Репортаж із Нарви й Даугавпілса -- міст, на які може накинути оком Путін.
Озброєна група з Білорусі намагалася проникнути на територію Латвії, писали днями латвійські ЗМІ. Люди в масках і зі зброєю супроводжували групу мігрантів. Схожі провокації були й раніше -- але ті, хто супроводжував мігрантів, цього разу були якось по-особливому агресивні.
За тиждень до цього до Латвії та Естонії прибула команда журналістів з "Єврорадіо". Яна та Аня вирушили до Даугавпілса і Нарви — ці міста, що розташовані на кордонах з Білоруссю та Росією, вважаються можливими осередками місцевих аналогів "ДНР" та "ЛНР".
Протягом усього шляху Яна та Аня активно спілкувалися через голосові повідомлення, підтримуючи одна одну в розумінні геополітичних ситуацій і складних емоцій.
День перший. Аня вирушає до Даугавпілса. "Хто ж нас там чекає? Це ж бідне, забуте містечко."
Від Даугавпілса до Білорусі -- менш ніж 40 кілометрів, і раніше звідти регулярно ходили маршрутки у Верхньодвінськ і Полоцьк.
-- Доброго дня, -- звертаюся до власниці квартири.
— Привіт! — відповідає вона, розмовляючи російською.
Чи можна говорити російською?
-- Можна, звісно, у нас дев'яносто відсотків міста російською розмовляє.
У Вікіпедії було написано, що вісімдесят. Розговорилися російською.
— Що саме ви хотіли б у нас оглянути? — питає господиня.
Я заявляю, що маю намір дослідити проросійські настрої та представляюся журналістом. Додаю, що я не займаюся російською пропагандою. При цьому задумуюсь, яких саме журналістів у Даугавпілсі вважають "нормальними".
Чимало людей вважають, що Росія може здійснити напад на НАТО. Як би це м'яко не висловити... тут? — питаю.
Все зависит от того, какой телевизор у кого включен.
У телевізорі моєї орендованої квартири доступний лише YouTube, без жодних новин. Попередні мешканці, які жили тут до мене, насолоджувалися романтичними комедіями з російським дубляжем, а також трохи переглядали російські серіали.
У крамничці біля будинку кажуть, що Даугавпілс -- місто "сумних бабусь", чиї онуки виїхали жити в Лондон чи Нью-Йорк. Тут справді найбільша концентрація старшого населення серед усіх латвійських міст. Заводжу з бабусями смолтоки про війну й про напад Росії на НАТО й Латвію.
— Бідне, нещасливе місто, тут ніхто не потребує нас, — говорить стара жінка.
Молодше покоління не вірить в загрозу з боку Росії, але на всякий випадок запаслися консервами. З травня мобільні телефони мешканців вже двічі тряслися від сповіщень про повітряну тривогу.
— А я просто вимкнула і повернулася до сну, — відповідає мені ще одна бабуся, яку я зустріла на вулиці.
В обідню пору я маю зустріч з Інною Плавокою — її звернення до політиків я прочитала під час подорожі в поїзді. Інна є головною редакторкою незалежного російськомовного медіа "Чайка", яке стало одним з двох міських видань, що в перший день війни в Україні відверто назвало те, що відбувається, війною. Вже через кілька днів після цього, "Чайка" отримала відгуки від понад тисячі людей. Також з терміном "війна" в заголовку вийшла невелика "пенсіонерська" газета "Мільйон". Решта медіа ще тільки намагалися визначитися з позицією.
Тоді значна частина російськомовних громадян залишалася під впливом російського телебачення і дійсно вважала це СВО, а не війною, -- ділиться Інна.
У "Чайки" немає свого ньюзруму, і тому ми з Інною розмовляємо в лобі найбільшого готелю на центральній площі. На цій площі колись стояв дев'ятиметровий пам'ятник Леніну в шапці. Кажуть, його було призначено для Північнодвінська, але міста переплутали і Леніна в шапці відправили в Даугавпілс (з 1893 до 1920 року він називався Двінськ).
-- Мене лякають наративи про бідолашних російськомовних у Латвії, яких пригнічують, яких ображають, яких треба рятувати, яким не дають говорити великою могутньою російською мовою. Це ті самі наративи, які ми чули на окупованих сьогодні територіях України, -- продовжує Інна.
Інна виросла в Даугавпілсі, володіє російською мовою, ідентифікує себе як латвійка, але її паспорт білоруський. Раніше мешканці регіону часто відвідували Білорусь, оскільки у багатьох з них там залишилися родичі або вони самі мають зв'язки з тією країною. Інна також мала можливість відвідати своїх близьких, які мешкали неподалік від Браслава в Білорусі, проте з початку війни їх зустрічі не відбувалися.
У нашому місті є ті, хто розуміє, що агресія проти України проходила через територію Білорусі. І є ті, хто досі захоплюється "бацькою", вважаючи його здібним керівником. Нещодавно в журналі "Чайка" була опублікована стаття про ситуацію в Білорусі. Як завжди, нас звинуватили в тому, що ми виконуємо чиїсь замовлення — то Сороса, то якихось злих імперіалістів. А насправді, "у Білорусі чисті вулиці та доступна гречка".
