У вересні "Детектор медіа" ("Телекритика") святкує свій 25-річний ювілей. Напередодні цього важливого етапу ми вирішили, що замість того, щоб самостійно оцінювати наш внесок у медіа, краще звернемося до наших відомих читачів з проханням висловити свої думки про нас. Ми ставили запитання на різні теми: від впливу на український медіапейзаж як watchdogs до особливостей роботи нашої команди.
У вересні ми будемо розміщувати відповіді людей, які з нами знайомі, на платформі "Детектор медіа" та в наших соціальних мережах у різних форматах, таких як бліц-інтерв'ю, опитування та інше. Ми сподіваємося, що це викличе інтерес у наших читачів, адже історія "ДМ"-"Телекритики" є важливою частиною більш широкої історії незалежної української журналістики.
Сьогодні ми публікуємо відповіді ведучого, документалиста Юрія Макарова та журналістки, документалістки, телеведучої, віцепрезидентки Українського PEN Мирослави Барчук
Перегляньте думки інших читачів "ДМ" за цим посиланням.
Юрій Макаров — автор, телеведучий і дослідник документального жанру.
Чи згадуєте ви свій перший досвід взаємодії з "Детектором медіа" чи "Телекритикою"?
Я чітко пам'ятаю свої перші зустрічі з Наталею Лигачовою, яка на той момент працювала в "Дні". Вона стала першою "Телекритикою" в одній особі, самостійно заповнивши вакуум, що існував до неї. Незабаром з'явилася сама "Телекритика", і це стало справжнім відкриттям для тих, хто розуміється на фандрейзингу та друкованих медіа. Згодом відбулася логічна еволюція, адже роль телевізора поступово зменшувалася, і назва "Детектор медіа" почала краще відображати сучасні реалії. Усі закулісні спроби підкорити нетолерантний, в найкращому сенсі, голос розуму і смаку залишаться в пам'яті лише вузького кола людей, а бренд, сподіваюся, залишиться актуальним і для нових професіоналів, які тільки-но входять у цю сферу.
Наталія Лигачова представляє новий онлайн-ресурс "Телекритика" у програмі "Сніданок з 1+1". Ведучі передачі - Анатолій Ярема та Ганна Безулик. Це відбулося у вересні 2001 року.
-- Який матеріал вас найбільше зачепив у "ДМ" у будь-який час?
Оскільки я одночасно виступаю в ролі споживача та іноді стаю об'єктом критики в медіа, мені доводиться стикатися з не надто приємними відгуками. Близько двадцяти років тому, коли я вів програму "Культурний фронт" на УТ-1, я став мішенню для критики з боку улюбленого видання: один негативний коментар, другий, третій — усі вони були вкрай жорсткими. Спочатку це мене дуже засмучувало, але з часом я натякнув колегам, що така активність виглядає надто нав'язливо, на що отримав хитромудру відповідь: "А про кого ж ще писати?". Згодом я зрозумів, що всі ці гнівні рецензії писалися колишніми ведучими культурних програм, які були закриті в різний час. Звісно, ці люди мали свої погляди на критерії якості. На жаль, їхні імена майже не збереглися в пам'яті історії.
Яким чином "ДМ" сприяв трансформації українського медіапейзажу протягом останніх 25 років? Яка його функція в умовах повномасштабної війни?
Я багато разів підкреслював і повторю ще раз: критика є невід’ємною частиною творчого процесу. Без неї мистецтво втрачає свою цілісність — це парадокс, який варто усвідомити. Далі ми переходимо до семіотики: кожен монолог стає елементом прихованого діалогу, в якому митці сперечаються між собою, так само як і глядачі, слухачі чи читачі. Важливо, щоб голос "з глядацької зали" був адекватним і базувався на знаннях предмета, жанрових законах та загальному рівні освіти. Оскільки телебачення все ще залишається певною мірою мистецтвом (хоча це питання викликає дискусії), воно також потребує професійної оцінки.
Журналісти та журналістки, які представляли команди "Телекритики" у 2001 та 2003 роках, включають Сергія Черненка, Наталію Лигачову, Тетяну Акімову та Лесю Кравчук (на першому фото). Додатково, до складу входили Лариса Руденко, Леся Ганжа, Ніна Краснова та Ганна Шерман.
