Злочини Росії крізь призму військового репортера Дмитра Лабуткіна.

Опинившись у пастці, він запекло відстрілювався і не припиняв фіксувати події до самого кінця.

16 лютого в Україні вшановують мужність та професійність військових журналістів, які від перших днів російської агресії фіксують злочини росармії та розповідають про події на фронті й українських захисників. Професійне свято було започатковано у 2018 році за наказом міністра оборони України.

Дата 16 лютого була вибрана не випадково. Саме в цей день, десять років тому, у 2015 році, неподалік від Дебальцевого загинув редактор телебачення телерадіостудії Міноборони "Бриз", капітан 3-го рангу Дмитро Лабуткін, якому на момент загибелі було всього 28 років. Він став першою втратою серед військових журналістів у контексті російсько-української війни.

З родини військового – на фронт.

У 2014 році, коли російські війська захопили Крим, Дмитро створював документальні записи про окупацію півострова, залишаючись там до останнього, незважаючи на ризики для свого життя, щоб донести правду до світу. Він відвідував передову, фіксуючи присутність армії РФ на Донбасі, а також випадки порушення так званого перемир'я та Мінських угод.

Дмитро з'явився на світ 11 грудня 1986 року в Кременецькому районі Тернопільської області, в родині військового. Він отримував освіту в загальноосвітній школі, розташованій у селі Білокриниця, неподалік від Кременця. У 2004 році завершив навчання у загальноосвітній школі №23 у Тернополі. У 2009 році він отримав диплом військового журналіста в інституті Сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного при Національному університеті "Львівська політехніка".

"Я проходив службу в армії, і це вимагало від нашої родини постійних переїздів. Ми змінювали безліч гарнізонів, а також провів майже п’ять років за кордоном у Німеччині. Мій син ріс поруч із військовими базами, спостерігаючи за моєю службою — нічними виїздами та тривогами. Можливо, це вплинуло на його бажання стати військовим. Часто нас із дружиною запитують, чому наш син обрав журналістику. Важко знайти однозначну відповідь — це був його власний вибір. Можливо, ми з дружиною певною мірою вплинули на нього. Дмитро завжди любив свою роботу і ставився до неї з великою відповідальністю та відданістю," - поділився своїми думками батько Віталій Лабуткін.

РОБИВ УСЕ, ЩОБ ЗАФІЛЬМУВАТИ ДІЇ РОСІЙСЬКОЇ АРМІЇ В КРИМУ

Після закінчення навчання Дмитра за розпорядженням Генштабу відрядили до телерадіостудії "Бриз" Міноборони України в Севастополі, де він і служив до анексії Криму в 2014 році.

"Його безпосередній керівник згадує, що відчував тривогу за Дмитра, адже існувала ймовірність, що він може загинути в Криму або потрапити в полон. Ситуація була складною, оскільки наші військові підрозділи фактично зникли з цього регіону. Як офіцер, він залишався на місці, чекаючи наказу про евакуацію з Криму. Дмитро робив усе можливе, щоб задокументувати дії російських військ в Криму, доводячи, що це були регулярні солдати, а не "зелені чоловічки", про яких говорив противник. Він міг не з'являтися вдома по кілька днів, і ми всі були в глибокій тривозі за нього. Часто йому доводилося ховатися, щоб зробити важливі зйомки, або, навпаки, працювати під загрозою вогню окупантів," - розповідає його батько.

В період окупації півострова Дмитро тяжко пережив зраду колег, які, зрадивши свої обіцянки, стали на бік агресора. Його перевели до Одеси, де телерадіостудія "Бриз" продовжила свою діяльність.

З телевізійної програми стало відомо, що син перебуває в районі Дебальцевого.

Журналіст продовжив висвітлювати роботу українських військових. Виконував завдання в зоні АТО. На початку 2015 року Дмитро перебував у секторі С, де найгарячішою точкою було місто Дебальцеве.

"Ми знали, що наш син знаходиться в зоні АТО, але подробиць він нам не надавав. Одного разу, переглядаючи новини на каналі "Україна", ми побачили Діму, який давав інтерв'ю журналістці. На екрані миготів напис Ольховатка. Я взяв атлас автомобільних шляхів і зрозумів, що син перебуває в районі Дебальцевого. Останній раз ми спілкувалися вночі 13 лютого, але зв'язок був досить поганим. Його дружина змогла поговорити з ним ще 15-го числа", - поділився своїми спогадами пан Віталій.

Дмитро трагічно загинув 16 лютого, а його близькі змогли визнати його тіло лише 24 березня в морзі Дніпропетровська. Цей період став надзвичайно важким випробуванням для родини. Батьки, Віталій та Алла Лабуткіни, зустрілися з військовими, які були поруч із їхнім сином, і з’ясували деталі подій того жахливого дня.

