Юрій Дяк у новому інтерв'ю розповідає про свій досвід участі у російськомовних проектах та розмірковує, чи готовий він вирушити на фронт.

Ніхто не заперечує, що перед початком великомасштабного конфлікту в Україні було знято багато проєктів російською мовою. Серед них були як спільні копродукції, так і російські фільми, які створювались на українських теренах за участю місцевих акторів. Тому деякі глядачі можуть помилково вважати, що певні українські артисти працювали в Росії, але це не відповідає істині.

Зокрема, український артист Юрій Дяк, який наразі активно підтримує проукраїнські ідеї, регулярно робить внески на підтримку армії та з 2016 року спілкується українською. У своєму інтерв'ю для 24 Каналу він поділився досвідом роботи в проектах, де домінувала російська мова. Актор розповів про привілеї, які отримували російські "зірки" під час зйомок, висловив свої погляди на громадянські та мовні питання, а також зізнався, що його найбільше турбує сьогодні як громадянина і як митця.

Огляньте також: Чи справді стрічка "Балерина" піддала сумніву всесвіт "Джона Віка"? Основні моменти, які слід знати про цей очікуваний бойовик.

Юрію, перед початком великої війни в Україні чимало акторів приймали пропозиції працювати в російськомовних проєктах, залишаючись при цьому в Україні. Деякі з них навіть подорожували до Росії для роботи та тривалого проживання там. Це призводить до певної плутанини: хто з акторів дійсно брав участь у російських проєктах, а хто знімався в українських російськомовних виробах, які створювались в той час. Поділіться, будь ласка, вашим досвідом у цій ситуації.

Справедливіше буде зазначити, що лише небагато акторів відмовлялися від роботи в таких проєктах. Їх можна перерахувати на пальцях однієї руки, і ці імена нам добре знайомі. Всі інші не мали альтернативи й погоджувалися брати участь у російськомовних проєктах, оскільки опинилися в ситуації, коли їх вибір був дуже обмеженим. Нас поставили в умови, де ми змушені були підпорядковуватися нав'язаним вимогам.

Мені також доводилося відмовлятися від деяких проєктів, оскільки я вважав їх проросійськими непотрібом. Це не просто продукти, створені російською мовою, а саме ті, що підтримують проросійські настрої.

Чому фільмували російською мовою? Це питання має очевидну відповідь: до початку великої війни багато українських проєктів були копродукціями, призначеними для пострадянських країн, де російський вплив ще відчувався. Саме ці країни були основними споживачами таких проєктів.

У моєму випадку ситуація була подібною — я також брав участь у проєктах, де використовувалася російська мова. Звичайно, після 2014 року з'явилося значно більше українськомовних ініціатив, і це, безумовно, позитивно. Проте все ж залишалися проєкти, де звучала російська, і ми, звичайно, надавали згоду працювати в таких умовах.

Юрій Дяк / Знімок з приватного архіву актора

Я не жив у Росії й не працював там. Хоча, якщо бути точним, один раз таки було - у 2010 році я знявся там у рекламі "Макдональдс".

Чи було бажання працювати там до Майдану? Безумовно. Адже якщо тебе помічали в тих колах, то й тут починали звертати на тебе увагу. На жаль, саме так функціонував кіноринок у той час. Історично склалося, що Росія, зокрема Москва, мала значнішу присутність у театральному та кіноіндустрії. Тому всі, хто прибував звідти, автоматично отримували статус "майстрів".

Зараз у нашому театрі є кілька людей, які отримали освіту в цій сфері. Але я не можу стверджувати, що вони є справжніми майстрами. І, можливо, це навіть позитивний аспект — адже це ще раз підтверджує, що українська акторська школа не тільки не поступається іншим, але в деяких випадках може бути навіть кращою.

Відомо, що в минулому на українських знімальних майданчиках продюсери часто віддавали перевагу акторам з Росії, які отримували провідні ролі та різноманітні бонуси. Натомість українські актори часто опинялися в менш вигідних умовах. Чи мали ви досвід подібного ставлення?

Більшість українських акторів, які брали участь у вітчизняних фільмах та серіалах, стикалися з подібними викликами. Тому не дивно, що часто надавали перевагу російським артистам. До Революції Гідності їхня кількість була значно більшою.

Ми, фактично, були "гарніром".

З часом українських акторів почали запрошувати на проекти по одному чи двоє, і вони почали отримувати більше головних ролей. Проте на ключові позиції - одну-дві - все ще часто ставили "потрібних" людей. Існували чутки, що деякі продакшни отримували фінансову підтримку з Росії за це. Це вже стало загальновідомим фактом.

