Я помітив, що вас привертає увага "Тиха Нава".

Як тепер можна помітити, скромні бюджетні витрати можуть виправдати себе, якщо взяти на себе амбіційну мету ризикнути, не боятися досліджувати невідомі сфери та розвивати нові жанри та стилі.

Представляючи "Тиху Наву" під керівництвом режисера Дмитра Андріянова, Марина Каплун, яка очолює контентну частину платформи "Київстар ТБ", зазначила, що команда прагнула спростувати існуючий стереотип про те, що українські серіали не можуть бути провокаційними. Цю думку особливо важливо донести до численних експертів у Facebook та інших соціальних мережах, які часто порівнюють українські медіапроекти з такими гігантами, як HBO чи Netflix, на користь останніх.

Порівнюють не так якість, як змістовність, наповнення, контент. Мовляв, у "плюсівських" чи "айсітівішних" серіалах усе стерильно, безконфліктно, безпроблемно, нема сцен сексу, не вживають наркотиків, не п'ють, а випивають, гламур і брендовий одяг. Тобто все тупо -- на противагу гостроті серіалів американських, британських, віднедавна -- німецьких та іспанських. Ну й окрема недосяжна мрія -- скандинавський нуар.

Тим часом західне серіальне виробництво, на яке експерти з фейсбуку наполегливо орієнтують українське (наші виробники на ці думки, скажу відверто, плюють із Лаврської дзвіниці) неоднорідне. Аби не заходити в лабіринти теорії, спробую пояснити коротко: ефірне телебачення є й на Заході. Але для ефірного ТБ і для платформ створюються принципово різні продукти. Передбачається, що платформа -- передплатна. Споживач платить, аби переглядати індивідуально і, як то кажуть, самому визначати міру власної розбещеності. Даруйте за, можливо, не надто коректне порівняння, але контент платформи -- це як приватний танок у стрип-клубі. Замовляєш, усамітнюєшся і насолоджуєшся.

З ефірним контентом ситуація виглядає інакше. Він орієнтований на широку, але водночас значно консервативнішу аудиторію, яка цілком задовольняється легкими історіями. Тут немає потреби в загостренні конфліктів, складних виборах персонажів або в тому, щоб змушувати глядачів не погоджуватися з ними, вести дискусії тощо. Таким чином, Марина Каплун лише відобразила запити так званих "переглянутого" глядачів. Серіал "Тиха Нава" викликав певний ступінь несприйняття у тих, хто не розуміє, як і за якими критеріями формується контент для різних платформ. І, за парадоксальною істиною, масова культура виявляється не для всіх.

Сім років тому ICTV зробив спробу створити нішевий продукт -- "Схованки" -- та дати його в ефір, бо платформ не було або вони тільки-тільки починали створюватися. Попри питомо нуарну, "скандинавську" стилістику й присутність неоднозначних персонажів, спрацювало не дуже. По-перше, формат справді незвичний станом на 2019 рік. А по-друге, історія була деперсоніфікованою. Дія відбувалася невідомо де. Слово "поліція" писалося на відповідній установі латиницею. Та й загалом спроба -- не засуджую, хоча й не вітаю, бачу ситуацію в моменті, -- через задню хвіртку проскочити на більш фінансово вдячний російський ринок (мова серіалу російська) позбавила сюжет будь-якого контексту.

А тепер усе інакше. Творці "Тихої Нави" надихнулися реальною історією сексуального маніяка з Київщини Юрія Кузьменка, котрий в оперативній розробці проходив як Елвіс - жінки, які вижили, відзначали його схожість з Елвісом Преслі. До слова, документальний фільм про Елвіса свого часу зробили для "1+1", проєкт докудрами за мотивами цієї справи приносили на пітчинг Держкіно у 2019 році, й зараз можна знайти на просторах ютубу відразу кілька подкастів про цю справу. Тема гаряча і певною мірою вдячна, якщо оцінювати з точки зору глядацького інтересу.

"Тиха Нава" — це дійсно перший український багатосерійний художній фільм, який базується на справжній кримінальній справі. Тим часом Netflix вже давно налагодив виробництво "маніячного" контенту. Наприклад, екранізації життєписів таких особистостей, як Джеффрі Дамер, некрофіл та канібал з Мілвокі ("Чудовиско"), Тед Банді, який тероризував Флориду ("Діалог із дияволом"), та Чарльз Собрадж, маніяк з Таїланду ("Змій"). Можна навести безліч подібних прикладів, але як постійний, вибачте на слові, споживач такого контенту, я вже визначив для себе його різновиди.