А якщо хтось у тюрмі сидить -- ну, виходить, так і треба. Потім іще запитують: а в нас що, не так? А в нас що, не можуть посадити?
В Латвії також існує ризик затримання. Тут за спроби виправдати агресію Росії можуть порушити кримінальну справу, тому, ставлячи людям на вулиці питання про війну, я не сподіваюся на відверті відповіді. Декілька перехожих ухиляються від розмови, зазначаючи: "Не трогайте Росію, і вона вас не чіпатиме", "Не провокуйте її, і все буде гаразд".
-- В Україні теж мало хто вірив, що все це справді станеться. А воно вже сталося й стається далі. Так, я думаю, що існує загроза прямого військового вторгнення. Закінчиться час цих гібридних атак, перестануть через білоруський кордон до нас іти мігранти -- і просто полетять ракети й дрони, -- каже Інна.
Зараз вона, на всякий випадок, закуповує корм для своїх тварин на три місяці вперед і намагається заповнити бак бензином до країв. Її колега вирішила піти ще далі й придбала генератор. Найбільш затребувані матеріали на сайті "Чайки" стосуються дронів та питань безпеки.
Латгалія вирізняється не лише високим рівнем російськомовного населення, але й є найменш забезпеченим регіоном Латвії. Коли я запитував місцевих мешканців про ймовірні акти агресії, їхні відповіді часто звучали як "кому ми цікаві" або "звертайтеся до них у Ризі". Після початку війни в Україні Інну, як відомого громадського діяча, запитували, яким чином держава могла б продемонструвати жителям Латгалії, що вони також є важливою частиною нації.
Інна тоді висловила побажання: відновіть дорогу. Шлях до Даугавпілса протягом тривалого часу залишався найгіршою трасою республіканського рівня в усьому Латвійському регіоні.
Залишаю голосове повідомлення Яні. Кажуть, що війни ніхто, окрім журналістів, не очікує, але на всяк випадок ми придбали консерви. Я теж збираюся купити — хочеш, щоб я взяла шпроти?
Тим часом Яна прибула до Нарви, висловивши своє занепокоєння: "Я турбуюсь через дії Росії".
Нарва є одним із найближчих міст Європейського Союзу до російського кордону. Сусіднє містечко Івангород розташоване всього через річку, яка також носить назву Нарва. Коли журналістка та редакторка видань Delfi і ERR Євгенія Парв отримує запитання про реакцію мешканців Нарви на новини про потенційне вторгнення Росії, вона відповідає:
-- По-різному: це й чергове "задовбали", і страх. Віднедавна люди стали думати про план Б, запитувати одне в одного: "Куди рвонеш, раптом що?" Хтось навіть нерухомість купує в Європі.
Але тривожну валізку Євгенія не зібрала. "Сама не вірю, але мені неспокійно від того, що робить Росія", -- зізнається співрозмовниця.
Тато Євгенії -- військовий. У дитинстві вони з батьками жили в різних радянських республіках, а 1987 року сім'я остаточно осіла в Нарві. Каже, що стосунки між людьми стали "напруженими" ще з 2014 року.
У місті живе 50 тисяч людей, і половина з них має естонське громадянство. Решта -- люди з іншими неєвропейськими документами: росіяни, українці або люди без громадянства.
Абсолютна більшість тутешніх мешканців розмовляє російською. Протиріччя тут стосуються світогляду. І здебільшого пролягають між поколіннями.
-- У нас проросійські люди примудряються знайти більшу підтримку серед естонців, які голосують за консервативну партію EKRE. Партія заявляє, що Естонія не повинна підтримувати Україну, -- пояснює Євгенія.
Журналистка бачить і позитивні зрушення в інформаційному полі. Вона наводить приклад, як за роки без російських телеканалів у людей змінюються орієнтири й вони менше підтримують Росію -- принаймні у війні. Однак по той бік річки ведуть "дуже хорошу пропагандистську політику".
Розгляньмо концерт, що відбудеться 9 травня біля річки. Місцеві жителі приходять, щоб насолодитися подією, адже для них це має велике значення. Крім того, кордон залишається відкритим, тому вони продовжують перетинати його, спілкуватися та жити на обидва боки. Соціальні мережі та телеграм-канали активно функціонують. Антена без проблем ловить російські канали, -- розповідає журналістка.
За стінами Нарви прихована багатовікова історія. Це місто вважали найкрасивішим у Північній Європі завдяки своїй бароковій архітектурі, яка збереглася до Другої світової війни. Проте, внаслідок інтенсивних бомбардувань та обстрілів, місто стало руїнами.
Після закінчення війни шведську спадщину не було відновлено. В центрі, серед хрущовок, залишилися лише замок та ратуша, що нагадують про колишню велич кам'яного міста.
З arrival совєтів частка естонців у Нарві значно зменшилася. Російська мова стала домінуючою. Це настільки глибоко вкоренилося, що навіть сьогодні місцева рада не в змозі повністю перейти на естонську мову. Протягом двох днів я почула естонську на вулицях лише один раз, і це сталося лише тому, що в Нарву приїхали люди з усіх куточків країни на якийсь професійний форум.