Інколи ці гості вели себе тут із певною зневагою. Для них організовували комфортніші умови – окремі вагончики та інші переваги. Це дійсно мало місце. І ти почувався другосортним у своїй власній країні, у рідному місті. Це, відверто кажучи, просто жахливо.

Юрій Дяк / Знімок з приватного архіву

І ти розумієш, що нічого не вдієш. Якщо скажеш зайве, можуть просто перестати з тобою працювати. В результаті, ти опиняєшся "на задньому плані". Тому лише деякі сміливці могли відкрито висловлювати свої думки — ті, хто вже здобув популярність. Ми всі знаємо їхні імена: Римма Зюбіна, Ірма Вітовська.

У мене також траплявся подібний випадок. На одному з проєктів, де працювало багато акторів з Росії, навіть роздільні приміщення для гриму мали різний рівень комфорту. Якось я зайшов у "зону" їхньої гримерки просто щоб перекусити, адже не вважаю себе гіршим за них. Чи дозволяли це, я вже не пригадую, але добре пам’ятаю погляд однієї з акторок, яка зайшла і побачила мене там. Вона нічого не сказала, але її реакція говорила сама за себе.

Поза кадром я спілкувався українською, а на майданчику - мовою сценарію. Це їх дивувало, і, здається, мене навіть трохи остерігалися. Але мені було байдуже, адже це вже було після Майдану. З 2016 року я у публічному просторі спілкуюся виключно українською мовою.

Після початку повномасштабної війни багато українських акторів змінили свої погляди і почали активно відстоювати та популяризувати українську культуру. Як ви вважаєте, чи є серед них такі, хто зробив це лише заради кар'єрних вигод?

Іноді краще утриматися від висловлення своєї думки. Мені здається, що це помічають багато з нас: деякі аналізують ситуацію в глибині, інші ж обмежуються лише поверхневим сприйняттям. Я не схильний беззастережно довіряти оточуючим і завжди звертаю увагу на дрібниці. Спостерігаючи за діями деяких людей у творчій сфері та їхніх партнерів, я розумію, що ці дії багато про що говорять.

Отже, чи варто це вважати "перевзуванням", чи існує інша назва для такого явища - вирішувати не мені. Напевно, подібні ситуації трапляються, адже людям необхідно знаходити способи для виживання. Можливо, деякі особи змінюють свої погляди задля кар'єрного росту.

Проте, мої міркування та імена, які я згадую, залишаться в таємниці. Не бажаю заглиблюватись у особисті питання.

Яке у вас ставлення до колег, які до 24 лютого 2022 року працювали в Росії, розвивали там свою кар'єру, а після початку війни повернулися в Україну і тепер активно займаються своєю професійною діяльністю тут?

Зараз я ставлюся до цих людей доволі спокійно, навіть філософськи. Бо, як то кажуть, якщо людина зробила щось один раз - може зробити і вдруге. От, наприклад, щось украла й каже: "Ні-ні, я більше так не буду". Я таким словам не вірю.

Тому я ставлюся до них з певною обережністю. Ті, хто після 2014 року дійсно відрізав всі зв'язки — як з кар'єрою в Росії, так і з можливостями там — заслуговують на повагу. Натомість ті, хто продовжував працювати в Росії навіть у часи війни до 2022 року, а потім раптово змінили свою позицію... Тут, на мою думку, все очевидно. Адже вони вже не могли повернутися назад, а також не могли залишитися тут без належних пояснень.

Вони можуть образитися на мене за ці висловлювання - мені це неважливо. Я не маю до них довіри. Можливо, вони залишаться вірними Україні до кінця своїх днів - і це було б чудово. Але є одне важливе "але": не слід забувати, що відбувалося в Україні з 2014 по 2022 рік. Адже наша війна розпочалась ще в 2014 році.

Юрій Дяк / Знімок з приватного архіву

Протягом усіх цих років мовна проблема залишається вкрай актуальною в суспільстві, хоча насправді її не повинно бути. Яка ваша думка з приводу мовного питання?

Які ж це роки? З 2022-го? Чи, можливо, з 2014-го або ж з 1991-го? І як можна уникнути мовного питання, якщо я народився в Радянському Союзі у 1987 році? Моє дитинство, крім родини та друзів, проходило в російськомовному середовищі: ми дивилися російські телеканали, розважальні програми та новини — завжди зверталися до них. Пам'ятаю, як у дитинстві ми дивилися Олімпіаду ще до 2000-х, і коли російські спортсмени виступали, ми казали: "О, наші теж, наші щось досягають!". Ми вважали їх своїми, розумієте?

