Вивільнення військовослужбовців ЗСУ. Зображення: з приватного архіву.
Напередодні святкування Нового 2025 року Україна отримала вельми бажаний дарунок — з російського полону повернулися 189 українських військових, серед яких і захисники Маріуполя. Серед них був і 31-річний Сергій Полухін, який одразу ж у перший день повномасштабного вторгнення звернувся до військкомату.
Зв'язок Сергія з його рідним містом, Маріуполем, є глибоким і багатогранним. Він не лише тут з'явився на світ, але й мав тісні стосунки з основними підприємствами міста – величезними металургійними комбінатами ММК імені Ілліча та "Азовсталлю". Після завершення навчання в металургійному училищі, Сергій працював на комбінаті Ілліча, перш ніж у 2013 році підписати контракт на службу у військах ППО ЗСУ. Повернувшись у 2018 році, він знайшов роботу на "Азовсталі", де розпочав свою кар'єру з посади дробильника, з часом піднявшись до рівня майстра на коксохімічному виробництві.
Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, Сергій перебував на своєму робочому місці, адже працював у нічну зміну. Він зізнається, що вона видалася надзвичайно важкою, особливо враховуючи, що на комбінаті вже відбулися обстріли. Вирішення подальших дій не викликало у нього жодних сумнівів, адже він входив до першої черги військового резерву.
Сергій разом із товаришами. Зображення: з приватного архіву.
"Я тільки-но повернувся додому, як вирішив приготувати сніданок, але, включивши телевізор, побачив жахливі кадри з усієї України — Львів в полум'ї, Київ також під ударом, а вся країна піддається агресії. Не завершивши їсти, я кинув недоїдений сніданок і направився до військкомату. Там мені швидко вручили зброю, адже я мав бойовий досвід, і разом з хлопцями нас відправили на передову. Після безсонної ночі я відчував неймовірну втому, але це був мій перший день у війні," — ділиться спогадами Сергій Полухін.
Навіть із досвідом бойових "переговорів" з російськими військовими, Сергій, як і багато інших мешканців Маріуполя, не сприймав серйозно загрозу великої війни. Попередження, що надходили від закордонних розвідувальних служб, він вважав вигадкою. Його переконання лише зміцніло після візиту президента України Володимира Зеленського та головного акціонера "Метінвесту" Ріната Ахметова до Маріуполя, адже вони запевняли людей, що "все буде гаразд".
Але, як вже відомо, добре не вийшло, тож захисники Маріуполя робили, що могли, але сили були нерівними. "Поки було чим відповідати на вогонь, ми відповідали, -- розповідає Сергій. -- А коли закінчилися снаряди, відступали назад, потрапили в оточення на "Азовсталі". Їжі нема, води нема, жах бомбардування. Всі емоції повністю відключилися.
Спочатку дуже хвилювався за кохану дружину і маленького синочка, які напередодні вторгнення поїхали до Запоріжжя в гості до родичів. Заспокоївся, коли вже на "Азовсталі" вдалося спіймати зв'язок і я дізнався, що вони вже в безпеці у Німеччині. Видихнув і сказав собі: тепер можна і повоювати.
Сергій Полухін разом зі своєю родиною. Зображення: з особистого архіву.
Однак тривала боротьба не виявилася успішною. Російські війська, захопивши місто, систематично знищували завод. Щоб врятувати тих, хто залишався на його території, українське командування у травні видало наказ гарнізону "Азовсталі" здаватися в полон.
За словами Сергія, реакція людей була різною: деякі висловлювали недовіру до росіян, інші ж раділи, що, зрештою, все закінчилося і вони залишилися в живих. Однак, в Горлівській в'язниці стало зрозуміло, в яку халепу всі вони потрапили: українських військовополонених там зустріли словами: "Ви — біологічне сміття. І не сподівайтеся, що виживете".
Перед тим, як перейти до тих чітких висловлювань, варто згадати про відому виправну колонію під Оленівкою та слідчий ізолятор. Сергій розповідає, що їжа там була дуже поганою, і постійно відчував голод. Саме там він вперше зіткнувся з практикою "прийомки" та допитами. На жаль, татуювання у вигляді герба України на його грудях викликало лють у загарбників, тому Сергій особливо страждав через це.
Восени 2022 року в Горлівці чоловік у цивільному, чий обличчя було закрито бафом, проводив допит. Він вказав на моє татуювання і запитав, чому я його зробив. Я відповів: "Бо я патріот України". На що він мені відповів: "Ты понимаешь, что настоящая патриотизм — это не только оружие в руках, а и работа на заводе, уплата налогов".
