Іван Миколайчук: опір через мову, мелодії та заклики до роздумів.

Чому "Пропала грамота" залишалася на полиці більше десяти років, тоді як "Вавилон ХХ" зміг зобразити безглуздих комуністів?

Видатному українському акторові та режисеру зі світовим ім'ям - Іванові Миколайчуку цього літа могло би виповнитися 85 років. Проте він перетнув позначку 46 літ - і його життя 3 серпня 1987-го обірвала тяжка хвороба.

Він ніс у собі український космос, українські цінності й вони ставали близькі людям будь-якої країни, - так характеризує геніального актора, режисера і сценариста Івана Миколайчука кінознавиця Лариса Брюховецька. Другокурсником буковинець із багатодітної родини яскраво зіграв молодого Тараса Шевченка у фільмі "Сон" та закоханого в Марічку Івана Палійчука в "Тінях забутих предків", - за визначенням експертів, найкращому українському фільмі усіх часів.

Три фільми, в яких Іван Миколайчук втілив своїх персонажів і також брав участь як сценарист або режисер, займають місця в топ-100 найкращих стрічок до 12-ї позиції: "Білий птах з чорною ознакою", "Вавилон ХХ" та "Пропала грамота". У кожному з цих фільмів розкривається українське життя в різні історичні епохи, представлене в оригінальному художньому стилі. Аналогічно, у стрічці "Така пізня, така тепла осінь", що досліджує емігрантську тематику, кінознавці також включили її до цього списку.

Іван Миколайчук став справжнім викликом радянській системі лише тим, що в зросійщеному Києві сміливо спілкувався українською мовою. Його акторське обличчя стало знайомим, без перебільшення, десяткам мільйонів глядачів. Наприклад, лише за перший рік фільм "Анничка" зібрав понад 25 мільйонів глядачів.

Чому творчість Івана Миколайчука продовжує бути актуальною й про що нагадує нам, сьогоднішнім? Бо яскраво демонструє українську ідентичність; розвінчує "меншовартість", яку впродовж століть нав'язує Україні Москва; демонструє ефективність культурної дипломатії. Геніальний митець, який вірив у Бога й не вірив у комунізм, навіть у лещатах ідеологічних заборон та цензури в радянські часи зміг донести в екранних образах українську національну гідність, глибоким корінням якої є людяність і прагнення до волі.

ХАРИЗМА З БУКОВИНИ: ЧЕРЕМОШ ТА ТРАДИЦІЯ МАЛАНКУВАННЯ ПЕРЕБЕРІЇ

Сучасні обставини такі, що в ніч на 15 червня — в день народження Івана Миколайчука — російські військові здійснили напад на Національну кіностудію імені Олександра Довженка, яка відіграла ключову роль у формуванні творчого шляху цього видатного митця. Внаслідок атаки було знищено значну частину костюмів. Проте, оскільки деякі речі зберігалися в інших двох місцях, а унікальні експонати були у музеї, вдалося зберегти, зокрема, костюм Івана Палійчука з фільму "Тіні забутих предків".

Виконавець ключової ролі в культовому фільмі "Тіні забутих предків" був присутній на знаковій прем'єрі стрічки в київському кінотеатрі "Україна" 4 вересня 1965 року, коли відбувся один з перших публічних протестів на підтримку затриманих представників інтелігенції. Кінознавець Сергій Тримбач зазначає, що початківець у світі акторства увійшов у мистецьке середовище переважно завдяки колу творчих особистостей, сформованому Сергієм Параджановим. Серед них були такі видатні діячі, як Іван Драч, Леонід Осика, Юрій Іллєнко, Лариса Кадочникова, Георгій Якутович, Іван Дзюба, Роман Балаян та інші. Як зазначає автор книги "Іван Миколайчук. Містерії долі", буковинець часто відвідував Київ разом із дружиною Марічкою, завітаючи до відомої квартири режисера, розташованої неподалік Галицької площі (тоді — площі Перемоги) та універмагу "Україна".

