Двадцять четвертого лютого, рано-вранці, їх розбудили грізні звуки вибухів, що пролунав всього вісім кілометрів від їхнього дому, де дівчата мешкали разом із батьками. Хоча вони вже підготувалися до можливого спалаху війни і зібрали необхідні речі, думка про те, що таке може статися в XXI столітті, здавалася їм неймовірною.
Перша спроба залишити Київ виявилася невдалою, тому вони змушені були повернутися додому. Після тиску з боку батьків, які наполягали на необхідності відправитися в більш безпечне місце, а також через загострення ситуації, вони вирішили спробувати втекти знову. Цього разу разом із друзями-спортсменами, які, як і вони, проводили вільний час, займаючись вольтажуванням – гімнастикою на конях. Їхня подорож до Словаччини проходила в умовах диму та видів на пожежі. Оскільки на контрольно-пропускних пунктах їх перевіряли досить часто, їм вдалося дістатися до українсько-словацького кордону лише через два дні.
У Словаччині сім'я з Братиславського району взяла під опіку двох маленьких дівчат. Хоча їм тут комфортно, вони відчувають брак близьких, друзів та активного способу життя. Двадцятирічні близнючки Юлія і Яна сподіваються, що конфлікт незабаром завершиться, і вони зможуть повернутися на батьківщину. Якби розпочалася Третя світова війна, вони не задумуючись вирушили б додому.
В інтерв'ю ви прочитаєте:
* як вони витримали події Майдану,
* яким чином змінилась обстановка після анексії Криму,
* як їх вразив початок війни,
* як пройшла поїздка до Словаччини,
Чому вони вирушили в подорож без своїх батьків?
* чи переважали в Україні профашистські погляди,
* і яким чином вони бачать словаків.
Інтерв'ю з Юлією та Яною, виконане словацькою мовою, доступне за цим посиланням.
Rozhovor s Júliou a Yanou v slovenčine si môžete prečítať TU.
24 лютого почалося вторгнення Росії в Україну. Як виглядало твоє життя місяць тому?
Яна: Ще місяць тому наше життя було цілком звичайним. Ми займалися навчанням, працювали, мали багато планів на перспективу.
Юлія: У мене в університеті були онлайн-заняття, я мала пройти навчальну ветеринарну практику. Ми планували подорожувати та досліджувати світ. Хоча зараз ми переїхали в іншу країну не тому, що хотіли, а щоб залишитися в живих. Ми дуже сумуємо за Україною і хочемо повернутися.
Ситуація в Україні почала змінюватися набагато раніше. Вам було близько 16 років під час Майдану. Ви говорили про те, що сталося з вашими батьками? Як ви це сприйняли?
Яна: Так. Почалося це в 2013 році, коли колишній президент Віктор Янукович хотів підписати документ про союз з Росією, Білоруссю та Казахстаном, хоча знав, що в Україні всі хочуть в Європу і стати частиною Європейського Союзу. Тому протести почалися в грудні 2013 року, а на початку 2014 року повідомили про перші жертви. Під час зміни влади на Майдані, Росія почала процесс анексації Криму.
Юлія: Ми все зрозуміли. Будучи студентами, ми брали участь у акціях протесту на Майдані. З батьками ми про це розмовляли як дорослі люди. Їм не довелося пояснювати нам, що відбувається. Ми вже тоді все усвідомлювали.
Яна: Будучи студентами, ми брали участь у акціях протесту. Ми розуміли що від цього залежить наше майбутнє. Ми хотіли інакше - не з Росією, а з Європейським Союзом.
Чи обговорювали ви з батьками питання російської анексії Криму? Як це вплинуло на соціальну атмосферу в Україні?
Юлія: Нічого суттєвого не змінилося. Я була в курсі подій, адже маю друзів з Криму. Вони пояснили мені, що ситуація виникла через те, що в регіоні живе багато українців, які відчували себе більш пов'язаними з Росією. Їх не надто турбувало, кому насправді належить Крим.
Яна: У той момент ми зрозуміли, наскільки Росія небезпечна для України. Вона завжди представляла нас як братські народи, але ми ніколи ними не були. Росіяни намагалися анексувати українську територію, а потім Донбас - Донецьку та Луганську області. Було дуже важко усвідомлювати, що сусідня країна дуже Небезпечна для нас і здатна почати війну.
Юлія: Після анексії Криму для звичайних українців не сталося багато очевидних змін, тоді як ситуація з Донбасом принесла більше помітних наслідків. Я вважаю, що українцям було значно складніше змиритися з війною на Донбасі, ніж з анексією Криму.
За кілька тижнів до початку конфлікту Росія почала зосереджувати свої військові сили на кордоні. Чи готувалися ви до можливого воєнного протистояння?
