"За минулий рік я лише раз зустрівся з дружиною", - говорить Мирослав Кувалдін, який служить на фронті. Він ділиться думками про своїх дорослих синів, матір-росіянку та зрадників серед колег.

Мирослав Кувалдін - співак нігерійського походження, лідер гурту The ВЙО, телеведучий. Після початку повномасштабної війни став на захист України. Перебував на Донеччині, на південному напрямку - в Миколаєві, Херсоні, Запоріжжі, а рік тому приєднався до "Культурного десанту".

В інтерв'ю для OBOZ.UA Мирослав Кувалдін поділився своїм досвідом служби під час війни. Він також розкрив деякі моменти з життя своєї родини до початку повномасштабного вторгнення та після нього. Зараз його дружина разом з молодшим сином, 18-річним Булатом, знайшли тимчасовий притулок у Німеччині, а старший син, 21-річний Корній, вже кілька років здобуває освіту в Ірландії.

Мирославе, нещодавно ви представили новий кліп на зворушливу пісню "До побачення", яка сповнена тугою за побратимами, яких уже немає з нами. Розкажіть, як виникла ідея цієї композиції?

Ця пісня є надзвичайно складною, адже вона торкається теми прийняття втрат. Чомусь я уявляв, що виконувати її слід буде лише після досягнення перемоги. Створював її переважно для себе, вважаючи її своєрідним лікувальним, терапевтичним твором. Найбільше, з чим стикається людина під час війни, — це втрата близьких. Ми втратили багатьох чудових людей, і цей біль відчувають не лише військові, а й звичайні українці. Масштаб трагедії такий великий, що іноді просто не знаєш, як із цим впоратися.

Найкраще, що було придумано для полегшення тягаря, - це хвилина мовчання. Проте для мене, коли ця хвилина настає, перед очима постають обличчя загиблих побратимів, а в голові лунають їхні голоси. Всередині ж, на жаль, спокою не відчувається. Я намагався знайти мистецький спосіб, щоб працювати з цим переживанням. Поезія і музика - це ті форми мистецтва, які легко сприймаються людьми і здатні впливати на тіло і душу. Так і виникла моя пісня.

Чому я вважаю, що ця тема є актуальною сьогодні? На даний момент я виконую свої обов'язки в "Культурному десанті" як військовослужбовець. Наша діяльність зосереджена на морально-психологічному стані наших колег. Ми маємо кілька мобільних груп, які виступають вздовж лінії фронту. Коли ми відвідуємо бійців, наша мета — підтримати їх, повернути віру в себе та зняти втому за допомогою чогось позитивного. Але інколи, під час наших виступів, я усвідомлюю, що пісня "До побачення" є саме тим, що їм потрібно. Вона діє як ліки, і, як ви, напевно, помітили, найефективніші з них часто мають гіркий смак. Таким чином, ця пісня, хоч і важка, все ж приносить користь.

Поділіться деталями про ці заходи. Які дії ви вживаєте, щоб ваші виступи були успішними? Як вам вдається встановити зв’язок із військовими? Які концерти, на вашу думку, вони потребують найбільше?

Це складно назвати звичайними концертами. Я б, скоріше, описав це як зустрічі з рідними. Ми також є військовослужбовцями, і це одразу зменшує дистанцію. Коли до нас приїжджають цивільні артисти, особливо чоловічої статі, у солдатів виникає питання: "Чому я тут, а ти лише на півгодини завітав до нас, а потім повертаєшся до Києва, щоб насолоджуватися кавою з кокосовим молоком?" Оскільки ми теж на службі, такі питання більше не виникають.

На мою думку, наші виступи більше схожі на психологічні тренінги з елементами арт-терапії, аніж на звичайні концерти. Часто, коли ми приїжджаємо до військової частини, нас зустрічають лише кілька людей, адже решта перебуває на бойових завданнях. Іноді відбуваються великі заходи, де присутні до півсотні військових, але це скоріше виняток. Зазвичай ми спілкуємося з невеликою групою бійців, які не залучені до активних дій, і в процесі можемо виконати пісню або показати лялькову виставу. У нашій частині є талановитий актор-лялькар, чий театральний реквізит вміщується в валізу, але сама вистава – це справжнє мистецьке шоу, без перебільшення. Вона зрозуміла навіть без слів і може зрівнятися з найкращими виставами, які можна побачити, наприклад, у Парижі. Спочатку він виступав сам, а потім до нас приєдналися ще кілька акторів-лялькарів.

