуски. Таким чином, Українське Радіо функціонувало ще кілька років, поки не відновили резервні студії в підвалі на Хрещатику, 26. Лише через 10 років, у 2006-му, радіо повернулося до відремонтованого та оснащеного новою сучасною технікою мовного блоку. Цікаво, що саме тоді відбувся остаточний перехід від виробництва на магнітних плівках до цифрових носіїв. А велика телевізійна студія чекала на ремонт цілих 25 років. Лише наприкінці 2021 року в ній відкрився новий ньюзхаус, звідки зараз виходять телевізійні новини Суспільного.
Причини виникнення пожежі досі не встановлені остаточно.
Анатолій Табаченко розпочав свою журналістську діяльність на Українському Радіо в 1973 році. У 1996 році він зайняв пост керівника Першого каналу цього радіо.
За результатами слідства, основною причиною пожежі виявився електрочайник, що стояв на дерев'яній тумбочці. Від нього загорілася штора, вогонь швидко піднявся вгору, і через дерев'яні конструкції будинку вогонь миттєво охопив наступний поверх, на якому розташовувалася велика телевізійна студія, а потім перекинувся на четвертий поверх. Все це сталося надзвичайно стрімко. Варто зазначити, що пожежних викликала не команда радіостанції, а випадковий перехожий, який зателефонував з вулиці. У протоколах залишилося його прізвище — громадянин Штанько викликав рятувальників.
Вогонь спалахнув дуже швидко, і на другому поверсі опинилися диктори та співробітники центральної апаратної, де сталося загоряння. Вогняна стихія заблокувала їм шлях до виходу, тому рятувальники змушені були використовувати драбину, аби евакуювати одну людину. На щастя, його вдалося врятувати, і, на щастя, обійшлося без жертв. Остаточні причини пожежі залишилися невідомими, проте вважається, що основним фактором стало порушення норм пожежної безпеки. Проте не можна не згадати, що напередодні, 8 березня, можливі наслідки святкувань Міжнародного жіночого дня теж могли вплинути на ситуацію. Дехто висловлював думку, що це могла бути провокація, адже 9 березня — день народження Тараса Шевченка. Варто зазначити, що раніше на радіо надходили дзвінки про замінування з погрозами, тому ця версія також заслуговує на увагу. Незважаючи на все, ми щиро вдячні рятувальникам, які змогли врятувати наш будинок від вогню.
В інституті журналістики нас цьому не вчили...
В цих умовах Українське Радіо готувалося до приходу нового тисячоліття, яке відразу ж ознаменувалося політичними потрясіннями. У період 2000-х років не бракувало актуальних тем для обговорення. Дві революції, безперервна політична нестабільність, а зрештою й початок війни між Росією та Україною стали важливими етапами. Все ж початок було покладено з акцій під гаслом "Україна без Кучми".
Світлана Мялик - репортерка Українського Радіо.
Листопад 2000 року став важливим етапом в історії України. Це був час, коли на фоні політичних змін та суспільних хвилювань у країні почали з'являтися знакові події. Олександр Мороз опублікував так звані "плівки Мельниченка", на яких, зокрема, звучав голос, схожий на Леоніда Кучму, що натякав на причетність президента та силових структур до зникнення й вбивства журналіста Георгія Гонгадзе. Ця ситуація спонукала людей виходити на вулиці, а оскільки Українське Радіо розташоване в центрі столиці, на Хрещатику, 26, ми опинилися в епіцентрі подій. На Майдані з’явилися намети, проходили марші, люди протестували. Я тоді працювала журналісткою і з диктофоном у руках брала участь в цих акціях. Лідерами протестів були Юрій Луценко, майбутній міністр внутрішніх справ і генеральний прокурор, та Володимир Чемерис. Люди виходили з плакатами, і я вперше зіткнулася з труднощами роботи в таких умовах, адже правоохоронці розганяли демонстрації. У нашому журналістському інституті нам не надто навчали, як діяти в подібних ситуаціях і як висвітлювати такі події. Тоді було вирішено, що потрібно створити репортаж. Репортаж — це мій улюблений жанр, особливо для радіо. Я намагалася зафіксувати голоси учасників акцій, їх емоції та вимоги, а також представити думки з боку влади. Ми прагнули забезпечити об'єктивність у поданні матеріалу.
