Влад Троїцький — це талановитий режисер.

У поняття "я - українець" необхідно вкладати міф про сучасну Україну

Наприкінці червня в Україні стартував масштабний рух "AntIDote", мета якого за допомогою мистецтва зробити суспільству щеплення проти маніпуляцій та дезінформації, навчити культури діалогу та об'єднати штучно роз'єднані групи українців навколо сучасного українського міфу.

Ми обговорили концепцію "антидота" з Владом Троїцьким — видатним українським режисером, драматургом, який заснував перший незалежний театр в Україні "Дах", а також є засновником і художнім керівником гуртів "ДахаБраха", Dakh Daughters, "ЦеШо" та ініціативи NOVAOPERA. Крім того, він виконує роль президента громадської організації "ГогольFest".

- Владе, ваша творчість яскраво унаочнює: коли триває війна, музи не мають права мовчати. Ваші постановки та публічні виступи охоплюють дражливі теми, акцентують, що Росія відчинила скриньку Пандори, і з неї по всьому світу розповзлися "монстри", які руйнують мораль і чесноту. Тепер ви взялися за створення великого проєкту - антидота маніпуляціям та дезінформації через культуру і мистецтво. Як викристалізувалася ця ідея?

- Восени минулого року я замислився, як можна протидіяти маніпуляції та дезінформації з боку Росії, що руйнує не тільки наше, а й європейське суспільство. Технологія, яку вони використовують , так звані методологи. Це філософська політтехнологічна течія, заснована в середині ХХ століття, спочатку це були інтелектуальні ігри інтелігенції, як розумним людям керувати суспільством (вони так це називали), а потім почали більше інкорпоруватися у владу. Зараз у Росії діють ті самі методологи. Спершу це звучить дещо конспірологічно, але коли я трохи розібрався з цим як режисер, то зрозумів, як цю технологію використовують. Це початок антидота.

ДЛЯ ПОТУЖНОЇ РЕАКЦІЇ, ЩО ТРИГЕРИТЬ СУСПІЛЬСТВО, ВИКОРИСТОВУЮТЬ "КОРИСНИХ ІДІОТІВ"

- Довелося ретельно розібратися з "отрутою" перед тим, як шукати антидот?

Методологи діють, виявляючи болючі аспекти суспільства (або створюючи їх штучно) та починаючи системно впливати на них. Зазвичай вони діють під чужими прапорами, а не під російськими. Це можуть бути питання патріотизму, екології, соціальної нерівності, мобілізації, корупції, ЛГБТ та багато інших тем. Наприклад, "мовне питання" є досить штучним аспектом, з яким росіяни почали працювати ще під час Помаранчевої революції, радикалізуючи його, хоча питання мови, безумовно, є важливим. Усі ці технології спрямовані на те, щоб максимально розділити суспільство: умовно на тих, хто виїхав за кордон і тих, хто залишився; військових і тих, хто боїться призову. Використовується все, що може спровокувати суспільство, викликавши сильну реакцію, незалежно від того, позитивна вона чи негативна.

Цілком не має значення. Найважливіше - це передбачити, що реакція буде емоційною, адже тоді можна маніпулювати суспільством. Для цього активно залучають так званих "корисних ідіотів". Цей термін був впроваджений Леніним на початку XX століття, коли багато представників інтелігенції з ентузіазмом сприйняли радянську владу під впливом лівих ідей. У ті часи, коли відбувався Голодомор і починалася епоха ГУЛАГу, численні західні інтелектуали відвідували Радянський Союз і захоплено відгукувалися про його "чарівність".

Звертаючись до сучасної ситуації, можна помітити, що кожен тригер створює своєрідну інформаційну "бульбашку", адже особиста реакція людини є більш вразливою до тем, що стосуються її безпосередньо. Коли ти починаєш помічати маніпуляції і займаєшся простим фактчекінгом, це насправді може лише підсилити наратив, викликаючи ще більшу реакцію у людей. Окрім цього, існує ще один виклик – прагнення журналістів до клікбейтних заголовків.

- Але ж таке було й раніше?