Народна артистка Людмила Приходько, яка навчалася в Київському театральному інституті імені Івана Карпенка-Карого одночасно з Іваном Миколайчуком, але на різних факультетах, поділилася спогадами про свою дружбу з ним та його дружиною ще з часів студентства. Вони часто збиралися в одній компанії, до якої входили також письменник Григір Тютюнник та її майбутній чоловік, режисер Микола Стефурак. У гуртожитку їхні вечори наповнювалися співами, читанням поезії та прозових творів.

Іван Миколайчук мав талант від Бога і вроджену харизму. На аматорській сцені хлопець із багатодітної сім'ї - (у сім'ї народилося 13 дітей, до повноліття дожили 10) опинився рано, грав ролі в постановках драмгуртка. Танцював і музикував на сопілці; умів спародіювати, як хто з односельців у крамниці вибирає товар чи як дядько повертається додому напідпитку. За таку самодіяльність від батька, який працював на залізниці, навіть отримував на горіхи.

Іванко, що походить із мальовничого краю Черемоша в Чернівецькій області, з Чорториї, де в 1991 році відбулася реконструкція його батьківського дому, який тепер функціонує як меморіальний музей. Буковина – це яскравий регіон, населений талановитими українцями, чиї вірування переплітаються з елементами містики. У рідному селі актора розташований вишуканий палац пан Манеску, який у радянський період слугував закладом для душевнохворих. Цікаво, що в березні 1963 року, заповнюючи студентську анкету для товариша, Іван Миколайчук відповів на питання про іншу можливу професію, що його цікавила, – він назвав фах психіатра.

Буквально за кілька кілометрів від родинного обійстя Миколайчуків сусідствують Вашківці - відомий центр особливого буковинського маланкування, або, як заведено називати там, переберії: театралізованого народного святкування, де в усі образи перевтілюються виключно чоловіки. Ми ж бо пам'ятаємо, де школярував, а отже, і спочатку надивлявся світу Іван Миколайчук: 4 класи - в Чорториї, потім вчився в сусідньому селі Брусниця, восьмирічку закінчив у Вашківцях, а програму старших класів штудіював у вечірній школі.

ШЛЮБ І ПЕРВИННІ УНІВЕРСИТЕТСЬКІ РОЛІ: ШЛЯХ ДО ГЛОБАЛЬНОГО ВИЗНАННЯ

Після завершення восьмого класу, отримавши неповну середню освіту, юнак вирішив працювати в сільському клубі та вступив до Чернівецького музичного училища. Про це розповідає кінознавиця Лариса Брюховецька у своїй книзі "Талант і гра", описуючи життєвий шлях Івана Миколайчука. Оскільки хлопець не мав базової музичної підготовки, що було необхідно для вступу до спеціалізованого училища, йому запропонували пройти шестимісячні курси за напрямком хормейстера художньої самодіяльності, які він успішно завершив у 1957 році.

Тоді юний актор, який займався перевтіленнями, приєднався до театральної студії Чернівецького музично-драматичного театру, названого на честь Ольги Кобилянської. "Прийшов до мене хлопець у батькових штанях, шинелі та кашкеті," - згадував актор Петро Міхневич. Першого професійного вчителя зірки українського кіно можна побачити в стрічці "Така пізня, така тепла осінь" (1981), режисером, сценаристом та актором якої є вдячний учень Іван Миколайчук.

Талановитий 20-річний молодий чоловік з Буковини продовжив свій шлях у світі мистецтва, вступивши до кінофакультету Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого. Разом з ним до столиці вирушила Марія Карп'юк, його колега та партнерка по початках у чернівецькому театральному середовищі. Марія, володіючи чудовим голосом, стала студенткою Українського народного хору імені Григорія Верьовки; пізніше вона здобуде популярність як одна з солісток легендарного тріо "Золоті ключі", разом із Ніною Матвієнко та Валентиною Ковальською. Ідею створення цього колективу їй підказав сам Іван Миколайчук.

Іван та Марічка одружилися 29 серпня 1962 року.

А далі талановитому харизматичному другокурсникові випала нагода, як з'ясується зовсім скоро, без перебільшення, назавжди ввійти в історію українського і світового кіно. Фільм про трагічне кохання за твором Михайла Коцюбинського "Тіні забутих предків" із магією гуцульських звичаїв і вірувань та чарами карпатської природи здобула десятки міжнародних нагород і призів на кінофестивалях. Головні ролі в шедеврі Київської кіностудії імені Олександра Довженка виконали Іван Миколайчук і Лариса Кадочникова. За перший рік прокату кінострічку подивилися понад 8 мільйонів глядачів.