Політична агітація в "день тиші"
Леонід Кучма тоді зумів зберегти свою владу, проте плівки Мельниченка залишили свій слід. Після касетного скандалу суспільство стало надзвичайно напруженим. Хоча Кучма швидко усвідомив, що третій термін варто навіть не обговорювати, провладний кандидат Віктор Янукович викликав далеко не позитивні реакції у більшості виборців. Більш того, підкреслювалося його походження зі Сходу країни. Російські технології розподілу України активно впроваджувалися в інформаційний простір. Було зрозуміло, що президентські вибори 2004 року стануть зовсім іншими, складнішими і непередбачуваними в порівнянні з попередніми. Політичні уподобання стали предметом глибоких світоглядних суперечок, які розривали дружні стосунки і призводили до конфліктів у родинах. 21 листопада, у день другого туру виборів, мало бути вирішено майбутнє України. Це також був "день тиші", коли закон забороняв будь-яку агітацію.
Анатолій Табаченко обіймав посаду віце-президента Національної Радіокомпанії України у 2004 році.
У неділю, приблизно після 12 години дня, в ефірі звучала музична програма, що представляла собою концерт на замовлення. У цю передачу була вмонтована політична реклама Віктора Ющенка, яка транслювалася раніше і відповідала всім вимогам законодавства, оскільки була оплачена заздалегідь за укладеною угодою. Вона була запланована на один раз за тиждень до виборів у неділю. Однак, під час повторного ефіру сталося істотне порушення технології передачі: жодна програма, навіть якщо вже транслювалася, не повинна виходити в ефір без попереднього прослуховування. Цього не було зроблено, і на 15-20 хвилин у повторі прозвучала політична реклама одного з кандидатів у президенти — Віктора Ющенка. Коли я почув це по радіо, перебуваючи в кабінеті, мене вразило, немов струмом. Це могло мати серйозні наслідки. Перший канал Українського Радіо транслював цю рекламу в час, коли багато людей були на виборчих дільницях, що викликало величезний скандал. Всі одразу звернули на це увагу, новини почали з’являтися в медіа та на різних інтернет-платформах. Багато хто сприйняв це як приклад грубого порушення виборчого законодавства з боку демократичного кандидата. Однак, ясно, що він не був причетний до цього інциденту — це була просто серйозна помилка.
До Центральної виборчої комісії та штабів обох претендентів на президентську посаду були терміново направлені роз'яснення. Ситуацію вдалося вирішити, і обійшлося без кадрових змін. На захист ведучої Олесі Білаш, у програмі якої сталася ця неприємність, виступили журналісти та представники творчої спільноти.
Анатолій Табаченко обіймав посаду віце-президента Національної Радіокомпанії України у 2004 році.
Деяка група впливових осіб, які турбувалися про її майбутнє і можливість звільнення з посади, вирішила організувати кампанію на підтримку, збираючи підписи та пропонуючи заступництво, щоб знайти способи вирішення цієї проблеми. Врешті-решт, ситуацію вдалося врегулювати. Це не мало жодного впливу на результати виборів і не позначилося на них, проте очевидно, що це скоротило термін служби працівників Українського Радіо, які були залучені до цього процесу.
"Чи то радіо замовкне, чи ж буде висловлювати те, що журналісти вважають важливим."
Ця обставина не вплинула на результати виборів, оскільки вони були заздалегідь визначені. Інформація, яку оприлюднила Центральна виборча комісія, не збігалася з даними екзитполів та сподіваннями активних членів суспільства. Тому Майдан знову заповнився людьми. Починалася друга революція за часи незалежності України.
Світлана Мялик - репортерка Українського Радіо.
"Це вже були дуже великі акції, сотні тисяч людей, і ми як журналісти, були в центрі цих подій. І фізично, і морально ми підтримували ці акції. От як ти можеш підтримувати? Ти -- журналіст, маєш бути об'єктивним, але суб'єктивно ти підтримуєш ці акції. Я пам'ятаю, що все більше наших колег почали носити помаранчеву символіку. Ми так само носили чай, варили якусь їжу гарячу протестувальникам, ковдри передавали, тому що ми якось були як одне ціле, ми в цьому всьому жили".
Оксана Маловічко у 2004 році займала посаду заступника головного редактора редакції новин та очолювала страйковий комітет Українського Радіо під час подій Помаранчевої революції.
