Зображення: Українське Радіо
У в'язниці немає здорових особистостей.
Я пропоную почати нашу розмову з такого питання: ти вже місяць перебуваєш вдома, в Україні, протягом цього місяця ти проходив реабілітацію. Розкажи, будь ласка, як ти почуваєшся зараз?
Я все ще відчуваю себе чудово. Моя гарна форма зумовлена тим, що я вдома, і це зовсім інші обставини. Це те, про що може мріяти кожен, хто пережив полон. І от, моя мрія стала реальністю. Якщо говорити про здоров'я та адаптацію до нових реалій, то я в процесі. Є кілька аспектів, які потребують корекції, але, на щастя, їх не так вже й багато, і значно менше, ніж у деяких моїх побратимів, які повернулися разом зі мною. Я приніс з собою деякі речі, які не мав до потрапляння в полон, і деякі з них залишаться зі мною назавжди. На жаль, у полоні немає здорових людей. Щодо адаптації, то вона триває. Чотири тижні — це, по-перше, не так вже й багато, як могло б здаватися. По-друге, я проходив справжню реінтеграцію та реабілітацію в центрі, що дійсно допомогло. Повернувшись до Києва, я розумію, що до багатьох речей потрібно звикати, адже їх не було в моєму житті під час полону, а інші варто пригадати. Проте цей процес приносить мені задоволення.
"Заздалегідь важко спрогнозувати, що чекає на нас за наступним поворотом у місті."
Які аспекти варто прийняти як належне?
Починаючи просто від сенсорного навантаження, великої кількості шуму -- зорове, слухове сприйняття -- це все навантажує дуже сильно. Багатозадачність, особливо та, яка стосується і планування графіку, і використання гаджетів, які дуже спрощують життя, але й теж перевантажують. Якісь речі, яких не було на момент, коли я потрапив в полон -- це більше стосується змін у самому місті, що де розташовано. І насправді дещо в поведінці людей. Ці речі дуже дрібні, але їх помічаєш, коли з ними стикаєшся. Наперед важко передбачити, що буде наступне за рогом.
"Досі не можу повністю усвідомити, скільки людей турбувалися про мою долю і радіють моєму поверненню."
Ти кажеш про звикання до певних речей, людей, до ставлення людей... Що за останній час тебе найбільше вразило, можливо, в ставлення людей до тебе? Чи твоє сприйняття в Києві та загалом в Україні?
Моє нинішнє сприйняття важко назвати об'єктивним, і навіть у межах суб'єктивного, адже, як я вже зазначав, мені зараз надзвичайно добре. Те, що згодом стане звичним, насправді піднімає мені настрій і покращує мій стан. Я знову відкриваю для себе речі, до яких ще не звик, — це спілкування з близькими людьми, з якими нас поєднують спільні інтереси і почуття. Це завжди приносить величезне натхнення. Навіть дрібниці, які зазвичай залишаються непоміченими, коли ми до них звикаємо, стають важливими. Усе це сприймається і відчувається в контексті того періоду, коли я був у полоні. Там багато чого бракувало, і до цього звикаєш. Зараз же все це знову є, і це приносить радість, але разом із тим і певну небезпеку — адже в цій майже ейфорійній атмосфері легко втратити пильність, адже я насолоджуюсь речами, які інші сприймають як належне. Я розумію, що й до цього звикну, але поки що просто насолоджуюсь моментами. Щодо моїх стосунків з іншими, то я нещодавно повернувся до Києва, і спілкування в мене ще небагато, але воно приємне. Я досі не зовсім усвідомлюю, скільки людей переживали за мене, співчували моїй долі і раділи моєму поверненню. Навіть траплялося, що люди зупиняли мене на вулиці, висловлюючи радість з приводу мого повернення.
Ми пам'ятатимемо, молитимемося і боротимемось, щоб повернути наших хлопців і дівчат, які досі в полоні
Вони впізнавали тебе на вулицях...