"16 лютого в Дебальцевому відбулася операція, під час якої група розвідників доставила медикаменти та боєприпаси на позиції українських військових. Уранці того ж дня була сформована колона для евакуації поранених і загиблих. За розпорядженням генерала Сирського, Дмитро разом із розвідниками вирушив у напрямку Бахмута. Проте, на виїзді з Новогригорівки колона потрапила в засідку, що призвело до запеклого бою. Син був на броні, знімав моменти бою, а потім намагався вести вогонь у відповідь. Він отримав перше поранення, отримавши шість важких кульових поранень. Дмитро загинув, ставши Героєм. Також у цьому бою загинув командир групи Юра Бутусов, кулеметник. Шість бійців потрапили в полон, двоє з яких залишалися в полоні протягом п'яти років", - ділиться Віталій.

Вони з дружиною прагнуть відвідати місце, де загинув їхній син. На жаль, ця місцевість наразі перебуває під окупацією.

За інформацією батька, остання робота Дмитра стосувалася захоплення російського танка Т-72 підрозділами 128-ї бригади. Цей матеріал був опублікований після смерті журналіста його товаришем.

Дмитра Лабуткіна поховали на кладовищі в Білокриниці на Тернопільщині. У нього залишилася дружина Олександра, донечка Кіра, сестра, батьки. Після загибелі йому присвоїли посмертно звання капітан 3-го рангу, нагородили орденом Богдана Хмельницького III ступеня та відзнакою "За військову доблесть".

У липні 2016 року журналісту було надано почесне звання "Народний Герой України". Дмитро також удостоєний титулу "Почесний громадянин Тернопільської області" та "Почесний громадянин міста Кременець". Під час своєї військової служби він отримав нагороди від начальника Генерального штабу: медаль "За досягнення у військовій службі" II ступеня та нагороду "За 10 років бездоганної служби".

Цьогоріч під час вечора пам'яті Дмитра Лабуткіна у Кременецькому краєзнавчому музеї священник Православної церкви України Андрій Любунь вручив відзнаку ПЦУ "Хрест свободи" батькам Дмитра Лабуткіна. А в Кременецькому ліцеї, де навчався Дмитро, започаткували його іменну стипендію.

Отець героя також приєднався до захисту України.

У лютому 2022 року Віталій Лабуткін, після тривалої паузи, вирішив повернутися на передову.

"Спершу, коли почалося повномасштабне вторгнення, разом з кадровими військовими ділилися досвідом із жителями громади, навчали поводженню зі зброєю і всьому необхідному. Далі протягом двох років воював на Запорізькому напрямку. Був звільнений зі служби через граничний вік", - розповідає чоловік.

За його словами, не раз журналісти його питали, чи він пішов на війну, щоб помститися за сина.

"Я думав, як захистити Україну і свою родину від ворога, як застосувати свій досвід і зберегти життя наших військових", - зізнається Віталій.

Для батьків Дмитра Лабуткіна надзвичайно важливо зберігати пам'ять про свого сина-Героя.

"Біль і смуток залишаються з нами назавжди, ставши величезною трагедією для нашої родини. Дімочка був неперевершеною особистістю — відповідальним справжнім фахівцем, чудовим сином, люблячим татом і чоловіком. Коли він працював у Криму, його колеги називали його 'людиною-посмішкою'. Під час прощання ми були вражені кількістю друзів і знайомих, які прийшли, щоб віддати йому шану — усіх тих, для кого він був безцінним. Сьогодні ми робимо все можливе, щоб зберегти пам’ять про нашого сина. Він мріяв про Перемогу України, віддано працював на захист своєї країни та родини, прагнув продовжити військову кар'єру," — ділиться батько.

Сьогодні Дмитро став справжнім прикладом для військових журналістів. Віримо, що його матеріали стануть одним із доказів злочинів Росії на суді у Гаазі.

Окрім Дмитра Лабуткіна, ще четверо журналістів віддали своє життя на фронті. У вересні 2014 року, під час боїв у Новоайдарському районі Луганської області, загинув Олег Задоянчук, який до війни працював в Укрінформі. У жовтні того ж року на підступах до Щастя загинув львівський журналіст Віктор Гурняк. Олександр Черніков з Дніпра, який служив у 25-й бригаді ДШВ, загинув 22 січня 2015 року, захищаючи Донецький аеропорт. А 28 лютого 2015 року в селищі Піски, неподалік від аеропорту, під обстрілом ворога загинув фотокореспондент Сергій Ніколаєв.