Безумовно, ті, хто досконало розумів історію, не сприймали їх як своїх. Лише після 2014 року я почав активніше досліджувати українську історію, усвідомлюючи, що відбувалося і продовжує відбуватися в нашій країні. Тому питання мови, яке виникає в суспільстві, є цілком нормальним.

Мова повинна бути тільки українською. Загляньте в історію: Емський указ і Валуєвський циркуляр - не потрібно шукати далеко. Це дасть всім чітке уявлення.

Я мрію про те, щоб мовне питання після початку повномасштабного вторгнення зовсім зникло. Мене щиро турбує, коли мої однолітки спілкуються зі своїми маленькими дітьми російською. Це створює передумови для нового конфлікту в нашій країні у майбутньому.

Коли, сподіваємось, війна нарешті закінчиться, і наша державність залишиться непорушною, Україна... ці діти — нащадки тих, хто спілкується українською, та тих, хто вживає російську — зберуться разом у школах, на заняттях, за партами та на перервах. Між ними може виникнути напруга: одні знатимуть, що ця мова асоціюється з ворогом, тоді як інші вважатимуть її частиною свого дитинства. Це для мене надзвичайно дивно. Я людина емоційна, і мені хочеться миттєво висловити своє обурення батькам, знайти спосіб на це відреагувати.

Юрій Дяк / Знімок з приватного архіву

Одного разу після вистави розпочалася бесіда з глядачами. Один чоловік у військовій формі представився: "Добрий вечір, я такий-то, такий-то, і я вірменин". Я висловив йому подяку за те, що він, будучи іноземцем, говорить українською. Це заслуговує на увагу, адже не кожен українець може так вільно спілкуватися. Саме такі моменти надихають.

Що вас найбільше тригерить зараз - як громадянина і як актора?

Мабуть, саме мовне питання є для мене тригером. А що ще може викликати в мене такі ж емоції, крім війни, як громадянина та актора? Мене обурює те, що деякі люди крадуть з наших оборонних замовлень, що відбуваються крадіжки в армії. Коли читаєш про це, це дійсно викликає гнів.

Всі займаються своїми справами: деякі витрачають останні гроші, інші ж використовують ситуацію для власної вигоди. За подібні дії повинні бути відповідні жорсткі санкції. Не може бути так, що особа просто сплатила заставу в мільйони гривень і отримала свободу. Такі випадки мають розглядатися без будь-якої застави.

Ваша інстаграм-сторінка наповнена численними публікаціями та зборками, які закликають українців не втрачати надію, навіть після такої важкої зими, як цьогоріч. Як вам вдається черпати цю силу в такі важкі часи і звідки берете натхнення для слів, які надихають інших?

Дякую за ваше запитання. Якщо в моїх дописах ви виявили ті слова, які, як ви зазначили, надихають інших, це свідчить про те, що вони справді мають силу. Мені надзвичайно приємно, що люди це помічають, адже мене виховали так: актор завжди має залишатися на висоті. Актор – це не просто виконання ролі, це передусім особистість, громадянин. І часом актор може створювати певні хвилі в суспільстві.

Я, напевно, сам не хочу опускати руки, тому говорю ті слова, які спадають на думку, які дають силу мені. І ті самі слова я передаю людям у своїх сторіс і постах. Я нічого спеціального не вигадую - просто дуже хочеться, щоб так було. Дуже хочеться, щоб люди не опускали руки. Ніколи.

Якщо кожен з нас знайде можливість сказати слова, що надихають тих, хто поруч, ми зможемо підтримувати одне одного. У важкі моменти, в часи випробувань, страху, болю та жаху, як зараз. Я черпаю свою силу з енергії людей навколо, з друзів, які борються за нашу свободу. Як я можу здаватися тут, у тилу, коли мої товариші на фронті? І коли потрібно збирати кошти, діяти, робити все можливе, аби здобути перемогу?

Тому так і живемо - з надією та натхненням на наступний день.

Юрій Дяк / Знімок з приватного архіву

У розмові з "Фактами" ви зазначали, що кожен чоловік замислюється над можливістю відправитися на фронт. Безліч українських акторів, які займаються театральною діяльністю, відкрито говорили про наявність у них бронювання. Чи можете ви поділитися, чи маєте ви бронювання або відстрочку від мобілізації?

Я підтверджую свої слова: кожен чоловік думає про те, чи піти на фронт. Тому що навіть той, хто тікає, думає про це і вирішує тікати. А той, хто залишається тут, завжди про це думає. І це нормально. Зараз у мене є бронювання від театру, але це не означає, що я не готуюся чи не придивляюся до спеціальностей, у яких міг би бути корисним.

