Непоступливий Раймон, післясмак Кафки та закопані таємниці - 5 книг для впертих особистостей | Еспресо Новини

Ігор Бондар-Терещенко. Мій товариш Раймон. - Київ: Видавництво Олега Федорова, 2026.

Герой цієї книжки грає з Дюшаном в шахи на даху, п'є каву з Муссоліні, передбачає війну і, наче Пітер Пен, вперто не хоче бронзовіти. Власне, як і в попередніх книжках автора - "Rепортаж", "Від Благбазу до Монмартру" і "Вважайте мене Студебекером". А який ще, спитаєте, друг Раймон? Раймон Радіґе? Раймон Кено? Чи той, із гурту "Ramones"? Звісно, вам підкажуть. "- Рамоно, це ти? - Я, - озвався тоненький дитячий голосок". Але справа навіть не в тому, повірте. Просто іноді треба трохи посунутися чи то в ліжку, а чи в книжці, щоб не зіпхнути уявного друга, який примостився там, наче під боком у Тупташки-невдашки. "У цьому провінційному болоті, куди ми всі потрапили, - нагадує автор, - всі мирно очікують на смерть, натомість в місті, куди я завжди повертаюсь, з нею завзято борються. Там мною не маніпулюють, там я сам стежу за часом, навіть якщо це рівень рідини у пляшці на столі, наче вічність у пісковому годиннику, натомість у цьому болоті ми покірно приймаємо нав'язане нам "ескузі муа", як стріляння з віника в туалеті, а не звичну бійку при виході з кафе". Загалом "Мій друг Раймон" Ігоря Бондаря-Терещенка - це книга спостережень, яка в інтерпретації харківського поета і літературного критика обертається на фантасмаґоричну книгу подорожей в стилі роуд-сторі. Слобожанська Італія, холодногірська Франція, візити до Папи (з мамою) та інші пригоди автора в контексті сучасної клясики і в жанрі авторської прози - це чудові зразки ексцентричного стилю, ориґінального жанру і постмодерністського драйву. Тож емоційний кайф від споживання цих текстів читачами молодшого, середнього і старшого віку ґарантований.

Героїня роману "Життя після Кафки" Магдалени Плацової - більш ніж непоступлива, як і зазначено у назві цієї добірки. Тож насолодитися дійством, інтригою і нерозкритими таємницями, що стосуються світової класики, нам пощастить аж до самісінького фіналу книги. "За ці два роки, відколи він намагається її переконати, Феліція відповіла йому лише раз, коротко і негативно, - дізнаємося ми подробиці цієї історії. - Листи Кафки, мовляв, дуже особисті, і вона не почувається уповноваженою їх оприлюднювати. Далі вона вже ніяк не реагувала". Отже, хто така Феліція Бауер, якій Франц Кафка адресував кілька сотень сторінок листів? Це питання ставила собі авторка, коли писала цей роман, і результатом стала книжка, що заслуговує на увагу як дослідників постаті Кафки, так і тих, хто ніколи глибше не займався творчістю найвідомішого празького письменника. Авторка почала шукати сліди Феліції в Америці у 2010 році, коли ще був живий її син. Зустрічі з ним і його родиною стали основою книжки, яка зрештою розповідає не лише про Феліцію, а й про інших людей, пов'язаних з Кафкою, чиї долі тісно переплелися з передвоєнною Європою та її уламками. І так само у романі багато таємниць, загадок, інтриг, але найбільш напружена ситуація складається зі згаданим сином Кафки, який приходить у Нью-Йорку до героїні роману. "Він мені телефонував, - каже вона. - Стверджував, що є таємним сином Ґрети і Кафки. Така нісенітниця. Адже Франц не вмів обдурити навіть кондуктора в трамваї!" А що ж син? "Моя мати більшу частину життя насолоджувалася повною анонімністю, - розповідає він, - ніхто нею не цікавився, ніхто її не знав. Лише через кілька років після війни, коли Кафка почав набувати популярності й активізувалося полювання на кожне його слово, вона небезпідставно стала побоюватися, що після її смерті деякі відомості, які вона вважала приватними, можуть потрапити до громадськості. Була рішуче налаштована знищити листи перед смертю..."