Так, я вже не раз стикався з тим, що мене впізнавали. Це завжди викликає дивні відчуття. З одного боку, це дуже приємно, але з іншого — незвично. І щоразу, коли це трапляється, я відчуваю безмежну вдячність тим, хто думав про мене. Проте я сподіваюсь, що тепер, коли я повернувся, така ж підтримка буде й для інших наших співвітчизників, які ще залишаються в полоні. Я мрію про те, щоб ми пам'ятали про них, думали, молилися та боролися за повернення наших хлопців і дівчат, які досі утримуються в неволі. Серед них є й ті, з ким я пережив час у полоні, і ті, з ким я був у російських слідчих ізоляторах та колоніях.
Зараз в Україні дуже багато відбувається акцій на підтримку військовополонених, зокрема тих, хто потрапив в полон в Маріуполі. Це акції протесту і постійного нагадуванням Україні, нагадування світу про те, що люди в полоні. Але загалом ми можемо уявити, що військовополонених і загалом цивільних у полоні дуже багато. Як цивільні тут, в містах, можуть допомогти підтримати? Чого тобі бракувало або що тобі хотілося б отримувати там? Що можуть зараз люди, які нас читають, дати тим, хто позбавлений волі, сидить в російських в'язницях, в колоніях, в СІЗО і чекає моменту повернення додому?
Перш за все, важливо усвідомлювати, що про тебе не забули. І не просто згадують, що ти колись існував, а свідомо пам’ятають, що ти зараз десь там, і нам потрібно максимально зусилля прикладати, щоб ти повернувся. В цілому, усвідомлення того, що твоє існування має значення, є надзвичайно важливим. Можливо, я узагальнюю, але вважаю, що для людини, яка опинилася в полоні, найгіршим є відчуття, що про неї не згадують. Дуже важливо, щоб пам’ятали і демонстрували це, адже така підтримка вже має велике значення.
Я згадую кілька історій, пов’язаних із знайомими, які залишаються в полоні ще з 2015 року. Наразі ми зазвичай говоримо про військовополонених, захоплених з 2022 року, коли розпочалося повномасштабне вторгнення. Проте іноді ми забуваємо про тих, хто вже тривалий час знаходиться в полоні, наприклад, з 2015-2016 років, коли відбувалися події, які ми називали АТО, і ці люди стали якимись невидимими для суспільства. Часто родини таких військових звертаються за підтримкою, прагнучи, щоб хтось нагадав про їхніх близьких і підтвердив, що ми не забули про них. Багато з цих людей вже понад три роки вважаються ув'язненими.
Безумовно. Забувати не можна, я вважаю, ні про кого, і час тут ролі не відіграє. Можливо, навіть навпаки. Ті, хто перебувають за ґратами довше, у них більший внутрішній тиск, більше сумнівів, тому що вони перебувають довше за ґратами просто. Чому вони йдуть тепер там? І, звісно, є спокуса подумати в той чи інший момент, що напевно просто про мене забули. Вона з'являється. Тим більше, залежить від місця перебування, яке може бути відмінне. В СІЗО, наприклад, було одне, в колонії, де я був вже потім засуджений, - інше. Але регулярно все одно зʼявлялися коментарі, особливо в СІЗО, з боку тих, хто тримали нас в неволі, про те, що про вас забули, ви нікому не потрібні. І це так само елемент пропаганди, що "ви -- розхідний матеріал, ви одноразові". Так, вас використали, все, ви опинилися тут, і все, і про вас забули. І хоча ти розумієш, що це неправда, я бачив, на жаль, хлопців, в яких з'являлася зернятка сумніву. Якщо це повторюється раз за разом, а людина при цьому тримається без доступу до інформації про зовнішній світ, в якийсь момент вона може навіть не розуміти, це до неї не доходить інформація, бо про неї забули, чи до неї не доходить тому, що її ізолювали. І тоді в людини може початися оцей внутрішній процес розпаду того, на чому тримається її надія. І це найстрашніше -- втратити надію. Навіть не проблеми зі здоров'ям або ще чимось, а зневіритися і впасти внутрішньо. Тоді, власне, можна побоюватись будь-чого.
Тому важливо пам'ятати про людей, говорити про них та нагадувати про їхні проблеми. Акції на підтримку військовополонених, які транслює російське телебачення, мають пропагандистський характер. Ми це спостерігали. Показують, як "дивіться, знову родичі незадоволені, адже українська влада нічого не робить для визволення полонених", але глядачі коментують: "Нехай спробують в Москві вийти на площу, і подивимося, що з цього вийде". Це, по суті, підтверджує право на свободу мирних зібрань в Україні.