- Воно було завжди, але сьогодні дуже радикалізувалося. І коли пересічна людина відчуває тотальний тиск поганих новин, зокрема, тиск на свій особистий тригер, вона впадає в розпач, відчуває зневіру, безвихідь. У цьому стані не можна довго перебувати, вона шукає простих рішень. А це або крайній лівий популізм, або крайній правий. Крайній лівий (або соціальний) - це продовження лівацького сентименту, який залишився від Радянського Союзу. Це історично вплив КДБ (нині ФСБ), тому всі крайні ліві рухи зазвичай розуміють Путіна і Росію. А крайній правий (або націонал-популізм) - це вплив Росії, який почався на початку ХХІ сторіччя, коли у 2000-х роках у Петербурзі почали проводити зібрання маргінальних крайніх правих рухів і неофашистських угруповань. Тоді було незрозуміло, навіщо їм це треба, а тепер, коли крайні праві майже в усіх країнах посідають перші місця за електоральними симпатіями - зрозуміло. На жаль, вибудовується адженда, яка трохи нагадує те, що було перед Другою світовою війною - крайні ліві (тоді комуністи) і крайні праві (нацисти або фашисти). Зараз те саме просто з іншими назвами. Єдине, що тодішні лідери були романтиками, і хоча говорили маячню, але принаймні самі в неї вірили! Це, звісно, не виправдовує Гітлера, Муссоліні чи Сталіна. Але ж нині лідери ні в що не вірять - вони дуже цинічні істоти.

Необхідно мати "тренування", щоб людина могла набути досвіду маніпуляцій або дезінформації в умовах безпечного середовища.

Як можна донести до українського суспільства ризики дезінформації та маніпуляцій, якщо навіть фактчекінг не виконує своїх функцій?

- От тому в мене й зародилася ідея, якщо не можеш протидіяти напряму, ти можеш зробити "щеплення": коли людина отримає досвід маніпуляції або дезінформації в безпечному мистецькому просторі: вистави, концерту, виставки, читання книг, перегляду кінострічки. Це потрібно впроваджувати більше через інтертеймент (глобальна індустрія розважального характеру), тобто, це має бути щось легке, тому що серйозне мистецтво - складне, а люди у стресі хочуть розваги, щоб відпочити. Тому це треба упаковувати в необтяжливу, може, навіть трохи смішну історію. Але важливо, щоб у фіналі обов'язково відбулося спростування, викриття. Коли ми скажемо глядачеві: дивися, опинившись у кейсі маніпуляції, ти за годину майже змінив свою думку, будь обережним! Тоді в нього щось може "ввімкнутися", і є надія, що надалі він буде більш критично мислити.

Наступний важливий момент - світ майже вихолостив поняття "цінності" і "чеснот". Усі знають слова "свобода", "демократія", а що вони означають, більшості дуже складно відповісти. Коли я запитую в людей, що ж це таке - свобода, майже ніколи не отримую більш-менш зрозумілої чіткої відповіді. Всі говорять на кшталт: "свобода - це коли я роблю все, що захочу", або "я говорю все, що захочу". А ви подивіться на протести в Європі чи Америці, коли протестувальники трощать вітрини, палять автівки, чинять вандалізм - це свобода? Але ж таке осягнення поняття свободи дуже неприємне.

Для нас "свобода" є екзистенційним концептом: ти або вільна особистість, або ж перебуваєш у рабстві в російському неоколоніальному контексті, ставши людиною другого ґатунку, як це спостерігається на наших тимчасово зайнятих територіях.

Отже, постає питання, яким чином передати ці цінності та чесноти людям, аби вони їх сприйняли. Бо хоча слова звучать, їхнє реальне значення часто залишається забутим.

Чи є у вас відповідь на це запитання?

Передусім, важливо забезпечити, щоб людина залишалася в центрі уваги, а не державні інституції. Людина, яка усвідомлює свою українську ідентичність (цінності волі, свободи та поваги до інших), формує свій особистий простір, що в свою чергу впливає на державу і поширює ці принципи на міжнародному рівні. У такій ситуації виникає відчуття приналежності до великого руху, до значущого міфу. Як приклад можна згадати єврейський народ, який протягом тисячоліть зазнавав переслідувань, але, незважаючи на це, їхній відсоток успішних людей у світі залишається вищим, ніж у багатьох інших націй. Єврейська громада має потужну солідарність в усьому світі, і кожен її член відчуває свою ідентичність, заявляючи: "Я - єврей". Він може не володіти мовами, як-от ідиш чи іврит, і бути нерелігійним, проте його зв'язок зі своїм народом надає йому сили і впевненості для досягнення успіху.