У 2004 році, коли розпочалася Помаранчева революція, на Українському Радіо був створений так званий "страйковий комітет". Я пригадую осіб, які стали його членами; хоча точну кількість не можу назвати, серед тих, хто нині працює на радіо, є Ніна Гончарук та Оксана Петрова, а також Ярина Скуратівська, яка не так давно була частиною нашої команди. Тодішні обмеження справді не дозволяли нам вільно висловлювати свої думки. Проте утворення страйкому дало можливість нашому керівництву діяти більш рішуче. Можливо, на них також тиснули, змушуючи виконувати певні накази. Але тепер у них була відмовка: вони ніби-то самі взяли на себе відповідальність, і ми нічого не можемо з цим вдіяти. Вибір перед нами стояв очевидний: або радіо залишиться мовчазним, як говорили учасники зборів страйкомітету, або ми почнемо говорити, але не лише про те, що хоче влада, а й про те, що важливо для журналістів. Такою була ситуація в той час.
Державна радіостанція, а всі в оранжевих шарфах.
Робота страйкового комітету полягала не лише в забезпеченні дотримання журналістських норм. Команда Українського Радіо також мала можливість виступити зі сцени Майдану.
Оксана Маловічко у 2004 році займала посаду заступника головного редактора редакції новин та очолювала страйковий комітет Українського Радіо під час подій Помаранчевої революції.
Хтось із членів страйкового комітету зв’язався з Миколою Томенком, і нас запросили виступити на Майдані Незалежності. Там вже зібралися мільйони людей, десятки, сотні тисяч, а на трибуні безперервно виступали політики, артисти, журналісти і багато інших. І ось, в один чудовий момент, дійшла черга і до нас. Ввечері ми всі, повним складом страйкому, разом із кількома іншими особами, вирушили на сцену. Коли ми виступали перед такими величезними натовпами, це, безумовно, залишило незабутні враження.
Хотілося б згадати Тараса Курчика, співака, який, наскільки мені відомо, наразі працює у львівській філармонії. У той період він організував розподіл сотень помаранчевих шарфів на радіо. Усі співробітники радіостанції носили ці шарфи, незважаючи на заборону, адже це було державне радіо. І ми мали можливість виступати з цієї трибуни.
Найцікавіше відбувалося після цього насправді. Коли ми повернулися, це був вже вечір, одразу нас викликали до Набруска, тодішнього керівника, в кабінет. Ми туди прийшли і там був він, Віктор Набруско, Валерій Колінько і ще чимало людей. І Віктор Іванович так і каже: от як нам не пощастило. Я кажу, що таке? Він каже, ну коли ви виступали, йшла реклама, і ми не змогли подивитися, що ви сказали українському народу. І їм справді було це прикро, тому що вони були раді за те, що там були представники від радіо. Тому що попри те, що вони сиділи тут на Хрещатику, вони хотіли бути з нами, це я знаю точно і можу це з упевненістю говорити".
"У своїй свободі журналісти зібралися на Майдані."
Виявляється, друга революція не стала фінальною. Різка зміна європейського вектора України та спрямування на Митний союз з Росією і Білоруссю виявилися повною несподіванкою для українського населення. Однак, здається, це стало несподіванкою лише для них.
Світлана Мялик - репортерка Українського Радіо.
У той момент я була частиною уряду, під час засідання, яке проходило в кабінеті Азарова. Саме тоді було прийнято важливе рішення: ми змінили курс з європейського на московський. Я пам’ятаю, як ми з колегами чекали завершення зустрічі, насолоджуючись кавою в кав'ярні Кабінету міністрів. Раптом журналістка з РІА-новості сказала: "У мене є інформація, що на засіданні щойно ухвалили це рішення". Ми не вірили, адже це здавалося неможливим. Вона додала: "Я не знаю, але мені надіслали повідомлення". РІА-новості, зрозуміло, має свою штаб-квартиру, тому ми кинулися перевірити цю інформацію. Ми стояли під дверима і зрештою підтвердили, що це дійсно так: рішення було ухвалене.
На Майдані знову зібралися люди. Мирна акція через низку провокацій швидко переросла у силове протистояння, жертвами якого стала Небесна сотня. Журналісти Українського Радіо знову опинилися у центрі подій. В ефірі намагалися подавати обидві точки зору. Але як громадяни, більшість радійників, звісно, підтримували Майдан. За певний час, коли було перекрито рух автомобілів у центрі, користуючись службовими посвідченнями журналістам радіо вдавалося проїхати машинами аж на Хрещатик, і з собою провезти теплий одяг, ліки та інші необхідні протестувальникам речі.
