Які обставини призвели до трагічної загибелі Володимира Івасюка в 30-річному віці? Сестра видатного композитора поділилася маловідомими подробицями його життя.

#Мистецтво та розваги

Вже понад півстоліття ми не маємо серед нас видатного українського композитора Володимира Івасюка, який залишив помітний слід в історії культури як один із основоположників української естрадної музики. Йому лише трохи перевалило за двадцять, коли вся Україна почала говорити про його пісню "Червона рута". У 25 років його музична композиція "Водограй" була представлена на фестивалі в Сопоті. Після цього Володимир здобув популярність і став одним із найулюбленіших композиторів у СРСР. Проте в кінці квітня 1979 року він таємниче зник за нез'ясованих обставин. 18 травня його тіло було виявлено в лісі поблизу Брюховичів на Львівщині.

OBOZ.UA поспілкувався з рідною сестрою видатного українця Оксаною Івасюк, яка поділилися з нами маловідомими сторінками з життя брата. Доля відміряла Володимиру Івасюку дуже коротке життя. Але за свої 30 років він написав 107 пісень, 53 інструментальні твори, музику до кількох вистав.

Пані Оксано, чи можна сказати, що величезний талант Володимира - це результат його природних здібностей, чи ж це наслідок багаторічних зусиль і практики?

- Для мене Володя завжди залишається старшим братом, добрим другом, дуже простим і надзвичайно довірливим. Ми зростали у родині педагогів, батько, окрім цього, був письменником та фольклористом, вільно володів вісьмома мовами. У молодості він сім років провів у радянських таборах за спробу перетину кордону. Мама родом із Херсонщини, знала, що таке Голодомор і примусове переселення українців за часів радянщини.

У п'ять років Володя пішов до музичної школи, якої до цього в нашій Кіцмані не було - тато зорганізував місцевих жителів, разом домоглися її відкриття. Зараз ця школа носить ім'я Володимира Івасюка. І від раннього дитинства ненав'язливо, але безупинно батьки працювали над нашим розвитком. Плекали любов до хорошої літератури - світової і рідної, тато кожного вечора брав до рук "Кобзаря". Возили нас у Канів, на Чернечу гору вклонитися Шевченку. Отже, якщо говорити про джерело таланту Володимира, то безумовно - це задатки природи, але і належне ставлення батьків. Вони розгледіли здібності, підхопили це обдарування.

У нашій сім'ї завжди панувала атмосфера великої родини: тато, мама і троє дітей. Поряд з нами все життя була наша няня Міля, яка несподівано увійшла в наше життя. Її рідне село на Буковині після Другої світової війни стало місцем примусового переселення для багатьох, хто був змушений працювати на Донбасі. Ця молода дівчина, після року важкої праці, вирішила повернутися додому пішки, долаючи велику відстань. Вона розповідала, що під час подорожі заробляла на життя, продаючи різні речі та виконуючи сезонні роботи. Після всіх випробувань, які їй довелося пройти, вона дізналася, що без паспорта не може залишитися вдома, і єдина можливість залишитися тут — це знайти роботу.

Де ж її знайти без жодних документів? Їй порадили звернутися до вчителів, адже там народився її син, але їй потрібно було повернутися на роботу (в той час декретна відпустка тривала всього три місяці, якщо не помиляюся). Вона прийшла з проханням. Тоді її батьки жили в однокімнатній сільській хаті, перетвореній на гуртожиток. Спочатку вони відмовили Мілі, але вона пояснила, що її можуть відправити назад, і так вона залишилася з нами на майже півстоліття. Міла знала безліч казок, які розповідала Володі, а потім і нам із сестрою Галиною. Її історії про родину та повернення на Буковину були дуже захопливими. До речі, наш тато також любив збирати казки і видав три книги буковинських легенд.

Згодом до нашої родини приєднався рідний брат мого батька, Іван, який повернувся з Канади, куди виїхав до початку війни. Він прагнув провести залишок своїх днів серед своїх близьких, адже за кордоном у нього не було нікого. Ми ласкаво називали його "дядіком". Довгий час він працював у музеї Тараса Шевченка, розташованому в Палермо. Іван був частиною великої і значущої української діаспори, яка активно розвивала нові українські ідеї – ця частина нашої історії стала основою багатьох родинних бесід. І, безсумнівно, все це впливало на формування особистості Володі. Моя мама, яка пережила Голодомор, також ділилася спогадами, хоча й дуже тихо, і завжди просила не розповідати про це іншим.

- Мені бабуся теж так оповідала, і кожного разу додавала: "Я не маю тобі розказувати".