Є фіксованість на біографіях. Є двобій маніяків і мисливців на них -- тут більше художнього кіно на кшталт "Мовчання ягнят" чи "Мисливці за розумом". А є сюжети, де маніяк і його діяння -- лише поштовх, котрий пробуджує внутрішніх демонів, причетних до його розшуку, вцілілих жертв і збурення всіх чортів у тихому болоті.

"Тиха Нава" — це саме те, про що йдеться. Автори вирішили порушити неписані, але існуючі вимоги до контенту, що транслюється в Україні. Тут ми маємо справу не з традиційною героїною, а з героєм, який не відповідає класичному уявленню про мужність і бездоганність: він не може зазнати поразки навіть у теорії. Олександр Рудинський втілює на екрані типовий образ героя у стилі нуар. Його персонаж Адам Юшкевич — молодий слідчий з розхитаною психікою, що піддається тиску і ламається у тюремній камері (не будемо розкривати деталі того, як він туди потрапив). Адам не вибирається на волю самостійно, як годиться "істинному героєві" на кшталт Джека Річера з однойменного шоу — його рятують з-під арешту прибулі з Києва союзники.

У серіалі "Тиха Нава" представлені теми, які зазвичай обходять стороною, коли мова йде про детективи для телебачення: фізично та морально вразливі персонажі, корумповані поліцейські, мер, що зловживає своєю владою, та мешканці, які живуть у страху і намагаються ізолюватися від навколишнього світу. Відверті сексуальні сцени, одна з яких відкриває серіал, і зображення алкоголю, навіть у контексті негативних персонажів, зазвичай не вітаються в більшості проектів для широкої аудиторії. Проте сценаристи отримали повну свободу творчості і використали її на максимум.

Безумовно, у творі є свої сюжетні недоліки. Я помічаю їх, оскільки вже двадцять вісім років займаюся цими процесами. Ближче до завершення деякі сюжетні лінії почали відставати від логіки, оскільки інтрига мала зберігатися до самого кінця. Саме через це серед другорядних героїв виявляються зайві персонажі, які, здається, були введені лише для того, щоб їх "дотягнути" до фіналу і потім прибрати. Зокрема, це місцева відьма (Лариса Руснак) та відлюдник-мисливець (Олександр Яцентюк). Останнього взагалі перетворили на ще одного потенційного кандидата на роль маніяка, замінивши Елвіса, як це зробила поліція. Проте обидва персонажі були відкинуті, як зайвий тягар, у потрібний момент.

Персонажі наділені вражаючими рисами. Серед них особливо вирізняється Адам, який не відповідає традиційним героїчним стандартам, а також Кіра — колишня амбіційна і талановита особа, що згодом стала жертвою "чоловічого" світу. Анастасія Пустовіт вже не вперше втілює образи жінок, які пережили складні життєві обставини: згадаємо її ролі в "Коли падають дерева", "Між нами" та "Перші ластівки: Залежні". Мер Фоменко, зіграний Сергієм Кисілем, на перший погляд може здаватися однозначним, проте насправді я зустрічав чимало таких цинічних міських керівників, а також читав і чув про них. Щодо шефа поліції Капінуса, роль Михайла Жоніна виявилася надто агресивною, навіть карикатурною в деяких моментах. Можливо, комічний персонаж Гнездилова з "Пса" заважає сприймати його по-іншому.

З цього місця -- про дивні для мене закиди на адресу "Тихої Нави", які оформилися в оглядах на фейсбуці та ютубі.