У 1972 році Святослав Іванов, голова Держкіно УРСР, у своєму офіційному листі зазначив, що фільм "Тіні забутих предків" після тривалої паузи знову представив українське кіно на міжнародній арені. Він також підкреслив, що стрічка була реалізована в більш ніж 30 країнах.

Проте для московської тоталітарної радянської системи найважливішим було знищити будь-які прояви вільнодумства в Україні. Епатажний режисер фільму "Тіні забутих предків" Сергій Параджанов, до якого КДБ придивлявся ще з 1950-х, у квітні 1968 року підписав "Лист 139" до генерального секретаря ЦК КПРС Леоніда Брежнєва, протестуючи проти арештів молодої інтелігенції в Україні. Митцеві цього та багатьох "дрібніших" дій та слів вільнодумства не пробачили: 25 квітня 1974 року Сергія Параджанова незаконно засудили "за сукупністю скоєних злочинів" до п'яти років позбавлення волі у ВТК суворого режиму. За півтора місяця, 6 червня, Верховний Суд УРСР вирок залишив без змін. Це означало, що радянська влада наклала табу на всю творчість режисера з "Тінями забутих предків" включно.

Отже, в самому початку 1970-х років був знищений тираж буклета в 50 тисяч примірників, що висвітлював творчість Івана Миколайчука, підготовлений Людмилою Лемешевою, як зазначає кінознавець Сергій Тримбач. Цю справу двічі розглядали на засіданнях секретаріату Спілки кінематографістів СРСР. На захист Івана Миколайчука виступив режисер Микола Мащенко.

В результаті було створено оновлену версію роботи, однак без згадок про "Тіні забутих предків", "Білого птаха з чорною ознакою" та "Пропалу грамоту". Навіть у 1985 році, що здається дивним тепер, у статті про Івана Миколайчука в довіднику "Спілка кінематографістів України" не було згадано про фільм Сергія Параджанова, який здобув безліч міжнародних премій до фактичної заборони в кінці 1960-х років.

ТРИКРАТНА ЦЕНЗУРА: ЯКИЙ ФІЛЬМ ЗАЗНАВ 186 ЗМІН?

Кінематограф був під жорстким контролем у радянський період, і ніхто не міг уникнути тиску обмежень та цензури. Подібно до Тараса Шевченка, роль якого виконав Іван Миколайчук у стрічці "Сон", актор не демонстрував покори в очах партійних та державних представників.

Актор вражаюче перевтілився у 42 різних персонажів. Проте багато з них не змогли досягти рівня його майстерності. Серед найкращих фільмів, у яких зіграв Іван Миколайчук, крім вже згаданих, варто зазначити "Анничка" і "Камінний хрест" (1968), "Білий птах з чорною ознакою" (1970), "Пропала грамота" (1972), що перебував під забороною понад десять років, а також "Вавилон XX" (1979).

Усі кінострічки, які створювали на українських кіностудіях, проходили потрійний контроль, нагадує у книзі "Таємна історія фільмів. Пам'ять документів" Лариса Брюховецька. На всіх етапах вирішальний вплив мала Москва, в Києві додавали зауважень ідеологи ЦК КПУ, а за місцем роботи кінематографістів, на студіях, були "навчені" редактори. "О народе нужно писать с любовью и пониманием", - так уже у 1980-х повчав Івана Миколайчука Володимир Сосюра-син, в. о. директора і головний редактор Кіностудії імені Олександра Довженка, перед тим як розірвати угоду про сценарій "Небилиці про Івана".

В той же час Жанна-Марі Тищенко, старший науковий співробітник кіновідділу Музею театрального, музичного та кіномистецтва України, звертається до спогадів Галини Сулими, яка виконала головну жіночу роль у фільмі "Така пізня, така тепла осінь" (1981). Ця кіноробота об'єднала таланти Івана Миколайчука, який був не лише артистом, але й режисером, сценаристом та автором музики. Цікаво, що є велика ймовірність, що персонажа, якого він зіграв, назвали Григором на честь письменника Григора Тютюнника, який вчинив самогубство в знак протесту проти радянської тоталітарної системи.