Ніна Гончарук - журналістка, яка почала свою діяльність на Українському Радіо ще в 1971 році.
У вільний час можу з упевненістю стверджувати, що всі журналісти бували на Майдані. Вони приходили, діяли, допомагали, приносили щось корисне. Моя улюблена локація — четверта барикада. Саме тут, навпроти Українського Радіо, була розташована козацька залога. З багатьма з цих хлопців ми завели дружбу, і майже всі вони вирушили на фронт у 2014 році.
Литвин -- історик, Тягнибок -- психіатр
У той період на Українському Радіо вже декілька років транслювалися тематичні програми, які акцентували увагу на найзначніших подіях. Серед них були "Житейські будні", що охоплювали соціально-побутові аспекти, "Український вимір", який зосереджувався на культурі та громадських ініціативах, а також суспільно-політичний проект "Порядок денний". У часи Майдану зберегти баланс у контенті останньої програми було особливо складно, проте в ефір запрошували опозиційних політиків, експертів і активістів. У свою чергу, ведучий "Українського виміру" Роман Коляда застосовував власні підходи у веденні програми.
Роман Коляда - голос Українського Радіо.
У 2010 році я отримав повну творчу свободу від Тараса Аврахова, який зазначив: "Ось програма, шукаємо український контекст у всьому. Ти вільний, за винятком закликів до зміни конституційного ладу". Отже, все, що не заборонено законом, вітається. Ця програма вийшла водночас загальногуманітарною та яскраво проукраїнською, хоча й без політичних акцентів. Коли я сьогодні намагаюся зрозуміти, як мені це вдалося, не можу знайти пояснення. Це якийсь феномен, який виник просто тому, що я досліджував теми від інженерії і науки до специфічних гуманітарних питань.
Одного разу керівництво доручило Роману Коляді провести інтерв'ю з тодішнім Головою Верховної Ради, Володимиром Литвином. Це завдання повністю суперечило концепції аполітичної програми. Роман знайшов цікавий підхід: він вирішив спілкуватися з Литвином не як з політиком, а як з істориком, що справило на спікера неабияке враження. Цей метод згодом виявився вдалим і дозволив запрошувати до "Українського виміру" багатьох впливових особистостей під час подій на Майдані.
"Там були знакові речі. 2 грудня після гігантського віче Любомир Гузар був у мене в студії, і ми спілкувалися, він був разом з Євгеном Сверстюком. Потім уже в мене могли з'являтися Олег Тягнибок, Андрій Садовий, хоча з ними я використовував майже той самий метод, який я намацав в розмові з Литвином. Я з Тягнибоком говорив як з лікарем-психіатром, використовуючи його профільну освіту. Він теж ржав на початку, коли я поставив перше запитання про психічний стан нашого політикуму. Він реготнув -- і далі на всезагальний подив не поліз на свого традиційного "броньовика", значить - "товариство", там і ці всі речі. Нормальна сорокахвилинна спокійна розмова була в студії.
Коли розстріли почалися, це була страшна ситуація для мене, це був такий шок. Я в цей момент стояв у Гени Ракуленка в кабінеті, я з чимось зайшов. Повертаюся в телевізор - і там просто в прямому ефірі чую з вулиці, що швидкі ревуть, а він каже: "Слухай, там стріляють". Кажу: "В значенні стріляють?" І ми так дивимося обидва цими квадратними очима, і тільки потім в голові починає проступати жах. Це психічно дуже був важкий момент".
Як виявилося згодом, скориставшись моментом, коли увага українців та міжнародної спільноти була зосереджена на подіях у Києві, Росія вже активно планувала анексію Криму. 2 березня 2014 року, коли Рада Федерації надала Путіну дозвіл на введення військових сил, стало очевидно, що на півострові не було жодних "зелених чоловічків". Українське Радіо негайно запустило марафон, в якому взяли участь тодішні ключові політики, активісти та кримські військові, які, не отримавши чітких вказівок з центру, намагалися чинити опір. З часом цей марафон перетворився на щотижневу програму, одним із героїв якої став, наприклад, капітан тральщика "Черкаси".
