Радіо в період наприкінці 80-х та на початку 90-х: інструмент просвітництва, навчання та відродження національної ідентичності.
У 80-х роках відбулася зміна в свідомості суспільства, а тоталітарна система почала демонструвати ознаки розпаду, що значною мірою стало наслідком невдалої комунікації влади стосовно Чорнобильської катастрофи. В Україні відчувався новий дух свободи, який відобразився і на Українському Радіо: почали виходити в ефір перші прямі трансляції, запрошувалися українські дисиденти, і відкрито обговорювалися болючі теми, такі як Голодомор, масові репресії та терор проти шістдесятників. Ці програми стали справжнім просвітницьким джерелом для українського народу. Не випадково саме це зіграло важливу роль у підсумках голосування на референдумі про Незалежність України.
Іван Заєць - депутат Верховної Ради України, який обирався протягом п'яти попередніх каденцій.
"Радіо кінця 80-х - початку 90-х років минулого століття виконувало функцію засобу просвіти, якщо хочете - навіть освіти або засобу національного відродження. Тоді була така хвиля національного відродження в Україні, яка привела до утворення української державності. І це можна було бачити на багатьох прикладах. Наприклад, радіо працювало як засіб передачі політичної інформації".
Анатолій Табаченко є дослідником історії Українського Радіо та працює журналістом на цьому радіо з 1973 року.
Тематика радіопередач зазнала змін, і слухачі перш за все звернули увагу на новий формат: на місці дикторів почали з’являтися радіожурналісти. На радіо відкритість, прозорість і демократизм вимагали від слухачів довіри, адже важливо було, щоб вони усвідомлювали: в студії знаходиться така ж людина, як і вони, з такими ж інтересами, яка спілкується знайомою мовою. Замість традиційного "доброго ранку, шановні слухачі", ведучі почали вітатися простими словами: "привіт, друзі, сьогодні я знову з вами і готовий поділитися новинами". Цей новий стиль ведення передач, коли модератори спілкувалися на рівні, допоміг зруйнувати бар'єри між студією та слухачами, підвищив довіру до програм і сприяв зростанню популярності радіо. Слухачі отримали можливість телефонувати безпосередньо в студію. Якщо раніше основним показником успішності програми були листи, то тепер стало зрозуміло: навіщо писати, якщо можна взяти участь у передачі через дзвінок?
Щоб висвітлювати аварію на ЧАЕС, радійники припливли в Припʼять річкою
Система почала ламатись під час горбачовської перебудови. І остаточно підірвав її вибух на Чорнобильській АЕС. Великою мірою саме провальна інформаційна політика поставила крапку в історії комуністичного режиму. Спроба замовчати найбільшу ядерну катастрофу на планеті апріорі була нездійсненною, і лише посилила недовіру до влади. Причому журналісти так само не володіли інформацією, як і більшість населення. Тож перше офіційне повідомлення про Чорнобильську катастрофу вдень 28 квітня було першим не тільки для Українського Радіо, але і для всіх радянських ЗМІ. Та навіть після появи першої дуже сухої і обмеженої інформації, журналістів у "зоні" не чекали. Тим часом в редакції Українського Радіо почали думати, як потрапити на місце події.
Василь Бирзул працював журналістом на Українському Радіо з 1980 по 2013 рік.
На той час, здається, телебачення ще не існувало. Керівників привезли на огляд, але на цьому все обмежилося. У нас в Українському Радіо зібралася творча команда, яку очолив Олександр Васильович Бутко, завідувач відділом промисловості. До складу групи увійшли п’ятеро чи шестеро працівників редакції, які зголосилися добровільно. Нам поставили завдання: потрібно було знайти спосіб, як висвітлювати події з місця, близького до Чорнобиля, біля реактора. Разом з Олександром Васильовичем ми придумали, як туди потрапити. Спочатку домовилися з екіпажем човна, який прямував Дніпром до Прип’яті, і нас вписали до складу команди. Завдяки цьому ми змогли дістатися туди. Коли вийшли на берег, перше, що ми зробили, це пішли до державної комісії, адже вся інформація була зосереджена саме там. Голова Держплану, який згодом став прем'єр-міністром України, побачив нас у туристичному вбранні: блейзер, сорочка, теніска, джинси — ми не мали нічого особливого, просто прийшли. Він відреагував так: "Чого ви сюди приїхали, вас тут тільки не вистачало!", отак нас зустріли.