"Ця стрічка мала надзвичайний акторський склад, до якого увійшли Петро Михневич, Григорій Гладій, Наталка Сумська, Таїсія Литвиненко, Федір Стригун та Лесь Сердюк, - зазначає Галина Сулима. - Ми всі були в захваті від таланту Івана Миколайчука. Проте, радянське Держкіно виявилося не згодним з нашими поглядами: на Кіностудію Довженка було направлено 186 правок. Їм не подобалися багато аспектів, зокрема любов до рідної землі, сюжет про героїню, яка повертається з Канади, закохується та залишається в Україні. Вони боялися філософських роздумів у фільмі. Вони усвідомлювали, що Іван – це геній, і знали, яку силу він має вплив на глядачів, тому ставилися до нього з обережністю. Але Миколайчук завжди слідував своїм бажанням та внутрішнім відчуттям. Тому його ролі в кіно завжди були щирими та неймовірно талановитими."

ІКОНА СТИЛЮ І МИСЛЕННЯ: ЗАВЖДИ ВАЖЛИВО МАТИ ЧЕСТЬ І ДУМАТИ

Протягом більше десяти років не було можливості показати в широкому прокаті блискучу і іронічну стрічку "Пропала грамота", створену за мотивами творів Миколи Гоголя. Коли в Москві ухвалювали рішення про її виробництво, без сумніву, взяли за приклад російськомовну анімацію "Союзмультфільму" 1945 року, яка тривала 40 хвилин і де головним героєм виступав пародійний козак з надмірними формами, в компанії скелета коня. Натомість на виході отримали яскраву картину, зняту переважно на Полтавщині, наповнену мемами, де лунає Запорізький марш, а козаки, що вражають своєю красою, здобувають перемогу над лихими силами та навіть наводять порядок у Петербурзі, влаштовуючи "ляпаса" цариці — так, що це виглядає, наче удар дістався не колонізаторці України.

Було оприлюднено чимало деталей, на які саме звертали увагу цензори. Проте фільму "Пропала грамота" не судилося вийти на українські екрани одразу після його завершення. Адже 1972 рік розпочався з операції КДБ під назвою "Блок", внаслідок якої за кілька днів було заарештовано 14 активістів у Києві та Львові. До 1974 року кількість репресованих зросла до 193 осіб. Під грифом "таємно" 23 квітня 1973 року на восьми аркушах було направлено інформацію ЦК КПУ до Центрального комітету КПРС, в якій йшлося про ідеологічну роботу. У документі зазначалося, що "виявляється помітне пожвавлення націоналістичних елементів" у період з 1967 по 1971 рік.

Іван Миколайчук, проте, не припиняв прокладати україноцентричні шляхи, коли знову з'явилася можливість. У фільмі "Вавилон ХХ" (1979) його персонаж Фабіан неодноразово підкреслює важливість роздумів, починаючи з відомої фрази "Cogito ergo sum" ("Я мислю, отже, я існую"). Він також зазначає: "Маю честь". У вуста священника вкладено конкретний заклик до дій: "Очищайтеся від комуністичної нечисті!" Цей фільм став першою режисерською роботою актора, і Іван Миколайчук також виступив у ролі сценариста та композитора. Його добірка, зокрема, народних пісень, завжди викликає особливе захоплення.

"Іван Миколайчук, розпочавши свою кар’єру з головної ролі у фільмі "Тіні забутих предків", став символом українського стилю та ідейного мислення. Він не побоявся продовжити дослідження у напрямках, окреслених такими класиками, як Микола Гоголь, Тарас Шевченко та Олександр Довженко, а також вітчизняним кіно 1960-х і початку 1970-х років", - підсумовує кінознавець Сергій Тримбач.

Валентина Самченко, місто Київ.

Зображення Олександра Клименка та Володимира Тарасова.

Головне фото - з фондів ЦДКФФА України ім. Г.С. Пшеничного