А далі є ще інші способи підтримки. Звісно, добре отримувати вісточки якісь з волі. Це складніше набагато, але дуже легко можна знайти ініціативу з доправляння листів або хоча б листівок нашим співгромадянам, які ув'язнені у Криму в російських в'язницях. І туди легше написати, є ініціатива, це можна знайти через соцмережі.
Яка в неї назва?
Нещодавно я зустрівся з нею на одному з культурних заходів, де, здається, йшлося про ініціативу під назвою "Напиши листа кримському в'язневі". Якщо вас цікавить, ви можете знайти деталі на ресурсах КримSOS, на сайті Центру громадянських свобод або на платформі "ЗМІН". Там є інформація про те, як заповнити ці листівки. Це зовсім не важко, адже можна зробити це як онлайн, так і в офлайн-форматі.
З тими, хто перебуває в Росії або на окупованих територіях, -- складніше. Але все-таки з деякими є можливість зв'язатися. Я, наприклад, отримував листи, в тому числі, з України. Через треті руки були вони переслані. Або з інших країн, це легше. І кожен лист - це підтримка. Навіть якщо це просто від незнайомої людини листівка з кількома словами підтримки, ти розумієш, що про тебе не забули. Це важливо для тебе, це важливо для твого перебування в тому колективі, де ти є. Тому що, наприклад, нас утримували все-таки змішано: військовополонених, засуджених за кримінальними статтями, просто мешканців місцевих, і засуджених за так званими політичними статтями. Коли людина отримує багато листів, видно, що за її долею слідкують. І це сигнал адміністрації теж про те, що ця людина на виду, за неї переживають, переймаються. І, в принципі, з такою людиною поводяться обережніше.
Отже, якщо у вас є можливість або ви зустрічаєтеся з пропозицією "напишіть листівку чи листа" на якому-небудь заході, не вагайтеся витратити 5 хвилин і зробіть це. Це справді варте вашого часу.
Далі йдуть якісь більш складніші системні вже способи підтримки, але це для тих, хто хоче більше зануритися. Але хоча б це. Нагадувати собі, нагадувати іншим, дізнатися більше про цих людей, їхні короткі біографії часто є десь.
Скільки листів тобі надіслали, і які з них запам'яталися найбільше? Чи були такі послання, що викликали у тебе сльози?
Чесно кажучи, я не можу точно сказати, скільки листів мені надіслали. Коли мене звільнили, здається, їх було близько трьохсот. Я взяв їх із собою, і, на диво, ніхто не забрав їх у мене. Найбільше я хвилювався, що можуть їх забрати, але, на щастя, цього не сталося. Це дійсно приємно.
Перша листівка, яку я отримав, була просто несподіваною дуже. Це було поодиноке явище. Було літо 23-го року, серпень. Ми були в Луганському СІЗО і засуджені військовополонені були зібрані там в одну камеру перед відправкою на колонію. І раптом мені приносять листа. Тобто після всього цього періоду без зв'язку -- і потім не було зв'язку знову таки - от нізвідки прийшов лист. Це була листівка і коротка така записка з привітанням з днем народження, який був за більш як місяць до того, від невідомої мені людини з російського міста, в якому я ніколи не був. Бажали сил і памʼятати, що це все закінчиться, вітали з днем народження. І дуже в тему була листівка з такою напівсюрреалістичною картинкою, яка дуже-дуже пасувала до внутрішнього стану.
Я повісив її на стіну над ліжком, щоб ви могли бачити її, коли я засинаю і прокидаюся. Для всіх, хто перебував у камері, це було справжнім дивом — раптом з'явилася листівка з нізвідки. Потім знову настала тиша в листуванні, аж до лютого цього року, коли листи почали надходити потроху. Вони були дуже цікавими та зворушливими, але їх було так багато, що, щоб не бути несправедливим до когось і не витрачати зайвий час, скажу лише, що їх було дійсно багато. Я щиро вдячний кожному, хто написав мені.