Ситуація ставала дедалі напруженішою. Викликали заступника керівника української міліції. Журналісти Українського Радіо вже опинилися на межі арешту. Втручання секретарки, яка повідомила про події голові державної комісії Івану Сілаєву, допомогло змінити хід подій. Він був вражений рішучістю та відвагою радійників і наказав усім відповідним службам надати їм підтримку та забезпечити доступ до всіх об'єктів у зоні.
Василь Бирзул працював журналістом на Українському Радіо з 1980 по 2013 рік.
"Потім, коли побачили, що нас ніби вже зустрічають, підійшов міністр вугільної промисловості: "Ребята, поедемте, поедемте, расскажете о наших шахтерах, как они самоотверженно здесь работают". Оце я вперше побачив, як люди, виявляється, зацікавлені, щоб про них розповідали, але все впирається в волю чиновника, коли тебе зустрічають "чего вы сюда приехали"... При тому, ми журналісти Українського Радіо, тож не повинні ніби бути там присутні, бо це телевізійнаа в основному парафія фотографувати, знімати, показувати. Ми могли б десь і за рогом записати, але професія зобов'язує бути там, де люди працюють. Якщо людина електрозварювальник, наприклад, його на 15 хвилин всього привозять туди зварити, і ти ці 15 хвилин з ним стоїш, дивишся, як він працює. Потім нас вивозять у безпечнішу зону, в тінь, так би мовити, і ми там з ним робимо репортаж, і він відверто тоді розповідає, бо він бачив, що ти не тікав, не ховався, ти не за рогом чекав його. Ти тоді якось із гордістю відчуваєш, що ти був потрібен, потрібен слухачам".
Цензор створював інформацію про рівень радіації, яка йшла в ефір
Чорнобильська катастрофа стала ситуацією, коли Головліт надзвичайно уважно контролював інформаційний потік. Наприклад, у матеріалах Василя Бирзула цензори усували всі згадки про підвищені рівні радіації. І це стосувалося не лише його репортажів.
Василь Бирзул працював журналістом на Українському Радіо з 1980 по 2013 рік.
Я пам'ятаю одну подію, коли міністр охорони здоров'я Романенко, будучи на своїй посаді, виступав і обговорював ситуацію в Чорнобильській зоні, Києві та в Україні загалом. Він зазначив, що рівень радіації відповідає встановленим нормам. Звичайні слухачі радіо та глядачі телебачення сприйняли цю інформацію як позитивну, адже норми ж дотримуються. Але коли я завітав до цензора, приносячи свій матеріал, то помітив, що текст Романенка лежав на столі, перекреслений цензурою, і червоним маркером було викреслено частину про рівень радіації. У результаті міністр заявив, що рівень радіації відповідає нормам, затвердженим у разі ядерного вибуху. Це яскраво ілюструє, як цензура може спотворювати інформацію, що потрапляє в ефір.
Голодомор 1932-1933: "Це був шок і для мене, і для наших радіослухачів"
Наприкінці 80-х років комуністична система все менше могла контролювати обговорення певних тем. Чорнобильська катастрофа стала каталізатором для багатьох замовчуваних питань, які почали активно досліджувати українці, зокрема слухачі та журналісти Українського Радіо. У суспільстві відбувалися події та процеси, які вже не можна було ігнорувати.
В'ячеслав Козак працював журналістом на Українському Радіо протягом тридцяти років, з 1987 по 2017 рік, а також обіймав посаду члена Наглядової ради Суспільного мовлення.
Коли мені виповнилося 25, ми були справжніми бунтарями. Молодь, як ви знаєте, завжди прагне свободи і не бажає підкорятися чийомусь дикту. Тоді світ вже починав порушувати нові важливі питання. Для мене стало справжнім відкриттям і шоком, коли в 1989 році заговорили про Голодомор 1932-1933 років. До того моменту я абсолютно не був знайомий з цією темою. Моя бабуся завжди шептала в селі про голод, про те, як люди вмирали, про жахливі випадки, коли сусідка навіть їла дитину. Наша родина змогла вижити, бо ми тримали корову не в хліві, а в хаті, адже в іншому випадку її могли б вкрасти або вбити. Я не надавав значення словам бабусі.
У 1989 році я мав унікальну можливість взяти інтерв'ю у письменника Володимира Маняка, який займався дослідженням Голодомору. Він подорожував селами Вінницької та Черкаської областей і ділиться зі мною справжніми історіями про переживання українського народу. У той час обговорення цієї теми було вкрай обмеженим. Це стало шоком не лише для мене, а й для наших слухачів. Після виходу програми ми отримали величезну кількість листів — від погроз розстрілу до вдячностей від тих, хто втратив своїх рідних у той страшний час. Люди дякували за те, що ми відкрили цю важливу тему для обговорення.
