Як російське кіномистецтво 2000-х років формувало сприйняття війни з Україною (відео)

Чому українці переглядали фільми, що просували антиукраїнські ідеї?

Агресія Росії проти України була підготовлена задовго до початку 2014 року. Путінізм трансформував культуру в інструмент ідеологічної боротьби, а кіно як найпопулярніше мистецтво, що виконує пропагандистські функції, стало ключовим в XXI столітті. "Телеграф" досліджував, як це відбувалося та чому антиукраїнські фільми здобули значну популярність серед українських глядачів.

Хто ж став тим, хто зняв кришку з Пандорина ящика?

Протягом багатьох років російське кіномистецтво та телевізійні серіали поступово закріплювали у свідомості глядачів (зокрема, українців, які зазнали цього впливу ще сильніше) етнічні стереотипи, українофобію, заперечення незалежності України, мілітаризацію свідомості, що проявляється через культ війни, а також реваншистську ностальгію за "великою державою", ксенофобію та негативні образи Заходу. В таких творах українці зазвичай зображуються або як комічні зрадники, або як жорстокі нацисти.

Перехід від радянської концепції "дружби народів" до нового російського шовінізму розпочався з творчості режисера Олексія Балабанова. Це особливо сумно, оскільки Балабанов вважається одним із найобдарованіших російських кінематографістів останніх тридцяти років. У той час, коли російське авторське кіно довгий час залишалося під впливом "тарковщини", Балабанов створював свою унікальну кіномову, черпаючи натхнення з жанрового американського незалежного кіно.

Саме Балабанов, демонструючи у своїх фільмах "російське несвідоме", зокрема шовінізм, узаконив ненависть до "чорно***их" і "хохлів". Відома репліка героя Віктора Сухорукова (який, до речі, є затятим прихильником Путіна) "Ви мені, гади, ще за Севастополь відповісте!" з фільму "Брат-2" (2000) стала всеросійським мемом, пронизаним ультранаціоналістичною ідеологією. Сам режисер, звісно, рішуче заперечував всі звинувачення.

Балабанов помер за рік до початку війни, у травні 2013-го, і пропутінські пропагандисти ще довго міркували, на чий бік став би режисер.

Оригінальний погляд на українофобію: чому українці знаходять гумор у власній ситуації?

Жартівливий образ добродушного, але недалекого "хохла" російське кіно успадкувало від радянського: глядач звик сміятися з українців або підозрювати їх у нелояльності. Десь на периферії сюжету майже завжди існував образ хитруватого й простакуватого чоловічка у вишитій сорочці під піджаком -- безневинного лише на перший погляд. Через таких персонажів глядачам наполегливо впроваджувався тезис про другосортність українців.

Стереотипи простодушності, жадібності та глупоти персонажа-українця чітко проявилися в російських комедіях і серіалах 2000-х. Класичний приклад -- колись топовий ситком "Моя прекрасна няня" (2004-2009).

Цей серіал завдав українцям більше образ, ніж будь-яка пропаганда з Кремля на чолі з Кисельовим. Головна героїня, українка Віка, яку зіграла Анастасія Заворотнюк, розмовляла з комічним акцентом і постійно ставала жертвою етнічних жартів. Наприклад, у одному з епізодів московський продюсер, у родині якого працює Віка, жартує: "Віка, ви крадете речі з магазинів так, як Україна -- російський газ".

Її родичі з Маріуполя зображені як безсоромні й жадібні провінціали, які прагнуть лише до безкоштовної їжі. (Зрозуміло, за рахунок Росії.) Маріуполь постійно згадується в зневажливому контексті, що сьогодні виглядає як жахливий танець на останках.

У Росії цей серіал транслювався на каналі СТС, ставши їхнім ключовим проєктом, що підняв канал на новий рівень популярності. У 2005 році "Няня" час від часу обганяла за рейтингами програму "Время" на Першому каналі в Москві. Це стало справжнім досягненням для розважального телебачення: в середньому кожен десятий росіянин дивився цей серіал.

В Україні прем'єра "Моєї прекрасної няні" відбулася на телеканалі "1+1", після чого шоу транслювалося також на "Новому каналі" та інших платформах. І це справді вражає: наші рейтинги перегляду перевищували навіть російські. Частка глядачів стабільно коливалася між 25% і 30%, а деякі топові епізоди досягали вражаючих 35%.