Жінки не могли залишити це без уваги. Пізніше я багато досліджувала цю тему. Наші жінки стали носіями важливої історії про Голодомор, зберігши пам’ять та усвідомлення тих жахливих геноцидних часів через усе ХХ століття. Це, безумовно, вплинуло на світогляд Володі. На той момент він вже закінчив музичну школу і почав писати власні пісні. У 21 рік він здобув величезну популярність завдяки "Червоній руті". Він міг насолоджуватися славою, але обрав інший шлях - шлях самовдосконалення. Володя усвідомлював важливість отримання серйозної музичної освіти та глибоких знань, щоб стати професійним композитором. Він знав, що його покликання - це збереження музичної спадщини. Під час навчання в медичному інституті він мріяв потрапити до консерваторії. У цей час він познайомився з молодим музикантом Левком Дутківським, який заснував легендарний ансамбль "Смерічка", і почав писати для них музику.

- Свого часу я записувала інтерв'ю з Левком Дутківським, який кілька років тому пішов у засвіти. Він згадував про те, як заснував самодіяльну групу (пізніше назвав її "Смерічка") у будинку культури крихітного містечка Вижниця - хлопці грали на танцях. Виконували закордонну музику - "Бітлз" та "Роллінг Стоунз", Луї Армстронга. На ці дискотеки з'їжджалася люди з усієї області. Ввечері з Чернівців прибував потяг, молодь танцювала до другої ночі, а потім верталися додому. Приїжджав вечірнім поїздом із Чернівців і Володя Івасюк.

- "Смерічка" - це колосальна робота Левка Дутківського. Ансамбль яскраво вирізнявся серед інших оригінальною манерою виконання, естетичним смаком. На них рівнялися, їх наслідували. У 70-ті роки з'явилося різноманіття музичних груп, які, окрім всього іншого, виконували важливу соціальну роль, не тільки культурну, роль громадських організацій. Я досить довго думала про це: їхній внесок неоціненний - у колоніальній країні через музику проносили українські ідеї, допомагали зберегти ідентичність, вони передавали ідеї національного відродження. Біля них гуртувалася молодь. Вони організовували, збирали, вселяли впевненість.

Володя був зацікавлений співпрацею з Софією Ротару, і вони почали працювати разом незабаром після завершення зйомок музичного фільму "Червона рута". Пісні Івасюка стали основою її першого репертуару. На фестивалі в Сопоті Софія виконала його "Водограй" і здобула перемогу в конкурсі. Наступного року вона знову здобула нагороду, виконуючи пісню, написану Володею на слова Юрія Рибчинського під назвою "У долі своя весна". Разом з Володею вони випустили відомий альбом "Пісні Володимира Івасюка співає Софія Ротару".

Робота над цим проектом проходила в Києві, в студії звукозапису Українського радіо. Я мала можливість бути присутньою на кожній сесії, оскільки мій брат запрошував мене з собою, хоча мені ще не виповнилося 16 років. Між ними існувала справжня творча дружба і взаєморозуміння. Володя мав безліч творчих товаришів і подруг.

Пані Оксано, що ви думаєте про те, що відома пісня Володимира "Червона рута" має безліч виконавців, серед яких гурт "Смерічка", Софія Ротару, Назарій Яремчук, Василь Зінкевич, а також такі артисти, як Вахтанг Кікабідзе і Тото Кутуньо?

Очевидно, що ця музична композиція виконує важливу об'єднуючу роль. Від неї започатковано однойменний фестиваль української пісні, який об'єднав молодь з усіх куточків України, що через музику виражала своє прагнення до свободи, незалежності та самобутності. Фестиваль довів, що ми здатні здобути незалежність для нашої країни. Саме там вперше пролунала мелодія гімну України. Не можна забути і про наші Майдани, коли в найважчі часи люди, стоячи пліч-о-пліч, співали "Червону руту", що надавала їм сил. Ці моменти є надзвичайно зворушливими для мене, моєї сестри Галини та наших сімей. Ми чітко усвідомлюємо важливість цієї пісні в процесі державотворення, навіть якщо це звучить гучно. Це ще один доказ значущості творчості Володі.

Які емоції ви переживаєте, коли чуєте, як "Червону руту" виконують Таїсія Повалій та Ані Лорак, які нині проживають у Росії і обрали шлях зради стосовно України?

Перш за все, хочу звернути увагу цих "артисток": вони порушують авторські права, які належать нашим сім'ям - моїй та сестри Галини. Ані Лорак і Таїсія Повалій не мають права виконувати твори Володимира Івасюка. Вони насправді привласнюють собі чужу культурну спадщину.