По-перше, плагіат. І причому, це плагіат багатошаровий і масштабний. Ось, наприклад, один користувач виявляє, що в романі "Тиха Нава" є елементи, схожі на ті, що зустрічаються в британському детективі Саймона Бекетта "Хімія смерті": "Обидві історії починаються однаково: головний герой приїжджає в містечко не як турист, а як людина, що намагається втекти від свого минулого". Але залишимо англійця осторонь – після прем'єри в соціальних мережах почали поширюватися думки, що автори запозичили сюжет з популярного твору українського письменника Ілларіона Павлюка "Я знаю, вас цікавить пітьма". Спостереження тут схожі: головний герой з тривожним минулим, незнайоме містечко, корумповані правоохоронці, не менш корумпований мер, а також маніяк. Найкумедніше в цій ситуації те, що після виходу роману сам Павлюк отримував звинувачення в тому, що він, мовляв, запозичив ідеї з культового "Твін Пікса" Девіда Лінча. Як на мене, це чудово, що частина українців активно слідкує за літературою та намагається виявити можливі запозичення чужих ідей. Однак, можу навести десятки книг, фільмів і серіалів із подібною тематикою і атмосферою. Детективи й мелодрами, як правило, є дуже консервативними жанрами, коли мова йде про сюжети та персонажів.

По-друге, варто поглянути на відсутність оригінальних ідей з нового ракурсу. Позволю собі процитувати: "Чому адаптація західних форматів в Україні не завжди є вдалою? Ми маємо справу із західним форматом true crime та українськими реаліями. Американські формати створювалися з урахуванням специфіки американського суспільства. Усе - від типажів до сценарних ходів і стилю діалогів - там працює на всі сто, тоді як у нас це не спрацьовує, адже наша реальність є зовсім іншою. Голлівудська продукція не зможе знайти свій шлях у Козятині." І так далі, більше деталей можна знайти тут. Що особливо бентежить у таких оцінках, так це те, що нещодавно українські серіали піддавали критиці за запозичення російських смислів - і це не без підстав. Але коли "Тиха Нава" рішуче повернулася спиною до Москви та попрямувала на Захід, результати також не виправдали очікувань. Слід усвідомити, що справжніх українських форматів, які б відповідали нашим реаліям, ніколи не існувало й не існуватиме. Хіба що у поетичному кіно, але це вже культурна спадщина, а не жанр детективів.

Насамкінець, третій аспект: критика "чоловічого" сприйняття сцен сексуального насильства. Я цілком підтримую думку авторки щодо необхідності попереджати глядачів перед початком кожної серії. Адже не кожен зможе витримати подібні епізоди, особливо якщо вони присутні в кожному випуску. Навіть досвідчені глядачі потребують підготовки, адже український серіал порушує цю тему вперше. Проте я не згоден з ідеєю, що історію слід показувати з точки зору жертви. Хоча це і важливо, така розповідь вимагала б іншого жанру і формату. Погляньте на драму Максима Наконечного "Бачення метелика" як на приклад. Щодо зображення "стокгольмського синдрому" в "Тихій Наві", коли жертва має незрозуміле тяжіння до свого насильника, варто згадати "Нічного портьє" Ліліани Кавані (1973) — фільм, що став скандальним і навіть радикальним для свого часу. Також не можна обійти увагою "Денну красуню" Луїса Бунюеля (1967) та "Останнє танго в Парижі" Бернардо Бертолуччі (1972), які викликали не менше обговорень. Хоча порівнювати перший український детектив у стилі нуар з класичним кіном може бути недоцільно, асоціації та референси — це частина творчості, і їх ніхто не скасував. Поки ми не створимо щось власне, це може бути цілком прийнятним, особливо якщо натхнення приходить не з російських джерел. Більше того, авторка огляду підкреслює, що творці серіалу засуджують насильство в усіх його формах. Хочу додати, що на відміну від російських продуктів, де популяризується ідея "Слова пацана", що звинувачує жертву у її стражданнях, наш серіал демонструє зовсім інший підхід.

На завершення: згідно з даними з публічних джерел, фінансові витрати на проект "Тиха Нава" становили 8 мільйонів гривень.

У минулому році курс долара складав приблизно 23 тисячі за епізод, тривалість якого в середньому становила 55 хвилин. Результати виявилися вражаючими: за 10 днів було отримано понад 7 мільйонів переглядів, що зробило цей епізод першим хітом сезону.

Отже, відносно скромні фінансові вкладення можуть виправдати себе, якщо ви готові взяти на себе сміливу мету ризикувати, не боятися досліджувати "темні" території та розвивати жанри і стилі, для яких в Україні є величезні незаповнені ніші. Тепер важливо, щоб, як це часто буває у нас, один якісний і затребуваний серіал не став причиною закриття всієї теми.