Історії, розказані у цій книжці - про сміливих, рішучих і непоступливих героїв. Зокрема історія про життя, точніше, як воно закінчується і як починається. А також історія про голод. XVI століття в Іспанії, і свавільна героїня Марія знає, що може бути лише призом або пішаком у грі, яку ведуть чоловіки. Коли заможний незнайомець пропонує їй руку й серце, вона робить відчайдушний вибір, який призводить до неочікуваних наслідків. Що поробиш, вона завжди була такою. "Марія підскакує і босоніж вибігає на дорогу, плутаючись у спідниці, поки не підсмикує її. Вона прямує до свого улюбленого спостережного пункту на даху стайні Інес, але виявляє, що Феліпе вже там. - Вертайся додому! - гукає брат, поки вона залазить на віз, а з нього - на похилу черепицю даху. - Тут небезпечно. Але Марія вперто не рушає з місця, хоча дивитися вже нема на що: караван дорогою до міста завернув за ріг зрештою вона скоряється, стрибає донизу й приземляється в калюжу, заляпавши собі спідницю. Феліпе забруднився не менше, але Рафа скеровує сю силу сердитого погляду на неї і лише на неї, поки Марія не встигла відскочити, Рафа хапає її за плече. - Ти могла зірватися. - Дурниці, - каже вона. - Я полетіла б. - Щось не бачу втебе крил. - Мені не потрібні крила, - посміхається вона. - Я ж відьма". А ще це історія про кохання. XIX століття., але вже в Британії, де молода Шарлотта живе ідилічним, але замкнутим і обмеженим життям у маєтку своєї родини. Прекрасна вдова пропонує їй свободу, але ціна виявляється вищою, ніж Шарлотта могла собі уявити. А ще це історія про гнів, що відбувається вже у XXI столітті в США. Для героїні на ім'я Аліса університет мав стати шансом перетворитися на нову людину. Але після випадкової інтимної зустрічі дівчина починає сумніватися у своєму минулому, сьогоденні та майбутньому і кидається на пошуки відповідей та помсти. Варто додати, що авторка книжки має у своєму доробку міжнародні бестселери,, перекладені більш ніж двома десятками мов і показані на телебаченні та в кіно.

Ваш біль може бути настільки інтенсивним, що поглинає вас цілком, або ж виступати як щоденне джерело роздратування, викликане невлаштованим життям, або ж просто займати посереднє місце в ваших думках. Авторка цієї книги наголошує, що біль не знає меж і не підкоряється правилам, які ми намагаємося йому нав’язати. Він вимагає нашої уваги, щоб його можна було зрозуміти, пом’якшити й заспокоїти. Моніка ДіКрістіна, яка вже понад п’ятнадцять років працює психотерапевткою, активно досліджує теми психічного здоров’я та емоційного зцілення. У своїй книзі "Твій біль має ім'я" вона запрошує читачів заглянути у реалії нашого життя і розкриває важливий парадокс: звернення до болю може стати шляхом до його подолання. Авторка пропонує перевірені психологічні техніки для тих, хто бажає усвідомити та прийняти свій біль, щоб знайти зцілення і рухатися вперед. "Біль - це заклик усвідомити його, - стверджує вона, - і це перший крок до повернення до власної сутності". Проте, незважаючи на цю істину, багато хто уникає розмов про біль. Здається, що починати з цього нелогічно, чи не так? Але кожен, хто приходить до мого кабінету, приносить із собою незрозумілий біль. Всі вони відчувають, що щось не так, і прагнуть змін. Тому цю книгу варто прочитати всім, хто хоче навчитися справлятися з емоційним болем, тривогою та травмами. Як підкреслює авторка, "хоча ми не можемо уникнути болю, ми можемо навчитися зустрічати його лицем до лиця, а не тікати".

Ця важлива і своєчасна книга наголошує на тому, що, незважаючи на радикальні устремління впертих активістів, поступовий підхід до впровадження реформ є найефективнішим шляхом до прогресу. У світлі думок багатьох експертів, наразі людство перебуває на межі істотних змін, які вимагають нових підходів і формування нової політики. Заклики до рішучих, глобальних трансформацій чутні з усіх боків: від президентів і впливових особистостей до блогерів і навіть сусідів, які раптом стали активістами. Це особливо помітно у соціальних мережах. Проте, чи дійсно радикальні дії є найкращим шляхом до покращення світу? У своїй книзі "Поступовість" автори Греґ Берман і Обрі Фокс стверджують, що в умовах глибокої політичної поляризації, де все розглядається в чорно-білому світлі, спроби впровадження радикальних змін можуть викликати сильну реакцію опору. Громадськість не завжди готова підтримувати сміливі нововведення, але охоче приймає поступові реформи, які здатні зменшити страждання та підвищити справедливість. Автори наводять приклади "героїчних інкременталістів", які досягли значних успіхів у різних сферах — від розвитку соціального забезпечення до зниження рівня злочинності. Крім того, поступовість у часи радикальних змін акцентує увагу на чесності, смиренності та повазі, що є необхідними для подолання політичної поляризації та конфліктів, спричинених соціальними мережами. Цей підхід також допомагає зрозуміти, що лежить в основі політики і як ми можемо її покращити. Тож автори роз’яснюють, як поступові реформи, зокрема, призвели до розвитку соціального забезпечення в США і забезпечення безпеки на вулицях Нью-Йорка, підкреслюючи, чому саме поступовість, а не "рішучі кроки", є ключем до розв'язання найскладніших викликів.