В українському законодавстві досі нечітка грань між захистом та умисним вбивством. Навіть у випадках, коли жертви не мали іншого виходу, як вистрілити чи вдарити ножем нападника, їх потім чекають великі неприємності. Де ті межі потрібної самооборони, щоб не було імовірності стати заручником законодавчої системи, про це глядачам студії «Доброго ранку, Країно!» розкажуть Георгій Учайкін – голова Асоціації власників зброї України та Тарас Чорновіл – політичний експерт.
Чи достатня законодавча база на сьогодні для захисту українців від нападників?
Георгій Учайкін: Сьогодні ми маємо 36 ст. Кримінального Кодексу, яка чітко гарантує кожному українцю, що він може застосовувати не тільки зброю, а будь-які засоби для захисту свого життя в трьох випадках. Перший випадок – коли він відбиває протиправний напад на власну оселю або протиправне вторгнення до житла. Другий випадок – коли він відбивається від групи нападників. А двоє – це вже група. І третій випадок – коли він відбивається від озброєного нападу. В таких випадках можна застосовувати зброю сміливо. І ми бачимо на прикладах, що це працює. Є, безумовно, така стара судова система, вони хочуть ще за старими правилами притягати. Але насправді судова практика змінюється з кожним разом, і люди розуміють, що захистити себе можна. І в будь-якому випадку не треба боятися себе захищати, бо за жодних обставин краще вижити, а потім розбиратися з усіма іншими наслідками.
Виходить, що в нас колізії в законодавчому полі немає, є колізія в зміні системи.
Тарас Чорновіл: На превеликий жаль, певна колізія є. Зокрема, і колізія законодавча, але є цілий ряд підзаконних актів є, і визначають практику правозастосування. Це і рішення пленуму Верховного Суду України тощо, про які, на превеликий жаль, більшість із нас не знає. Тому що це документи відкриті, але до них не доходять, як правило, руки. Ми не знаємо про те, що і як рекомендується в судовій практиці, в практиці слідчих органів застосовувати у випадку самооборони, яка призвела до важких або особливо важких наслідків для нападаючої сторони. На превеликий жаль, саме правозастосовча практика переважно, окрім унікальних випадків, коли це набуло особливого розголосу і суспільного резонансу, призводить до того, що людина, яка себе захищала, в тому числі втих випадках, про які мій колега сказав, в яких ніби закон нам дає на це повне право, ця людина апріорі розглядається спочатку як винна і треба доказувати її невинуватість. Тобто хуліган, бандит, злочинець, нападник він апріорі розглядається як жертва. Це діаметрально протилежно до практики правозастосування, скажімо, в США.