Захищати права людини зі зброєю в руках
Давай обговоримо тему полону. Як це все сталося? Ти, як правозахисник, на початку широкомасштабного вторгнення вирішив приєднатися до Збройних сил, став військовослужбовцем і брав участь у різноманітних операціях на Київщині та Сході України. Але врешті-решт опинився в полоні. Поділись, будь ласка, цим моментом: як це сталося, в яких умовах, з ким ти був у той час? Яка ситуація склалася того дня?
Я є офіцером Збройних сил України, і наразі перебуваю на службі. Важливо зазначити, що я був військовополоненим, оскільки це допомагає зрозуміти ситуацію, в якій опинилися багато наших співгромадян. Серед них є також цивільні особи, які потрапляють у полон. На щастя, існують випадки їхнього визволення, але процес звільнення в таких ситуаціях є значно складнішим. Я ж мав можливість бути обміняним, оскільки залишаюсь активним офіцером ЗСУ. Я вступив до Збройних сил на самому початку російської агресії, адже вважав, що це найкращий спосіб захистити свою країну, людей, рідних та свої цінності. Права людини — це сфера, в якій я працював протягом багатьох років, і я бачу, як Російська Федерація, контролюючи території та людей, позбавляє їх елементарних можливостей для захисту своїх прав.
Зображення: Українське Радіо
Тому захищати права людини в тій ситуації, як видавалося і дотепер видається, треба було передусім зі зброєю в руках. Після моїх трьох із половиною місяців у війську ми опинилися на сході країни. Спершу це була Донецька область, а потім ми отримали бойове розпорядження на Луганську область, на село Мирна Долина. Ми, бо я зараз кажу про одну з рот 210-го окремого спеціального батальйону "Берлінго", зараз це 210-й окремий штурмовий полк. Тож ми отримали бойове розпорядження, висунулись туди і було зрозуміло, що ми перебуваємо в дуже складній ситуації, тому що противник активно наступав і намагався просто взяти в "підкову" наші позиції, щоб потім оточити і розгромити.
"Ми усвідомили, що стали мішенню, і опинилися в повний зріст на абсолютно відкритій місцевості."
Наша задача полягала в тому, щоб стримати противника, даючи можливість основним силам відступити. Спочатку нам не пояснили детально, але з часом стало зрозуміло, що саме так і було. Ми були підготовлені, в основному, для боротьби зі бронетехнікою ворога. Хоча діяли в міських умовах, виявилися у ролі легкої піхоти. Нас намагалися затримати супротивника в польових умовах. Ми отримали наказ вийти на спостережний пункт, куди також планували доставити інші підрозділи. Я отримав вказівку взяти половину свого взводу, і ми виконали цей наказ. Це було нелегко: середина червня, спека, а вода закінчилася ще в дорозі, коли ми виходили з-під інтенсивного мінометного обстрілу. Виходили, фактично, з тим, що мали при собі: зброєю, мінімумом води та двома лопатами.
Ми облаштували наш спостережний пункт і отримали вказівку стежити за можливими переміщеннями ворога, якщо він раптом з'явиться, і доповідати про це, не вступаючи у вогневий контакт без команди. У разі потреби нам було рекомендовано відійти. На жаль, після того, як ми вийшли, зв'язок з нашими розвідниками, які нас супроводжували, обірвався за лічені півгодини. Ймовірно, це сталося через активну роботу радіоелектронної боротьби. Ми не мали змоги надавати жодної інформації. Проте ми продовжували спостереження, поки наступного ранку не помітили велику кількість техніки та особового складу ворога, що наближалися до нас. Дуже швидко стало очевидно, що загроза значна, і нам довелося зробити відхід. Один із бійців сусіднього підрозділу, з яким ми спілкувалися напередодні, вийшов на зв'язок і повідомив, що ми опинилися в оточенні. Але він запевнив, що якщо ми будемо слідувати його вказівкам, то зможемо успішно уникнути оточення.