Що саме вас вражає в цих зустрічах?

Зміни, які відбуваються за ці півтори години нашого спілкування, вражають. Ми часто зустрічаємо втомлених людей, в очах яких відображається багато страшних подій, про які вони воліють не говорити. Але поступово їхній погляд змінюється, і знову з'являється іскра. Ми також намагаємось допомогти їм подивитися на службу з іншої перспективи. Для мене, наприклад, це велика пригода. Хоча вона і має свої труднощі, ті, хто її переживе, згадуватимуть про це як про одну з найбільш захоплюючих і яскравих подій у своєму житті. Саме такий меседж я намагаюся донести. У нашій мобільній групі п'ятеро осіб, і кожен має свій погляд на армійське життя. Разом ми створюємо оптимістичну картину, що допомагає людям продовжувати служити та жити далі.

Керівник Театру Франка та колишній міністр культури Євген Нищук, який вирушив на фронт у якості солдата, розповідав нам під час інтерв'ю про те, як йому довелося навчитися приховувати свої управлінські амбіції. Актор цього театру Олександр Печериця, котрий служив в Збройних Силах України протягом півтора року, поділився своїми переживаннями про відчуття втрати особистої свободи. Актор Олег Іваниця, що наразі також проходить службу, зізнався, що війна зробила його значно більш чутливим. Він подивувався, як війна, замість того, щоб загартовувати, може пробуджувати сентиментальність. Він зазначив, що хоча в деяких випадках справді стає жорстокішим і готовий робити те, що раніше здавалося неможливим — наприклад, стріляти в людей — разом із цим виникає і нове відчуття емоційності. А як це вплинуло на вас?

Вийшло так, що я ніколи не готувався до служби в армії. Коли прийшла моя черга служити в 90-х, мені присвоїли категорію непридатності. Можна сказати, у мене був "білий квиток". А коли в лютому 2022 року мене мобілізували, я вирішив сприймати це як життя у монастирі. Це означає, що ти відмовляєшся від своєї гордині, забуваєш про своє "я", схиляєш голову і виконуючи накази тих, хто має вищий ранг. Так все й було, і я не відчув розчарування (сміється). Однак я зрозумів ще одну річ: в армії є можливість знайти себе.

Існує безліч професій, про які багато людей навіть не здогадуються. Наприклад, ви коли-небудь чули про понтонерів? Це військові, які виконують завдання на воді, переправляючи техніку та людей. Якщо вам подобаються собаки, ви можете стати кінологом. А якщо вас цікавить техніка чи комп'ютерні ігри, можете освоїти навички роботи з дронами. Я сам провів перші півтора року служби в штабі і насолоджувався роботою з документами, добре володію Word і Excel. Зустрічав людей, які просто ненавидять займатися паперовою роботою, і я допомагав їм. А от важкі речі носити не люблю, тому вони допомагали мені в цьому (усміхається). Хочу звернутися до тих, хто вагається йти на службу: чим раніше ви вирішите це зробити, тим швидше знайдете своє місце тут.

- А чому, на ваш погляд, зараз стільки негативної інформації в публічному просторі про ТЦК?

Це легко зрозуміти: діяльність ворожої армії. Їхня мета ясна — зробити все можливе, щоб якомога менше українців приєднувалися до збройних сил. Саме тому в соціальних мережах з'являються відеоролики, на яких когось затримують на вокзалі. Ці записи швидко розповсюджуються, люди їх репостять, навіть не підозрюючи, що це частина ворожої інформаційної кампанії, і стають жертвами маніпуляцій — існує навіть термін "корисні ідіоти". Не вірте тому, що намагається вам нав'язати Путін.

Чи вдається вам зустрічатися з близькими? Чи з'явилися у вашій родині нові традиції за цей час? Телеведуча Марічка Падалко, чий чоловік служить у Збройних Силах України, поділилася в інтерв'ю, що вони запровадили правило: щодня в один і той же час вона та троє їхніх дітей виходять на відеозв'язок, щоб розповісти один одному про свої будні.