Як ви ставитеся до ситуації, коли значна кількість представників культурної сфери отримує бронювання від призову на військову службу?

Я не можу робити висновки щодо справедливості, оскільки не маю точних даних. Вислів "дуже багато діячів культури" є досить розмитим і не дає чіткої картини. Чи мають діячі культури право на бронювання? Безумовно, як і представники інших професій. Однак я знаю, що для закладів культури, таких як наш театр, може бути виділено лише обмежений відсоток місць для бронювання. Ніхто не дозволить резервувати всі місця для колективу. Тож я не в змозі сказати, скільки саме діячів культури реально отримали бронювання.

Проте існує ще один важливий момент: хто візьме на себе відповідальність за відновлення країни в аспектах ідеології та культури?

Я впевнений, що для функціонування повноцінної держави необхідно мати три ключові міністерства: Міністерство освіти, Міністерство охорони здоров'я та Міністерство культури. У нинішній ситуації, під час війни, також надзвичайно важливим є Міністерство оборони. Без здоров'я неможливо забезпечити життєдіяльність нації. Освіта є основою для розвитку та підтримки здоров'я. А без культури всі ці аспекти втрачають значення. І, звісно, в умовах війни оборона є критично важливою. Лише ці міністерства забезпечують нам можливість займатися питаннями культури, освіти та охорони здоров'я.

Юрій Дяк / Знімок з приватного архіву актора

Що заважає вам приєднатися до збройних сил у цей момент?

Не можу зрозуміти, що мене стримує. Можливо, можна знайти безліч причин, але вони швидше нагадуватимуть виправдання. Я не прагну виправдовуватися і не планую цього робити. Наразі в моєму житті така ситуація: я не перебуваю на фронті, але намагаюся допомагати, як можу. Зараз я не можу займатися театром. Я маю відповідальність перед своїми студентами, яких набрав минулого року. Знову ж таки, це може звучати як виправдання. Але так є на даний момент. Що буде далі — не знаю.

У своєму Instagram ви поділилися новинами про новий етап у житті: старт роботи в університеті Карпенка-Карого. Що стало причиною такого важливого рішення для вас?

Я почав викладати у 23 роки, у 2010 році, одразу після закінчення університету. Зробив паузу у 2018-му, але ніколи не казав собі, що поставив крапку у викладацькій діяльності. У моєму досвіді є викладання на приватних курсах та уроки ораторського мистецтва.

Отже, коли мені надійшла пропозиція викладати в театральному університеті, я без вагань прийняв її. Моя мета була чіткою: передати студентам свій досвід, допомогти їм уникнути тих помилок, яких припускався сам, і щедро поділитися всіма своїми знаннями, не приховуючи нічого.

Я не сприймаю студентів як своїх суперників. Якщо хтось із них досягне вищого рівня у своїй професії, ніж я, це лише принесе мені радість.

У вересні буде уже рік з початку вашої викладацької діяльності. Поділіться враженнями від роботи з майбутніми акторами.

Враження просто неймовірні. Це молоді люди, які дійсно прагнуть до дій. Вони – майбутнє інтелектуального потенціалу України. Я поділився цими думками з ними 1 вересня, і разом із колегами працюємо над їхнім вихованням у цьому напрямку.

Я створив команду з неймовірних людей. Хоча я виконую роль художнього керівника і відповідаю за всі процеси, це наша спільна команда. У мене є чудові викладачі: Ольга Нагірняк, Ірина Дорошевська та Олександр Греков. Всі вони молоді, обдаровані актори, які проявляють неабияку зацікавленість у своїй професії та активно займаються роботою.

Ми обмінюємося власним досвідом, а студенти, у свою чергу, діляться своїми досягненнями. Цей процес створює взаємний обмін творчою енергією, що залишає лише позитивні емоції.

Нещодавно Університет Карпенка-Карого опинився в центрі скандалу, пов’язаного з випадками харасменту та сексуального насильства щодо студенток. Чи мали ви подібний досвід під час навчання? Яка загальна атмосфера в університеті в даний момент?

Під час моїх студентських років я не мав досвіду з подібними ситуаціями, як і з явним насильством. Проте, враховуючи ту методику викладання, що існувала, це можна було б вважати булінгом і насильством. Інші ж цього не помічали і не усвідомлювали.

На нашому курсі подібних ситуацій, здається, не виникало. Можливо, існували чутки про окремі інциденти, але жодних офіційних скарг не було. І це незважаючи на те, що наш художній керівник, який зрадив Україну, але все ще носить титул Героя України (Михайло Рєзніковіч), був відомий такими епізодами. Ми вважали, що він вже в літньому віці, тому, можливо, це нас не торкнулося.