Демократичні зміни 80-х років відкрили можливість для обговорення раніше заборонених тем.
Загальний настрій суспільства вилився у відкритий протест 1990-го року. Коли студенти вийшли на першу масову акцію протесту, яку згодом назвуть "революція на граніті".
В'ячеслав Козак працював журналістом на Українському Радіо протягом тридцяти років, з 1987 по 2017 рік, а також обіймав посаду члена Наглядової ради Суспільного мовлення.
"Ми видавали в ефір "революцію на граніті", коли студенти у 1990-му році восени розбили наметове містечко, дехто голодував. Я особисто в "Колосі" підготував програму про революцію на граніті, тому що дуже багато, десь 50%, -- це були студенти аграрних вузів. Ось і я вийшов на Майдан і розпитую, ставлю запитання студентам, які представляють аграрні вузи, чому вони сюди приїхали".
Вадим Міський займає посаду секретаря Наглядової ради Суспільного мовлення.
"На момент здобуття Незалежності у нас уже один Майдан був позаду, це Революція на граніті, і саме під час цієї Революції на граніті був пікет будівлі на Хрещатику, 26, після якого відомо, що активісти почали частіше з'являтися в ефірі, звучати, і навіть є такі свідчення, що декілька десятків радійників і телевізійників також підтримали своєю заявою департизацію державного телебачення і радіо, тобто був цей запит, на який реагував і сам мовник, і вочевидь керівництво задумувалося, як системно відповісти на цей запит".
Іван Заєць - депутат Верховної Ради України, який обирався протягом п'яти попередніх каденцій.
"І були такі періоди, де дуже мало було нам доступу до засобів у масовій інформації, в інтерв'ю, наприклад, чи в якихось інших речах. То були такі часи, що ми вимагали прямого ефіру, поза всякими планами. Ми приходили і брали тут в облогу приміщення на Хрещатику, 26, з тим, щоб можна було висловити свою позицію з тієї чи іншої події. І врешті- решт шляхом якихось там узгоджень, переговорів нам вдавалося зайти в студію і висловити свою позицію".
Анатолій Табаченко є дослідником історії Українського Радіо та працює журналістом на цьому радіо з 1973 року.
Період гласності та демократизації в 80-х роках дозволив відкрито обговорювати раніше заборонені питання. У теле- і радіоефіри почали запрошувати політиків, що виступали проти чинної влади. У нашому музеї зберігається фотографія, на якій ми ведемо прямий ефір до Дня радіо з виставки досягнень народного господарства. У цей момент з нами був Іван Салій, перший секретар Подільського райкому партії, який публічно виступив проти Володимира Щербицького. Це була справжня сенсація! Секретар райкому партії відкрито критикує першого секретаря ЦК Компартії України, і він взяв участь у нашій прямоефірній програмі з виставки.
19 серпня: Радіостанція замовкла на 14 годин для проведення профілактичних робіт.
Суть цього демократичного процесу полягала у висвітленні здобуття Україною незалежності, хоча в ті дні радіо зазнало критики. У день серпневого путчу багато українців, які дивилися "Лебедине озеро" по телевізору, вирішили включити радіо, але натомість почули лише тишу. В умовах напруженої ситуації багато хто вирішив, що це свідчить про нерішучість журналістів Українського Радіо, які боялися обрати сторону. Проте насправді причина була значно приземленішою.
Анатолій Табаченко є дослідником історії Українського Радіо та працює журналістом на цьому радіо з 1973 року.
Ефірне радіо замовкло, проте проводове продовжувало свою роботу. Чому ж воно не звучало? Це залишалося загадкою для багатьох. А 19 серпня – це третій понеділок місяця, коли раз на квартал Міністерство зв'язку, у співпраці з Концерном радіомовлення і телебачення, організовувало планову профілактику ефірних передавальних систем. Ця процедура була запланована ще на початку року, і от вона випадково співпала із 19 серпня, внаслідок чого до 14:00 ефірні передавачі не працювали.
Більше того, журналісти радіо докладали максимальних зусиль, аби була подана точка зору різних українських політичних сил, перших осіб республіки. Звісно, народ вже відчув перший подих свободи, але виявляти ініціативу більшість українців все ще боялися. У багатьох був страх перед великими змінами після десятків років колоніального режиму. Тож від загального настрою у ЗМІ, від того, які програми звучать по радіо, залежало дуже багато.
Після прийняття Акту проголошення Незалежності, Українське Радіо ініціювало масштабну інформаційну кампанію, що відкривала раніше приховані та забуті аспекти історії української державності, а також підкреслювала переваги демократичної політичної системи.
