"Я запалюю свічку в церкві для Тік-Току". VOLKANOV розповідає про яйця як символ винагороди, співпрацю з Данилком та своє рідне місто Бердянськ.

Дмитро Волканов - молодий, але вже дуже популярний артист, виконавець та композитор. Розпочавши свій творчий шлях з участі в "Х-факторі", де він потрапив в команду Андрія Данилка та дійшов до суперфіналу, після шоу Дмитро став бек-вокалістом в колективі Вєрки Сердючки і пропрацював там 4 роки. А кілька років тому розпочав сольну кар'єру як Volkanov.

Як він прийняв рішення зайнятися співом і які у нього думки щодо нинішнього українського шоу-бізнесу - дізнайтеся в ексклюзивному інтерв'ю на "Телеграфі".

Багато музикантів стверджують, що проведення концертного туру є емоційно виснажливим. Як ти це сприймаєш особисто?

- Це просто неймовірне задоволення. Особисто для мене концертний тур – це виключно радість, хоча іноді це справді буває нелегко. Але ми живемо в такий час, коли всі усвідомлюємо, що таке справжні труднощі, коли наші хлопці беруть до рук зброю і виходять на захист нашої країни. Тож якщо ми будемо скаржитися на свої труднощі, то це лише знецінює їх.

У тебе, по суті, кожен день -- нове місто і новий концерт. Звідки ти береш цю енергію, що дозволяє тобі залишатися такою запальною?

Коли стартував етап повномасштабної війни і я розпочав свою сольну кар'єру, я зрозумів одне:

По-перше, моя мета – стати артистом, який зможе об'єднувати різні покоління. Мені хочеться, щоб на мої концерти приходили як мами з малюками, так і молодь. По-друге, я налаштував себе на те, щоб піднімати людям настрій у ці непрості часи. Коли виходиш на сцену і бачиш, як перші пісні викликають у людей сумні обличчя, це трохи гнітить. Але коли на останній пісні всі починають стрибати від радості, це неймовірно! В такі моменти я відчуваю щастя, розуміючи, що можу зробити хоч трішки їх життя світлішим у складні часи.

Знову ж, на сцені ти виглядаєш як справжня запальничка. А як ти поводишся в повсякденному житті? Чи залишаєшся таким же, чи це лише маска, яку ти одягаєш для виступів?

Я впевнений, що моя особистість у повсякденному житті безпосередньо впливає на мою сценічну діяльність. Все має бути природно і органічно. Мої друзі та близькі, яких я допускаю в своє життя, добре знають, що я трохи "з прівєтом", як і багато артистів. Але я намагаюся нести позитив у своєму житті, і це, напевно, спадок від моєї мами. Вона завжди вчила мене, що, незважаючи на труднощі, варто усміхатися і не піддаватися відчаю. Звісно, як і у кожної людини, у мене бувають важкі дні, коли настрій поганий.

У мене виникла проблема: я почав відчувати сильну ностальгію. По-перше, я сумую за своїм рідним Бердянськом, який наразі під окупацією, і ця думка не покидає мене. По-друге, хоча мені всього 24 роки, я вже з ностальгією згадую шкільні роки та дитинство, наче мені вже 50. Це робить мене досить різностороннім, і, здається, саме це приваблює інших людей.

На зустріч випускників Діма Волканов виступить у ролі співака, отже, немає необхідності запрошувати додаткову зірку?

Сподіваюся, що ця зустріч все ж відбудеться. Мені нагадається наш випускний у Бердянську, коли ми обіцяли одне одному: "Ми будемо зустрічатися щороку, гуляти, спілкуватися, залишатися на зв'язку!". Проте за ці шість років жодного разу не вдалося зустрітися з однокласниками. Війна, безумовно, внесла свої зміни в наші плани. Проте, якби я нарешті зустрівся з ними, я б, напевно, забув про всі свої творчі справи і просто насолоджувався б спілкуванням.

