Чоловік у костюмі кажана, який виходить на вулиці Готема, щоб самою своєю появою вселяти страх злочинцям, -- таким сьогодні ми знаємо Бетмена. Але за більш ніж 85 років Темний лицар не раз втрачав свою темряву: його робили веселішим, безпечнішим і майже дитячим героєм, а потім знову повертали до похмурого коріння. Фокус розбирався, яким був найперший Бетмен, чому йому заборонили вбивати ворогів і як десятиліття змін створили сучасний образ одного з найвідоміших супергероїв світу.
5 вересня Майклу Кітону виповнюється 75 років. Зараз його версія Бетмена, створена у фільмах Тіма Бертона, вважається класикою, а повернення актора до цієї ролі через багато років викликало хвилю ностальгії у багатьох шанувальників. Проте в кінці 1980-х ситуація виглядала зовсім інакше: коли стало відомо, що Кітон стане Темним лицарем, частина фанатів висловила своє обурення. Актор, який тільки-но з'явився у "Бітлджусі", здавався багатьом найменш вдалим вибором для такого серйозного персонажа, і навіть було організовано збір підписів проти його кастингу.
Іронія в тому, що суперечки про те, яким "має бути" Бетмен, тривають майже від самого моменту його появи. За десятиліття він устиг бути готичним месником, веселим героєм у яскравому костюмі, похмурим детективом, майже невразливим бійцем і травмованим самітником.
Проте, ймовірно, найбільше вразив би сучасну аудиторію саме перший Бетмен.
Ми звикли до героя, для якого існує майже священне правило: не вбивати. Саме через нього Брюс Вейн раз за разом залишає живими навіть тих, хто вже забрав десятки чи сотні життів. Джокер може втекти, повернутися і знову влаштувати різанину, але Бетмен принципово не повинен ставати катом.
У 1939 році подібне правило не було встановлено.
Перший Темний Лицар вирізнявся значною жорстокістю: він використовував вогнепальну зброю, не дуже переймався життям злочинців і часом сам влаштовував їм смертельні вироки. У своєму дебютному номері Detective Comics #27 Бетмен скинув супротивника у кислотний резервуар, а незабаром після цього відкрив вогонь на ворогів з озброєння свого літака.
Отже, перехід від збройного нічного помстителя до героя, який відкидає можливість вбивства навіть Джокера, виявився зовсім неочевидним.
Фокус досліджував, яким був Бетмен на початку своєї кар'єри, яких супротивників він усував, чому редактори заборонили йому застосовувати зброю, та як правило, яке спершу було лише редакційним рішенням, стало основоположним моральним принципом Темного лицаря.
Бетмен, що вбивав: яким поставав Темний лицар у 1939 році
Коли Бетмен вперше з'явився на сторінках Detective Comics #27 в березні 1939 року, його образ ще не нагадував того героя з чітким моральним кодексом, до якого ми звикли сьогодні. Навіть його походження — трагічна загибель батьків, Томаса і Марти Вейн, яка стала визначальним моментом у житті Брюса — було розкрито лише через півроку в Detective Comics #33. У ранніх випусках концепція Бетмена формувалася в процесі, і DC сама зазначає, що первісний персонаж був значно більш жорстоким і нагадував скоріше похмурого антигероя з жанру нуар, аніж сучасного супергероя.
Перша історія про Бетмена під назвою "Справа хімічного синдикату" була створена Біллом Фінгером, а її ілюстрації виконані Бобом Кейном. Цей комікс з'явився в продажу 30 березня 1939 року. У ньому Брюс Вейн зображений як багатий світський чоловік, який, здавалося б, не має жодного стосунку до злочинності, але вночі перетворюється на таємничого Бетмена.
У цій першій шестисторінковій повісті Бетмен, по суті, позбавляє життя людину.
У вирішальному поєдинку Бетмен стикається зі зловмисником Альфредом Страйкером, який виявляється відповідальним за серію вбивств. В результаті запеклої боротьби герой відправляє його через огорожу просто у кислотний резервуар. Бетмен не намагається врятувати свого супротивника, а його реакція на загибель Страйкера зовсім не відповідає очікуванням сучасного образу Брюса Вейна: він лише коментує, що це був "належний фінал для його типу". Цей момент DC вважає одним із найяскравіших свідчень того, наскільки відрізнявся Бетмен на початку свого шляху.
І це не було випадковістю першого випуску.
У перший рік життя персонажа його творці ще не визначили чіткі рамки щодо того, наскільки жорстоким може бути Бетмен і які дії є для нього прийнятними стосовно злочинців. Як зазначає сама компанія DC, у ранніх коміксах він убивав своїх супротивників набагато частіше, ніж можна було б уявити сьогодні, і не мав жодних вагань щодо використання вогнепальної зброї.