"Година Свободи"
Анатолій Табаченко - це дослідник, який спеціалізується на історії Українського Радіо, а також журналіст, що працює в цій сфері з 1973 року.
"Практично більшість передач Українського Радіо була присвячена в більшій чи іншій мірі цій події, але була створена окрема спеціальна щоденна годинна прямоефірна передача "Незалежність", яка складалася з кількох провідних журналістів Українського радіо. Мені доручили очолити цю групу, я був одним із ведучих програми "Незалежності". І от через мікрофони, через студію програми "Незалежності" пройшов буквально весь цвіт, вся українська тодішня політична еліта, всі провідні політичні, економічні історики, економісти, всі люди, які були в центрі суспільної загальної уваги, імена яких були на слуху: поети, письменники, авторитети нації, такі як Дмитро Павличко, як Іван Драч, Володимир Яворівський. Такі дисиденти, які стали символами совісті українського народу, такі як Левко Лук'яненко, як Чорновіл - вони всі були учасниками передачі "Незалежність".
Серед ведучих цієї програми були Емма Бабчук, Радислав Чумак, Дмитро Іванов, Таїсія Косенко та Борис Гривачевський. Передача транслювалася в прямому ефірі, і слухачі мали можливість телефонувати до студії. Дзвінки надходили не лише від прихильників незалежності, але й від опонентів, що підкреслювало відкритий і демократичний характер програми, надаючи їй особливої напруги та динаміки.
Анатолій Табаченко - це дослідник, який спеціалізується на історії Українського Радіо, а також журналіст, що працює в цій сфері з 1973 року.
Ця програма здобула величезну популярність, і я переконаний, що рекордний результат українського референдуму 1 грудня частково зумовлений внеском Українського Радіо, зокрема завдяки передачі "Незалежність". Хоча я не можу точно вказати, скільки відсотків, але вона, безумовно, відіграла важливу роль у цьому процесі.
Ярослав Кендзьор - депутат Верховної Ради України, який обіймав цю посаду протягом шести попередніх скликань.
"Тут радіо без перебільшення разом з іншими засобами масової інформації особливу роль грає, бо його можуть слухати. Я пригадую, коли приїздив в село і мої сусіди, дядьки, женуть корову і беруть з собою оце невеличке радіо, хтось бере оцей великий потужний радіоприймач і так далі. Радіо -- це був атрибут, з яким годі було розстатися, тому що він ніс найсвіжішу інформацію, він ніс інформацію з місця події, він залучав до розмови будь-кого, хто був тільки поруч. Так що заслуга українських журналістів-радійників в цьому плані колосальна".
У той час Українське Радіо вже регулярно транслювало засідання Верховної Ради в прямому ефірі. У період значних політичних змін це стало однією з найпривабливіших програм. Парламент нарешті перетворився на платформу для обговорень та розробки демократичного законодавства, а не залишався лише формальним органом для затвердження партійних рішень. Вперше громадяни отримали можливість спостерігати за процесом державотворення. Трансляції пленарних засідань розпочалися згідно з постановою Верховної Ради 15 травня 1990 року, відразу після проведення перших демократичних парламентських виборів.
Ярослав Кендзьор - депутат Верховної Ради України, який обіймав цю посаду протягом шести попередніх скликань.
"Люди, я пригадую, ходили на вулицю гуляти із радіо, з невеличкими радіоприймачами. Слухали новини і особливо, коли у 90-му році після виборів до Верховної Ради, поріг парламенту переступили великі групи 60-ників, і ці виступи з трибуни Верховної Ради йшли в прямій трансляції Українського радіо.
У моєму архіві є захоплюючий матеріал. 15 травня 1990 року відбулося відкриття Верховної Ради. В перерві я мав можливість взяти інтерв'ю у В'ячеслава Чорновола у кулуарах. Він висловив думку, що навряд чи можна очікувати значних рішень з боку Ради. На його думку, необхідно домагатися її розпуску якомога швидше. Чорновіл підкреслив, що, попри це, важливо, щоб Рада виконала певну роботу, а громадськість дізналася про найважливіше — ухвалення рішення про повну радіо- і телевізійну трансляцію засідань Верховної Ради. Він вважав, що це є найбільшим досягненням на той момент, адже люди зможуть бачити, кого вони обрали, і чути думки та позиції кожного депутата. Саме тоді стало зрозуміло, наскільки важливою була роль Українського Радіо.
Анатолій Табаченко є дослідником історії Українського Радіо та працює журналістом на цьому радіо з 1973 року.
