Сьогодні у соціальних мережах та особистих обговореннях представників медіа панує загальний шум і невдоволення з приводу хронічної відсутності солідарності серед українських журналістів. Причиною для таких сумних роздумів став значний випадок з-за океану: американські медіа вирішили бойкотувати трансляції Білого дому. Це сталося після того, як адміністрація Дональда Трампа відмовила в акредитації журналістам трьох впливових видань — CNN, Politico та MS NOW. У відповідь колеги, навіть ті, хто зазвичай є конкурентами, вирішили вимкнути звук на трансляціях президента та прибрали свої мікрофони.
Війна Трампа з медіа — це тривала історія, що розпочалася ще під час його першого терміну в 2017 році. У свій перший повний день на посаді президента він відвідав штаб-квартиру ЦРУ. Під час виступу перед агентами розвідки він офіційно назвав журналістів своїми противниками, стверджуючи: "Я веду війну з медіа, адже вони є одними з найпідступніших і найбезчесніших людей на планеті".
Ці слова швидко переросли у конкретні дії підлеглих. У лютому 2017 року тодішній прессекретар Білого дому Шон Спайсер влаштував закритий брифінг у своєму кабінеті й просто не допустив туди цілу низку критичних ЗМІ - зокрема CNN, The New York Times, Politico та LA Times.
Проте американська медіа-структура зуміла витримати натиск саме завдяки єдності. У той момент журналісти видання Associated Press та журналу Time, яких запросив Спайсер, демонстративно покинули захід, висловлюючи свій протест проти упередженого ставлення до своїх колег.
Сьогодні ми спостерігаємо, як історія знову обертається, але тепер це тотальний бойкот, що охоплює всі сфери. Поки в США журналісти демонструють, що медіа можуть бути сильнішими за політичні образи, українським медіа залишається лише висловлювати свої переживання у соціальних мережах і міркувати: коли ж ми навчимося підтримувати один одного так, як це роблять інші?
Проте молодим журналістам, які тільки-но розпочали свою кар'єру, потрібно пам'ятати: це не зовсім так. Ми здатні на багато. У нашій історії були періоди, коли українська медіа-спільнота демонструвала справжню єдність і солідарність у моменти смертельних викликів.
Найяскравішим і найсумнішім прикладом є трагедія, пов'язана з вбивством Георгія Гонгадзе в 2000 році. У той час режим Кучми докладав усіх зусиль, щоб приховати цю справу, сповільнити розслідування чи вигадати безглузді версії подій. Проте саме невтомна та безкомпромісна відданість журналістів змусила владу діяти.
Тоді медійники об'єдналися так, як ніколи раніше:
Чорний силует Георгія з'явився на шпальтах газет, на телебаченні та на перших інтернет-майданчиках по всій країні. Це був не просто логотип - це був мовчазний, але гучний ультиматум владі від усього цеху.
Вуличні демонстрації та акції незгоди:
Журналісти масово виходили на мітинги під стіни МВС, прокуратури та Адміністрації Президента. Вони тримали плакати "Знайдіть Георгія", вимагаючи незалежного розслідування та створення парламентської слідчої комісії.
Створення "Комітету захисту журналістів" та постійний міжнародний тиск. Медійники не давали цій темі зникнути з інформаційного порядку денного ні на день, попри колосальний тиск спецслужб, цензуру та залякування.
Подолавши величезні труднощі та опір з боку влади, ця солідарність змогла зламати усталені порядки. Влада не мала іншого вибору, як визнати факт вбивства і ініціювати розслідування, яке зрештою призвело до виявлення виконавців та суттєвих змін у всій країні.
Тоді ж Адміністрація президента, яку очолив Віктор Медведчук, почала розсилати по ключових телеканалах так звані темники, тобто інструкції, як висвітлювати ті чи інші події, кого возвеличувати в ефірі, а кого ігнорувати. Цей досвід принісли в Україну з Росії російські політтехнологи.
Українські журналісти тоді почали протестувати. У жовтні 2002 року на основі маніфесту проти цензури утворили Незалежну медіа-профспілку.
У 2004 році, через два роки, коли цензура досягла критичної межі і стала нестерпною, журналісти кількох телеканалів висловили своє обурення у вигляді протестних заяв. Деякі з них вирішили залишити свої посади і відправитися у невідомість.
А згодом відбулася журналістська революція — українські журналісти вирушили на протестний марш по Хрещатику. В руках вони тримали мітли, символізуючи очищення від цензури. Невдовзі після цього розпочалася Помаранчева революція.
Ще один знаковий момент цехової солідарності відбувся восени 2012 року. Тоді парламентська більшість, що підтримує владу, прийняла в першому читанні так званий "закон про наклеп". Зміни до Кримінального кодексу передбачали введення реальних тюремних покарань та істотних штрафів за поширення "недостовірної інформації".
Звичайно, журналісти ніколи не підтримували ідею брехні. Проте всі усвідомлювали, що в умовах судової системи, підконтрольної владі, цей закон був розроблений лише як засіб залякування та повної цензури. Будь-яке розслідування, що стосується корупційних дій чиновників, моментально могло б бути кваліфіковане як "наклеп", а його автора чекало б ув'язнення.