Ми вирушили в путь, і це виявилося зовсім не просто. Вода закінчилася майже добу тому, а в хлопців не в усіх було хороше самопочуття — недосипання давало про себе знати, і умови були досить складними. Тому наш вихід зайняв більше часу, ніж ми розраховували, але врешті-решт ми досягли вказаної мети. Коли ми переходили останній ділянку відкритого поля (кілька десятків метрів до лісосмуги), зв'язок з нашим провідником відновився. Він вибачився і повідомив, що з попереднього вечора перебуває в полоні, і навів нас на російські позиції. Він попередив, що якщо ми не складемо зброю, нас знищать. І справді, ми опинилися під прицілом: стоячи в повний зріст на абсолютно відкритій місцевості, ми не мали жодного укриття, не виконували жодної бойової задачі і, очевидно, не могли вирватися з оточення. Нам довелося скласти зброю. Так ми стали військовополоненими.
"Я вже потрапив до в'язниці серед злочинців."
Ви опинилися в ув'язненні. Що сталося далі? Куди вас відвезли? Яке ставлення було до вас?
Ставлення до нас варіювалося. Ця різниця проявлялася між різними підрозділами. І навіть у межах одного підрозділу люди могли мати несхожі погляди. Ті, хто захопив нас у полон, можливо, через відсутність бойових дій або через їхню недосвідченість, поводилися з нами досить спокійно, а часом навіть з певним гумором. Вони одразу принесли нам воду, чого ми справді потребували. Забрали лише деякі цінні речі та гроші, зібрали документи і телефони. Я пам'ятаю, як один із них, коли ми стояли на колінах із зв’язаними руками, звернувся до нас: "Хлопці, коли все закінчиться, приїжджайте в Самару пити пиво". Я глянув на нього і подумав: "Ти зовсім не розумієш, що відбувається. Ти не усвідомлюєш, де ти перебуваєш і хто ти насправді. Для нас ти – окупант. Тут, на українській землі, ти – загарбник. Якщо хтось із нас і захоче приїхати в Самару, то, напевно, тільки на бронемашині. Ти не розумієш, як вас сприймають тут".
А потім, коли ми вже заглибилися трохи далі на контрольовану ними територію, нас везли спершу на броні, потім пересаджували, там уже були інші люди. Там був такий, хто завʼязуючи нам руки, підкреслено не забирав жодних речей. Але за ним йшов інший, який мародерив і забирав просто все, що в кого лишалося, з того, що йому подобалось. Ставлення було грубіше і жорсткіше. Хоча я знаю з розповідей інших полонених про ситуації після боєзіткнення, коли найнебезпечніше було якраз потрапити до рук тих, хто щойно стріляв в тебе і в кого стріляв ти. Там були і розстріли полонених, звісно, і все. В нас була інша ситуація.
Наступного дня нас привезли до СІЗО міста Луганськ, як ми з'ясували. Але дорогою була одна зупинка на ніч. Ну і там були прикметні якісь моменти. По-перше, там з нами знімали перше відео, поодинокі відео з кожним окремо. Я не знаю, коли вони були викладені. Там проводили перші виховні бесіди пропагандистського характеру. Перші короткі імпровізовані а-ля допити. Люди, які приїхали в балаклавах знімати оце відео, розмову зі мною почали з слів, що "не використовуй слово "війна", тому що війни немає, є "СВО". Потім нас повезли на Луганськ і на Луганську вже в СІЗО я провів рік і три місяці, перед тим, як мене перевели на колонію. І там теж були різні етапи. Найважчими були перші кілька місяців. Потім було трохи легше. Після засудження, яке сталося в березні 23-го року, теж було інакше, бо мене перевели від військовополонених до камер, де утримуються люди, звинувачені за кримінальними статтями. Я вже опинився з кримінальниками.
"Ми просто стали одними з перших, кого покарали через цей механізм."
Давай обговоримо цю ситуацію детальніше. 10 березня 2023 року окупаційний суд у Луганській області виніс тобі вирок у вигляді 13 років ув'язнення. Тебе разом із ще двома українцями звинуватили у "жорстокому поводженні з цивільними особами та використанні заборонених методів у збройному конфлікті". Як виникла ця стаття? Яке у тебе було ставлення до неї? Які думки виникали у тебе щодо цього судового процесу?
Я вельми педантична особа. Я натрапив на численні джерела, де вказувалася дата судового вироку як 10 березня, хоча насправді він відбувся 6 березня. Здається, 10 березня було опубліковано пресреліз Слідчого комітету Російської Федерації.