Багато людей не усвідомлюють, що таке справжній діалог. Це означає, що ти сприймаєш у співрозмовнику не просто об'єкт або роль, а його як особистість.

- Українці ментально дещо інакші...

Необхідно навчатися. Якщо перед нами постає великий екзистенційний виклик, ми маємо вибір: або згуртуватися, або ж дозволити внутрішньому цензорові заговорити, мовляв, "де двоє українців - там три гетьмани". Я не збираюся ідеалізувати євреїв, адже вони теж різні. Проте в них існує тисячолітня традиція, де найшанованішою особою в суспільстві є ребе. Не лише в релігійному сенсі, але й як третейський суддя і вчитель, до якого кожен може звернутися за порадою. Однак ребе ніколи не дає прямих відповідей; він розповідає притчу. Це створює відкритий фінал. Людина повинна зосередитися, поставити собі важливе питання, зрозуміти, що хотів донести рабин, і усвідомити, що відповідальність за прийняте рішення лежить на ній. Це вміння знаходити спільну мову і є сутністю культури діалогу.

З цього можна винести урок.

Це непросте питання, оскільки більшість людей навіть не усвідомлює, що таке справжній діалог. Діалог — це здатність бачити в іншій людині не просто якусь роль, а особистість. Однак, у повсякденному спілкуванні ми часто взаємодіємо саме з ролями: дружина, чоловік, батьки, діти, колеги, касир у магазині — всі вони виконують певні функції. Щоб побачити людину за цими функціями, потрібно докласти зусиль. У західних, зокрема європейських, школах навчають, що кожен має право на власну думку. Проте це ще не є справжнім діалогом, а лише дотриманням етикету. Іншими словами, якщо хтось має іншу точку зору, ти просто говориш: "Я розумію, але залишаюсь при своїй думці".

Отже, виходить, що це два окремі монологи?

Два монологи: ви обговорили певні теми — і на цьому все. А ось діалог — це зовсім інше: у ньому ви слухаєте один одного, створюючи щось нове і цінне, якийсь спільний сенс. Це не так вже й важко, просто потрібно внести в наше повсякденне життя усвідомлення цього процесу, і це можна робити через освіту та культуру. Варто зазначити, що культура не повинна бути вчительною, коли звучить: "Ти повинен діяти ось так!" — адже це одразу веде до інфантилізації, ніби вся відповідальність лежить на викладачеві. Ні, дорогий мій, я хочу сказати: "Ти повинен слухати світ, з повагою ставитися до людей навколо, бути гуманним". До речі, я помітив, що за останні пів року в Україні стало помітно менше проявів ненависті.

- А мені так не здалося. У нас вже навіть назва цього прикрого явища з'явилася: "шакалячий експрес"...

Звісно, існує певна група людей, які відчувають себе "круто", коли можуть посіяти хаос, але свідома частина суспільства вже втомилася від такого підходу і починає ставитися до цього з іронією. На мою думку, це свідчить про оздоровчі зміни, а війна лише підсилює цей ефект, оскільки багато хто усвідомлює: якщо ти продовжуєш поширювати ненависть, ти не допомагаєш, а лише завдаєш шкоди.

У ТЕРМІНІ "Я - УКРАЇНЕЦЬ" СЛІД ВКЛЮЧАТИ МІФ ПРО СУЧАСНУ УКРАЇНУ ТА ОБ'ЄДНУВАТИСЯ В ОКОЛИ НАШОЇ СПІЛЬНОЇ МЕТИ.

На сьогоднішній день основна увага звертається на антидот для дорослих, але не варто забувати, що діти також стають жертвами маніпуляцій та дезінформації у соціальних мережах. Чи планується розробка антидоту для молодшого покоління?

Цей напрямок є надзвичайно важливим – робота з дітьми та підлітками, щоб вони усвідомлювали свою приналежність до української культури. Проте не слід наслідувати російській практиці, коли вони заповнюють ефір численними пропагандистськими фільмами, які не приносять бажаного ефекту. Нам необхідно розробляти цікаві програми, які допоможуть молодим людям відчути гордість за свою ідентичність і зрозуміти, чому вислів "я – українець" має велику цінність. Я є частиною героїчного народу, і це можна досягнути через різноманітні творчі проєкти – кіно, концерти, театральні вистави, книги. Важливим є залучення Міністерства освіти України для інтеграції цих ідей в освітні програми, які будуть реалізовані в школах і університетах.

