Майжетри роки журналіст Роман Сущенко провіву російських тюрмах. Його заарештувалив Москві, звинуватили у шпигунстві тазасудили до 12 років колонії суворогорежиму. Звільнили одного з найвідомішихбранців Кремля у вересні 2019 року підчас обміну заручниками між Росією іУкраїною. Гість студії «Доброго ранку,Країно!» Роман Сущенко – українськийжурналіст і колишній політв’язень РФ.
Щодопомагало в момент, коли ви знаходилисяв ранзі бранця РФ?
Щодопомагало? Перш за все це підтримка збоку України, зокрема листи небайдужихлюдей, рідних, представників як влади,так і простих пересічних громадян. Атакож листи від європейських союзників,від простих журналістів – Польща –Варшава, Франція – Париж, Балтійськікраїни, США, Канада. Тобто звідусюдиприходили листи, листівки. Це надзвичайнодопомагало і плекало надію на звільнення.По-друге, в тих умовах, в яких я знаходився,як і інші бранці, єдиний порятунок цезавантажувати свій мозок якимисьсенсами. Зокрема, це книжки. Я перечитавпонад 250 книжок за ці 1070 діб. І вони,безперечно, створили певний світвнутрішній, який допомагав вистояти іпідживлював сили опору. І в моєму випадкуще допомогло малювання, безперечно.
Можливо,змінюється ставлення до ув’язненого,коли є такий резонанс ЗМІ, політичнихлідерів?
Так,безперечно, медійність допомагає іприскорює звільнення, як на мій погляд.Оскільки відома людина, ім’я якоїзгадується часто в ЗМІ, це ім’я фактичнопотрапляє і на інші міжнародні майданчики.Тобто як українські дипломати, посадовціговорили про це, так і міжнародні ЗМІвсе це подавали на міжнародних майданчиках,скрізь лунали ці призі вища, принаймніцих одинадцяти, які повернулися. І цедопомагало, оскільки в переговорах загресором наші партнери, тиснули, і якрезультат ми всі стали свідками 7 вересняминулого року.
Чивідчувається тиск з боку інших ув’язненихне українців? Чи є якесь окреме ставленнядо наших співвітчизників?
Справав тому, що табори, слідчі ізолятори –це така спадщина від Радянського Союзу,де кілька десятиліть панували репресивнапсихіатрія, і відповідно люди, які тамперебувають, є частиною цієї системи.Тому відношення як в якомусь дитсадочкуодин до одного немає. Але люди виживаютьвсі, незалежно від покарання, від термінівув’язнення, від національності. Томупитання національностей, питання релігіїі питання політики це табу.
Адля правоохоронців?
Нув кого як. Наприклад, якщо ми згадуємоЛефортово, то там все було сухо, офіційно,і ніхто жодним чином на мене не тиснувз наглядачів, з адміністрації. Тобтотам треба виконувати низку біль-меншприйнятних правил, і в принципі цьогоне було. Так, хочеться більше якихосьсвобод отримати, йдеш на якість ризики,звісна річ. Наприклад, я малював листівкуз Новим роком дипломатам і вирішив їїдекорувати, краї спалив сірничком, і домене зайшли представники адміністраціїі сказали: ми будемо вам виноситипокарання, оскільки в нас палити відкритийвогонь не можна. Хоча сусід постійнопалив. Тобто є різні речі. Тому ставленнядо людей таке. В колонії воно трошкиінше, оскільки там люди мають дужевузький кругозір. І представникиадміністрації, як правило, малоосвічені,відповідно, щоб якось само реалізуватися,вони починають тиснути на ув’язненихрізними способами – психологічними,фізичними. Таке самоствердження. Ну цене всі, є окремі такі люди.
