Через пережиті стреси артист уже понад шість років живе з цукровим діабетом, але продовжує працювати та свідомо захищає своє особисте життя від публічності, вважаючи, що щастям потрібно насолоджуватися, а не хизуватися.
Це стисла версія бесіди. Повну версію інтерв'ю можна знайти на YouTube-каналі Wave.
Про знімання серіалу "Пригоди козака Виговського"
31 серпня відбудеться прем'єра серіалу "Пригоди козака Виговського", в якому ви виконали роль писаря. Поділіться, будь ласка, враженнями про цю роль. Наскільки я розумію, це була ваша дебютна участь у такому масштабному проекті?
"Виговський" — це пригодницький серіал з елементами комедії. Хоча в ньому присутні історичні персонажі та події, його не можна вважати історичним серіалом за жодних умов.
Це пригодницький серіал для того, аби навіть трохи іронічно подивитись на те, що було в нашій історії до цього, з чим ми прийшли в сьогодення, чи відпрацювали ми певні помилки. Не тільки на рівні політичної системи, а взагалі нашого побутового життя і стосунків між людьми.
Виконувати цю роль - справжнє задоволення, а співпраця з Семеном Горовим приносить лише радість. Мене оточують справжні зірки, з якими я не лише знайомий, але й чув безліч цікавинок, і можливість працювати з ними - безцінний досвід.
- Чим особисто для вас стала ця роль?
- Це стало для мене ковтком повітря, додатковим досвідом і, звісно, можливістю відволіктися і спробувати себе трохи в іншому, зараз цікавішому для мене.
Чи є у вашій ролі писаря щось спільне з особистістю Олексія Суханова? Чи вам довелося змінити себе, щоб увійти в цей образ?
- Ми всі трохи схожі одне на одного, і писар тут не виняток. Я думаю, що, звісно, є, тому що не можна не знайти щось свого в тому персонажі, який ти намагаєшся створити.
Безумовно, ти втілюєш своє уявлення. Якщо ти вносиш своє бачення, ти, безперечно, починаєш перетворюватися на героя, якого зображуєш на екрані. Тому я вважаю, що це дійсно так.
Олексій Суханов виконує роль писаря в серіалі "Пригоди козака Виговського" (зображення: прес-служба 2+2).
- А на екрані ви себе як сприймаєте? Ви можете спокійно дивитися свої роботи?
У мене завжди існує безліч питань до самого себе. Це стосується всього, що я роблю. Так було завжди — навіть під час роботи на телебаченні, незалежно від жанру. Саме тому мені цікаво подивитися "Виговського". Для мене надзвичайно важливо самостійно оцінити та сформулювати власні висновки. Я не чекаю, поки хтось інший висловить свою думку, а прагну самостійно дослідити, подивитися і проаналізувати.
- Ви, напевно, маєте схильність до самокритики, чи не так?
- Я дуже самокритична людина. При тому я вважаю, що себе не можна "їсти".
Ви освоїли вміння не "поїдати" себе – чи дійшли ви до якогось критичного моменту?
Звичайно, я виріс в епоху Радянського Союзу. Усі ми підпадали під однакові стандарти, а потім нас порівнювали. Це створювало певний дискомфорт... Можливо, я не можу назвати це дитячою травмою, але ці спогади все ще залишаються зі мною.
Коли ти дитиною дивишся "Єралаш", і хтось, можливо, не навмисно, скаже: "Ось бачиш, а ця дитина вже знімається в кіно". А це зараз як називається? Газлайтинг і аб'юз.
У своїй маленькій дитячій свідомості ти починаєш замислюватися: "Мабуть, я не зовсім такий, як інші". Саме тоді в тебе з'являються перші комплекси. Я вперше пережив це в дитинстві. Згодом я неодноразово повертався до цих думок і вважаю, що такі речі нікому не слід озвучувати.
Чи легко ви надаєте свою довіру іншим?