Однак з плином часу сфера дослідження зазнала значних трансформацій, і ми опинилися в епоху "постправди", де спостерігається внутрішня боротьба натовпу та конкуренція між його представниками. У цій ситуації вкрай важливо мати острівець раціональності та благих намірів. Сьогодні "Детектор" більше не виконує роль критики, а скоріше стає простором для рефлексій щодо самої комунікації, прагнучи внести елементи етики в цей процес.
Щодо своєї ролі в умовах великої війни, я вважаю, що не варто зосереджуватися на протистоянні ворожій пропаганді — для цього існують спеціалісти та інші ресурси. Натомість, набагато важливіше своїм існуванням нагадувати про цінності (вибачте за кліше, але іншого слова не маю), про критерії, про смак. І, зрештою, про Україну. Це вже чимало.
Чи траплялося вам сильно не погоджуватися з оцінками "ДМ"? Обговорювали це відкрито? Або, можливо, у приватних бесідах намагалися відстояти свою точку зору? Чи вдалося вам довести свою правоту?
-- Звісно, досить часто не погоджуюся, що є нормальним. Інша річ, що я, досягнувши певного віку, намагаюся по можливості не сперечатися, доводячи хибність чиїхось думок або оцінок. Вряди-годи щось бовкну в ФБ, але це виняток, результат поганого характеру, який я загалом намагаюся приховувати.
-- Згадайте найбезглуздішу плітку про себе в медіа, яку "Детектору" точно варто було б розібрати в рубриці фейків.
-- З вашого дозволу я утримаюся, бо зв'язаний деякими зобов'язаннями. Але щойно закінчиться війна, наступного ж дня я розповім одну карколомну історію. Якщо хочете, можу надати "Детектору" ексклюзив.
Які три слова могли б охарактеризувати "Детектор медіа"? Яка, на вашу думку, є основною рисою команди "ДМ"?
Здається, три людини не впораються. Якщо бажаєте, можу розповісти вам невелику історію, яку можна вважати притчею. Мій близький друг, покійний Женя Назаренко, працював редактором на "Київнаукфільм". Одного разу він потрапив на семінар, де обговорювали роль редактора та необхідні якості для цієї професії, такі як смак, ерудиція, знання кіно тощо. Мій товариш уважно вислухав усі думки, а потім, коли обговорення підійшло до кінця, виголосив: "На мою думку, редактор має бути, в першу чергу, мудаком". Це сталося близько 40 років тому, коли вживання такої лексики в публічних дискусіях було зовсім не прийнятним. Однак модератор зберігав спокій і запитав: "Цікаво! Чому ж так?". "Все просто: якщо редактор розумний, то режисер, оператор чи сценарист можуть сказати йому: мовляв, ти ж розумієш... маючи на увазі всю складність професії, виробничого процесу та політичної ситуації. А якщо редактор мудак, він не буде піддаватися чужим думкам, не зважатиме на чужі проблеми і керуватиметься лише своїми критеріями. Коли йому скажуть: "Ти ж розумієш?", він спокійно відповість: "Ні, не розумію"". Я радий, що "Детектор" у своїх оцінках заперечує будь-які моральні компроміси, навіть віртуальні. І за це я вам щиро вдячний!
Одна з акцій протесту ініціативи "Проти цензури!", що відбулася у 2011 році.
Богдан Кутєпов документує акцію руху "Стоп цензурі!" у 2011 році. Автор фото: Павло Довгінь.
-- Яким ви бачите "Детектор медіа" ще через 25 років і чого бажаєте команді?
Не можу сказати точно. Мої здібності до прогнозування майбутнього залишаються досить обмеженими, особливо зараз, коли основна мета — просто прокинутися в своєму ліжку зранку. У мене немає уявлення про те, як будуть розвиватися медіа, тому я не здатен передбачити й реакційні інструменти на них. Можу лише сподіватися, що всі ці зусилля не виявляться даремними.
Мирослава Барчук, журналістка, документалістка, телеведуча, віцепрезидентка Українського PEN
Яким чином, на вашу думку, "Детектор медіа" позначився на українських медіа та публічних обговореннях, а також на громадянському суспільстві України протягом останніх 25 років?