Ці виконавиці ухвалили рішення жити в країні дикунів, добре - це їхній вибір. Але співати там пісні українців - великого, мужнього народу, який бореться - це, вибачте, просто за межею людяності. Блюзнірство співати перед тими росіянами музику народу, який мужньо обороняє свою країну від їхньої ж дикої навали. Пісні великої, красивої, європейської країни. Я навіть не хочу уявляти, як вони можуть жити в тій Росії. Повалій взагалі якось заспівала "Червону руту" в день, коли на Київ вкотре прилетіло багато ракет. Це безпрецедентний світовий випадок, глибоке моральне падіння! Це не просто культурна прірва - це етичний крах. Своє життя, свій талант кинули під ноги дикунам. Вони зараз і не займаються творчістю - їхня творча діяльність розтерзана.

Ані Лорак - ваша землячка, яка походить з Кіцманя, що в Чернівецькій області.

- Так, але я не хочу про це говорити. Бачте, якою виявилася, відвернулася від України в найстрашніший момент. Цинічно, свідомо обрала зраду.

Між вами з братом є значна різниця у віці - цілих 11 років.

Незважаючи на все, я відчувала з ним особливий зв'язок. Як тільки в школі починалися канікули, він одразу запрошував мене до Львова: "Приїжджай". Це були осінні, зимові, весняні та літні канікули. Ранок зазвичай стартував із його запитання: "В який музей сьогодні підеш?". Він брав мене на театральні вистави, в кіно. По своїй суті Володя був справжнім філантропом. Його прагнення показати, розповісти, допомогти — це те, що його характеризувало. Він інвестував свій час, увагу та ресурси у мій розвиток. Я уважно прислухалася до всіх його порад, навіть побутових: він завжди звертав увагу на деталі, підказуючи, що вдягнути і як правильно поєднувати кольори.

Володя завжди мав пристрасть до елегантного вбрання. У той період серед українськомовної інтелігенції було модно виглядати стильно, і це вважалося ще одним способом підкреслити свою українську ідентичність. Він замовляв костюми у майстрів в Чернівцях та Львові. Одного разу Любомир, чоловік його сестри Галі, подарував йому жовту сорочку в блакитну смужку, яка деякий час залишалася однією з його улюблених речей. Він із задоволенням носив її, вважаючи своєрідним викликом владі. Володя також любив радувати нас із сестрою приємними сюрпризами: він приносив мені французькі парфуми, привозив светри та купував тканини, щоб я могла сама створити щось особливе.

Були й незабутні подорожі, під час яких Володя запрошував мене або Галю. Він відкрив нам красу Вільнюса, Риги та Таллінна, де ми зустрічалися з режисеркою Віркою Коппель. Вона створила фільм про гурт "Смерічка" для естонського телебачення, і ми мали можливість зупинитися у неї. Вірка організувала для нас чудові екскурсії. Цей фільм, до речі, після прем'єри був заборонений у СРСР, і лише в Естонії його показали по телевізору. Чому ж його не дозволяли демонструвати? У стрічці виступали Назарій Яремчук, Василь Зінкевич і Софія Ротару на жовто-блакитному фоні. Уявіть собі, 1975 рік: час жорсткої русифікації, коли все здавалося під контролем, і тут — жовто-блакитний фон у фільмі про українців.

Ваш брат створив для вас особливу пісню - "Колискова для Оксаночки". Чи пам'ятаєте, як ваш син, а згодом і онуки, слухали її, коли були маленькими?

У нашій сім'ї всі обожнюють музику Володимира Івасюка, і ми насолоджуємося його піснями безперервно. У нашому домі дбайливо зберігаються кілька його особистих речей, а також подарунки, які він залишив. Серед них є знаменитий вініл "Пісні Володимира Івасюка в виконанні Софії Ротару", а також щоденник з музичної школи. Ми також маємо рукописи його творів, фотографії та фотоплівки.

У минулому році документальний фільм "Назарій Яремчук: Незрівнянний світ краси" здобув величезну популярність у прокаті. Якщо б кінематографісти висловили бажання зняти стрічку про Володимира Івасюка для його родини, чи погодилися б ви на таку пропозицію?

- Ми відкриті до пропозицій. Свого часу було багато ідей та обговорень. Дуже рада, що нещодавно вийшла вистава "Червона рута" у Львівському театрі імені Марії Заньковецької, яка присвячена Володимиру Івасюку. Авторка Наталка Ворожбит та режисер Максим Голенко зробили важливу справу, поєднавши документалістику з художньою емоцією.