Якби ви задали мені це питання два роки тому, я б відповів, що це просто. Проте зараз, спостерігаючи за тим, що відбувається у світі, я відчуваю значно більше скепсису щодо довіри до людей. У мене залишаються певні слабкості, коли я намагаюся вірити, що інші реагують на ситуації так, як я, і вчинять так само, як би вчинив я. Але реальність виявляється зовсім іншою.
Я можу з упевненістю стверджувати, що моє розчарування в людському суспільстві досягло великих масштабів. Коли мене запитали: "Кого ви оберете врятувати: людину чи тварину?", я без вагань виберу тварину. Люди, позбавлені аналітичних здібностей, які їм дала природа, виявляються більш чесними, щирими та чистими в усіх аспектах, ніж ми самі.
Природа наділила нас аналітичними здібностями, але наше їх використання часто відрізняється від первісного призначення, що створює серйозні проблеми для нас і для тварин, які вимушені співіснувати з людством. Мій вибір — це тварини. Я відчуваю до них більше любові, ніж до людей.
Про допомогу безпритульним тваринам
Ваша підтримка бездомних тварин, які зазнали шкоди від людей, є вражаючою. Чи розглядали ви можливість розширити цю діяльність, наприклад, створити притулок або реалізувати інші великі проєкти?
Не буду зараз ділитися всіма своїми ідеями, але можу сказати одне: час, коли я спокійно і без поспіху завершую те, чим займався більше 30 років, скоро мине, і тоді я зможу повноцінно зайнятися саме цим.
Тому що це величезне щастя - провести ту частину життя, яка тобі відведена, в оточенні саме тих, які знають, що таке вдячність
Проте існує думка, що тварини не здатні переживати подібні емоції.
Кажуть, що це нісенітниці. Словами тих, хто не виростив ту саму особистість, про яку ми щойно згадували, які страждають від егоїзму і чомусь вважають, що інші не мають ані душі, ані здатності відчувати.
А тварини відчувають так само як і люди. Принаймні відчувають. А те, що вони дійсно випромінюють ще й любов, і почуття в них є - це точно так само, і це безсумнівний факт. А біль і зраду вони відчувають і переживають не гірше за нас.
Тому я більше переживаю за тварин, адже люди завжди можуть знайти допомогу. А куди ж звернутися бездомному хвостику? До Департаменту соціального захисту населення?
Опанування української мови та її зв'язок із Росією.
- Олексію, я без перебільшення можу сказати, що я виросла на ваших програмах.
Ой, в такі хвилини я відчуваю себе як справжній антиквар (сміється).
Коли я підросла, зізнаюся, що для мене стало справжнім сюрпризом дізнатися, що ви не з України. Найбільше мене вразило те, як ви вільно володієте українською мовою — це неймовірно приємно слухати. Поділіться, будь ласка, як вам вдалося її вивчити? Чи стикалися ви з мовними труднощами?
- Бар'єр завжди. Російська та українська - це абсолютно різні мови. Українська глибша, більш чутлива і більш випукла.
У російській мові існує слово "любовь", яке відображає почуття батьків до своїх дітей, дружбу між товаришами, а також прихильність родичів або закоханих. В українській ж мові ми маємо термін "любов", що вживається для опису батьківських або дружніх почуттів, і окреме слово "кохання", яке стосується лише романтичних стосунків.
Із терміном "взаємини" ситуація схожа. Ми не можемо стверджувати, що між нами існують взаємини. У нас є стосунки, а взаємини характерні лише для закоханих. А стосунки можуть бути між колегами, друзями чи сусідами.
Це свідчить про розвиненість, про глибину, про яскравість і різнобарвність мови. Це спадщина.
Мовний бар'єр, безумовно, мав місце. Як же без нього? Його не уникнути. Але якщо є мета, то жодні перешкоди не стоять на шляху. Я переїхав до України не з наміром залишитися тут на рік-два-три. Я приїхав з бажанням зробити цю країну своїм домом.