Юлія: На початку ми не могли у це повірити. Хоча ми знали, що така можливість існує, адже американська розвідка надала нам багато важливої інформації. Нам тричі повідомляли про можливість нападу Росії. Спочатку це мало статися 14 лютого, але нічого не трапилося. Потім нам сказали, що це станеться 22 лютого. Ми вже були готові, але знову нічого не сталося. Коли ж 24 лютого все почалося, ми були в шоці.
Треба було підготуватися. Ми отримали від уряду інформацію про те, що необхідно зібрати - ліки, продукти, документи. У кожного був готовий тривожна валіза, але ніхто не вірив. Коли Путін за кілька днів до вторгнення визнав Луганську та Донецьку республіки, ми зрозуміли, що щось почалося. Проте ми не вірили, що це буде повномаштабна війна з армією та бомбами.
Яна: Путін заявив, що має намір захистити Луганську та Донецьку республіки, оскільки вони оголосили свою незалежність. Проте, на мою думку, вони не мали на це законних підстав, адже у нас існує конституція та відповідні закони. Ці території є невід’ємною частиною України, і це питання стосується нашого суверенітету.
Численні аналітики та міжнародні політики сумнівалися в тому, що Путін вирішить розпочати військові дії. Як ви дізналися про початок війни?
Яна: Ми прокинулися від вібрації в будинку, потім почули бомби. Ми жили під Києвом за вісім кілометрів від аеропорту, де все почалося близько п'ятої ранку. Одразу після цього ми почали шукати будь-яку інформацію про те, що сталося. Але нічого не знайшли. Ми чули звуки, але не знали, що відбувається. Перша інформація надійшла близько сьомої ранку.
Юлія: Спочатку інформація здалася нам дивною, адже повідомляли, що це наша армія. Ми не могли зрозуміти, чому саме вона атакує нас. Проте через кілька годин ми отримали нові дані: російські війська завдають ударів по нашому аеропорту ракетами, а наша система протиповітряної оборони успішно їх перехоплює.
Чи замислювалися ви над тим, щоб виїхати за межі країни?
Яна: Мої батьки одразу вирішили, що потрібно їхати. Ми спробували виїхати з Києва о сьомій ранку, але потрапили в затори, які затягнулися на три з половиною години. У той момент багато хто намагався залишити місто, і ніхто не міг передбачити, які наслідки це матиме для нас і як зміниться наше життя. У Києві також лунали вибухи, і люди прагнули втекти якомога швидше.
Юлія: Бій почався ще до п'ятої ранку, а о сьомій ми вже були готові вирушати. Нам залишалося лише сісти в автомобіль. Тоді ми не прагнули залишити Україну, лише Київ. Нашою метою був Хмельницький. Проте, після трьох з половиною годин в дорозі, вирішили повернутися додому через затори та брак бензину, залишившись ще на кілька днів.
Яна: Ми ховалися і постійно стежили за новинами, аби дізнатися про вибухи, жертви та поранених. Так пройшов наш перший тиждень. Ми намагалися розібратися у правилах війни, зокрема, що стріляти по цивільних об'єктах і мирних жителях – це злочин. Проте російська армія почала діяти як справжні терористи, знищуючи лікарні, школи та пологові будинки. На сьогодні вони зруйнували близько 300 шкіл і 65 лікарень. Це було жахливо усвідомлювати, що навіть не маючи жодного стосунку до військових, ти вже не почуваєшся в безпеці. Після кожного знищення цивільних об'єктів російське телебачення з упевненістю заявляло, що там нібито базувалися військові, навіть якщо йшлося про пологовий будинок. У їхніх новинах стверджували, що в лікарні не було вагітних жінок та дітей.
Все брехня...
Яна: Безумовно! Ми стали свідками реальних подій в Україні. Це було неймовірно страшне відчуття.
Юлія: Ми провели два тижні вдома, коли війна розпочалася. Комендантська година тривала з восьмої вечора до сьомої ранку. Після заходу сонця нам доводилося залишатися в повній темряві. У цей період виходити з дому було заборонено, а в магазинах виникали труднощі з наявністю товарів.
Ви прибули до Словаччини в кінці березня, тоді як вторгнення розпочалося 24 лютого. Якою була Україна в той час?
Яна: Коли ми подорожували з Києва в сторону Словаччини, то помітили багато диму та вогнищ пожеж. Проїжджаючи повз Васильківський аеродром, який зазнав руйнувань, ми також проїхали через Хмельницький, де запалала ще одна пожежа. На ніч ми залишилися у Львові. Вночі, вперше з початку війни, у Львові виникла повітряна тривога.
Юлія: По дорозі до кордону було багато блок постів, де всіх перевіряли - хто і чому їде, документи, машину. Їх було справді багато -- інколи навіть кожні півкілометра.