- Твій концертний тур триває вже досить довго. Що саме запам'яталося найбільше, чи були якісь казуси?

Для мене це вперше, коли я беру участь у турі на професійному рівні. Раніше, як новачок, я виступав здебільшого на місцевих заходах, використовуючи обладнання, яке було в Будинку культури, з простим освітленням і звуком. Це більше нагадувало аматорські виступи. Наразі ж наш тур, який триває вже майже півтора місяця, охоплює обласні центри країни і виглядає досить вражаюче. У нас повний склад музикантів, професійне обладнання для світла і звуку, а також велика команда людей, які працюють над цим. Це дійсно серйозний і відповідальний проект.

Однак, без незвичних ситуацій, звісно, не обходиться наше життя – це особливість нашого жанру. Ось, наприклад, у Лохвиці одна жінка змусила мене випити пів пляшки коньяку. І це при тому, що я зараз займаюся спортом... Але я все ж це зробив – що не зробиш заради...

- Прямо на сцені?

Отже, ми з нею розлили напої, і вона виявилася надзвичайно емоційною жінкою. Наше оточення завжди складається з людей, які прекрасно підходять нам по енергії, так само, як і ми їм. Тому на кожному виступі трапляються якісь незвичайні моменти. Мені дуже подобається, що я можу імпровізувати в таких ситуаціях. Люди можуть жартувати або щось кидати з залу — це завжди жваве спілкування. Хоча наша програма, звичайно, залишається незмінною, кожен концерт унікальний, адже в різних містах ми зустрічаємо різних людей з їхніми особливими настроями. Тому таких ситуацій вистачає, і щоб розповісти про всі, потрібно виділити не менше сорока хвилин.

Як ти думаєш, чи сприяла відмова людей від російськомовних творів та виконавців твоєму успіху і виходу на велику сцену?

Вважаю, що повномасштабна війна кардинально змінила український шоу-бізнес. Якщо не зосереджуватися на російському музичному ринку, варто звернути увагу на наших зірок, які були на плаву протягом усіх цих років. Потап та Настя, Діма Монатік, який тримався на вершині, Олег Винник... Список можна продовжувати довго.

Доступ до молоді був абсолютно відсутній. Якщо ми згадаємо часи до початку повномасштабної війни, то побачимо, що на сцені виступали ті ж самі артисти, а люди відвідували концерти, навіть не здогадуючись про наявність такої кількості талантів у нашій країні. Безперечно, війна відкрила нам очі на ці можливості та дала шанс новим іменам проявити себе, і це заслуговує на похвалу. Проте було б набагато краще, якби все це не супроводжувалося такими трагічними обставинами.

Обговоримо вплив соціальних мереж. Чимало людей познайомилися з тобою завдяки TikTok.

Я ставлю свічку в церкві для TikTok, щоб ви були в курсі.

Наскільки це вплинуло на твою творчість?

- Насправді, все це для мене дуже дивно, тому що я, все ж таки, дитина вже 21 століття. Я на всьому цьому зростав і бачив цих блогерів в Instagram, в яких там по 100, по 200 тисяч підписників. І думав, Боже, це що ж треба в цьому житті робити, щоб на тебе підписалися 100 тисяч людей? Я собі щось погане візуалізував. Проте це все виявилося набагато простіше і не так страшно, як мені здавалося.

Але, звичайно, подивіться на кожну людину, яка сидить в залі. Без соціальних мереж зараз дуже важко. Наприклад, я у своєму житті знаю дві людини, які абсолютно не користуються соціальними мережами. Одна з них це моя бабуся, яка не вміє навіть включати телефон, і їй, в принципі, легше живеться через це. А ми, люди нового покоління, звичайно, не можемо без цього. Я дуже дякую соціальним мережам у своєму житті й у своєму творчому шляху, тому що я дійсно отримав таку велику... Я не можу сказати, популярність, чи там ще щось... Просто увага людей - це найголовніше. І найважче її здобути. Без соціальних мереж це було б набагато важче.