З початком війни на Українському Радіо з'явилася низка нових проєктів, серед яких виділяється "Донбас.UA". Ідея цього проєкту належить Дмитру Хоркіну, який також виступав його ведучим. У той час, коли українці були розділені політичними конфліктами минулих років і під впливом нав'язаної концепції "різних сортів українців", вони не усвідомлювали критичну важливість єдності та реального ворога, що загрожує ззовні. Програма "Донбас.UA" стала однією з перших платформ в українському медіапейзаже, що сприяла налагодженню зв'язків між мешканцями різних регіонів. Це, в свою чергу, стало основою для формування опору проти російської окупації в східних та південних областях, що дозволило в 2022 році вистояти перед російським наступом з єдиними зусиллями.
Невдовзі стартував новий проєкт, що вже протягом десяти років вражає глядачів - програма "Герої". Першим ведучим цього шоу став В'ячеслав Козак, а згодом його місце зайняла Ніна Гончарук.
Ніна Гончарук - журналістка, яка почала свою діяльність на Українському Радіо ще в 1971 році.
Це були молоді хлопці з Майдану, які вирушили на фронт. Один з них — Олекса Сокіл, тепер він служить капеланом. Він встановлював прапор на Донеччині, під ДАПом, коли отримав поранення осколком, що потрапив під серце. Але він залишається справжнім патріотом, сповнений ідей і рішучості. Всі ці роки Олекса продовжує свою боротьбу, тепер вже в ролі капелана. Він став першим, хто справив на мене враження.
Я намагаюся, щоб серед них були хлопці з різних підрозділів. Я глибоко їх поважаю і пам'ятаю всіх — навіть тих, хто брав участь у подіях 2014 року, а також тих, хто став на захист у 2022-му. На жаль, під час цієї масштабної війни мені довелося не раз переживати втрати — близько 20 моїх справжніх героїв загинули. Це дійсно герої, адже всі вони добровольці, які самостійно вирішили стати на захист країни, не чекаючи наказу. Наприклад, нещодавно я спілкувався з молодим командиром батальйону 24-ї бригади імені короля Данила. Йому всього 26 років, а в дев'ятому класі він вступив до Мукачівського військового ліцею. Або ще один комбриг, якому в 2022 році було 31. Він — інженер-будівельник, і ще в 2014 році пішов на фронт добровільно, служив мінометником біля Донецького аеропорту, а потім працював в Чехії. Коли почалася нова війна, він повернувся на батьківщину, забрав свою маленьку дитину і дружину, відвіз їх у безпечне місце, а сам знову повернувся до бригади. Ось такі хлопці — я їх щиро люблю і безмежно ними пишаюся.
Конфлікт почався не тільки для окремих учасників програм і слухачів, але й для журналістів Українського Радіо. Першим, хто був мобілізований у 2014 році, став ведучий та спортивний коментатор Радіо "Промінь" Олександр Монзолевський, який пішов на фронт. З часом війна зосередилася на Донбасі, і виникло хибне відчуття, що найгірше вже позаду. Однак, як ми знаємо, справжні випробування ще тільки починалися.
Проте 2014 рік також приніс позитивні зміни. Українські політики усвідомили, що обіцянки Майдану необхідно реалізувати, а активісти громадянського суспільства зрозуміли, що це їхня можливість втілити справжні демократичні реформи. У цьому контексті нарешті почалося створення Суспільного мовлення, до складу якого увійшло й Українське Радіо. Як усе це відбувалося, дізнайтеся в наступному випуску "Життя в ефірі".
#Українці #Російська імперія #Донецька область #Телебачення #Україна #Радіо #Володимир Путін #Реклама #Росія #Європа #Москва #Білорусь #Журналістика #Суспільство #Київ #Журналіст #Перший канал, Росія #Вода #Ліцей #Львів #Чеська Республіка #Президент (державна посада) #Львівська область #Віктор Янукович #Леонід Кучма #Помаранчева революція #Віктор Ющенко #Законодавство #Уряд України #Жанр #Євромайдан #Майдан Незалежності #Хрещатик #Дмитро Хоркін #Будинок профспілок (Київ) #Данило Галицький #Пожежа #Швидкий транзит #Пожежна служба #Вогонь! #Центральна виборча комісія (Україна) #Володимир Чемерис #Коляда Роман Вікторович #Від Тягнибока #Георгій Гонгадзе #Юрій Луценко #Другий уряд Азарова #Володимир Литвин #Андрій Садовий #Гарнізон