Як довго тривала ваша подорож до Словаччини?
Яна: Щоб добратися до кордону, нам знадобилося два дні, а до заходу Словаччини – лише один.
Чому ваші батьки залишилися в Києві, коли ви приїхали до Словаччини без них?
Яна: Моя мама працює нотаріусом, а тато - юрист. Через нинішні обмеження чоловікам до 60 років не дозволяється покидати країну, тому тато залишився вдома і приєднався до територіальної оборони. Мама не змогла покинути його одного з двома собаками, тому залишилась поруч. Зараз, з міркувань безпеки, державні реєстри закриті, і вона не має можливості працювати. Наша старша сестра наразі перебуває на окупованій території; вона поїхала до свекрухи і поки що не може виїхати.
Ваш батько несподівано опинився в ситуації, коли йому довелося взяти зброю. Які враження це викликало в нього?
Юлія: Він обрав долю служити в територіальній обороні. У нього була відчутна відповідальність. Серед молоді нашої країни чимало людей, готових стати на захист батьківщини, але старше покоління усвідомлює, що це може бути небезпечно для них. Вони не зовсім усвідомлюють реалії війни.
А що ти можеш розповісти про інших своїх близьких?
Яна: У когось із наших рідних зараз у Львові, а інші залишилися вдома.
Юлія: Родина нашого дядька покинула місто Буча, яке зазнавало інтенсивних бомбардувань. Вони вирушили в дорогу всього за кілька днів до того, як Буча була повністю захоплена. Нині вони також перебувають у Львові.
Яна: Наразі вони не знають в якому стані знаходиться їхній будинок.
Чоловіки після мобілізації зобов'язані були залишитися в Україні, як це торкнулося ваших родичів чоловічої статі?
Яна: Це залежить від наявності маленьких дітей у чоловіків. Якщо такі діти є, то здебільшого вони залишаються з родинами. Деякі більш зрілі чоловіки приєдналися до територіальної оборони.
Юлія: У нас настільки велика кількість чоловіків, які бажають приєднатися до територіальної оборони, що ми не маємо достатньо зброї для їх забезпечення.
Яна: У Києві є чимало відважних бійців. Це надихає, що серед нас є люди, готові стати на захист своєї країни. В Україні всі намагаються підтримувати одне одного. У нас безліч волонтерів, які дбають про наших захисників і захисниць, забезпечуючи їх їжею та іншою допомогою. Це може звучати кумедно, але на сьогодні в Україні, по суті, існують лише дві професії - військові та волонтери. Якщо ти не служиш у війську, то займаєшся волонтерством.
Як ви зазначили, ваші батьки залишилися в Києві. Які у них справи сьогодні? Яким чином проходить їхній день?
Яна: Люди стежать за новинами, намагаючись дізнатися про ситуацію в Києві, аби зрозуміти, чи безпечно виходити на вулицю — гуляти з собакою чи займатися садівництвом. Мама прагне зберегти позитивний настрій і підтримувати всіх навколо. Вона часто надсилає нам знімки квітів і собак у саду. Тато вдень служить у територіальній обороні, а ввечері проводить час удома.
Як це все проходить?
Яна: З огляду на питання безпеки, ми не можемо вести дискусії про певні теми в Інтернеті.
Які кроки вжила ваша сім'я для забезпечення своєї безпеки?
Юлія: Їм потрібно залишатися подалі від вікон, краще, щоб навколо них було щонайменше три стіни, а також слід підготувати воду на випадок виникнення пожежі.
Чи використовуєте ви додаток, який сповіщає вас про небезпеку?
Яна: У нас є унікальний додаток, який інформує нас про загрози в нашій місцевості. Звук, який він видає, дійсно не дуже приємний. Коли ситуація стабілізується, програма повідомляє нас про це.
Як часто ви в даний момент підтримуєте зв'язок зі своїми близькими?
Яна: Щодня. Якомога більше. Ми намагаємося дзвонити їм кожного вечора і постійно підтримуємо контакт через повідомлення. Зараз вони відчувають себе значно краще, ніж коли ми були вдома, адже знають, що ми в безпеці.
Ви надаєте їм підтримку віддалено?
Яна: У нас багато волонтерських організацій в Україні та за кордоном. Ми не можемо самостійно допомогти батькам, бо головна проблема - порожні магазини. На жаль, через логістику ми не можемо це вирішити. Ми намагаємося підтримати їх морально.
Путін стверджує, що його мета — денацифікація України. Чи відчували ви, що в Україні існує вплив профашистських ідей?
Яна: Він просто неймовірний. Ми ніколи не зустрічали нічого подібного в Україні.
Юлія: Ми всі горді бути українцями. Я думаю, що Путін говорить так тому, що він хоче отримати нашу територію. Ніхто не просив в нього допомоги, нам добре жилось в Україні.