Під час допитів загарбники намагалися вибити свідчення про злочини з боку ЗСУ. Оскільки їм це не вдавалося, вони вдалися до фізичних катувань, щоб змусити людей говорити.
Відповідаючи на запитання про найяскравіші моменти з двох з половиною років перебування в полоні, Сергій Полухін поділився своїми емоціями: "Найбільш вражаючим моментом для мене стало, коли нас змусили вивчити й виконати гімн Російської Федерації. Спочатку це викликало у мене сильне відчуття дискомфорту, але згодом я вирішив, що не буду його співати, а просто читатиму як поезію. А в своїй душі я завжди співаю тільки свій гімн — гімн України".
Сергій Полухін. Зображення: з приватного архіву.
Ще одні болісні спогади пов'язані з візитом до Горлівки ростовського спецназу. "Ми вийшли з їдальні, нас, десь 100 полонених, вишикували охоронці. Перший з початку строю наказує нам співати одну пісню, другий з кінця -- іншу. Водночас подають команду, і ми за їх наказом співаємо кожен свою пісню, звісно, виходить какофонія. Нас зупиняють, ображають, саджають навпочіпки, і ми так, співаючи, рухаємося по великому плацу, а спецназ по нас б'є вертушками (удар з розвороту ногою), по голові, спинах, кого шокером, кого дубинками. У цей час біля тюрми якийсь розрахунок РСЗВ стояв і запускав смерчі -- звук дуже потужний! Тож ми навпочіпки співаємо пісні, поруч випускають реактивні ракети, нас б'є спецназ, і я думаю: що відбувається з цим світом, що з ним трапилося?".
У полоні Сергію довелося перебувати на чотирьох пунктах дислокації: Оленівка, СІЗО, Горлівка, Торез. Всюди діяло одне правило: зміни охоронців ділилися на три кольори: зелений, жовтий, червоний. Зелена зміна взагалі не чіпала, жовта чіпала, але по суті, а червона творила жорстоке свавілля, незважаючи на те, винен ти чи ні в порушенні режиму. "Навіть якби всі три зміни були червоними, ми б пристосувалися. А так нервова система скакала від зеленого до червоного, і психіка майже не витримувала того, що відбувалося".
Серед інших страждань військовополонених Сергій в першу чергу назвав болісний сум за найріднішими -- дружиною, дітьми, батьками. Розповідає, що перебуваючи в Горлівці, у 2022 році отримав посилку від матері, а в ній лист від дружини, який вона написала, сфотографувала й відправила мамі, щоб та передала в тюрму.
"Коли я вперше отримав листа з фотографіями сина та дружини, мене охопили неймовірні емоції, і я не зміг стримати сліз. Щовечора перечитував ті листи, знав їх напам'ять, як улюблені вірші. Прокидався з думками про близьких і засинав з ними. У нашій в'язниці був двір, що називався локальним сектором, з бетонною огорожею заввишки п'ять метрів – окрім неба, нічого не було видно. І я часом спілкувався з родиною через зірки. Серцем відчував, що вони мене чують", - ділиться Сергій.
В другу чергу хлопці страждали від голоду, весь час дуже хотілося їсти, бо годували дуже малокалорійною їжею. Тож вони мріяли про їжу, вигадували та розповідали один одному різні рецепти. Сергій, який і в звичайному житті ніколи не мав зайвої ваги, в полоні схуд на 25 кг (!).
Також жахливо відчувалася нестача свободи і простору, а також можливості хоча б на мить побути наодинці, адже замість цього доводилося терпіти переповнені бараки та камери. У таких умовах самооцінка сильно знижується, і надії практично не залишається.
У тюремному середовищі ув'язнені формували групи, орієнтуючись на вік, спільні захоплення та інші характеристики. Сергій приєднався до тих, хто мав захоплення спортом. На свободі він завжди був активним, до початку війни займався боксом, гирьовим спортом, армреслінгом та грав у баскетбол. Ця діяльність надавала йому енергію та приносила позитивні враження.
Спорт дарував енергію та радісні відчуття під час ув'язнення. Фото: з приватної колекції.
Попри втрату ваги, а разом із нею і сил, він намагався займатися фізкультурою навіть у тюрмі -- відтискався, присідав, використовував двоярусні ліжка як бруси, чіпляв на себе баклажку з водою і підтягувався, наче на турніку. Ці заняття вважалися порушенням режиму й каралися наглядачами, якщо серед полонених знаходився щур, який доносив на товариша по камері. Але Сергій усе одно ризикував, адже завдяки таким вправам він міг нормалізувати свій морально-психологічний стан.