Показово й те, як швидко навколо нього почав формуватися знайомий сьогодні арсенал. Уже в Detective Comics #29 у липні 1939 року з'явився знаменитий пояс із пристроями, у Detective Comics #31 -- бетаранг та перший транспорт із символікою кажана, Bat-Gyro, а в 1940 році його змінив Batplane. Але цей ранній Бетмен використовував свої винаходи зовсім не лише для того, щоб ловити злочинців живими.
Найбільш знаковий приклад можна знайти в Batman #1, який вийшов навесні 1940 року — це був перший випуск самостійної серії, де вперше з'явилися Джокер і Жінка-кішка. У одній з сюжетних ліній Бетмен сідає у свій Batplane і починає стріляти з кулемета по істотам, які були перетворені професором Г'юго Стренджем на величезних монстрів.
Автори не приховують, що герой свідомо не залишає своїм противникам жодних шансів. Перед початком атаки Бетмен відкрито заявляє про намір позбавити їх життя, обґрунтовуючи це потребою. DC вважає цей сюжет вирішальним моментом: після його появи редактор Вітні Еллсворт вирішив, що Бетмен більше не має права на вбивство або використання вогнепальної зброї.
Отже, всім відоме правило, яке сьогодні важко уявити без Темного лицаря, виникло вже після появи самого Бетмена.
Це важливий аспект. На початку перед аудиторією постає не супергерой, який, втративши батьків, прийшов до висновку про святість людського життя. Натомість, ми маємо справу з похмурим месником, який походить із детективних і кримінальних сюжетів 1930-х років. Цей персонаж здатний або дозволити злочинцеві загинути, або ж сам ужити летальної сили, якщо вважає це виправданим.
Лише після цього хтось ухвалив рішення встановити межу, яку Бетмену тепер заборонено буде переходити.
Як Бетмена почали "приручати"
Заборона на вбивства стала лише початком великої трансформації Бетмена. Майже одночасно автори зробили ще один крок, який назавжди змінив не лише тон коміксів, а й самого Брюса Вейна: дали йому напарника.
У квітні 1940 року в коміксі Detective Comics #38 вперше з'явився Робін — Дік Грейсон, молодий акробат цирку, який став свідком загибелі своїх батьків. Брюс Вейн, побачивши в хлопцеві відображення своєї власної втрати, вирішив стати його опікуном. Однак для видавців Робін був потрібен не лише як новий персонаж, а й для того, щоб надати історіям про Бетмена більш легкий та доступний для молодої аудиторії відтінок. Компанія DC відзначає, що дебют Робіна став значним успіхом, перетворивши Бетмена з самотнього месника на героя, поряд з яким з'явилися елементи гумору, жваві діалоги та майже сімейні стосунки.
До цього Бетмен переважно діяв один. Він був мовчазним, відстороненим і значно більше нагадував героя кримінальних та pulp-історій, ніж персонажа, якого мали полюбити діти. З появою Робіна ця модель почала змінюватися. У Брюса з'явився той, кого він мав навчати, захищати і за кого ніс відповідальність.
Це позначилося навіть на способі, яким Бетмен почав з'являтися на коміксних сторінках. Сюжети стали більш легкими, з'явилося більше жартів і пригод, а Темний лицар дедалі рідше поставав як жахлива постать, що виходить з темряви тільки для того, щоб залякати злочинців. У DC вказують на 1940-ті роки як на час, коли навколо Бетмена почала формуватися справжня "родина" персонажів, а сам герой став значно менш похмурим у порівнянні зі своїми першими появами.
Поступово змінювався і світ навколо нього. Реалістичних гангстерів, убивць і корумпованих бізнесменів дедалі частіше змінювали божевільні вчені, прибульці, подорожі в часі, неймовірні технології та дивні перетворення самого Бетмена. У різні роки читачі могли побачити його гігантом, немовлям або навіть істотою з іншої планети. Від нуарної атмосфери 1939 року герой відходив усе далі.
Після Другої світової війни цей процес лише прискорився. У 1950-х американські комікси опинилися під сильним суспільним тиском. Їх звинувачували в тому, що вони нібито провокують агресію та моральне падіння дітей. Одним із головних критиків індустрії став психіатр Фредрік Вертем, який у книжці Seduction of the Innocent ("Спокушення невинних") 1954 року стверджував, що комікси негативно впливають на молодь. Скандал дійшов до слухань у Сенаті США, після чого видавці створили систему саморегуляції Comics Code Authority, яка суттєво обмежувала насильство, злочини, жахи та інші "небезпечні" теми.