Досить цікава традиція, яку варто взяти на замітку! У нас обов'язкові щоденні телефонні розмови з дружиною. А з синами спілкуємось декілька разів на тиждень. Вони вже в такому віці, коли, здається, менше відчувають батьківську відсутність. Моя дружина Лілія разом з молодшим сином Булатом знайшли тимчасовий притулок від війни в Німеччині. Старший син Корній навчається в Ірландії, виїхав туди задовго до початку повномасштабної війни. Він мріє стати комп'ютерним спеціалістом, вагається між програмуванням та кібербезпекою. Молодший син навчається в училищі і активно вивчає німецьку мову. Щодо вибору професії, він поки не визначився. Пів року тому казав, що хоче бути звукорежисером, і мені приємно, що прагне зв'язати своє майбутнє з музикою. Однак, не виключено, що його інтереси можуть змінитися, адже, як і старший брат, він також проявляє зацікавленість до комп'ютерних технологій.

За цей рік я бачився з ними лише один раз - я їздив до Німеччини. До речі, це теж перевага військовослужбовців: під час відпустки ти спокійно можеш виїхати за кордон. Нам вдалося пожити нормальним, сімейним життям два тижні в Баварії.

Коли ви опинилися за межами своєї країни, чи не відчули ви, що навколо вас існує зовсім інший світ, який, хоча й співчуває нашій ситуації, все ж продовжує жити своїм звичним життям?

Визнаю, що спочатку був трохи вражений. Всюди панувала атмосфера розслабленості, літаки літали в небі. Мене трохи дратувало, що серед козаків звучало багато української мови — таких міцних і кремезних. Це, звичайно, викликало в мені обурення. Але згодом я винайшов свій спосіб психологічного захисту. Адже я й в Україні бачу цивільних чоловіків, які спокійно насолоджуються лате в кав'ярнях, тож вирішив для себе: краще вважати їх військовими у відпустці, аби не дратуватися. Проте, все ж таки, дивно усвідомлювати, що десь люди борються за свою землю, вмираючи за неї, тоді як інші ніби ігнорують цю реальність.

- Творчим людям місце на фронті?

- Ну, розмови, типу "не варто викидати дельфінів у пісок" (співак Михайло Хома в одному з інтерв'ю, відповідаючи на запитання, як ставиться до закликів, аби зірки йшли воювати, заявив, що кожен має бути на своєму місці, професійні військові - воювати, співаки - заробляти гроші на допомогу: "Не можна кидати дельфінів у пісок, а антилоп у море". - Ред.) це ганьба. І взагалі, для чоловіка не стати на захист домівки - це безчестя. Байдуже, ти творча людина чи якийсь технар. Не маєш права робити вигляд, що це не твоя справа.

Якщо ми програємо, то окупанти дуже швидко поставлять до зброї всіх "дельфінів" і відправлять кудись на Польщу. Співати при москалях "дельфіни" не будуть точно. Я пишаюся митцями, які пішли служити. От вчора бачився з музикантом Женею Галичем. Він після контузії, видно, що йому важко, але тримається. Гарик Бірча, знаю, служить. А інші... Я за ними не слідкую.

- Свого часу ви, ймовірно, зустрічалися на спільних виступах зі співачками Ані Лорак та Таїсією Повалій, які зрадили Україну та нині живуть і працюють у РФ. На ваш погляд, чому вони прийняли таке рішення?

- Відповідь дуже проста: гроші. І не треба далеко ходити та щось вигадувати. Це перше, чим сатана зваблює слабі душі. А совість? Родичі? Українське коріння? Батьківщина? Все це просто перекривається цими папірцями. Ну, є такі люди, нічого не поробити. Чи принесло це рішення щастя цим двом жіночкам? Впевнений, що ні. Кажуть так: коли ти з сатаною укладаєш договір, то програєш вже з самого початку.

Ваша мама є росіянкою за національністю та проживає в Полтавській області. Чи має вона зараз зв'язок із родичами в Росії?

Хоча моя мама походить із Калуги, вона є яскравою патріоткою України. У нас є родичі в Москві, але наше спілкування з ними припинилося ще в 90-х, після смерті бабусі, яка дуже бажала, щоб ми підтримували зв'язок. Нині ми не маємо жодних контактів. Мама однозначно займає проукраїнську позицію, хоча їй не вистачає мотивації вивчити українську мову. Я багато років спілкувався з нею російською, а тепер переходжу на українську – цікаво, який вплив це матиме.