На набережній, що відкриває вид на Росію, рибалки займаються ловлею риби. Я наближаюся до найбільшої групи. Чоловіки середнього та старшого віку відразу ж відкидають думку про можливий напад на Нарву, стверджуючи, що це всього лише "паніка, роздута медіа".
— Ми ж колись були друзями. У моєї мачухи ось у тому будинку живе, — рибалка Михайло вказує на багатоповерхівку на іншому березі. — Це більше політики роздувають. Чому їм у Україні мир відновлювати? Звідусіль гроші ллються, — вважає він.
Другий рибалка, молодший, згадує, як чоловік Каї Каллас, колишньої прем'єр-міністерки, вів бізнес із російськими фірмами.
"Для простих людей багато підприємств припинили свою діяльність. А ось РЖД продовжує працювати," – зазначає він.
-- Добрив, блін, цілий вокзал. Сходіть туди, подивіться. Та й які "зелені чоловічки"?! Там сухе русло -- перейти може кожен. Хотіли б -- давно тут уже нічого б не було, -- підхоплює літній чоловік.
Проте тепер вже нова епоха, і ніхто не стане перетинати цю воду на човні.
— Так, з веслами. Ти пам'ятаєш, як у дев'яностих контрабанду перевозили на човнах? — згадує старший рибалка.
До молодого чоловіка підходить хтось і запитує, чи вже зловили всіх судаків. Чоловіки починають сміятися.
— Запитайте будь-кого з місцевих, хто б хотів переїхати в Івангород. Ніхто не бажає. Там немає пенсій, нічого не залишилось, — зазначає Михайло.
Інший рибалка заперечує -- мовляв, російський Кінгісепп (місто неподалік від Нарви -- Єврорадіо) розвивається.
— Але на чому ж це засновано? На Усть-Лузі, яку постійно атакують, — з усмішкою зазначає Михайло.
Чоловіки розповідають, як уздовж кордону літають дрони. Новачок у компанії каже, що дрони запускають із фур у лісах. Після жартів про диверсії молодший рибалка знову звертається до мене: мовляв, хто зараз що розповість.
У дев’яностих роках існувала справжня свобода висловлювань. А як щодо Польщі? Чи можна там вільно висловлювати свої думки?
-- Так, -- відповідаю.
-- Скажете. У нас тут теж сказали на 10 років (можливо, співрозмовник має на увазі журналіста Олега Бесєдіна, якого засудили за виправдання військового вторгнення Росії в Україну -- Єврорадіо).
У автомобілі чоловіка була прикріплена георгіївська стрічка... І на цьому все, -- ділиться молодий рибалка. В Естонії існує закон, що забороняє відкриту демонстрацію георгіївської стрічки, символів Z та V, а також прапорів Росії та СРСР. За порушення цього закону може бути накладено штраф до 400 євро.
-- А пам'ятаєте, як заарештували тітку, в якої була сумка типу Tommy Hilfiger?!
В Латвії?
Отже, побачили прапор Росії і відправили в ізолятор.
Чи це правда, що Славі вручили 200 євро за тільник морського флоту? В усіх є тільняшки!
-- А де ж тоді свобода висловлення думок і самовираження?
Навіщо хвилюватися через російську шапку чи тільняшку? Що змінює мій одяг? Російське телебачення теж підлягає забороні, але в нас його практично немає.
-- А фактично?
Володя надає згоду. Антена приймає сигнал.
Михайло важко зітхає і промовляє:
Радує те, що після кожного конфлікту настає мирний час.
-- Вони-то, політики, домовляться. Це мирні жителі постраждають, -- додає молодший рибалка.
Інший молодий чоловік зазначає, що Естонія зазнала значних втрат через закриття кордонів, адже багато готелів та торгових центрів були побудовані з розрахунком на російських туристів, а тепер їхні послуги залишилися невикористаними.
-- Ще раніше, в 1991-му, я навчався в училищі: тут був молокозавод, хлібозавод, м'ясокомбінат, місто могло жити спокійно, -- додає Михайло. -- "Балтієць" -- завод великий. "Кренгольм", меблева фабрика.
-- Наша електростанція метро в Ленінградській області живила. А зараз газову котельню нову хочуть ставити, де газ по 140 євро за мегават-годину.
— Ось ми вже в Європі, — промовляє Михайло.
Найцікавіше, що всі говорять про зелену енергію, а за десять кілометрів від нас у Росії люди просто топчуть фосфорити, викликаючи жахливі викиди. Де ж тут екологія?
Чоловіки ведуть розмову про вечірній перегляд матчів КХЛ. Дехто вже придбав пиво.
-- Не знаю, де там нагнітають у цій естонській пресі, у нас наче все рівно. Люди мруть, молодь виїжджає, пенсіонери залишаються. Все чітко, як за планом. Роботи немає. Зараз два підприємства будують: другий магнітний завод і утилізацію. Он, ви, до речі, повз пройшли, подивіться, на кого схожий цей лев. Ви головну пам'ятку не подивилися, -- радить Михайло.
Поглянула. Лев нагадує Путіна.
"Білі берізки" та спогади про бабусине дитинство
"Втратити свободу може бути просто, особливо під впливом страху," - зазначає журналістка Євгенія Парв.