Як можна перебувати в країні й не володіти її мовою? Це для мене абсолютно незрозуміло. Я не можу собі уявити, як можна жити, не лише не спілкуючись цією мовою, а й ставитися до неї з презирством. Яким чином це можливо?
На мою думку, це не свідчить про свідомість людини, коли вона... Так, дійсно, виросла в родині, де говорили лише російською. І що з того? Ми росли в таких умовах, але часи вже змінилися.
Не тільки нічого поганого немає в цьому, але ж це вимога часу, і ти доводиш, що ти людина. Мені здається, що це просто було питанням не тільки поваги та любові, але й питанням мого принципу.
Існують і протилежні підходи. Переді мною сиділа Анастасія Приходько, і вона спілкувалася зі мною російською. Це був її принцип, оскільки, за її словами, Конституція їй це дозволяє.
- Настя взагалі така протестна людина.
Зрозуміло. Проте, незважаючи на це, вона залишається впливовою особистістю для певної групи українців, які її підтримують. Чи відчуваєте ви певний дискомфорт, коли ви вивчили мову з нуля, а ті, хто народився тут, виступають проти цього?
- Ви знаєте, я дивлюся на цю проблему - а це є дійсно проблемою - зовсім з іншого боку. Мені здається, тут треба увімкнути педагогіку і бути хитрішим. Це протистояння, як ми розуміємо, з тезами руського миру. Вони не можуть вгамуватися і продовжують таку гібридну війну. Це факт.
Коли вперта особа, яка не бажає переходити на українську мову, усвідомлює, що вона знаходиться в Україні — країні, де українська мова є єдиною державною, і жодна інша мова не може мати такого статусу, вона починає відчувати себе захищеною. У неї є робота, підтримка з боку судової та правоохоронної системи, соціальні гарантії... Ви це розумієте? З іншого боку, необхідно поступово впроваджувати українську, і тоді вона сама почне входити в свідомість цієї людини.
Поділіться, чому, коли ви вирушали в еміграцію, обрали саме Україну, а не іншу країну, як багато росіян у 2022 році, які не підтримували агресію?
Оскільки країна, в якій я з'явився на світ і провів більшу частину свого дорослого життя, вчинила нестерпне. Вона скоїла зло, як це відбувалося і раніше. З 2012 року я розпочав свою діяльність в Україні, і мав можливість спостерігати за життям тут з близької відстані.
У моєму світі є категорія поваги. Не можна заходити без стуку у двері, не можна брати чуже, якщо ти хочеш, щоб тебе не турбували без стуку і не брали твоє. Це фундамент.
Я не зрозумів, чому раптом ці "зелені чоловічки" з'явилися в Україні. Я вважав і вважаю, що це неприпустимо: окупація Криму, схід України, ці якісь незрозумілі "ДНР", "ЛНР". Це поза межами права. Тому я приїхав сюди, тому що я вже тут був, я був знайомий з людьми, я знав, що Україна нічого поганого не робила.
Ми навіть не будемо розглядати історію того, хто першим з’явився. Це питання залишимо осторонь і зосередимося на сучасності: ми маємо справу з незалежною державою. І незалежно від того, чи погоджуєшся ти з цим, чи ні, у тебе немає права втручатися у її справи або анексувати її території. Таке втручання абсолютно недопустиме.
Саме тому я вирушив до України, адже вважав, що все, що можна було дозволити Росії, є абсолютно неправильним. І до цього було чимало дозволів. Перед Україною була Грузія.
- Попри це все час від часу ми чуємо тези про те, що рано чи пізно Україні та Росії доведеться помиритися. Що ви про це думаєте?
Для мене особисто територія, відома як Російська Федерація, назавжди позначена на світовій карті як недоступна.