Ваша українська мова чудова!

Дякую, це сталося через те, що я отримував "освіту" в житті (сміється). Жартую! Я навчався в українській школі, і мова завжди була мені близькою, я вмів легко нею користуватися. Коли я вирішив почати писати пісні українською, зрозумів, що це чудова можливість, адже на цьому полі конкуренція не була великою. Зараз, коли мої колеги змушені адаптуватися, я залишаюсь на своєму місці, де завжди і був. Я створюю музику не тільки для себе (Кувалдін написав пісні для багатьох артистів, серед яких і Оля Полякова, для якої він створив хіти "Бывший" та "Первое лето без него"). Іноді ідея для пісні приходить, і вже відчуваєш, хто міг би її виконати. Я пишу, пропоную, а потім ми йдемо до студії для запису.

Іноді замовлення приходить прямо від артиста. Тоді я занурююся в образ цього виконавця, намагаючись зрозуміти його послання — для мене це не є складним завданням. Останні два роки ми створюємо багато музики для різних підрозділів, бригад та окремих родів військ. Я впевнений, що навіть найменший підрозділ має мати свою пісню. Закликаю всіх колег: якщо ви служите або маєте друзів на фронті, напишіть пісню для їхнього підрозділу. Це справді зміцнює командний дух.

Поділіться, коли у вас виникла ідея оновити свій образ і відмовитися від ваших розкішних дредів?

- Це було давно. Якщо чесно, просто почав лисіти. А дреди - це як левова грива, має виглядати пишною, живою. Я ж вже починав виглядати як такий собі старий облізлий лев. Подумав, краще буду молоденьким, але лисим (сміється). Нехай вже мої діти мудрують собі чудернацькі зачіски.

- Коли впізнають десь на вулиці, вам це подобається?

Моя впізнаваність не є перешкодою, але й не викликає у мене надмірного захоплення. З раннього віку на мене звертали увагу через колір моєї шкіри, тому я ніколи не відчував у цьому браку. Хоча іноді ця увага була далеко не приємною. Коли я почав займатися музикою і отримав пропозицію працювати на телебаченні (Мирослав Кувалдін вів програму "Міністерство прем'єр" на M1), я іноді думав, що мене помічають не лише через мій колір шкіри, але й тому, що вже знають як артиста. Чи зустрічаю я на фронті таких же, як я? Війна стирає відмінності. Так, є хлопці з темною шкірою, які служать. Колір шкіри не є причиною уникати захисту своєї країни.

Коли ви вперше усвідомили, що належите до українського народу?

Коли я відвідав фестиваль "Червона Рута" в Запоріжжі, мене вразила величезна кількість людей, які віддані Україні. Саме тоді я усвідомив, в якій чудовій країні ми живемо. Чесно кажучи, раніше я не вірив у те, що росіяни та українці є єдиним народом, як нам нав'язували навіть після проголошення незалежності. Проте варто зазначити, що багато людей усвідомили це тільки після початку російської агресії. І все ж деякі продовжують вірити, що ми є братніми народами.

Коли йдеться про райони, що перебувають на лінії зіткнення, за ці пару років я лише кілька разів стикався з відкритою ворожістю. Наприклад, під Мар'їнкою мені відмовили в купівлі хліба, заявивши: "Це не для вас". Також була конфліктна ситуація з літньою жінкою в Донецькій області, якій, мабуть, було близько семи десятків. Вона підійшла до мене з іконою, погрожуючи нею і вигукуючи про бандерівців. Проте більшість людей, з якими я зустрічався, виявляли підтримку та вболівали за перемогу України.

- Кілька років тому ви залишили з родиною Київ та переїхали жити на Закарпаття. Чому вирішили так вчинити?

