Геноциди на архіпелагу. Час третій. Вогонь і меч.

Голландська Ост-Індійська компанія, скорочено VOC, мала дуже розвинуту бюрократію, яка у найменших деталях документувала економічну складову експлуатації невільницької праці у Індійсько-океанському регіоні. Але з колоніальної документації ми практично нічого не можемо дізнатися про долі невільників. Випадково стає щось відомо лише про одиниці з них.

Одну з жінок звали Бунга ван Джохор. Спочатку вона була прислужницею Кларинди ван Тімор, християнки, яка придбала Бунгу на невільницькому ринку в Батавії. Відомо, що Бунга двічі виривалася з ланцюгів, і за це міський суд Батавії призначив їй покарання у вигляді побиття батогами, таврування розпеченим залізом та примусових робіт на Мисі Доброї Надії в Південній Африці. Її відправили в заслання під палубою корабля Barbestein, який зазнав катастрофи біля Цейлону. Бунзі вдалося врятуватися, але не уникнути рабства. Зрештою, її доставили до Південної Африки, де вона була зареєстрована як невільниця на острові Роббен. Далі її сліди втрачаються. В той час невільники на цьому острові зазвичай працювали, розбиваючи каміння для будівництва доріг та каналів.

Фото: A. Schrikker and N. Wickramasinghe (eds), Being a Slave: Histories and Legacies of European Slavery in the Indian Ocean, Critical, Connected Histories (Leiden, 2020), 127.

Подібна до Бунги Флора, яка була невільницею у лютеранського пастора з Батавії.

Рекламное сообщение

Під тиском обставин, населення час від часу піднімалося на боротьбу. Одне з таких повстань відбулося між 1825 і 1830 роками і стало відомим як Яванська війна. Цей конфлікт спалахнув у султанаті Джокʼякарти, коли голландці проклали шлях прямо через могилу предків місцевого принца Діпонегоро. Цей акт неповаги став каталізатором для народного повстання, яке набула масового характеру. Воно дещо нагадує селянські війни під проводом Богдана Хмельницького, який спершу зазнав особистих образ, а згодом очолив рух проти колоніального гноблення з боку Польщі.

Изображение: Авторское фото.

Монумент принцу Діпонегоро в Джакарті

У цій війні війська Діпонегоро, які діяли як партизанські формування, тривалий час демонстрували значні успіхи. Проте, згодом голландці почали зводити фортеці та активніше використовувати артилерію, що суттєво змінило ситуацію на фронті на їхню користь. Остаточну перемогу вони здобули, коли, запросивши принца на переговори, підступно захопили його в полон. Витрати на обидва боки війни були приблизно однаковими - близько 15-20 тисяч загиблих з кожної сторони. Однак для цивільного населення ціна конфлікту виявилася набагато вищою: понад 200 тисяч людей загинуло внаслідок бойових дій, голоду та хвороб.

Війна на півночі Суматри, зокрема в Ачеху, також була сповнена жорстокості (1873-1908). Іслам почав проникати в цей регіон ще в XIII столітті завдяки арабським торговцям. Наприкінці XV століття тут був заснований потужний султанат. Згодом Індонезія стане країною з найбільшим населенням мусульман у світі, а Ачех відзначиться найбільш строгими традиціями ісламу. Це, в свою чергу, вплинуло на повстанські рухи в Ачеху, з якими зіткнулися голландські колонізатори.

Спробуючи захопити султанат і таким чином придушити останні прояви опору колонізації Малайського архіпелагу, Королівська Нідерландсько-Індійська армія (KNIL) зіткнулася з опором, що аналогічний в'єтнамському для американців. Це була територія з подібними джунглями, горами та партизанською боротьбою. Крім того, місцеві улеми оголосили джихад проти голландських колонізаторів.

Лише коли окупаційна влада залучила до консультування експертів-ісламознавців, вона почала якось давати собі раду. Експерти радили в першу чергу знищувати улемів і співпрацювати з місцевими вождями, які конфліктували з релігійними лідерами. Крім того, замість великих загонів, які легко ставали ціллю у непрохідній місцевості, голландці створили мобільні групи "марешоссе" (Marechaussee), які застосовували тактику випаленої землі.

Ознайомтеся також із темою геноцидів на Архіпелазі. Частина перша.

Ці мобільні підрозділи іноді знищували цілі села, такі як Куто Ре, де загинуло понад 500 осіб, або Ленгат Бару, де кількість жертв перевищила 600, включаючи жінок і дітей. Загалом, було знищено від 5 % до 12 % населення території Гайо-Луес і близько 20 % населення регіону Алас. Ці події спонукають дослідників вважати цю війну геноцидом. Голландські власті намагалися приховати будь-яку інформацію про масові вбивства в Ачесі, проте військовий медик Г. М. Нееб зміг під час своїх експедицій зафіксувати близько 170 фотографій, які стали свідченням колоніальної жорстокості.

Рекламное сообщение

Фото: P. Bijl, Emerging Memory: Photographs of Colonial Atrocity in Dutch Cultural Remembrance, (Amsterdam, 2015), 11.

Фотографія, оброблена з використанням штучного інтелекту, була знята Г.М. Неебом під час голландської каральної операції в Ачеху в червні 1904 року.

У період Другої Світової війни Японія захопила більшість західних колоній у Південно-Східній Азії, включаючи нідерландські території в Малайському архіпелазі. Спочатку багато індонезійців з радістю зустріли японських військових, які проголошували гасло "Азія для азійців". Деякі з них, зокрема перший президент незалежної Індонезії Сукарно, вирішили співпрацювати з окупантами. Проте згодом численні місцеві жителі розчарувалися в японцях, які часто поводилися з ними навіть гірше, ніж це робили голландці.