-- Якщо ми зараз почнемо саджати всіх підряд, то нічим не будемо відрізнятися від східного сусіда. Люди, які живуть і працюють заради Нарви, не кажуть, що підуть воювати за Росію. Але вони по-іншому думають. Це їхнє право, і їм можна давати слово, якщо це не порушує закон.
Євгенія зазначає, що Нарва вважається одним із найбідніших міст на континенті. На її думку, ті, хто прагнув переїхати до Росії, вже здійснили це в 90-х роках або в 2014 році. Інші ж не мають ніяких варіантів для виїзду.
-- Крім пам'яті про Велику Вітчизняну війну, їх там нічого не гріє. Хіба що "білі берези" й дитинство у бабусі.
Але чи готові ці особи стати на захист Нарви?
У мене немає чіткої відповіді. Постійно розмірковую над цим питанням, і це викликає в мені тривогу. Я маю певних знайомих, які точно готові виступити на захист, але стосовно інших у мене немає впевненості. Історія не раз демонструвала подібні ситуації. Сподіваюся, що кожен буде готовий стати на захист Нарви.
Незважаючи на це, Євгенія відверто говорить, що її прив'язують до Нарви саме люди — деякі активно піклуються про місто, а інші, хоч і живуть у скруті, все ж зберегли свою щирість.
Іноді в бесідах можна почути, як деякі люди висловлюють прихильність до Росії, але часто це супроводжується відчуттям образи на Естонію. Вони згадують, що колись стали жертвами неприязні через свою мову, і відчувають себе "другого сорту". У пострадянських країнах існує особливий контекст: це не звичайна еміграція, а вимушена. Вважаю, що в деяких випадках держава не змогла знайти підхід до таких людей. Адже Естонія — це молода нація, яка проходить свій шлях. Це був новий досвід для всіх. Не варто звинувачувати країну, адже вона намагалася захистити свої інтереси, але в результаті багато людей почуваються непотрібними та покинутими. Вони опинилися між двома світами, — ділиться думками Євгенія.
День 2. Аня гуляє Даугавпілсом: "У половини заготовлені червоні гвоздики, щоб зустрічати Путіна"
Даугавпілс нагадує білоруський обласний центр, який скоротили до розмірів райцентру. Тут є велика пішохідна вулиця в самому серці міста, фонтан, кав'ярні, відкриті тераси та площа (проте без пам'ятника Леніну). Архітектурне планування вулиць таке подібне до білоруського, що, якби не написи латиською, можна було б подумати, що ти випадково опинився у Полоцьку — раніше туди регулярно курсували маршрутки.
І ще одне: тут справді дуже охайно. Мій наступний співрозмовник, напевно, зірве з себе сміх, почувши це, так само, як білоруси з гумором реагують на компліменти своїм акуратним вулицям.
Директор музичної школи в Даугавпілсі, Айварс Брокс, вже кілька разів брав участь у місцевих виборах і не приховує своєї критики щодо поточної влади Даугавпілської думи.
Попри всі ці гібридні виклики, які Росія створює для балтійських держав, Польщі та Молдови, я вважаю, що ситуація не є настільки критичною. Головне — бути уважними і зосередитися на власних справах. А нашими справами є забезпечення безпеки та виявлення осіб, які не проявляють лояльності і не повинні займатися роботою в органах місцевого самоврядування та державних установах.
-- А до чого саме немає лояльності?
Нелояльних до Латвії в нашому місті приблизно половина населення.
-- А в чому виявляється ця нелояльність?
-- У тому, що вони закупили червоні гвоздики й сидять на кухні, чекають, коли танки прийдуть.
Ми сидимо в лобі цього самого готелю, звідки відкривається вид на площу, де колись стояв Ленін, а вчора мали зустріч з Інною.
Отже, ви справді так вже не вірні гвоздикам?
-- Ну, добре. Можливо, з цих 50 % гвоздики закупили 20 % -- а решта чекає, чим усе закінчиться.
Війна чітко розділила людей на два табори: за Росію й проти. Але є ще кожен третій, який хоче сидіти на двох стільцях . І цим каже, що все неоднозначно, і тим. Оцей прошарок -- найгірший і найнебезпечніший. З тими, у кого гвоздики заготовлені, -- з ними хоча б усе зрозуміло.
Проте, за словами Брокса, розподіл вже не має відношення до мови.
Розподіл за мовними ознаками вже в минулому. Сьогодні акцент робиться на лояльності.
Сьогоднішня ситуація виглядає приблизно так: у нашому регіоні 50% населення складають росіяни. З цієї частини половину можна було б передати Росії, а іншу половину залишити тут. Ще 30% жителів не є ані росіянами, ані латишами, це представники польської, української та литовської націй. Із цієї групи також половину можна було б віддати Росії. Латишів у нашому регіоні всього 20%, але навіть їх ми розглядаємо для поділу.
-- І що з ними робити?
-- Коли почалася війна, було написано нові статті (кримінального кодексу). Статті з'явилися, але вони не завжди працюють. Наприклад, служба безпеки каже: ми спіймали блогера (який виправдовує Росію -- Єврорадіо) і віддали його під суд. Суд став вирішувати. Мурижать, мурижать три місяці -- а потім відпускають, бо "немає вагомих доказів".
