Як Кучма поставив Україну під загрозу з боку ФСБ

Передумови російського вторгнення в лютому 2014-тому закладені у вересні 2000-го, коли "Українська правда" вийшла з заголовком про зникнення Георгія Гонгадзе.

Прийнято рішення про відсічення голови. Її скидають у водойму, а тіло перепоховане в Таращанському районі. Працівник моргу, використавши залишки від руки, зробив рентгенівський знімок, на якому чітко відображалися металеві елементи. Витягнувши ці фрагменти з контексту, випадковий глядач може подумати, що це ще один епізод подкасту в жанрі true crime. Причому це може бути не лише український проект і навіть не обов'язково стосуватися України. Проте в документальному серіалі "Помаранчева епоха" йдеться не просто про злочини, а про один з найгучніших, можна навіть сказати — знакових випадків, вчинених в Україні українськими правоохоронцями за безпосередньої підтримки владної еліти на початку тисячоліття.

Наприкінці минулого року команда Суспільного презентувала новий проєкт, мета якого – підкреслити історичне значення суспільно-політичних змін на шляху до покращення української державності. Оскільки напередодні новорічних свят увага глядачів традиційно розпорошується, телевізійна прем'єра не отримала такого ж великого визнання, як перші дві серії, які були викладені на офіційному каналі YouTube. Проте активні користувачі Facebook помітили цю подію і висловили свою вдячність сценаристу Олександру Зінченку, режисерові Сергієві Лисенку та всім, хто долучився до проєкту, за те, що нарешті пролили світло на правду. Вони також відзначили важливість того, що було згадано про події, які сталися лише чверть століття тому.

Проте, згадано лише про повернення до початку третього тисячоліття — з 2000 по 2010 рік. З огляду на сучасність, коли новини про зниклих, катованих, убитих та зневажених українців стали трагічною нормою, а не шокуючою новиною, стає очевидним, що підґрунтя для російського вторгнення в лютому 2014 року було закладено ще у вересні 2000-го. Саме тоді "Українська правда" опублікувала заголовок про зникнення Георгія Гонгадзе, політичного журналіста та одного з ініціаторів цього, мабуть, першого системного інтернет-видання.

Малоймовірно, що Іван із Закарпаття, який у той час займався ремонтом у нашій квартирі, читав "УП" або активно користувався інтернетом. Однак події, пов'язані зі зникненням Гонгадзе та розвитком української політики, так швидко та широко вийшли за межі обмеженого доступу до інформації, що будівельник Іван, здогадавшись про мою професію журналіста, поставив мені три питання: "Що сталося з Гонгадзе?", "Що за плівки Мельниченка?" і "Так Кучма вже не президент?". Він, таким чином, створив простий ланцюг причин і наслідків: Кучма міг бути причетним до вбивства Гонгадзе, а плівки Мельниченка начебто це підтверджують. Щоб змусити Кучму піти у відставку, була започаткована акція "Україна без Кучми": чи то прообраз Майдану, чи друга спроба після Революції на граніті, чи третя після другої Революції на граніті (1992 року була друга, менш відома та абсолютно невдала акція протесту для тих, хто не пам'ятає).

У першій серії під назвою "УБК" (власне, "Україна без Кучми") це стійке, можна сказати, народне переконання, стала й зацементована на наступну чверть століття версія про "Кучма замовив Гонгадзе" волею авторів трансформується. Не перекреслюється, саме набуває нового звучання. Додано інгредієнт під назвою "ФСБ РФ", і це змушує оцінювати знайомі й багато разів повідані й показані події нашої новітньої історії дещо інакше.

Як відбувалися події того часу? Тодішній президент Леонід Кучма отримав перемогу на виборах вдруге, розпочав свій другий термін і почав ухилятися в бік білоруської моделі. Це означало, що демократична Україна могла перетворитися на версію Білорусі, яку вже сім років очолював Лукашенко, відомий як "бацька". Моє оточення, що складалося з журналістів, політологів та представників богемної культури, відверто знущалося з Кучми, не сприймаючи його серйозно і вважаючи ледь не божевільним. Проте проросійська позиція білоруського лідера ніколи не ставилася під сумнів. Таким чином, "білорусизація" України означала підпорядкування російському впливу, що могло призвести до сумних наслідків.

Тож усе, від справи Гонгадзе до краху "УБК", розглядалося винятково злою волею Кучми. А Росія скористалася його фатальними помилками, тож ФСБ лишалося тільки підштовхнути, аби Кучма в своєму падінні розвернувся задом до Заходу, передом -- до Москви. Натомість український спецслужбіст, майор Микола Мельниченко, виглядав заледве не народним героєм, котрий, ризикуючи всім, потай писав того, кого охороняв, у його ж офісі. Аби потім злити інформацію й якщо не зупинити повзучий авторитаризм, то бодай спробувати це зробити. Справді: тригером для "УБК" стало не зникнення провідного опозиційного журналіста -- точку неповернення пройдено після оприлюднення плівок, на яких обговорювали його ліквідацію.

"Помаранчева епоха" в першій серії вустами кількох активних учасників подій, зокрема Юрія Луценка й Тараса Стецьківа, прямо називає дії ФСБ не наслідком дій Кучми, а першопричиною. "Це була витончена гра. Вони використали Мороза й наш молодечий протест, аби не дати Кучмі розвернутися на Захід", -- переоцінює пан Стецьків. А пан Луценко додає: "Ми просто зашорилися. Ми думали -- це наша внутрішня справа, а виявляється, це було відновлення імперії". Але сказане зовсім не означає, що Гонгадзе викрали, вбили й розчленували за наказом з Кремля руками агентів ФСБ.