Яна: Ми щиро обожнюємо Україну. Російська мова не потрібна нам як державна, адже в нас є власна. У нашому повсякденному спілкуванні кожен може використовувати ту мову, яку бажає. Інколи ми теж спілкуємося російською. Проте офіційною мовою повинна залишатися лише українська.
Однією з причин, чому Путін постійно підкреслює необхідність денацифікації, є його прагнення придушити будь-які ознаки революційних настроїв у Росії на самому початку. Ми маємо демократію та свободу вибору, і самі визначаємо, хто керуватиме нашою країною. Путін боїться демократії, адже вона викликає у нього величезний страх.
Юлія: Щодо денацифікації. Якщо росіяни вважають, що в Україні є багато нацистів, то чому ж ми їх ніколи не зустрічали? Чому український народ вставав на захист від російських танків і солдатів? Я переконана, що якби нацисти дійсно існували у нас, українці були б вдячні Путіну за "рятунки". Але він помилився, нацистів в Україні немає. І ми не сподівалися на росіян. Ніхто не чекав.
Чи відчували ви напругу між росіянами, які проживали в Україні, та українцями до війни?
Яна: Вісім років тому все виглядало інакше. Ніхто не переймався питанням національності або мовних уподобань, і панував стереотип про близькість українців і росіян. Але після 2014 року ми усвідомили, що це всього лише ілюзія, яка більше ніколи не відновиться.
В соцмережах конфлікти були завжди. Росіяни набагато агресивніші за нас, і коли ми публікували щось хороше про Україну, вони завжди шукали погане про країну, нашого президента, сміялися з нашої культури, нашої мови - вони це ненавидять. Багато хто в Росії кажуть, що українська мова це не мова, а російський діалект. Ми на це не реагували до певного часу. Але згодом ми зрозуміли, що все, що вони писали в соцмережах, це те, що вони думають насправді.
Українці зазвичай розмовляють двома мовами - російською та українською. Як ви розмовляєте із батьками вдома? Як ви думаєте, чи змінить російське вторгнення використання російської мови в житті?
Яна: Ми спілкуємось на двох мовах. З батьками, сестрою та друзями ми використовуємо українську, тоді як російською розмовляємо з певними родичами та знайомими. Це абсолютно нормально, адже кожен обирає, якою мовою хоче спілкуватися. Після вторгнення ситуація змінилася, і багато українців стали спілкуватися лише українською.
Юлія: У 2014 році в сім'ї ми почали розмовляти тільки українською, до цього говорили обома мовами і більше російською.
Перед інтерв'ю ми говорили про словацьку допомогу Україні. Який у вас був образ Словаччини та словаків до війни?
Яна: Словаччина раніше була не дуже популярною країною для подорожей серед українців. Ми знали, що Словаччина -це країна з чудовою природою і що у вас багато гір, але не очікували, що тут живуть настільки чудові люди. Ми дуже цінуємо вашу підтримку і допомогу. Ви найбільш відкриті люди, яких я коли-небудь зустрічала. Усі намагаються нам допомогти, підтримати нас.
У ці дні проявляється героїзм української нації. Як би ви охарактеризували менталітет своєї нації?
Юлія: Вільні люди. Ми любимо свободу.
Яна: Ми прагнемо самостійно формувати своє майбутнє. Найточніше слово, яке нас характеризує, - це незалежність.
Ви були в Словаччині близько двох тижнів, можливо, ще рано для цього питання, але які відмінності ви бачите між словаками та українцями?
Яна: Словаки виглядають значно спокійнішими і ведуть більш розмірений ритм життя. Тутешні люди дуже ввічливі та доброзичливі. Всі вітаються і усміхаються. В Україні ж люди живуть у більш активному темпі.
Яким чином, на вашу думку, завершиться конфлікт?
Яна: Мрію про те, що вже через місяць або навіть раніше ми зможемо повернутися до звичного життя. Нам дуже не вистачає друзів і рідних, хочемо відновити те, що було до війни. Хоча усвідомлюємо, що локальні конфлікти можуть тривати ще досить довго, все ж сподіваємося, що велика війна скоро підійде до завершення.
#Українці #Роздрібний магазин #Україна #Росіяни #Володимир Путін #Росія #Європейський Союз #Європа #Білорусь #Українська мова #Київ #Словаччина #Крим #Анексія Криму Російською Федерацією #Львів #Російська мова #Місто #Воєнна розвідка #Казахстан #Вільнюс #Віктор Янукович #Донецьк #Луганськ #Аеропорт #Нацизм #Євромайдан #Словацька мова #Хмельницький, Україна #Донецький вугільний басейн #Ракета #Мати #Бомба #Буча, Київська область #Словаки