Отже, карикатурна українка з Маріуполя "шокувала" та "ґекала" з кожного третього телевізора в Україні. Серіал переглянула практично вся міська аудиторія країни, і його транслювали безперервно протягом кількох років.

Чому навчає історія по-російськи?

Історичні фільми та серіали стали справжнім полем битви для російських пропагандистів. На щастя, деякі з них викликали резонанс у українському інформаційному просторі. Прикладом може слугувати історична стрічка Володимира Бортка, киянина за походженням, "Тарас Бульба" (2009), а також фільм "Ми з майбутнього" (2008) у жанрі військової фантастики та серіальна адаптація "Білої гвардії" (2012).

Бортко переніс на екран повість Гоголя, суттєво посиливши імперський пафос оригіналу й здійснивши, по суті, підміну: гоголівські козаки-запорожці в "Тарасі Бульбі" ототожнюються з росіянами, а сам Тарас на вогнищі виголошує промову про силу російського царя, якій "рано чи пізно скоряться всі народи". Виглядає це водночас і моторошно, і кумедно, і прикро за Богдана Ступку, який примудрився вляпатися в цей псевдоісторичний кітч, що транслює реваншистський тезис про історичне право Росії на українські землі. Йому потім довелося довго виправдовуватися в медіа.

У фільмах, які прославляють культ "побєдобєсія", історія має свій іронічний підтекст: нинішнє повномасштабне вторгнення триває довше, ніж радянський шлях до тієї ж Перемоги. У цих сюжетах українець постає або як колаборант, що охоче співпрацює з нацистами, або ж як карикатурно жорстокий боєць УПА, що втілює садизм і дегенерацію. Так формується образ майбутнього ворога, одночасно жорстокого, абсурдного та підлого, що вказує на повне розлюднення колишнього "молодшого брата".

І головне: чому українці дивилися антиукраїнське кіно?

Винуватцем цієї ситуації стала державна політика України. Закон "Про кінематографію", який мав на меті підтримати національне кіно, був підписаний лише через два десятиліття після проголошення Незалежності, а саме в березні 2010 року.

Незважаючи на те, що Україна успадкувала шість кіностудій від Радянського Союзу, її законодавство містило положення, які виявлялися досить неприязно налаштованими до іноземних інвестицій. Основним чинником для розвитку національного кіно є здатність залучати західних продюсерів до використання власної матеріально-технічної бази, щоб отримані кошти витрачати на створення власних фільмів. Наприклад, у Чехії знімалися такі популярні голлівудські франшизи, як "Місія нездійсненна", "Людина-павук", "Хроніки Нарнії", а також фільми з серій про Джеймса Бонда та Борна.

Проросійська політика української влади за Кучми та Януковича зробила вигідною роботу в Україні виключно для російських кінематографістів. По-перше, у Києві знімати було вдвічі дешевше, ніж у Москві, а якість роботи українських кінематографістів була незрівнянно вищою. Тобто спостерігалася класична колоніальна експлуатація ресурсу.

По-друге, з російськими продюсерами існували можливості для співпраці на непрозорих умовах. В результаті, вакуум, що утворився в українському кінематографі, був заповнений російськими фільмами та серіалами, що стало наслідком простого зрадництва національних інтересів і корупційних схем.

На жаль, відродження українського кінематографа, яке відбулося під керівництвом Пилипа Іллєнка в період з 2014 по 2019 рік, зосередилося переважно на темах війни та травматичного досвіду, а не на розвагах для широкої аудиторії. Однак глядачі прагнуть легкого контенту та вражаючих шоу — і це абсолютно природно.

Не випадково жанрові фільми, які близькі до глядача, миттєво стають хітами — прикладом цього є комедії Антоніо Лукіча "Мої думки тихі" (2019) і "Люксембург, Люксембург" (2022). У цих картинах, серед іншого, з'являються впізнавані образи сучасних українців, що є одним із ключових факторів їхнього успіху. Це ще раз підтвердив фільм Павла Острікова "Ти — космос", який продовжує привертати увагу глядачів та активно обговорюється у соціальних мережах.

Раніше "Телеграф" згадував про маловідомий російський фільм "Бакенбарди", що передбачив появу Путіна та його політичний режим.