Згодьтеся, це надзвичайно проста та зручна версія. Насправді ж Кучма і його найближче оточення мали достатньо власної недалекоглядності, щоб завдати шкоди країні. Російські агенти, які не особливо приховувалися, уважно спостерігали за політичними процесами в Україні, щоб у відповідний момент захопити ініціативу. Конфлікт 9 березня 2001 року на Банковій — це передумова подій 1 грудня 2014 року, — відбувався без участі російського спецназу. Проте він дав підстави для активізації іншого російського "спецназу" — політичного: Кучма незабаром потрапив у політичну ізоляцію. Західні політики не бажали з ним спілкуватися, водночас російським діячам були відкриті всі двері.

Слова, почуті не від ведучих, а від кожного спікера, свідка та учасника подій, які мали місце зовсім недавно, викликають одне загальне питання: що ж насправді трапилося в Україні 26 років тому? Чи це був злочин, який було замовлено, організовано та скоєно за підтримки української влади, чи ж мова йде про злочинне втручання ФСБ, яке все це спровокувало? Досі ті самі особи не згадували про російський слід, лише натякали, що Путін скористався прагненням Кучми встановити авторитарний режим. А тепер, за словами тих же людей, Кучма раптом став майже маріонеткою Кремля. При цьому повторюється фраза "ми підозрювали, відчували, знали", але чомусь у той момент ці підозри та знання не були висловлені. Чи не хотіли налякати Росією і звинувачувати ФСБ? Можливо, але це залишається під знаком питання.

Те саме -- про оцінку "України без Кучми" її безпосередніми учасниками. До речі, оцінку дали не повною мірою. Загалом нейтрально, хоча в контексті серії -- позитивно згадується один з активістів, Володимир Чемерис. Котрий станом на зараз є верифікованим російським пропагандистом, затриманим СБУ ще 2022-го року. І, згадуючи його тодішнього, об'єктивність вимагає обмовитися про таку трансформацію. Заразом змусивши подумати, а чи випадково стають російськими агентами учасники опозиційного руху, чи не був пан Чемерис інфільтрованим усередину "УБК" ще тоді. Нарешті, двадцять п'ять років тому силове протистояння на Банковій подавалося активістами й "Українською правдою" як потрібна акція -- а зараз, згадуючи все, учасники прямо називають її помилкою, котра налякала українців прийдешнім хаосом.

Про скидання масок і більшу помітність російської присутності -- у другій серії, котра розповідає про особливості передвиборчої кампанії 2004 року. Вперше на сході й Закарпатті, вотчині відповідно Януковича та Медведчука (останній, не будучи місцевим, активно контролював регіон), з'являються мовчазні бритоголові бійці спортивної статури й у спортивних штанях. Уперше чинних політиків починають безкарно бити й спускати зі сходів. Уперше життя кандидата в президенти -- мова про Віктора Ющенка, -- реально висить на волосині: може впасти літак, якому не дають посадку в Донецьку, можуть статися замахи. Але всі ці дійства -- наслідок прогнозованої поразки "УБК", тобто -- наслідок втручання ФСБ у потрібну Росії каналізацію справи Гонгадзе.

Враховуючи зміст обох епізодів, виникають питання щодо вибору спікерів. Зрозуміло, що Юрій Луценко, Євген Глібовицький та Вахтанг Кіпіані були тісно пов'язані з Георгієм Гонгадзе та мали досвід участі у подіях "УБК". Деякі з них також брали участь у виборах у Мукачеві, тоді як Ірина Геращенко працювала в штабі Ющенка і була свідком багатьох важливих моментів. Можливо, варто було б запросити коментарі від журналістки Діани Дуцик, яка в той період була парламентською кореспонденткою, а також громадського активіста Остапа Кривдика, якого майже затримали на вокзалі в день розгрому "УБК". Не будемо забувати про можливість залучення письменника Сергія Жадана для його оцінки подій, хоча його думка може бути не єдиною. Але включати до цього поважного кола Володимира Литвина... Як би сказали нинішні молоді, це просто незрозуміло!

Євген Глібовицький і Мирослава Гонгадзе прямо говорять: Литвин як голова Адміністрації Президента накручував Кучму на Гонгадзе. В ширшому розумінні слова пан Литвин може вільно коментувати згадані події там, де відсутній інститут репутації і йому та тим, хто його запросив, нічого не прилетить -- або треба йти далі й давати слово ще одному такому ж самому, Олександрові Морозу. Гаразд, Морозом таки погидували. Але Литвина запросили, й після всього сказаного на його адресу, як і взагалі після його не надто позитивної ролі в політичному житті України наступних десять-дванадцять років він розводиться про руку російських спецслужб і справу, зручну для зведення політичних рахунків.

Щодо особи пана Мороза, він постійно виступає як ініціатор публікації плівок Мельниченка, що формально ставить його на світлий бік. Однак Юрій Луценко подає зовсім іншу оцінку Мельниченку, описуючи його як особу, якою маніпулювала ФСБ, і яка згодом з'явилася в Москві, навряд чи в ролі українського Джеймса Бонда, а скоріше у вигляді Штірліца. Таким чином, якщо Мельниченко з таким бекграундом передає свої матеріали Морозу, обидва виглядають у світлі сказаного як маріонетки Кремля, а не як свідомі громадяни, які діють задля інтересів України.

Нема гріха в тому, що в документальному фільмі показують Литвина, Мороза чи огидних діячів рангом поменше. Та гріх -- уникати оцінок їхньої діяльності, хай суб'єктивних. Зрештою, кожен задіяний спікер значною мірою суб'єктивний. Просто є суб'єктивність, а є -- суб'єктність. І в цьому випадку Володимир Литвин її не має. Серій Жадан більш суб'єктний, коли вже на те пішло. Ну, але маємо лише дві серії з анонсованих дев'яти. Тож дивитимуся далі.