Отже, 6 березня нас було засуджено. Я отримав вирок індивідуально, тоді як двох інших засуджених просто приєднали до нашої справи. Всі троє ми опинилися в одному пресрелізі Слідчого комітету Російської Федерації. Однак наші справи не перепліталися, і ми не мали ніякого стосунку один до одного. Це були аналогічні справи, які розглянув так званий "Верховний суд" "ЛНР", про що з тріумфом повідомив Слідчий комітет.
На жаль, подібних випадків згодом виявилося дуже багато. Ми стали одними з перших, кого засудили, й, напевно, першими трьома, хто потрапив під цей "конвеєр". Всі засуджені військовополонені у Луганській області підпадали під одну загальну статтю — 356 Кримінального кодексу Російської Федерації, яка стосується заборонених або жорстоких методів ведення війни. Це, по суті, кваліфікується як воєнний злочин.
Зображення: Українське Радіо
Ми познайомилися в камері, особливо коли до нас приєдналися цивільні засуджені, які мали політичні справи. "Привіт, хто ти?" – запитав один. "Я, умовно кажучи, Петро", – відповів я. "А ти хто?" – продовжив він. "Я – шпигун", – сказав інший. "А я Максим, я – військовий злочинець". "Приємно познайомитися", – відповів я. Гумор допомагав нам витримувати цю ситуацію, але насправді це було не до сміху, адже звинувачення у військових злочинах є надзвичайно серйозними, і вони повністю суперечать моїм переконанням і цінностям.
Працівники Слідчого комітету Російської Федерації "роз'яснювали" мені мої можливості за допомогою різних підходів.
Але це загальна стаття, а далі ж треба пояснити, в чому полягали ці злочини. Що людина, власне, "зробила". І у мене це була стаття про "замах на навмисне вбивство двох і більше осіб особливо небезпечним способом, з використанням заздалегідь заготовленої зброї, але не доведена до завершення з причин від мене незалежних". Тобто хотів вбити і не вбив. Невдаха-вбивця такий. І ще одна стаття була - "умисне пошкодження майна".
Я зрозумів, що інформація про кримінальну справу з'явилася лише через два місяці після мого затримання, в середині серпня 2022 року, коли мене знову вивели на допит. Цього разу це була інша група — представники Слідчого комітету РФ, військові. Перший допит, хоча й не був зафіксований у протоколах, став найзначнішим, оскільки мені "роз'яснювали" мої перспективи різними методами. Мені вказували на необхідність підписати звинувачення, навіть не читаючи їх, та пояснювали, які наслідки можуть бути, якщо я відмовлюся. Допит не був простим: фізичні удари були мінімальними, але їхня мета була чіткою. Мене змушували підняти руки, щоб вразити по печінці, а також застосовували електрошок. Весь цей час я знаходився у дуже незручному становищі — після чотирьох годин починала боліти шия і голова. Все це робилося для того, щоб показати, що буде, якщо я не згоджуся підписати документи.
Ситуація була вкрай непростою: у мене було лише два варіанти. Або я приймаю умови, підписую документи, і мене засуджують, після чого чекає зміна обставин, або ж я відмовляюся, і тоді мене відвозять на так званий "слідчий експеримент", де, за легендою, стається нещасний випадок під час спроби втечі. Або ж я залишаюсь на місці, і тоді просто продовжую відбувати покарання без жодних надій на обмін. Як мені пояснили, "тебе все одно засудять, незалежно від твоїх свідчень, просто це займе більше часу". Я опиняюсь у таких жахливих умовах, які вони створюють, що це змушує мене щодня шкодувати про своє існування. В кінцевому підсумку, я вийду з цього досвіду скаліченою людиною, як фізично, так і психологічно.
Обмін відбувається швидше, ніж надсилання листа.
Чи пам'ятаєш ти, чи виникали у тебе відчуття перед обміном, ніби щось незабаром зміниться? Згадайте той момент, коли ти почав готуватися, і опинився вдома, вже після обміну. Які думки чи знаки супроводжували тебе напередодні, які могли натякнути, що час прийшов і тебе заберуть? Чи була ця подія для тебе абсолютно несподіваною?