Концепцію "я - українець" слід наповнити міфом про сучасну Україну, аби згуртуватися навколо цього образу і нашої спільної мети.

- Але ж спочатку його потрібно навколо чогось створити?

Міф є досить складним технологічним явищем. На прикладі нашого супротивника можна спостерігати, як росіяни сформували міф про "перемогу" у Другій світовій війні, привласнивши цю перемогу. Далі цей міф зазнав трансформації: від гасла "ніколи більше" до "можемо повторити", що можна вважати своєрідним "побєдобєсієм". Це свідчить про продумане використання міфів як технології.

Проте в нашій країні, на щастя, немає місця для монарха, і це водночас наша потужність і наша уразливість, оскільки постійно існує недовіра до влади. Це явище спостерігалося в усі епохи, починаючи від Мазепи та Скоропадського, і наші противники використовували це на свою користь. Зараз настав час взятися за цю проблему, але абсолютно не можна дозволити собі позиціюватися як жертва. Адже жертви, як правило, не привертають уваги.

- На жаль, у перший рік Великої війни Україні довелося спізнати цю роль.

- Певний час роль жертви справді спрацьовувала, а потім, як із жебраком на паперті - ти можеш кілька разів дати йому кілька гривень, а потім обережно обходитимеш стороною. Проте зараз ставлення до нас, як до жертви, трансформується, тому що в певної свідомої частини західного суспільства вже є відчуття, що Україна - це останній оплот свободи й демократії, де є цінності. Ми їх відроджуємо, додаємо змісту. Зрозуміло, що несвідомою частиною можна маніпулювати та казати, що українці "понаїхали" або "навіщо давати їм гроші, все одно вони програють". Такі люди неспроможні думати на крок уперед, адже якщо, не дай Боже, окупують усю Україну, по-перше, буде шалена хвиля біженців, а по-друге - тотальна мобілізація в російську армію тих, хто зостався. А такій армії буде потрібно "продовження банкету" - країни Балтії, Польща, а "п'ятих колон" там предостатньо. Прикро, але "Четвертий рейх" існує.

Свідома частина Заходу усвідомлює загрозу, яку становить руйнування їхніх суспільств у разі, якщо вони відпустять на волю власних "демонів" — крайніх неонацистів чи неокомуністів. Водночас, вони усвідомлюють і небезпеку, що походить з боку Росії. На жаль, європейці реагують повільно, але розуміють, що ми надаємо їм час, адже в конвенційній війні жодна країна Європи не має реальних шансів на перемогу. Єдиним щитом для них виступає Україна, її Збройні Сили, які володіють новітніми технологіями та креативними підходами. Таким чином, ми починаємо виконувати роль героїв.

"СЛАВА УКРАЇНІ! - ГЕРОЯМ СЛАВА!" - ЦЕ СТАЛА ТРАДИЦІЯ, ЩО ФОРМУЄ В НАШІЙ СВІДОМОСТІ ЧАСТИНУ МІФОЛОГІЇ.

Таким чином, ми створюємо актуальний український міф про героя, що оберігає Західний світ.

Так, саме так. Проте в демократичному суспільстві міфи не можна просто призначити. В Україні такий міф вже існує на латентному рівні, немов відбуваються перейми — тепер настав час "народити" його, вийняти з тіні і заявити: ось наше унікальне творіння, ми представляємо його світові. Можна сподіватися на природний розвиток, але краще діяти свідомо, використовуючи розум. Дуже важливо усвідомити, що в суспільстві є запит на це. Міфи зазвичай формуються через культуру, тому потрібно, щоб рух відбувався в обох напрямках: з одного боку — м'яка ініціатива від держави, з іншого — більш усвідомлене і відповідальне створення культурного продукту з боку митців. Однак в цьому процесі ми повинні спілкуватися не лише з культурною спільнотою, а й з усвідомленим бізнесом і громадськими активістами, щоб запит виник саме в лідерів думок. А митці завжди будуть там, де відчувають цей запит, адже нав'язувати їм щось не можна.