"Завдяки цим передачам, народні депутати ставали просто зірками ефіру, вони були популярніші, ніж герої телевізійних серіалів, і, наприклад, імена Івана Зайця, Лариси Скорик, Володимира Яворівського, Івана Плюща, інших депутатів були на слуху у всіх, вони були народними героями. І оця фраза знаменита, як казав Іван Плющ: "Депутат Заєць, не бігайте по залу", вона потім як анекдот розповідалася. Ну, до речі, сам депутат Заєць на це теж реагував зі сміхом".
Та з часом ситуація змінилася, інтерес слухачів до трансляції засідань почав згасати. Багато депутатів зрозуміли, що це по суті безплатна реклама, і уже не казали з трибуни "шановні депутати", а зверталися прямо до радіослухачів - "шановний народе України".
"Якщо не буде по радіо трансляції, я вас посаджу в тюрму"
Анатолій Табаченко - віце-президент Національної радіокомпанії України з 1999-го до 2010 -го року:
У цій ситуації Українське Радіо виявилося в ролі жертви між державними структурами. Президентські вибори, що мали відбутися восени 1999 року, наближалися, і на радіо відбувалася трансляція, яка фактично порушувала законодавство щодо виборів. Передвиборча агітація здійснювалася з парламентської трибуни, і це транслювалося Українським Радіо. У той час в адміністрації президента було ухвалено рішення зупинити трансляцію з Верховної Ради, і для цього існували юридичні підстави. Наприклад, закон, що регулює висвітлення діяльності державних органів, вимагав рівного і пропорційного висвітлення всіх гілок влади. Чому ж Верховна Рада отримувала години прямого ефіру, тоді як ані президент, ані кабінет міністрів, ані судові органи не мали такої ж можливості? Це створювало нерівномірність. Існувало безліч юридичних нюансів, які дозволяли зупинити цю трансляцію. Було віддано розпорядження припинити трансляцію Верховної Ради з травня, і я опинився в складній ситуації внаслідок цього. 3 травня — перший робочий день після свят, і в цей день мала розпочатися трансляція. Президент радіокомпанії та його перший заступник, усвідомлюючи можливі наслідки, вирішили провести навчання з цивільної оборони і покинули Київ. Я залишився єдиним, хто відповідав за ситуацію в національній радіокомпанії як віце-президент. Сидячи в своєму кабінеті, я чув, як годинник наближався до 10-ї години, а на столі телефон, який не переставав дзвонити. Звичайно, я не відповідав, адже знав, чому дзвонять. Раптом задзвонив інший телефон, про який ніхто не знав, на який дзвонили лише мої родичі та друзі. Я спокійно відповів і почув на лінії секретарку: "Зараз будете розмовляти з головою Верховної Ради". Ткаченко був на іншому кінці дроту, і я привітав його: "Доброго ранку, Олександре Миколайовичу". Він без привітань запитав: "Де керівник? Якщо з міліцією треба шукати, то де він?!". Потім додав: "Через кілька хвилин розпочнеться пленарне засідання. Якщо трансляції не буде, я вас заарештую, а потім подивлюсь, хто вам передачі носитиме". На щастя, до в'язниці мене не відправили, передачі не носили, але така реакція Голови Верховної Ради була вкрай тривожною.
Пізніше трансляцію було відновлено. Однак, незалежно від цього, Українське Радіо завжди пропонувало всім політичним силам парламенту шанс висловити свою думку та обґрунтувати її в рамках відкритої дискусії.
На початку 90-х років здавалося, що найтяжчі часи вже залишилися позаду. Україна зробила ключовий крок – відновила свою незалежність. Проте головними викликами залишалися економічний та соціальний розвиток країни. Слухачі і не могли уявити, які сюрпризи підготують їм радіоефіри в наступні десятиліття. Радіооператори також не підозрювали, що їх незабаром чекає одна з найбільших криз в історії радіомовлення – величезна пожежа на Хрещатику, що сталася 26 числа.
#Українці #Телебачення #Україна #Радіо #Журналістика #Екіпаж #Київ #Журналіст #Михайло Горбачов #Ренесанс #Народний депутат України #Проголошення незалежності України 1991 #Козаки #Табу. #Голодомор #Революція #Уряд України #Дисидент. #Черкаська область #Євромайдан #Хрещатик #Іван Драч #Володимир Яворівський #Незалежність #Граніт. #Чорнобильська катастрофа #Заєць Іван Олександрович #Революція на граніті #Іван Плющ #Чорнобильська атомна електростанція #Дмитро Павличко #Салій Іван Миколайович #Володимир Щербицький #В'ячеслав Чорновіл #Поділля
