Фільм про Україну бере участь у конкурсі кінофестивалю в Локарно.

Світова прем'єра фільмів, знятих в Україні, відбулася на конкурсі Міжнародного кінофестивалю в Локарно. DW надає деталі про цей повнометражний фільм.

З 5 до 15 серпня у швейцарському місті Локарно відбувається один з найбільш престижних європейських кінофестивалів. До програми 79-го Міжнародного кінофестивалю в Локарно відібрали три фільми про Україну. В головному конкурсі показали "Я рідко прокидаюсь, мріючи" німкені Ізабель Штевер (Isabelle Stever), а в програмі "Режисери сьогодення" - стрічку українки Наталі Ворожбит "Демони". Попри те, що дія фільмів відбувається в різні десятиліття - в 2020-х та 1990-х роках, - обидві стрічки присвячені коханню та критикують гендерні стереотипи.

Третій український фільм, який презентували на фестивалі в Локарно, - короткометражна стрічка "Ще один день у металевому боксі" від режисера Гліба Фельдмана.

DW ділиться інформацією про повнометражний фільм.

У пошуках власного "я" на фоні війни - стрічка "Я рідко прокидаюсь, мріючи".

"Я рідко прокидаюся, мріючи" — це спільний проект українсько-німецького кінематографа. У його створенні взяли участь німецька режисерка Ізабель Штевер, відома своєю попередньою роботою "Гран жете", яка була представлена на Берлінському кінофестивалі у 2022 році, а також українська сценаристка Анна Мелікова. Продюсерами фільму виступили знані німецькі кінематографісти Том Тиквер та Уве Шотт.

У сюжеті фільму Ольга має стосунки з трансгендерним молодим чоловіком на ім'я Олег. Вони мешкають в Україні та готуються до святкування приходу 2022 року, не підозрюючи про ті труднощі, які чекають на них попереду.

Ранком 24 лютого 2022 року Олег пробуджує Олю, промовляючи: "Олю, це сталося". Після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну закохані намагаються залишити країну. Олег, згідно з документами, є чоловіком, що ускладнює перетин кордону через заборони прикордонників. В результаті їм доводиться повернутися і жити у батьків Олі. Десять років тому Оля разом із сім'єю втекла з Донецька, рятуючись від російської агресії.

У стосунках пари назріває конфлікт. Олег не знає, як йому вчинити: піти служити чи знайти спосіб переїхати до Німеччини.

В основі фільму лежить відразу кілька особистих конфліктів. Олег відчуває дедалі більший тиск з боку суспільства та близьких людей, які очікують, що він має піти на фронт. Олі важко розібратися у власних почуттях: вона закохалася в Олега ще до його трансгендерного переходу й не була готова до таких змін у коханій людині.

Перед переїздом до батьків дівчина жила в оточенні квір-спільноти, а тепер опинилася в зовсім іншому середовищі. Їй доводиться жити з батьками, які не до кінця приймають її трансгендерного партнера. Крім того, Оля виявляється зовсім не готовою до думки про те, що її Олег може вирушити на фронт.

За словами Ізабель Штевер та Анни Мелікової, їм хотілося показати, у якому становищі опинилося молоде покоління, котре не звикло до жорсткого бінарного гендерного мислення, яке особливо виразно проявилося під час війни. Водночас початковий задум був іншим. Анна почала писати сценарій ще до 2022 року. Її надихнула реальна історія друзів, і головною темою вона хотіла зробити конфлікт, пов'язаний із трансгендерним переходом одного з партнерів. Однак повномасштабне вторгнення Росії в Україну змінило ролі головних героїв у сюжеті. Якщо в ранніх версіях сценарію більше уваги приділялося почуттям Ольги, то згодом значно важливішими стали переживання Олега.

Зйомки фільму "Я рідко прокидаюся, мріючи" здебільшого проходили в Україні, тоді як декорації були виготовлені в Німеччині та на Кіностудії імені Олександра Довженка в Києві. Організувати зйомки на відкритому повітрі виявилося досить складним завданням через комендантську годину, оскільки більшість сцен розгортаються вночі. Творці фільму висловлювали побоювання, що під час зйомок може розпочатися новий етап російських атак, що ставило під загрозу життя понад ста учасників виробництва.

Феміністські теми та насильство в фільмі "Демони"

Коли Ізабель Штевер та Анна Мелікова акцентують увагу на сучасності, українська режисерка та драматург Наталка Ворожбит досліджує історичні аспекти. Фільм "Демони", що базується на однойменній сатиричній п'єсі Ворожбит, написаній у 2005 році, занурює глядачів у містичну атмосферу Полтавщини. Це край, де з'явилася на світ Наталка Ворожбит, а також де коріння Миколи Гоголя. Його літературна спадщина стала одним із важливих джерел для створення "Демонів".

1994 рік. У тихе село прибуває російський безпритульний автор на ім'я Славік, якому серйозно подобається Ніна — жінка старшого віку, що залишилася наодинці після смерті чоловіка та від’їзду дітей. Вирішивши не зважати на різницю в роках, Ніна бажає насолодитися життям і знайти щастя. Проте їхні стосунки виявляються складними. Славік проявляє ознаки аб’юзу і зраджує Ніну, хоча сам не може зрозуміти, чому залишає її. Як виявляється, Ніна, подібно до багатьох жінок у цьому селі, володіє магічними здібностями.

Зйомки фільму "Демони" були завершені на 90 відсотків ще до лютого 2022 року. Проте стрічка виявилася особливо актуальною в сучасному контексті. Через своїх героїв Наталка Ворожбит показує відношення між Росією та Україною, де одна країна відчуває власну безкарність, а інша демонструє незалежний характер, прагне бути щасливою та намагається зрозуміти, що робити з непроханим гостем.

У випадку цієї роботи Наталки Ворожбит особливо важливим є й акторський склад. Руслана Писанка багато років працювала на телебаченні та в театрі, тому спочатку Ворожбит побоювалася, що актриса може виглядати перед камерою неприродньо. Однак після тривалих пошуків саме їй дісталася головна роль. Роль Славіка виконав російський актор Олексій Мітін.

Руслана Писанка пішла з життя в 2022 році в Німеччині через онкологічне захворювання. Її останнім кінопроектом став фільм "Демони". Під час презентації трейлера режисерка Наталка Ворожбит відкрито зазначила, що сюжет стрічки є метафорою болісних і токсичних відносин між Україною та Росією. У її концепції персонаж Олексія Мітіна, росіянин на ім'я Славік, символізує Росію, яка паразитує на Україні.