Мають бути люди, які сидять за комп'ютерами, виявляють їх і відсіюють куди-небудь. Або в тюрму, або нехай куди-небудь вишлють назад. Ну, реально, якщо людині тут погано, якщо їй тут дуже погано, якщо вона так мучиться, лається -- ну, виходить, потрібно це зробити?
Вважаєте, що цих осіб неможливо ані інтегрувати, ані переконати?
До 2014 року ми, як у казці, намагалися жити в гармонії. Латиші та інші, хто вважав себе лояльними до Латвії, сподівалися, що ситуація вирішиться сама собою. З часом багато хто зрозумів, що це Латвія, а не Росія, що потрібно вивчати мову, і все налагодиться. Проте з'ясувалося, що люди залишилися в своєму інформаційному бульбашці, а події 2014 року лише зміцнили їхню ідентичність. І тепер ці два табори навряд чи зможуть знайти спільну мову.
Ділюсь своїми думками з Айварсом. Здається, що люди на вулицях говорять про Ригу, ніби це щось віддалене та незнайоме.
-- А міська влада цей розрив збільшує. Вони люблять казати: ми Латгалія, ми не Латвія, ми інші. Натякають на те, що латгальська мова місцями схожа на російську, в ній є російські слівця.
І виходить: Рига погана, вона нас ображає, ми будемо триматися разом і створимо тут свою народну республіку, будемо жити як хочемо. А Андрій Анатолійович (мер Даугавпілса) буде нашим президентом. Ці спекуляції мені нагадують так звані "Донецьку Народну Республіку" й "Луганську Народну Республіку".
Неодноразово я чув від людей, яких зустрічаю на вулицях, позитивні відгуки про мера. Вони вважають, що їм пощастило з його обранням. У державних засобах масової інформації Латвії Елксніньша характеризують як "благородного правителя" у непростих умовах країни.
Даугавпілська міська рада вперто відмовлялася від демонтажу радянських пам'ятників до останнього моменту. Елксніньш зазначав у своїх постах у соціальних мережах: "У Даугавпілсі немає пам'ятників, що прославляють радянську владу, проте присутні монументи та меморіали, які вшановують пам'ять солдатів, що загинули під час Другої світової війни, звільняючи світ від нацизму".
Міська дума була змушена демонтувати меморіал солдатам Червоної Армії. Напередодні мер поклав до нього квіти й закликав жителів попрощатися з меморіалом. Коли пам'ятник демонтували, в місті почалися заворушення, поліція затримала кілька десятків людей.
У 2022 році Айварс Брокс став одним із 18 мешканців Даугавпілса, які підписали звернення до Сейму, Кабінету Міністрів та засобів масової інформації. У документі вони закликали до розпуску Даугавпілської міської ради, звинувачуючи її у антидержавній діяльності. Проте в 2025 році список Елксніньша здобув більшість голосів на виборах до ради, і він залишився на посаді мера.
Ви більше не мешкаєте в Білорусі?
-- Я не перебуваю тут. Але, здається, в Білорусі все ще зберегли любов?
У нас тут багато білорусів, але варто відзначити, що вони в певному сенсі є частиною російського культурного простору. Як і в Росії, в Білорусі також є ті, хто усвідомлює реальність і не підтримує Лукашенка. Проте Депілс має свою особливість: ми відкрили свої двері для росіян, які проти Путіна, а також для білорусів, які не згодні з Лукашенком. Це наша унікальна риса.
Поки що Яна перебуває в Нарві. Які ж особливості цього естонського міста відрізняють його від українського міста-побратима?
У 2022 році Нарва перетворилася на один із ключових маршрутів для українців, які втекли з окупованих територій до країн ЄС. До кінця липня того ж року через місто пройшло близько 22 тисяч біженців з України.
Тоді ж у Нарву приїхала Настя з Донецька. Незадовго до війни вони з хлопцем купили квартиру в Києві, але так там і не пожили.
За чотири роки дівчина опанувала естонську мову. Вона -- вчителька фізики та інформатики, та її донецький диплом в Естонії не визнають. Тому Настя навчається в Нарвському коледжі за спеціальністю "естонська філологія", а заочно в НПУ імені Драгоманова в Києві здобуває другу освіту -- за спеціальністю "вчитель фізики".
Пара не планує оселитися в Нарві. Проте молодь із задоволенням відвідує Нарва-Йиесуу, насолоджуючись прогулянками вздовж морської набережної. Якщо поглянути праворуч, можна побачити й Росію.
Донецьк є містом-побратимом Нарви. Настя часто проводить аналогії між цими регіонами. Вона згадує, що перед початком великого конфлікту в Маріуполі також оновили набережну. Проте зазначає, що, на відміну від Нарви, у Донецьку не спостерігається такої кількості людей, які сумують за часами Радянського Союзу.
Ситуація та атмосфера в обох містах мають багато спільного. Проте в Донецьку це явище було сформоване за рахунок спеціально привезених людей, тоді як у Нарві робітничий клас з'явився після Другої світової війни. До 2014 року в Донецьку не існувало настроїв на кшталт "ми чекаємо Росію", і в цілому життя там було стабільним, а мешканці виступали проти подій, які відбувалися. Натомість у Нарві відчувається, що люди чекають чогось, хоча не зовсім усвідомлюють, чого саме, – наче якоїсь примарної батьківщини, не помічаючи при цьому соціальних переваг та підтримки, які їм надає Естонія.