Для Бетмена це стало ще однією спробою відірватися від його темного минулого. До середини 1960-х років від того жахливого нічного героя, який з'явився в кінці 1930-х, залишалося все менше і менше.
Найяскравішим прикладом цієї еволюції став телешоу "Бетмен", яке з'явилося в США у 1966 році з Адамом Вестом у ролі головного героя. Замість темних вуличок Готема, глядачі побачили яскраві декорації, перебільшених антагоністів, дотепний гумор та знамениті надписи на екрані під час сцен бійок – "BAM!", "POW!", "ZAP!". Це шоу стало справжнім культурним явищем, яке на багато років закріпило в популярній культурі зовсім інше уявлення про Бетмена – веселого, яскравого та майже пародійного персонажа.
Для цілого покоління глядачів він став саме таким.
Цей факт ілюструє один із найбільших парадоксів історії Бетмена: спочатку його задумали як страшного нічного месника, але вже через рік його образ почали м'якшити. Через 25 років він перетворився на персонажа, який жартував, танцював і перемагав злочинців під кумедні звуки "BAM!" та "POW!".
Здавалося, від образу Бетмена, створеного в 1939 році, майже нічого не збереглося.
Як Бетмен повернувся до своєї ролі Темного лицаря
Наприкінці 1960-х яскравий і майже пародійний образ Бетмена почав вичерпувати себе. Телесеріал з Адамом Вестом завершився у 1968 році, а в коміксах герой усе ще залишався значно ближчим до барвистих пригод попереднього десятиліття, ніж до похмурого месника з перших випусків.
Змінювати це взялися сценарист Денні О'Ніл і художник Ніл Адамс.
Співпраця О'Ніла і Адамса над історіями про Бетмена розпочалася в 1970 році з випуску Detective Comics #395. Цей етап DC вважає одним із найважливіших у житті персонажа: творці відмовилися від легковажного стилю та повернули Бетмена до його сутності як таємничого захисника, що ловить злочинців у похмурому Готемі.
Сам Бетмен знову почав діяти переважно сам. Дік Грейсон залишив маєток Вейнів і вирушив до коледжу, а Брюс переніс свою базу з Бетпечери до пентхауса Wayne Foundation у центрі Готема. Історії повернулися до вуличної злочинності, корупції, розслідувань і більш приземлених загроз. За визначенням DC, Бетмен дедалі більше ставав саме тією версією Темного лицаря, яку ми впізнаємо сьогодні.
Разом із ним трансформувалися й супротивники.
У 1971 році в коміксі Batman #232 дебютував Ра'с аль Гул — міжнародний злочинний геній, який незабаром став одним із найбільш небезпечних супротивників Бетмена. У 1973 році ж творці О'Ніл та Адамс вирішили зосередитися на Джокері.
За попередні десятиліття той встиг значною мірою перетворитися з убивці на ексцентричного злочинця-жартівника. Але в Batman #251, у знаменитій історії The Joker's Five-Way Revenge ("П'ятиходова помста Джокера"), йому повернули його смертельно небезпечну природу. Джокер знову став не кумедним противником із хитромудрими витівками, а непередбачуваним убивцею. DC прямо називає цей випуск поверненням персонажа до його жорстокого коріння.
Отже, Бетмен знову опинився на стартових позиціях, з яких він вирушив у 1939 році: темрява, страх, злочинність та психологічно небезпечні супротивники.
Проте існувала одна суттєва відмінність. Бетмен вже не мав можливості повернутися до своїх початкових принципів гри.
Він знову став таким, яким його всі пам'ятали: похмурим, суворим і навіть жахливим. Йому знову давали можливість залякувати злочинців і діяти на межі правового поля. Проте той принцип, який колись запровадили редактори, залишився незмінним: Бетмен не мав права вбивати.
На цьому базисі в 1980-х роках розпочалась наступна, ймовірно, найзначніша трансформація персонажа.
У 1986 році Френк Міллер презентував чотирисерійну комікс-історію під назвою The Dark Knight Returns ("Повернення Темного лицаря"). У цій розповіді Брюс Вейн вже в літньому віці, і минуло десять років з того часу, як він востаннє був Бетменом. За цей період Готем заполонили злочини, і герой вирішує знову встати на захист міста. Однак повертається він не як молодий детектив, а як втомлений, злий і надзвичайно жорстокий чоловік, який не схильний до компромісів.
Цей Бетмен став настільки впливовим, що трансформував уявлення про персонажа, виходячи за межі єдиного коміксу.
Сама DC сьогодні називає The Dark Knight Returns твором, який перевизначив не лише Бетмена, а й супергеройські комікси загалом. Похмурий, травмований, одержимий своєю місією Брюс Вейн Міллера став одним із головних орієнтирів для наступних авторів.