Я з'явився на світ у цьому місці, і можу стверджувати: вони не в змозі відновитися остаточно. В історії так званої Росії не було жодного прецеденту, що засвідчив би її прогрес. Звісно, траплялися моменти підйому, але вони були короткочасними.
Це вказує на те, що вона не функціонує як демократична структура, держава. Про демократію там навіть і не йдеться, адже її ніколи не існувало!
Ваша цитата: "У 2014 році я прибув в Україну з країни, де розіп'яття людини було б чимось звичайним". Це метафора. Сьогодні ми спостерігаємо в Україні явище масового цькування в інтернеті, яке, можливо, проникає і в особисте життя. Згадаймо нещодавні випадки, такі як ситуації з Ольгою Мартиновською та Олею Поляковою. Як ви вважаєте, чи існує суттєва різниця в цьому питанні між нами та Росією?
Це аналогічна гібридна війна, про яку я вже згадував. Таке не відбувається просто так. Це заздалегідь продуманий план. Гібридні війни проти України ведуться не лише на фронті, але також і через спроби дестабілізувати та розділити суспільство. Я не бажаю бути частиною цього процесу і вважаю, що не слід піддаватися на ці провокації.
Я теж вважаю, що важливо уважно обирати слова. Проте, в той же час, Оля... Незалежно від того, погоджуюсь я з її точкою зору чи ні, вона висловила свою позицію. Її думка виглядає ось так.
Спілкування з пані Мартиновською та Машею стало для мене несподіванкою. Мені важко зрозуміти, з чого тут можна сміятися. Це справжнє питання людяності і того, як ми втрачаємо свою суть, а потім намагаємося знайти у цьому гумор.
Єдине, що можу зазначити, це те, що я намагаюся залишатися осторонь від усього цього негативу. Мені це абсолютно не до вподоби. Негативні емоції виснажують, можуть відволікати від важливого. Це, безумовно, інструменти маніпуляції. Однак я не бажаю бути частиною цього процесу. Я сформував свої власні висновки і не можу сказати, що моє ставлення є надто позитивним.
Про телевізійне шоу "Говорити Україна" та його завершення.
Олексію, значна частина вашого життя пов’язана з ток-шоу "Говорить Україна". Мені здається, що саме цей проект став основою вашої популярності та впізнаваності. До речі, чи відчуваєте ви себе знаменитістю?
Я можу вам відверто зізнатися: коли є можливість щось зробити на користь, наприклад, вирішити певну проблему, допомогти комусь чи зателефонувати — це мені приносить задоволення. Але в загальному я не приділяю цьому багато уваги.
Ось іноді запитують: "А як це - виходити на вулицю?" Господи, я нормально пересуваюся вулицею, іноді не помічають, іноді підходять фотографуватися, і я ніколи не відмовляю. Так, а чому я маю відмовляти? Якщо я можу поділитися моментом радості, а якщо це радість для людини - то чого я не сфотографуюсь?
На мою думку, багато українців сприймають вас як дуже близького товариша, можливо.
Це безцінно.
- Повертаючись до "Говорить Україна", для багатьох попри велику соціальну частину цього шоу воно було таким аспектом насмішок. Чим для вас був цей проєкт?
Для мене це місце стало, передусім, платформою, де я ділився своїми ідеями щодо змін, які могли б поліпшити наше життя. Саме з цієї причини наш простір ніколи не викликав симпатії у представників влади, бюрократів та духовенства.
- А священники чому?
Оскільки траплялися ситуації, коли їх маніпуляції ставали настільки безсоромними, що я не міг залишатися спокійним. Один раз вони захистили посадовця, який проігнорував виконання критично важливого завдання, що в результаті позначилося на долі дитини.
Іноді вони говорять, що чоловік не здатен любити чоловіка, а жінка - жінку, посилаючись на певні стереотипи. Я не міг з цим змиритися, адже справжнє кохання не знає меж статі. Кохання - це просто кохання. Немає сенсу втручатися в чужі справи; краще зосередитися на своєму житті та знаходити в ньому радість.