У нас уже сформувалися значущі ритуали. Наприклад, хвилина мовчання – це спосіб вшанування пам’яті загиблих у війні. Або ж традиційне привітання: "Слава Україні! - Героям Слава!" – ще десять років тому це звучало незвично, але тепер стало звичним. Отже, це ритуал, який допомагає нам створювати елементи спільного міфу.

В авторитарних суспільствах панує одноголосість, тоді як в Україні існує багатоголосся. Для того, щоб звучав гармонійний акорд, необхідний камертон - цінності.

Нещодавно на конференції "AntIDote. Єднання" розпочався новий рух. Які найближчі етапи розвитку цього ініціативи?

Ми організували конференцію з 24 по 26 червня у Львові за підтримки Благодійного фонду Козицького. Це була дещо ризикована ініціатива, оскільки проект є приватним, проте нам вдалося залучити представників таких установ, як Міністерство культури та стратегічних комунікацій, Міністерство національної єдності та Міністерство закордонних справ України, які активно взяли участь у заході. Вважаю, що для досягнення кращих результатів нам потрібен консорціум, до якого мають входити також Міністерство освіти, Міністерство регіонального розвитку, Міністерство молоді та спорту, а також представники громадського суспільства, які зможуть об'єднати громади як в Україні, так і за її межами.

В Україні активно працює ініціатива "Культурні сили України", що об'єднує представників культури для підтримки та розвитку громад поблизу лінії фронту. У нас є спільні цілі з державою, але деякі з них державні інституції просто не можуть реалізувати. Наприклад, міністерство не може займатися формулюванням думок або надавати брифінги. А якщо постає питання про комунікацію щодо "хороших руських", потрібно розуміти, чи варто відмовлятися від російської культури, і як це аргументувати. Важливо розробити чітку аргументацію та риторику. Безумовно, треба мати певні рекомендації, щоб, заперечуючи Чайковського, ми могли обґрунтувати свою позицію більш серйозно, а не з емоційного боку. Також, якщо опинитися за одним столом із "хорошим руським", недостатня підготовленість може призвести до поразки і становлення в позицію жертви. Якщо ми відмовимося від участі, цей простір залишиться за "хорошим руським", а ми не маємо на це права, адже голос України повинен звучати в усіх сферах.

Ми наразі ініціюємо створення неформальної асоціації AntIDote для українських спільнот за кордоном. Наше співробітництво розпочинається з Конгресом світових українців. Команда "Культурних сил" пообіцяла розробити цифрову платформу, яка надасть інформацію та сприятиме налагодженню зв'язків між спільнотами за межами країни та всередині неї. Це дозволить зрозуміти, де можна знайти культурний контент для залучення, а також де є можливості для спільних проєктів. Надалі ми плануємо розвивати практики адвокації України за кордоном, щоб це були не лише акції протесту в ключові дати - 24 серпня і 24 лютого, а й системна, постійна адвокація без прив'язки до конкретних подій.

- За допомогою якого ресурсу це здійснюватиметься?

За кордоном проживає від 25 до 30 мільйонів людей, які вважають себе українцями, що є значним ресурсом, майже еквівалентним населенню половини країни. На жаль, наразі держава не має чіткої стратегії, як об'єднати цю громаду, особливо зважаючи на суттєву різницю між українцями, що живуть за кордоном, та тими, хто залишається вдома. Важливо планувати не лише на найближчий час, а й закладати основи для майбутнього. Це наша амбітна мета. Ключовими елементами є самоорганізація та свідомість. На відміну від авторитарних режимів, де люди часто діють одноголосно, Україні притаманна поліфонія — багатоголосся, що є великою перевагою. Проте, щоб ця багатоголосся злилося в гармонійний акорд, потрібно налаштувати "інструменти", а основою для цього є спільні цінності.

І ще одна крута теза, яку висловив на конференції Павло Гудімов: "Україна - це країна останніх романтиків, перших воїнів і територія натхнення". А я від себе скажу так: наша поліфонія - це гімн життю, і коли ти відчуваєш себе романтиком (бо віриш у життя), воїном (тому що захищаєш) і маєш натхнення, то навіть у надзвичайно складних обставинах знаходиш несподівані рішення, які дуже дивують світ.

Люба Базів. Місто Київ.

Фото Олександр Клименко