Наступного року Міллер спільно з художником Девідом Маццуккеллі створив комікс Batman: Year One, який розповідає про перший рік Брюса Вейна на шляху до становлення Бетмена. Поряд із The Dark Knight Returns та пізніше з The Killing Joke, написаною Аланом Муром, ці твори визначили новий імідж героя: похмурого, психологічно складного та морально неоднозначного, але при цьому такого, що ніколи не переходить межу вбивства. Саме ці роботи стали основою для сучасного сприйняття Бетмена.
І саме такого Бетмена наприкінці десятиліття забрав собі Голлівуд.
У 1989 році на великі екрани вийшов фільм "Бетмен", знятий Тімом Бертоном, в якому головну роль виконав Майкл Кітон. Після багатьох років, коли цей персонаж асоціювався з яскравим телевізійним шоу Адама Веста, глядачі отримали нову версію Готема: темний і загадковий, з похмурим Брюсом Вейном, який знову став символом страху для злочинців.
Парадокс полягає в тому, що коло, здається, знову зійшлося.
Після півстоліття Бетмен знову перетворився на загадкового захисника ночі, зберігши багато рис свого персонажа з 1939 року.
Проте найжорстокіші моменти з першого Бетмена вже ніколи не повернуться до нього.
Чому Бетмен не вбиває Джокера
Джокер є яскравим прикладом того, як суттєво змінився Бетмен з часів свого створення в 1939 році.
Протягом багатьох років цей злочинець перетворився для нього не лише на головного супротивника, а й на постійний тест його моральних принципів. Джокер вбиває, втікає, повертається і знову вчиняє злочини. Бетмен усвідомлює, що навіть після чергового затримання немає жодних гарантій, що це стане кінцем. І все ж, він не переходить межу.
У сучасних коміксах ця проблема вже не пояснюється редакційними заборонами, а глибше розглядається через призму психології Брюса Вейна. Відмова від вбивства для нього стала важливим засобом, щоб не стати подібним до тих, з ким він веде боротьбу. Якщо він почне самостійно визначати, хто має право на життя, то втратить своє людське обличчя, перетворившись з захисника правосуддя на справжнього катa.
Один із найвідоміших прикладів такого пояснення можна знайти в "Бетмен: Під червоним ковпаком". У цьому творі Джейсон Тодд безпосередньо запитує Брюса про те, чому Джокер досі живе, незважаючи на всі скоєні злочини. Відповідь Бетмена полягає не в співчутті до Джокера. Він відчуває страх перед іншим: якщо він дозволить собі вчинити так один раз, то не зможе контролювати, де це закінчиться.
Схожий підхід можна спостерігати й у інших інтерпретаціях цього персонажа. У DC вважають, що принцип неприйняття вбивства є однією з ключових рис сучасного Бетмена: він здатен використовувати страх, силу та насильство, проте смерть залишається тією межею, за яку він ніколи не переступить.
Саме Джокер надає цій позиції найбільшу суперечливість.
Тут постає важливе питання: якщо Бетмен усвідомлює, що Джокер знову втече та продовжить вбивства, чи не стає його принцип таким чином причиною нових смертей?
Ця проблема особливо яскраво проявляється в коміксі Алана Мура "Batman: The Killing Joke" ("Убивчий жарт"). Сюжет зосереджується на ідеї, що Бетмен і Джокер роками перебувають у замкнутому колі, і що їхня боротьба може призвести до загибелі одного з них. У цій історії Брюс намагається знайти альтернативний шлях і навіть пропонує Джокеру свою допомогу, оскільки усвідомлює: якщо їхні стосунки залишаться незмінними, їхня ворожнеча неминуче завершиться трагічно.
У цьому й полягає головний парадокс Бетмена.
Його правило "не вбивати" одночасно є доказом того, що він не став таким, як його вороги, і причиною, через яку найбільш небезпечні з них отримують шанс повернутися.
Але для самого Брюса ця межа важливіша за просте питання ефективності.
Він обрав шлях Бетмена після жахливої втрати батьків. Якщо його реакцією на цю трагедію стане бажання самостійно вирішувати, хто заслуговує на життя, а хто — на смерть, то вся його боротьба втратить своє значення.
У цьому контексті шлях персонажа завершився, повернувшись до початкової точки.
У 1939 році Бетмен міг без вагань скинути злочинця в кислоту, вважаючи це справедливим вироком. Нині ж він ухиляється навіть від думки про вбивство Джокера.
І саме правило, якого у першого Бетмена взагалі не існувало, зрештою стало однією з головних причин, чому він досі залишається Бетменом.
#