Нещодавно в Івангороді ввели комендантську годину. Настя переживала, що за кордоном можуть накопичуватися військові сили.
Вона зазначає, що молоді люди в Нарві мають більш проєвропейську позицію та не піддаються впливу пропаганди. Діти цієї молоді навчаються разом з українськими дітьми у школах, і між ними не виникає конфліктів. Проблема, на її думку, полягає в старшому поколінні.
У бесіді неможливо переконати. Я намагалася поговорити з місцевою вчителькою, яка ділилася новинами з мого рідного Донецька. Коли я намагалася донести, що ситуація зовсім інша, вона не могла цього сприйняти. Російська пропаганда глибоко вкоренилася в свідомості людей. За півтора року в Донецьку телевізор кардинально змінив сприйняття реальності: стало важко повірити, що нас чекають, що Україна налаштована до нас позитивно. І в Нарві пропаганда також має великий вплив.
За результатами опитування, яке було проведено на початку вересня компанією Turu-uuringute, 65% жителів Естонії вважають, що військовий напад з боку Росії в найближчому майбутньому малоймовірний. 27% респондентів висловили думку, що така ймовірність існує, тоді як 8% не змогли визначити свою позицію щодо цього питання. Варто зазначити, що відповіді суттєво відрізняються в залежності від національної приналежності. Зокрема, 35% естонців вважають напад можливим, тоді як 59% вважають його малоймовірним. Серед неестонців лише 9% вважають напад ймовірним, тоді як 78% сумніваються в його реальності.
Майор у запасі та експерт у сфері стратегічних комунікацій і зв'язків з громадськістю від головного штабу "Кайтселійту" Ніеме Брус вважає, що наратив "Нарва наступна" є складовою російської пропаганди.
Запитання "Чи стане Нарва наступною?" на жаль, часто виникає в західних медіа, адже воно викликає інтерес і зацікавленість. Проте Нарва не опиниться під загрозою, оскільки Естонія є членом НАТО та Європейського Союзу. У нас є надійні партнери, і ми готові захищати свою територію в разі необхідності. Це одне з ключових завдань Оборонного союзу Естонії.
"Кайтселійт" — це добровільна військова структура Естонії, яка разом із збройними силами формує частину оборонних сил держави. На сьогодні в "Кайтселійті" налічується приблизно 30 тисяч членів, серед яких є підрозділи для жінок та молоді. У бойових частинах організації служить близько 20 тисяч осіб.
Як зазначив майор Брус, після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну Оборонний союз зазнав значного збільшення чисельності нових членів: протягом кількох місяців до організації приєдналися більше 3000 осіб.
Чоловіки та жінки Оборонного союзу активно займаються своєю діяльністю, тренуються та працюють у всіх куточках країни, охоплюючи кожне містечко та село. Східна частина Естонії також не є винятком у цьому контексті.
Нарва є невід'ємною частиною Естонії. Нічого не може відокремити цей регіон від Естонської Республіки. Ми готові стояти на захисті нашої свободи та батьківщини по всій території Естонії, особливо в її східних областях, – зазначає Брус.
Проте, щоб отримати статус члена Оборонного союзу Естонії, потрібно бути громадянином цієї країни.
Дійсно, в окремих регіонах проживає певна кількість осіб, які не мають естонського громадянства — вони володіють російськими паспортами або так званими сіро-зеленими посвідками на проживання. Ці особи не можуть стати членами "Кайтселійту". Проте серед російськомовного населення, зокрема серед молоді, є ті, хто отримує естонське громадянство і приєднується до Оборонного союзу. У наших підрозділах можна зустріти чимало молодих людей з російськомовних родин.
День 3. Фінальний день Ані в Даугавпілсі: "Неприпустимо так ставитися до людей похилого віку"
Я повідомляю Яні, що вирушаю на шопінг. Маю на увазі, що планую відвідати кілька магазинів і дізнатися, що насправді хвилює мешканців Даугавпілса, окрім агресії з боку Росії.
— Яка у вас думка щодо Росії? — цікавлюсь у продавчині в невеличкому магазинчику.
-- Та я сама громадянка Росії.
-- О, а звідки приїхали?
Я виросла в цьому місці і провела тут все своє життя. Прошу, не розголошуйте моє ім’я та місце роботи, -- звертається Тамара [ім'я змінено].
Тамара не надто прив’язана до свого російського громадянства, яке отримала від батька в часи розпаду Радянського Союзу. Вже тричі їй не вдалося скласти іспит на знання латвійської мови. Коли до неї заходять латиші за покупками, вона намагається спілкуватися з ними латиською, проте граматика викликає у неї труднощі, через що іспити виявляються невдалими.
-- Я б уже й російською грамотно не написала, -- каже пенсіонерка.
-- Люди стикаються з труднощами, які часом здаються абсолютно нелюдськими, -- висловлює свою думку Ольга [ім'я змінено]. -- На мою думку, не можна так безжально ставитися до людей похилого віку, адже в більшості випадків це їхня власна проблема.
А ви також є громадянкою Росії?