Щодо постійного тиску - так, він був, усі виховувалися в страху. І це неприпустимо: актор не може виховуватися в страху. Він не може творити, коли йому страшно, коли він увесь час думає, що його можуть вигнати. Він мусить розуміти, через що його можуть вигнати. І це лише з професійної точки зору.

Але справа не тільки в тому, що ти міг вступити в дискусію з викладачем під час творчої суперечки. Я також мав подібний випадок: на першому курсі ми з ним обговорювали ідеї Станіславського. Раптом настала незручна тиша, і я подумав: "Ну все, кінець..." А він мені відповів: "Юра, заспокой нерви, випий валеріанки". Тоді я справді переживав, що мене відрахують після першого курсу. Але, на диво, не тільки залишили, а ще й запросили до театру.

Мене запросили, оскільки я викладався на повну. Це була креативна дискусія, і, на мою думку, саме завдяки цьому запалу я опинився на театральній сцені. Актор повинен завжди мати в собі цей вогник. Чим довше він його зберігає, тим більш вражаючим стає його виконання.

Все навколо підлягає змінам. Безумовно, особи, які повинні відповідати, мають взяти на себе відповідальність за свої дії. Ситуація повинна покращуватися.

Ви нечасто з'являєтеся в медіа, і практично не обговорюєте особисті аспекти свого життя. Яким чином війна вплинула на вашу родину та взаємини?

На сьогоднішній день не маю бажання обговорювати власне життя, можу лише зазначити, що моя родина зазнала змін, і я відчуваю радість.

У вашому творчому доробку - чимало українських фільмів і серіалів, які полюбилися глядачам. Над якими проєктами працюєте нині?

Зараз я залучений до цікавого проєкту з іноземним режисером. Не впевнений, що можу ділитися подробицями. Нам вдалося зустрітися, і режисер справив на мене позитивне враження. Це освічена та розумна особистість. Тож з нетерпінням чекаю на початок зйомок.

На вашу думку, чого зараз не вистачає українському кіно?

На мою думку, українське кіно потребує більшої глибини не тільки в даний момент, а й в цілому. Виникає враження, що багато хто вважає наших глядачів недостатньо розумними і, як наслідок, створює переважно низькоякісний контент. Водночас глядачі змушені споживати те, що їм пропонують.

Через те, що раніше було багато низькоякісного контенту, цей "шлейф" досі впливає на кіноіндустрію. Дуже хочеться, щоб глядач думав - навіть через комедію чи розважальний контент, але щоб у ньому завжди була закладена мораль.

Юрій Дяк / Знімок з приватного архіву актора

Хто з ваших молодших колег нещодавно справив на вас найкраще враження в професійній сфері?

Я щасливий спостерігати за молодими колегами, коли вони старанно і майстерно виконують свої обов'язки. Коли вони приходять на знімальний майданчик з добре вивченим текстом, готовими до роботи, з енергією в очах і запалом у серцях – це справді вражає. Вони надихають і мене, і це природно. Так і повинно бути.

Ніхто не має права знижувати планку, яку вже собі встановив. А той, хто її ще не поставив, мусить робити це, спостерігаючи за іншими - можливо, за старшими колегами або за ровесниками. Тоді професійні провали будуть мінімальними.

Які українські кінематографічні твори та серіали ви могли б порадити нашим читачам?

"Козаки. Абсолютно брехлива історія" – це дійсно чудова праця. Я щиро пишаюсь усім, що створив. Навіть якщо весь фільм чи серіал не зовсім відповідає тим високим стандартам, які я собі уявляв, я в більшості випадків задоволений результатом своєї роботи. Мені нема чого соромитись за неї.

Отже, люди, зверніть увагу на українські фільми та серіали! Ваше бажання їх переглядати і ділитися враженнями сприятиме розвитку нашої індустрії кіно та серіалів. Чим більше ви підтримуватимете вітчизняний контент, тим якіснішим він стане!

Дякую, що витратили час на це інтерв'ю. Не забувайте відвідувати театр і насолоджуватися кіно. Слідкуйте за нашими соціальними мережами — там ви знайдете не лише розважальний контент, а й багато цікавих, мудрих та філософських думок. Я прагну робити свої сторінки такими, щоб вони були для вас захоплюючими і гармонійно поєднувалися.

І допомагайте нашим Збройним Силам, бо без них ми просто натовп, який весь час бігатиме від кордону до кордону.