Изображение: Авторское фото

Велосипеди, що використовували японські війська для пересування. Національний музей Сінгапуру, який наочно демонструє тактики та інструменти японських завоювань в Азії.

Самі ж голландці були однозначно проти такої окупації. Ті, хто сам співпрацював із німцями, що окупували Нідерланди, були обережніші у своєму негативному ставленні, хоча про себе все одно мріяли відновити контроль. А ті, хто чинив бодай який спротив Німеччині, поготів були проти Японії.

Изображение: Авторское фото

Голландський анти-японський постер. Музей опору в Амстердамі.

15 серпня 1945 року Японія офіційно оголосила про свою капітуляцію. Лише через два дні, 17 серпня, Сукарно, Мохаммад Хатта та Ахмад Субарджо проголосили незалежність Індонезії. Сукарно став першим президентом нової республіки, тоді як Хатта зайняв пост віцепрезидента.

Изображение: Авторское фото

Реконструкція процесу підписання декларації в меморіальному музеї незалежності, розташованому в Джакарті.

Нідерланди, щойно звільнені від німецької окупації, не визнали незалежність Індонезії і почали активно намагатися повернути колонію під свій контроль. Це призвело до збільшення антиголландських настроїв, які стали домінуючими в період з 1945 по 1946 рік. У місцевій мові це явище стало відоме як "берсіап" — будь готовий! Антиколоніальні настрої вилилися в численні акти насильства, переважно з боку індонезійців. Основними мішенями стали голландці та інші європейці, включаючи жінок і дітей. Також під удар потрапили люди змішаного європейсько-індонезійського походження, відомі як індо. Не обійшли стороною й китайців, які стали жертвами індонезійських погромів. Крім того, карали навіть тих індонезійців, яких підозрювали у співпраці з голландцями, а також осіб, які нещодавно звільнилися або ще залишалися в японських таборах. Інколи японським солдатам доводилося захищати своїх полонених від агресивних натовпів активістів берсіапу. За оцінками, кількість жертв коливалася від кількох тисяч до 30 тисяч.

Зображення: З ресурсу праворадикальної нідерландської політичної партії BVNL.

Оброблене за допомогою штучного інтелекту зображення активістів берсіапу.

Рекламное сообщение

Протидія берсіапу спробам відновити колоніальний контроль Нідерландів над Індонезією лише посилила ці спроби. Нідерланди, які особливо не чинили спротиву німецькій окупації, доклали всіх зусиль, щоби повернути контроль над Індонезією. На це вони навіть спрямували частину ресурсів, наданих американцями в рамках плану Маршала. Масштабні військові операції у 1947-1948 роках вони назвали "поліційними акціями".

Це була справжня війна, внаслідок якої загинуло понад 100 тисяч індонезійців, серед яких чимало мирних жителів. Багато з них стали жертвами голоду та епідемій. Голландська адміністрація під час цього конфлікту навмисно використовувала тактику випаленої землі. Каральні загони знищували врожаї та худобу; у селах нерідко палили будівлі та безжально розстрілювали всіх, хто намагався втекти, не розрізняючи військових та цивільних. Іноді вони влаштовували фальшиві втечі, щоб мати привід для розстрілу полонених; інколи вбивства відбувалися без жодних вигадок; під час допитів застосовували тортури та знущання. Особливо трагічним став випадок у селі Равагеде, де голландські солдати убили 431 мирну людину.

Image credit: R. Westerlaken, "Cultural Studies and Historical Narratives: The Impact of War in the Former Dutch East Indies," Journal of Cultural Studies (2017) Vol. II, No. 1, pp. 13-18, p. 17.

Історичне зображення з Равагадe.

Цікавою є еволюція усвідомлення цього злочину в нідерландському суспільстві. Відразу після здійснення акта масового вбивства, влада Нідерландів заперечувала навіть саму можливість його здійснення. Проте звіт ООН від 12 січня 1948 року описував дії голландських військових у Равагеде як "усвідомлені та жорстокі". Водночас парламент Нідерландів вирішив звільнити своїх солдатів, які служили в Індонезії, від покарання за злочини, вчинені в період між 1945 і 1950 роками, незважаючи на те, що військові злочини не підлягають термінам давності.

До кінця 1960-х років у Нідерландах існувало табу на обговорення цієї теми, поки в 1969 році колишній солдат і нинішній психоаналітик Йооп Гутінг не розповів у інтерв'ю про події, що сталися в Равагаді. Це інтерв'ю викликало суспільний резонанс, що змусило уряд замовити розробку звіту. У опублікованій версії звіту різанина в Равагаді була згадана лише як один з багатьох випадків, і її значення було істотно зменшено. Цей звіт сприяв збереженню політики замовчування на цю тему.

У 1983 році ветерани індонезійської війни в ході підготовки до радіопрограми знову підтвердили факт різанини, проте їхні свідчення так і не були трансльовані в ефір. У 1995 році на голландському телебаченні вийшов документальний фільм під назвою "Ексцес Равагеди", в якому були представлені свідчення тих, хто вижив, а також родичів жертв. Проте уряд продовжував ухилятися від відповідальності, посилаючись на терміни давності.

Втім, у 2011 році суд у Гаазі визнав голландську державу винною у різні в Равагеде, постановивши, що держава не може посилатися на термін давності у випадках таких серйозних злочинів. В результаті уряд Нідерландів виплатив компенсації вдовам загиблих. Лише у 2022 році премʼєр-міністр Марк Рютте приніс офіційні вибачення за "систематичне та широкомасштабне екстремальне насильство" під час війни в Індонезії.