Я не є громадянкою.
А хто це?
-- Негромадянка.
Негромадяни — це особливий статус, що був наданий в Латвії переселенцям з різних радянських республік, які прибули до країни після 1940 року. Також до цієї категорії належать їхні діти, які з'явилися на світ до 1992 року.
Сьогодні в Латвії приблизно 8% населення складають негромадяни, і значна частина з них мешкає в Даугавпілсі. Ця категорія населення позбавлена права голосу, не має можливості займати посади в державних установах, правоохоронних органах або в судовій системі. Дві жінки без громадянства, з якими я спілкуюся, висловлюють ідею виставити свої документи "в рамці в музеї".
— Отже, ми — "непілсони". Люди без громадянства. Ось так і живемо все життя, не маючи статусу, — говорить Ольга. — Такого становища, як у нас, не існує більше ніде в світі. Можливо, нас колись виставлять в музеї.
Ольга народилася й виросла в Даугавпілсі, ніколи не жила за межами Латвії, каже, що менталітет у неї місцевий. Але батько -- росіянин, а мати -- українка, і це означає, що в 90-х вона могла стати або росіянкою, або українкою, або -- негромадянкою Латвії.
Ми не отримали російське, а латвійське залишилось недоступним.
Але негромадяни можуть стати громадянами, якщо пройдуть процедуру натуралізації. Процес займає близько року. Потрібно скласти обітницю вірності Латвійській Республіці, сплатити мито, скласти іспити з латвійської мови, конституції, гімну та історії Латвії.
— Люди кажуть мені: ти можеш отримати громадянство. Але навіщо це робити? Я тут виросла і провела все своє життя, це моя рідна земля, — ділиться Ольга. — Чому інші можуть просто жити, а мені потрібно проходити процедуру натуралізації?
Чи можу вас сфотографувати? Як ви згадували, це для рамки в музей.
Краще не потрібно. Це не з того, що я боюся, просто зараз такий період... Я вам відкрила все, що могла від щирого серця.
Я прогулююся пішохідною вулицею. Нещодавно в нашому місті з'явився новий великий кінотеатр. Тут демонструють фільми з російськими субтитрами. Останній раз я бачила фільм з такими субтитрами на "Нетфліксі", а до цього – в Білорусі.
Вулиця виводить до площі, там припаркований рожевий "запорожець". Під двірниками -- листівки за Ольгу Петкевич. Це місцева журналістка, вона представляє центристську партію "Латвія на першому місці". Ужe приїхавши до Варшави, я прочитаю, що у Петкевич на цих виборах -- один із найпомітніших персональних результатів, а партія "Латвія на першому місці" стала лідером виборів у Латгальському виборчому окрузі.
Петкевич висловить свої міркування щодо результатів виборів наступним чином:
"Я вважаю, що все може бути набагато простіше: не варто розділяти людей на росіян і латишів. Давайте об'єднуватися і працювати над покращенням нашого спільного життя."
Проте в своєму вечірньому настрої я скаржилася Яні на те, як у Латвії все виявляється зовсім непросто.
Коли в інформаційному просторі з'явилася звістка про те, що з території Білорусі в Латвію увійшла група озброєних осіб, я отримала аудіоповідомлення не від Яни, а від редактора:
"Швидко відправляй текст, поки в твоєму Даугавпілсі ще не відбувся референдум щодо незалежності."
Тим часом Яна перебуває в Нарві: "Якщо Росія дійсно вторгнеться, то скільки ж коштів знадобиться для нас!"
Естонською Настя з Донецька розмовляє тільки в університеті та в мовному кафе, яке організовує для тих, хто хоче практикувати мову. У невеликому будиночку в центрі на нас чекають кілька жінок -- усі вони приїхали після 2022 року з України.
Олена -- з Кривого Рогу. Її жахають естонські новини про можливий напад Путіна. Розповідає, що останнім часом через напруженість із регіону йдуть геть бізнеси. Українська мережа, де вона працювала, нещодавно закрилася й переїхала в Таллінн, довелося стати на біржу праці.
-- У 2022 році ми не готові були в Україні, не думали, спокійно ставилися, а зараз уже якось стрьомно, -- ділиться Олена. -- Треба виїжджати, але й там [в Україні] теж неможливо. Дехто каже, що гроші треба знімати, закуповуватися, про тривожні валізки кажуть.
Вам не вдалося зібрати?
-- Все, що я зібрала з моменту нашого переїзду -- це лише консерви, які я доклала. Ліхтарики, пляшечки, гроші та документи розкидані навколо. Я прибула сюди разом із мамою, якій 80 років, та 9-річним онуком. Моя донька пішла на фронт. На щастя, після трьох років вона знову пішла в декретну відпустку. Я відвезла онука до Києва, але тепер знову доводиться виїжджати. Протягом п'яти років немає спокою. Вона народжувала під звуки вибухів. А зараз в Ірпені над її головою щодня все це знову залітає.
На вулиці до мене підійшли журналісти і спитали про моє ставлення до "Нарвської народної республіки". Я була в шоці. Яка, взагалі, "Нарвська народна республіка"? Чи хочемо ми, щоб повторилася історія з Донецьком, де все зруйнували? Я відповіла, що подібної "республіки" не існує. Це питання стало для мене повною несподіванкою, -- висловлює своє обурення Олена.