Але, якщо звернутися до часів, коли телебачення панувало, то можна зауважити, що раніше достатньо було просто з'явитися на екрані, і ти вже ставав зіркою для своїх знайомих. Нині ж, незалежно від того, чи танцюєш, чи співаєш, ситуація кардинально змінилася. По-перше, аудиторія телебачення значно зменшилася. По-друге, соціальні мережі не лише відкрили нові можливості, але й створили величезну конкуренцію. Адже тепер кожен може взяти телефон, зняти відео для TikTok і стати відомим. Тож у цій ситуації все дуже неоднозначно.

Ось кілька слів про телебачення та вокальні конкурси. Ти брав участь у "Караоке" та "Х-Факторі".

Я потрапив на "Караоке" зовсім випадково. Це було в рамках святкування Дня міста Бердянськ. Кондратюк завітав з "Караоке", а ми з друзями просто прогулювались по Приморській площі. Раптом побачили, що навколо зібралося багато людей, і всі активно щось обговорюють. Мій товариш каже: "Це ж 'Караоке на Майдані' приїхало!" Я відповідаю: "Ну що ж, давайте заглянемо". От так, з моєю удачею, все й сталося.

Чи принесли ці шоу користь твоїй вокальній кар’єрі, чи це лише розвага для тебе?

"Караоке на Майдані" виявилося абсолютно марним. На "Караоке" мені вручили десяток яєць, і я досі пам'ятаю, які вони були чудові. Так, дійсно, яйця були відмінні, дуже свіжі, до речі. Це було в ті часи, коли я ще був зовсім малий і не зовсім розумів, чому так. Просто заради жарту, мовляв, "о, покажуть по телевізору".

У "Х-Факторі" все відбувалося більш усвідомлено. Я сам вирішив подати свою заявку і навіть не сподівався дійти до суперфіналу, не кажучи вже про зустріч з журі. Для мене вже було великою радістю просто побачити Данилка, Вінника та Каменських на сцені. Це приносило мені величезне задоволення! Тому я не можу стверджувати, що свідомо ставив на це шоу з надією стати артистом у майбутньому. Ні.

У твоїй кар'єрі було безліч різних етапів: від участі в "Ікс Фактор" і "Караоке" до роботи на бек-вокалі. Однак ти вирішив розпочати сольну кар'єру лише після початку повномасштабної війни. Чому саме в цей час?

Війна вивела мене з комфортної зони, адже на той момент, коли мені було 18 років, я почувався дуже добре в колективі Вєрки Сердючки. Я отримував відмінну зарплату для свого віку і здобував безцінний досвід. Можливо, якби не почалася повномасштабна війна, я б і далі продовжував виступати з зайчиками Сердючки, заробляючи гроші та подорожуючи за кордон. Цього мені цілком вистачало. Однак війна дала мені можливість усвідомити, що я здатен на більше.

І коли на той момент (після вторгнення РФ - Ред.) призупинилися роботи у колективі Сердючки, я почав шукати себе, мені треба було з чогось починати. Я дуже залежав від тієї роботи й, по суті, якби я її просто втратив, я б розгубився. Мене не брали офіціантом на роботу у Львові після того, як я пішов з колективу Сердючки. Мені було дуже важко. І потім цей же TikTok, за який я ставлю свічку в церкві, розумієте, він якось так мене змотивував, тому що я написав пісню "Намалюю", вона розлетілася, і я собі подумав: "А може, ти можеш все-таки?".

Не можу оминути питання про твоє рідне місто Бердянськ. Де ти був у перший день війни, і чи є у тебе там близькі родичі?

У день, коли розпочалося вторгнення, я перебував у Києві. Це було надзвичайно парадоксально: 23 лютого я виступав на Лізі Сміху, а вже 24-го розпочалася повномасштабна війна. Однак того вечора, 23 лютого, нікому не було до сміху. Всі обговорювали, що щось станеться, але ніхто не мав повної впевненості. Люди відчували, що назріває щось серйозне, але ніхто не міг уявити, що подібне трапиться у 21-му сторіччі.