- Під час пандемії COVID-19 концертна діяльність призупинилася, а сидіти в замкнутому просторі маленької квартири виявилося зовсім не до вподоби. Проте у мене з’явилася можливість для творчої роботи. Я вирішив запустити новий проєкт, виступаючи в образі гуцульського музиканта на ім'я Джонич, який, згідно з легендою, живе на Закарпатті. "Запитай у будь-кого в Квасах, хто такий Джонич, і тобі скажуть, що він — душа всіх святкувань", — писали тоді в медіа. Тож де ж ми мали осісти? Звісно, в Квасах. Ми там прожили два роки, а потім спалахнула велика війна. Я звернувся до військомату і потрапив до батальйону територіальної оборони Закарпаття. Там я отримав шістсот нових побратимів, які досі пам'ятають про Джонича.

У Києві на той момент нас нічого не стримувало: ми винаймали квартиру, в якій проживали вже близько двадцяти років. Я ніколи не дотримувався думки, що обов'язково потрібно мати власне житло. Мені більше імпонує американський підхід, коли можна в будь-який момент зібрати речі і вирушити туди, куди хочеться. З іншого боку, у нас не було таких фінансових можливостей, щоб купити квартиру. Варто зазначити, що Ліля ніколи не тиснула на мене з цього питання.

У своїх інтерв'ю ви згадуєте, що вперше побачили свого батька до досягнення п'ятирічного віку, після чого він повернувся до Нігерії. Чи були ще зустрічі після цього?

Власне, до моїх п'яти років я бачився з ним лише кілька разів на рік. Не можу згадати жодного випадку, коли б тато міг би допомогти мені порадою чи підтримкою. Після його повернення на батьківщину наші шляхи розійшлися. Але в дорослому житті журналісти ВВС запропонували мені спробувати знайти його. Вони справді змогли відшукати всю мою родину по батьківській лінії. І в кінці програми я зателефонував йому, сказавши: "Привіт, я в Лагосі, давай зустрінемось". На що він відповів, що вже переїхав на Фіджі, де продовжує свою медичну практику.

Відтоді ми підтримували зв’язок онлайн. Дзвонили один одному на свята та вітаємо з днями народження. На жаль, перед вторгненням він пішов із життя, і я так і не встиг з ним зустрітися. Проте я мав можливість побачитися з його родиною під час поїздки до Нігерії – вони чудові, їх багато. Це був справді цікавий досвід, адже багато років моїм найближчим оточенням були лише мама та сестра, яка, до речі, також є медиком, як і мої батьки. Я колись намагався вступити до медичного університету, але не подолав конкурс. Тож вирішив піти в педагогічний на біологічний факультет, а далі моя життя пов’язалася з музикою.

Мама ніколи не була проти мого вибору, завжди підтримувала. Коли в шість років захотів навчитись гри на піаніно, купила в кредит інструмент. А це коштувало 700 карбованців, майже пів автомобіля з пробігом. Ми на той час мешкали в маленькій кімнаті в гуртожитку. Піаніно займало більше половини крихітного помешкання, для двох ліжок місця майже не залишалося. Але я вчився музиці на власному інструменті. Інша справа, що пізніше з її боку не було ніколи якихось особливих захоплень з приводу того, що я став відомим музикантом. Вона навіть не знала, яку я музику роблю. Просто не дуже емоційна в мене. Може сухо сказати "я тебе люблю" - та й все. Але і не тиснула ніколи. В мене комфортна мама (усміхається). Ось нещодавно мав ще одну відпустку, повіз її в санаторій на Закарпаття. Скажу вам, лікування - це як друга робота (сміється). З восьмої ранку - від кабінет до кабінету.

Мирославе, як ви вважаєте, яким буде тривалість війни? Які прогнози висловлюють військові, з якими ви спілкуєтеся?

Військові також усвідомлюють, що відповіді на це питання залишаються невідомими. Я намагаюся підготувати себе до того, що цей процес може затягнутися на тривалий час. Тому важливо розподілити сили на довгу дистанцію. Коли ти починаєш думати, що ця війна ніколи не закінчиться, а раптом ситуація змінюється, радість від такого повороту справи буде в рази більшою. Якщо ж сподіватися, що все от-от закінчиться, а насправді не відбувається нічого, це лише посилює відчай у серці. Я налаштовуюся на те, що буду служити до 60 років. Якщо ж удасться звільнитися раніше, це стане додатковим приводом для радості.

Не пропустіть на OBOZ.UA інтерв'ю з актором Олегом Іваницею, де він розповідає про своїх колег, які ухиляються від мобілізації, повсякденне життя кулеметника на фронті та невдалий постріл снайпера.