- Як ви згадуєте страшний день - прощання з братом? Чи правда, що влада заборонила працівникам службових установ покидати роботу, а студентам погрожували відрахуванням з вишів чи позбавленням стипендії за участь у похороні?

Так і сталося, але незважаючи на все, на захід зібралося чимало людей – це був український протест проти вбивства улюбленого композитора. Попереду чекали важкі часи. Радянська влада заборонила виконання пісень Володимира на довгі десять років. Тих, хто прийшов попрощатися, переслідували, а студентів намагалися звести до маргінального стану. Мій батько детально описав ці події у своїй біографічній повісті "Монолог перед обличчям сина". На могилі Володимира нам заборонили встановити пам'ятник, і протягом десяти років там стояв лише тимчасовий дерев'яний хрест. Життя в Радянському Союзі було справді жахливим... Влада намагалася всіма можливими способами знищити пам'ять про Володимира.

- Композитор Олександр Злотник, який дружив з Володимиром, під час навчання в столичній школі Лисенка жив з ним в одній кімнаті, в інтерв'ю OBOZ.UA на запитання, чи вірить у те, що Володимир скоїв самогубство, відповів заперечно. Мовляв, він мав гарні стосунки з рідними: "І зробити таку біду для них не думаю, що він міг би... І потім, знаєте, буває, у творчої людини стається депресія, бо щось не йде. А в нього у той період усе було на злеті. Тож причин для того, щоб накласти на себе руки, не бачу. З іншого боку, не бачу й причин, щоб його знищив КДБ. Вони не працювали так примітивно. Це могло бути що завгодно, розумієте? І хто завгодно. Багато хто знав, що в нього є гроші... На жаль, ми досі не знаємо правди".

У 2009 році Генеральна прокуратура України відновила розслідування у справі про смерть Володимира Івасюка, яка була закрита за часів Януковича нібито через відсутність доказів злочину. Варто зазначити, що в тому ж році Віктор Ющенко надав моєму брату звання Героя України. Під час вручення нагороди на сцені він виголосив зворушливу промову, в якій назвав його спадщину "щирим подвигом", підкреслюючи, що він виступав за українське відродження в складні часи.

Пізніше Віктор Ющенко написав вступ до музичних творів Володимира Івасюка. У ньому він зазначив, що завдяки його творчості українці змогли вистояти на Майданах, адже його пісні надихали, давали надію та сили. "В цих мелодіях було стільки життя та потужної енергії, яка об’єднувала нас, формуючи нову країну, про яку він мріяв. Це також відображає моє особисте сприйняття значення Володимира Івасюка для кожного з нас".

Від редакції. У 2014 році Генеральна прокуратура України відновила закриту кримінальну справу, що стосується обставин загибелі Володимира Івасюка. У лютому 2015 року тодішній прокурор Львівської області Роман Федик зробив гучну заяву: "Він був убитий працівниками КДБ". "Слідство зібрало незаперечні докази, які свідчать про те, що у 1979 році Володимир Івасюк був вбитий агентами КДБ, - зазначив Федик. - Коли тіло популярного артиста було виявлене в Брюховицькому лісі, радянська влада поспішила оголосити, що він наклав на себе руки. Проте суспільство відмовлялося приймати цю версію. У 2014 році Генеральна прокуратура вирішила відновити розслідування. Сьогодні я можу з упевненістю стверджувати, що нам вдалося знайти свідків та переконливі докази, які підтверджують, що Володимира Івасюка вбили співробітники КДБ. Оскільки справа стосується агентів колишньої спецслужби СРСР, матеріали розслідування були передані військовій прокуратурі".

Також у 2021 році тодішній перший заступник генпрокурора Микола Голомша у прямому ефірі шоу "Право на владу" сказав: "Ми встановили, що він був повішений уже мертвим", але підтверджень своїх слів не навів. За його словами, коли цю давню справу підняли, то виявили чимало підтасовок. У 2019 році Київський науково-дослідний інститут судових експертиз провів слідчий експеримент і дійшов висновку, що Володимир Івасюк фізично не зміг би вчинити самогубство - за їхніми висновками, для того, аби повіситися на дереві, біля якого знайшли тіло, знадобилися б зусилля трьох людей.

Раніше OBOZ.UA розповідав, за що вбили Ігоря Білозора: жорстоке побиття через російський шансон, 100 тисяч львів'ян на похороні та доля вбивць композитора.