Вкид про "Нарвську народну республіку" з'явився в березні 2026 року. Про те, що в соцмережах існують акаунти, які закликають до створення "ННР" та автономії Іда-Вірумаа, повідомив естонський пропагандистський блог Propastop. Щоправда, великого відгуку ці повідомлення не здобули.
Мої українські співрозмовниці зазначають, що Естонія готується оборонятися: проводяться оповіщення населення, тренінги домедичної допомоги, спрацьовують тривоги.
— Паніки немає, але люди все ж підготовлюються до можливих кризових ситуацій. Чутки розповсюджуються про все й усюди. А дрони літають, і це викликає страх, — ділиться Олена.
"На відміну від України, тут не беруть нічого."
Останні три роки головна подія Нарви -- 9 травня. Цього дня один берег річки відзначає День Перемоги, другий -- День Європи. На російському боці ставлять сцену і вмикають радянські пісні. На стіні музею Нарви висить плакат "Путін -- військовий злочинець". Директорку музею Марію Сморжевських-Смирнову в Росії за це заочно засудили до 10 років ув'язнення.
Молодий пенсіонер Олег проводить свою середу в парку неподалік музею. Він не бажає потрапляти в об'єктив камери, але охоче ділиться своїми переживаннями з приводу новин про ймовірне вторгнення з боку Росії.
Це кумедно. Європа переживає труднощі. Естонія... А у нас місто занепадає.
Олег переконаний, що "нічого не станеться", і додає, що "на відміну від України, тут нема чого брати". Він також зазначає, що вже чотири роки жодна з країн не спромоглася вирішити проблему з Росією.
— Не варто чіпати Росію, — стверджує Олег. — Чи була ваша країна в Москві? Навіть коли дійшли до її меж, то швидко поверталися назад. І Росія ніколи вас не переслідувала. Яка мета у Росії йти в Польщу? Щоб знову піднімати економіку?
-- А навіщо вона пішла в Україну? -- уточнюю.
Знову ви на зв’язку! Як ви відреагуєте, якщо неподалік від вашого житла з'явиться контейнер для радіоактивних відходів? Чи будете ви цьому раді?
Ні, це не так.
-- А коли Україна дозволила встановлення озброєння, ракет на своїй території, яким до Москви 3-5 хвилин летіти?
Олег вважає, що естонську економіку "загнали в могилу дядечки з Євросоюзу".
По той бік мосту [в Росії] також розвивається лише оборонна промисловість, а через постійні атаки спостерігається дефіцит пального. І тут ситуація схожа: раніше фермер витрачав на паливо 300 євро, а тепер — 400. Уявіть собі, навіть якщо Росія вторгнеться, скільки коштів знадобиться для відновлення!
Олег спостерігає за кордоном і зазначає, що вночі туристів затримують на переході. Також і нарвці, які вирушають до Росії за вигідними цінами на товари.
А ось той чоловік у білосніжній сорочці, здається, не переживає з цього приводу. У нього стабільний прибуток. Чи можна вважати нормальним те, що люди так затримуються на кордоні? Я подорожував по Європі і ніде не витрачав більше п'яти хвилин на очікування. Тож спокійно нічого не бійтеся, ніхто на вас не нападатиме, -- промовляє Олег на завершення.
Граница
Прикордонний перехід між Нарвою та Івангородом функціонує лише вдень і виключно для пішоходів. Нещодавно Естонія посилила митний контроль для всіх, хто прибуває з Росії. З самого ранку, а іноді навіть з ночі, тут утворюються черги людей із валізами. Переважна більшість з них – це росіяни або іноземці, які прямують до своїх родичів у Фінляндію (де кордон із Росією закритий повністю) або в інші країни.
Молодий чоловік здійснює поїздки до Фінляндії з Санкт-Петербурга кожні кілька місяців. Політичні питання його не цікавлять, тому про можливий напад Путіна на Нарву він не має жодної інформації.
Жінка з багажем вирушає до Фінляндії, щоб навідати свою доньку. Інформація, яку вона отримує, викликає в неї тривогу, але з різних сторін. В Росії жінка чує про потенційну загрозу з боку Естонії.
-- Зовнішній кордон Естонії з ЄС стабільний з погляду охорони, але він постійно зазнає тиску у вигляді навмисних провокацій низького рівня, які перевіряють наші процедури, виснажують ресурси й поширюють дезінформацію, -- коментує ситуацію на кордоні начальник прикордонної охорони Департаменту поліції та прикордонної охорони Естонії Вейко Коммусаар. -- Реагуємо спокійно, відповідно до закону й пропорційно, захищаючи зовнішній кордон ЄС, наші спільноти та демократичні цінності.
Незважаючи на виклики, загальна ситуація вздовж кордону залишається стабільною:
-- Оскільки східний кордон Естонії є зовнішнім кордоном як Європейського Союзу, так і НАТО, його безпека має стратегічне значення не лише для Естонії, а й для Європи в цілому. Розвиток ситуації на кордоні постійно відстежується, при цьому додаткову підтримку надають співробітники Frontex та експерти з інших європейських країн, -- рапортує начальник прикордонної охорони.
#