Так, водночас і ні. Це було як несподіванкою, так і цілком очікуваним моментом. По-перше, ті, хто перебуває в полоні, завжди сподіваються на обмін. Це питання обмірковується і обговорюється, як з іншими, так і на самоті. Як відбудеться процес, хто з'явиться – вже можна на пам'ять знати імена співробітників колонії. Відомо, хто прийде з документами і яким чином буде оголошено про це, а також, що можна буде взяти з собою. Все це є частиною розумного планування та очікування.
Звичайно, існувало певне очікування обміну, особливо після перших так званих "курських" обмінів, проведених у серпні-вересні, коли з'явилася надія на їх продовження. Проте конкретна інформація більше не надходила. Тим не менш, той факт, що під час одного з попередніх обмінів вже мали місце заміни засуджених, вселяв надію. Але в той день чи в ті дні не було відчуття, що щось має відбутися. Скоріше, сподівалися на можливі події в листопаді, адже в цьому місяці відбувається багато важливих політичних подій світового масштабу. Хоча надія жила, водночас було усвідомлення, що не слід занадто покладатися на неї.
Вже коли мене звільнили і я вже був в Україні, не на окупованій території, на волі, моя близька подруга написала, що вона отримала від мене листа в цей день. Вже я був тут, а вона отримала від мене листа, який дійшов через треті руки, і вона надіслала мені уривок, де я писав, що треба завжди намагатися зберігати надію, вона має бути, і ось навіть зараз, я пишу цього листа і десь в маленькому краєчку серця у мене є надія навіть на те, що я приїду додому раніше, ніж дійде цей лист. І я цю надію дуже плекаю, але не даю їй розростатися, тому що розраховувати треба на марафон -- і емоційні ресурси, і фізичні. І вона мені надіслала із текстом "дивись, твоє серце тебе не обдурило", тому що я справді приїхав швидше.
Ситуація ускладнилася ще й тим, що за два тижні до можливого обміну в мене загострилися проблеми зі здоров'ям — я знепритомнів під час медичного огляду. Лікарі виявили у мене серцеві проблеми і спочатку пообіцяли перевести мене до лікарні, але потім це рішення скасували. Коли ж оголосили, що потрібно збиратися на етап, не уточнили, куди саме. Це могло бути як у лікарню, так і на обмін, або ж у інший табір на території Росії. Чутки про те, що нас можуть почати вивозити, ходили постійно. Мені також надходили сигнали, що я привертаю занадто багато уваги ззовні, і адміністрація вважала, що я негативно впливаю на інших військовополонених. Коли я збирався разом із товаришем Сергієм Бойчуком, ми намагалися розгадати, що відбувається. У нас була надія, але впевненості не було. По дорозі ми почали підозрювати, що це, можливо, і є обмін, хоча знали про випадки, коли такі плани зривалися. Дорога була вкрай важкою, і ми провели ніч у переповненому автозаку з зав'язаними руками і очима. Вранці у нас не було жодної краплі води, і ми чекали на перевезення до місця обміну. Коли це затягнулося, один із хлопців зауважив, що, напевно, все зірвалося. Тоді ми зрозуміли, що, можливо, це не обмін, а щось інше. Згодом нас почали виводити до літака, який відвіз нас до Білорусі, а звідти — до пункту обміну. Ми залишалися в невизначеності до останнього моменту, і це повністю відповідало тому, про що говорили інші військовополонені в колонії. Багато з них стверджували, що поки не побачать жовто-блакитний прапор, не повірять, що це справжній обмін. І справді, як тільки я побачив ці кольори, зрозумів, що нарешті вдома. Цей момент справді збігся з нашими сподіваннями.
#Збройні сили України #Донецька область #Київська область #Реклама #Росія #Війна на Донбасі #Москва #Білорусь #Київ #Крим #Вода #Сполучене Королівство #Луганська область #Колонія #Маріуполь #Ворожий комбатант #Військовополонений #Луганськ #Слідчий #Взвод! #Полон #Воєнний злочин #Луганська Народна Республіка #Листівка #Зв'язок #Самара (Дніпро) #СІЗО #Переносимість лікарських засобів #Сприйняття #Права людини #Слідчий комітет Росії #В'язниця. #Бронетехніка #КримSOS