Ознайомившись із масштабами лиха, українські журналісти розгорнули потужну кампанію протидії:
Загальнонаціональний страйк ЗМІ: Провідні інтернет-видання, газети та телеканали запустили акцію "Скажи "Ні" закону про наклеп". Головні сторінки сайтів закрили чорними банерами, а популярні друковані журнали вийшли у продаж із абсолютно білими, порожніми обкладинками на знак протесту.
Протест біля Верховної Ради: Кульмінаційним моментом стало 2 жовтня 2012 року. Безліч журналістів зібралися на мітинг під парламентом. Вони тримали в руках порожні білі аркуші та плакати без жодних написів, символізуючи те, що загрожує країні у випадку знищення свободи слова.
Влада Партії регіонів, яка раніше відчувала себе непохитною, злякалася масштабного медійного бойкоту напередодні виборів. У день протесту, 2 жовтня, народні депутати зробили різкий поворот і повністю скасували суперечливий законопроєкт. Єдність журналістів ще раз підтвердила: коли професійна спільнота діє злагоджено, політики змушені відступати.
Ще одним масштабним уроком солідарності, який змусив здригнутися систему вже за часів Януковича, стала історія травня 2013 року. Під час вуличних акцій у Києві найняті владою молодики з парамілітарних угруповань брутально напали на журналістку Ольгу Снісарчук та фотокореспондента Влада Соделя. Саме тоді від прізвища одного з нападників - Вадима Тітушка - народився новий міжнародний термін для означення провладних бойовиків.
Правоохоронна система, яка сама ж і курувала цих "спортсменів", спочатку відверто ігнорувала інцидент і не збиралася нікого карати. Але вони недооцінили журналістську згуртованість:
Протест під стінами МВС: Обурений натовп журналістів з різних медіа прийшов прямо під ворота Міністерства внутрішніх справ. Це був не просто пікет, а жорстка вимога припинити безкарність.
Запит до міністра: Журналісти фактично примусили колишнього міністра Віталія Захарченка виправдовуватися, звітувати перед Верховною Радою та врешті-решт активізувати розслідування. Вони не залишали вулиць, поки справа не почала рухатися.
Юридичний вердикт: Завдяки непохитній позиції ЗМІ, які не дали можливості "зам'яти" інцидент, Тітушко та його спільники виявилися на судовому розгляді та отримали реальні покарання. Це стало унікальним випадком, коли підтримка професійної спільноти змусила репресивний апарат влади діяти.
Сьогодні ми ледь спостерігаємо подібні явища. Звісно, час від часу лунають окремі висловлювання, але вони мають незначний вплив на загальну ситуацію. Влада без зусиль усунула з ефіру телеканали, які їй не до вподоби. У відповідь не сталося ані ефективних протестів, ані спільних дій. Причини зміни атмосфери у професійній сфері заслуговують на окрему дискусію, але вже зрозуміло, що колишня єдність і прагнення до активного опору поступилися місцем байдужості та вимушеній адаптації до нових умов.
Усі ці історичні перемоги українського медіацеху - від протестів через убивство Гонгадзе до скасування закону про наклеп та вироків бойовикам - були б абсолютно неможливими, якби українські журналісти діяли поодинці, емоційно чи хаотично. За кожним успішним супротивом завжди стояла інституційна основа.
Коли виникали загрози для професії, медійники оперативно організовували як офіційні, так і неформальні об’єднання, які стали захистом для всього журналістського співтовариства. Так виникли такі ініціативи, як Комітет захисту журналістів, Незалежна медіа-профспілка (НМПУ), потужний громадський рух "Стоп цензурі!", Комісія з журналістської етики та розгалужена мережа взаємодопомоги. Ці структури об’єднували окремі голоси, перетворюючи їх на потужний інституційний фронт. Журналісти отримували юридичну підтримку, координуючі центри та платформи для спільних заяв, що змушували зважати на їхню думку навіть найвищих посадовців.
Цей ключовий висновок стосується як американського медіапейзажу, який нині активно ігнорує трансляції Трампа через власні телевізійні норми, так і нашої історії: істотні зміни та досягнення можливі лише завдяки злагодженому руху.
Окремі пости з обуренням у Facebook чи приватні скарги за кавою не зможуть зупинити наступ на свободу слова — ані в Україні, ані в США. Влада, незалежно від політичної партійної приналежності, завжди цінує силу, системність і інституційну спроможність. Якщо нове покоління українських журналістів прагне не лише заздрити своїм американським колегам, а й дати гідну відповідь, їм необхідно навчитися головному — об’єднуватися у ефективні інституції, підтримувати профспілки та діяти як єдиний, чітко скоординований організм. Адже солідарність — це не просто емоційний порив, це структурна основа.
#Історія #Дональд Трамп #Україна #Facebook #Росія #Київ #Журналіст #Міністерство внутрішніх справ (Україна) #Політика #Віктор Янукович #Леонід Кучма #Білий дім #Мітинг #Ультиматум #Партія регіонів #Телевізійний канал #CNN #Темник (ЗМІ) #Цензура #Віктор Медведчук #Прокуратура #Хрещатик #Георгій Гонгадзе #Офіс Президента України #Америка #Емоція #Асошіейтед Прес #Бойкот #Наклеп #Плакат #Національна організація жінок #Аналітична оцінка #Віталій Захарченко