У своїх укриттях юнаки обговорювали спогади та будували плани на завтрашній день. Вони не мали жодної інформації про те, що відбувається в Україні та світі, адже опинилися в абсолютній інформаційній ізоляції: без радіо та телевізора, лише з місцевою газетою, яка писала про те, як успішно російські війська просуваються на лінії фронту, прославляючи їхнє "славне діло".
У записці, переданій Сергію після обміну, було написано: "Тепер буде все добре".
"Ви Україні не потрібні. Як тільки вас обміняють, то відразу за 2-3 тижні знову відправлять на фронт", -- казали охоронці. Але після того, що він відчув і побачив у полоні, Сергій розумів, що вірити їм не можна. Хоча особливої віри в те, що його обміняють і повернуть в Україну, вже майже не лишилося..
28 грудня, коли Сергій Полухін переживав надзвичайно важкий емоційний стан як військовополонений, його викликали до штабу в Торезі. Там йому поставили питання про можливість обміну. Сергій, звісно, дав згоду, хоча були й інші, хто відмовився повертатися в Україну — можливо, їхні страхи мали підстави. Йому вручили футболку, куртку і штани, після чого його повели кудись. Куди саме — він незабаром зрозумів, оскільки, запитуючи охоронців про сигарети, отримував у відповідь: "Дома вже покурите".
Зустріч після обміну з російською стороною. Фото: з приватного архіву.
"Коли нас уже везли, у мене був такий стан, як на війні чи на початку полону -- ані страху, ані радості, -- відверто розповідає Сергій. -- На українсько-білоруському кордоні зрізали з рук пластикові стяжки та скотч, відкрили очі. Зайшла омбудсмен РФ Москалькова, попитала, як до нас ставилися в полоні. Багато хто з наших відповідав, що добре, бо прагнули тільки одного -- швидше опинитися на українській землі. Приїхала українська делегація: з одного автобуса виходили росіяни, з іншого -- наші, так і чергувалися, поки не звільнили всіх. Заїжджаємо на кордон, а там рови протитанкові, споруди, і зразу видно, хто обороняється, а хто агресор".
Як тільки автобуси перетнули кордон України, до звільнених прибув чоловік з координаційного штабу, який роздав їм прапори України. Це значно підвищило бойовий дух хлопців, адже вони нарешті усвідомили, що повернулися на рідну землю. Крім того, їм передали маленькі пакунки від українських школярів, в кожному з яких містилася записка з добрими побажаннями та вручну сплетений браслет у кольорах прапора. На Сергієвому папірці було написано: "Тепер усе буде гаразд".
Я надягаю браслет на руку і помічаю сліди на своїх руках — набряки від стяжок. Відчуваю різницю між тим, як було тоді, і тим, що є зараз. В Україні жовто-блакитний браслет приємно зігріває мою руку, тоді як російський "браслет" сильно затискав її.
Дуже вразило, як щиро та емоційно місцеві жителі зустрічали автобуси з визволеними солдатами в перших селах Чернігівщини. Люди тепло махали руками, вітали їх і сигналили з автомобілів. Воїни відчували справжню радість за те, що повернулися до вільної України. У Чернігові їм надали необхідну медичну допомогу, а також речі першої потреби: одяг, засоби особистої гігієни, смартфони і сім-карти, після чого їх доправили до реабілітаційних центрів.
На рідній землі Сергій відчуває цілу гамму емоцій. Йому дуже прикро спостерігати, як Україна страждає від війни. У новорічну ніч він не міг повірити своїм очам, дивлячись виступ Президента України, і навіть потрапив у кадри привітання. Його фізичний стан поки що не дозволяє займатися спортом, а моральну складову ще потрібно доопрацювати з професіоналами. Проте, його найголовніша мрія здійснилася – він знову зустрівся зі своєю родиною.
З нетерпінням чекали на цю зустріч після обміну. Знімок: з особистої колекції.
"Безумовно, я вже поспілкувався з дружиною та сином, які зараз поруч зі мною. Ми бачимося щодня, і ця зустріч стала надзвичайно емоційною, але все пройшло чудово! Мій син підріс, а моя дружина залишилася такою ж привабливою, як і раніше. Протягом всього часу в полоні я мріяв про той момент, коли зможу обійняти їх обох, і ось, нарешті, це сталося! Мрії справді здійснюються!" – поділився своїми враженнями звільнений захисник Маріуполя.