Тільки нещасливі люди можуть, до речі, займатися хейтом. Тому що, коли людина щаслива, вона насолоджується своїм щастям, їй нема коли цим займатися.
І ні мені, ні комусь іншому, ні священнику, ні попу не вирішувати, чи може людина кохати, чи ні. Це історія тільки двох. Тільки виключно двох. А попи мають займатися своєю справою - виховувати любов своєї пастви до тварин. Давайте з цього почнемо.
- Як ви сприйняли закриття проєкту?
Це стало справжнім шоком, адже для мене ця дитина була всім. Це був найважливіший проєкт у моєму житті. Соціальне мовлення, 11 років. Це був удар. Це була наша сім'я.
Дозвольте мені поділитися з вами, що кожна з цих історій була щирою та автентичною, і ми змогли надати підтримку багатьом. Це залишається джерелом гордості для всіх нас, хто брав участь у проєкті "Говорить Україна". Наразі я отримую новини про деяких наших героїв та помічаю, як їхнє життя розцвітає, як вони насолоджуються кожним моментом і, що найважливіше, живуть повноцінно. Це справжнє щастя.
- Тобто ви підтримуєте зв'язок чи вам передають?
Іноді таке трапляється. Не з усіма, адже підтримувати зв'язки з кожним неможливо. Були й невдачі, коли людині надавалася можливість, але вона її не скористалася. Ми не будемо примусово тягнути когось до щастя.
Оскільки це були реальні життєві історії, я віддавався своїй справі на повну. Мій тиск підвищувався, я відчував себе погано, а наступного дня не мав сил встати з ліжка, настільки був виснажений. Проте я продовжував виконувати те, за що мені не було соромно.
Як реагували люди на це, хто зневажав чи жартував з цього - що ж... Я не відчуваю сорому за цю справу, адже є ті, кому ми дійсно були корисні.
Які напрямки розвитку ви бачите для себе в майбутньому? Яких цілей ви прагнете досягти далі?
- Я б хотів для себе далі мирного життя в нашій Україні. Це, звісно, по-перше. І перезавантаження системи в будь-чому, щоб кожна людина відчувала себе захищеною.
Про філософію життя та інтимні аспекти особистого існування.
У розмові з Машею Єфросиніній ви зазначили, що не відчуваєте страху перед смертю. Що вас до цього спонукає?
- Так, а чого боятися смерті? Шекспір одного разу написав: "Пекло порожнє, всі чорти тут".
Я також переконаний, що пекло і рай насправді не існують, а ми всі перебуваємо в якійсь великій в'язниці, відбуваючи покарання за свої минулі вчинки. Тільки ті, хто стає справжньою людиною (а не просто народжується у формі людини), можуть пройти це покарання. І лише тоді, можливо, в іншому вимірі ще існує Едем.
- А чи є щось, що ви не можете собі пробачити?
- Напевно, ось це бажання постійно про щось подумати... З одного боку це дуже круто - думати, а з іншого боку - це додає тобі постійно якихось проблем. І ось такий тягар у тебе виникає від цього критичного мислення і роздумів. Але принаймні так відповідальніше і цікавіше. Не думати простіше жити.
Щодо вашої першої дружини та останнього року вашого спільного життя ви зазначили: "Вона змогла витримати мене".
- Так, Оля терпіла мене.
- У вас настільки складний характер чи це пов'язано лише з тим періодом життя?
Я – Козоріг. Він абсолютно непередбачуваний і дуже впертий. Я маю на увазі, потрібно постійно знаходити нові підходи. А ще, знаєте, в молодості, коли емоції переповнюють... Олечка справді страждала через мене.