Багато аспектів, які сьогодні ми вважаємо стандартами професійної журналістики — такі як журналістські норми, медіа-відповідальність, професійні цінності та принципи, і питання незалежності медіа — стали частиною суспільного обговорення завдяки "Телекритиці" та "Детектору медіа". Вважаю, що саме в цьому полягає значущість професійних видань. 25 років тому не існувало ні чітких критеріїв для журналістської діяльності, ні усталеної термінології (я б охарактеризувала її як мову професійної рефлексії), яка б дозволила вести цю дискусію. "Детектор медіа" допоміг сформувати цю мову. Це внесок не лише в журналістику, а й у розвиток громадянського суспільства.
Яку функцію виконувало видання під час значущих історичних моментів — Помаранчевої революції, Революції гідності та повномасштабної війни?
Для мене особливо важливо, що під час Помаранчевої революції "Телекритика" не лише займала активну позицію, але й виступала свідком маніпуляцій з боку телеканалів. Вона давала можливість висловлюватися журналістам, які мали сміливість відкрито говорити про цензуру. Мені здається, саме в цей період "Телекритика" перетворилася на платформу, де окремі випадки цензури та тиску злилися в загальне розуміння системних проблем. Обурення окремих журналістів і редакцій поступово трансформувалося в солідарність та готовність діяти спільно. Я чітко пам’ятаю кінець 90-х і початок 2000-х, коли медійне середовище характеризувалося відсутністю координації та фрагментарністю. Убивство Георгія Ґонґадзе стало catalystом для об’єднання зусиль, а "Телекритика" виступила як важливий центр, де ця солідарність почала формуватися. Перед тим, як суспільство масово вийшло на вулиці у 2004 році, захищаючи свої права на чесні вибори, частина журналістів вже розпочала боротьбу за своє право на правду та протистояння дезінформації, і "Телекритика" відіграла важливу роль у цьому процесі.
Команда "Телекритики" разом із колегами з "Інтерньюзу-Україна" після бесіди з Віктором Ющенком, який балотувався на пост президента України, 2004 рік.
Ми розглядаємо десятиліття, яке було сповнене подіями, тому важко вмістити все в один опис. Проте, для мене особливо значущим є те, що під час правління Януковича "Телекритика" відіграла важливу роль у створенні руху "Стоп цензурі!".
Минуло майже 13 років з часу Революції гідності, я пам'ятаю, як "Телекритика" в той час робила щоденні моніторинги новин, фіксувала маніпуляції і брехню, документувала безпрецедентне насильство щодо журналістів, практики медійної машини режиму Януковича в останні місяці його існування. Ці свідчення також надзвичайно цінні.
"Телекритика" на Майданах: у 2004 році наша журналістка Оксана Лисенко спільно з колегою Андрієм Макаровим з "Інтера". У 2013 році до них приєдналися Світлана Остапа та Єфрем Лукацький.
У контексті повномасштабної війни функція професійних медійних видань зазнала значних змін. Конфлікт переосмислив підхід до свободи слова та незалежної журналістики, піднімаючи важливі питання щодо захисту демократії в умовах війни. Які обмеження можуть вважатися виправданими з огляду на національну безпеку, а які є проявом політичної цензури? "Детектор медіа" став одним із ключових майданчиків, де активно обговорюється та аналізується ця тонка межа, охоплюючи різноманітні ситуації — від телемарафонів і доступу журналістів до інформації до випадків тиску на редакції та окремих представників медіа.
Учасники дискусії "Свобода медіа під час війни та після" на конференції National Media Talk: Віталій Сич, Юлія Мостова, Наталія Дигачова. Жовтень 2023 року.
Яка ключова характеристика команди "ДМ" вирізняється найбільше за 25 років її діяльності?
Витривала, стійка та постійна активність команди.
Основне зображення: 3 вересня 2012 року в Києві розпочав свою роботу 64-й Всесвітній газетний конгрес та дев’ятнадцятий Всесвітній форум редакторів. Під час виступу президента Януковича активісти руху "Стоп цензурі!" продемонстрували плакати, акцентуючи увагу на проблемах цензури та загрозах свободі слова в Україні.
#