Було близько шостої ранку, коли мене розбудила бабуся. Вона телефонує і запитує: "Діма, що це у вас так гремить?". Я відповідаю: "Ба, все добре, може, валер'янки тобі?". Вона, не відстаючи, каже: "Яка валер'янка? Увімкни телевізор, розпочалася війна". Я швидко вмикаю ТСН, і там вже йдуть новини. Я в шоці, миттєво дзвоню Данилку. Він піднімає слухавку і запитує: "Діма, що сталося? Чому так рано?". Я кажу: "Міхалич, війна почалася". Він, з притаманним йому почуттям гумору та розумом, відповідає: "Добре, якщо за три години не закінчиться, тоді будемо думати про щось серйозніше, лягай спати".

Ми посміялися, адже на той момент навіть не усвідомлювали масштабу трагедії. Як і багато українців, ми сподівалися, що після тижня якихось звуків усе затихне. Хто міг передбачити, що це затягнеться на три роки? Мої родичі залишилися в Бердянську, і, звичайно, мені не хочеться вдаватися в деталі. Але є одна новина, про яку я зможу розповісти трохи згодом. Сподіваюся, на краще стосовно моїх рідних у Бердянську.

Після кількох днів Дмитро з радістю поділився новиною: його бабуся, яка змогла вирватися з окупованого Бердянська, прибула до Києва. Незважаючи на всі труднощі, які їй довелося пережити в дорозі, тепер вона знаходиться в українській столиці.

Вони залишилися в складних умовах, де їм надзвичайно важко. Проте, незважаючи на всі труднощі, вони не здаються і сподіваються на повернення України.

В якому місті або якій країні ти мрієш провести грандіозний сольний концерт?

У Бердянську, на узбережжі Азовського моря, на великій сцені Приморської площі. Я впевнений, що жоден Палац Спорту не зможе подарувати мені тих емоцій, які я відчую там... Це надзвичайно складно, адже я виріс на цій сцені, це моє рідне місто. Розумієте, коли я зараз переглядаю фотографії старого Бердянська, у мене виникає дисонанс: "Чому я не можу туди поїхати? Як це можливо?".

З яким українським артистом ти б мріяв створити дует чи реалізувати якийсь захопливий проект?

Ні з ким. Дозвольте пояснити. Я вважаю, що дует — це справді щось взаємне. Це нагадує стосунки між чоловіком і жінкою, на мій погляд. Має бути якась особлива іскра. Не достатньо просто сидіти на дивані і мріяти про спів у дуеті з Мераєю Кері, наприклад. Потрібно, щоб відбулася творча зустріч, щоб виникло натхнення. Зараз у нас є шанси, що в 2025 році вийдуть два дуети з двома Наталіями: Наталією Бучинською та Наталією Могилевською. Поки що не можу розповісти більше.

Твоє мистецтво можна розглянути в двох основних напрямках. Перший – це романтичні композиції, а другий – це "Діма-запальничка".

Це дійсно чудово, що ви це помітили, адже саме так і є. Одна з моїх творчих цілей полягає в тому, щоб створити образ Діми Волканова як людини з двома різними сторонами. Він може бути веселим, енергійним і піднімати настрій, але водночас здатний бути глибоким і чуйним, розуміти тих, хто переживає емоційні труднощі. Пісні, такі як "Намалюю", "Пиши мені", а також ті, що присвячені матері чи доньці, безумовно, відображають мої власні переживання та історії.

І це круто, і це теж притягує людей. Я хочу, щоб на нашому концерті люди могли відчувати весь спектр емоцій: і поплакати, і посміятися, і випити, і натанцюватися, ще й піти додому, напитися і лягти спати. От така моя мета.

Раніше "Телеграф" висвітлював можливості, які Олег Винник має для відновлення своєї кар'єри після повернення до України. Проте питання залишається: чи зможе він це зробити, адже співати про вовчиць тепер не вдасться.