Але я їй настільки вдячний, тому що вона подарувала мені стільки сил, стільки справжніх емоцій! І вона зробила так багато для мене: і приємні моменти, і наші круїзні мандрівки... І взагалі намагалися зберегти сім'ю, але не сталося. Ну, напевно, так долею було вирішено.
Проте я глибоко вдячний їй за ці 13 років, проведених разом. Вона справді вражаюча. І я завжди буду повторювати, як багато вона для мене значить.
Чи змінилися ви з тих пір, чи ваші близькі досі терплять вас так само, як і раніше?
Дуже трансформувався. Справді, він істотно змінився, але залишився таким же впертим і, як і раніше, важко піддається контролю.
Ви сьогодні згадали, що у вас діагностували цукровий діабет. Я чув, що часто цей стан виникає через значний стрес у житті. Можете розповісти, як ви дізналися про свій діагноз? Що стало причиною цього?
Я випадково отримав цю інформацію. Не маю схильності обговорювати свої хвороби. У інших людей є значно більше серйозних проблем. Дозвольте мені відповісти стисло.
Я раптом дізнався про це приблизно на шостому році мого життя з цукровим діабетом, коли вже зовсім не мав сил. Лікар, переглянувши мої аналізи, з великою подивом промовив: "Не можу зрозуміти, як ви досі витримуєте".
Але я змушений був працювати, сил не було... І у такий спосіб я і дізнався про свій цукровий діабет. Але я можу сказати, що зараз буде дуже багато випадків всього цього, тому що цукровий діабет - це не тільки від солодощів. Це стреси, у цьому величезна проблема.
- Я думаю, що ви зі мною можете погодитися, що останні кілька років повномасштабної війни якось ментально стало складніше сприймати, проживати. На цьому фоні чи не хотілося вам поїхати з України?
- Вже ось останнім часом, коли там, знаєте, поблизу так пролітало... Взимку, коли місто не прибиралося, коли то опалення немає, світло теж вимикали, проривало, і сніг... Звісно, це були такі шалені думки, вони недовготривалі.
Коли ти йдеш містом і тобі кажуть якісь приємні слова і кажуть, що ваша робота допомагає... Я не знаю, як після цього поїхати, якщо чесно.
Я переконаний, що життя призначене для того, щоб його проживати. Я не засуджую тих, хто вирішив покинути країну. Кожна людина має право на своє існування. В моєму розумінні, такі дії можуть бути способом зберегти українську ідентичність. Вони мають на це повне право. Людина повинна жити.
- Ви взагалі не розповідаєте й не показуєте своє особисте життя. Це ваше рішення чи рішення вашого...
- Ні, це моє рішення. Так, а нащо? Я не живу на вітрині. Я звичайна людина, у мене немає нічого такого, щоб влаштовувати шоу з цього. Я вже якось сказав: щастя дано задля того, аби ним насолоджуватися, а не хизуватися ним.
Ти насолоджуйся своїм щастям, але не влаштовуй з цього шоу. Я не проти, коли інші діляться своїми переживаннями, але я особисто для себе обрав інший підхід. Іноді мене відвідує думка: а раптом поруч є людина, яка переживає втрату через війну, і їй важко. А тут я, Суханов, зі своїм особистим щастям.
- У попередніх інтерв'ю ви кілька разів повторювали одну й те саме запитання: "За що любити людей?" У цей період життя ви знайшли відповідь?
- За те, що людство все ще існує.
#Українці #Історія #Україна #Демократія #Росія #Грузія (країна) #Українська мова #Історія України #Крим #Вода #Пригодницький фільм #Фільм #Російська мова #Серіал #Радянський Союз #Донецька Народна Республіка #Козаки #Вільям Шекспір #Луганська Народна Республіка #Суханов Олексій Станіславович #Ток-шоу #Еміграція #Анастасія Приходько #Діабет #Іван Виговський #Емоція #Удачі #Говорить Україна (ток-шоу) #Написати #Для врегулювання #Історизм
