Часи, коли панує безвідповідальність і спотворення правди.

На жаль, після епохи Надії ми опинилися в періоді Витратних часів.

Колись, після краху корумпованих комуністичних режимів, здавалося, що ми вступаємо в еру Істини. Ця Істина, як ми сподівалися, приноситиме Надію — надію на те, що поневолені жахами ХХ століття народи Європи зможуть увійти в період Спокою.

Основною проблемою XX століття став конфлікт між Францією та Німеччиною, коріння якого сягає прусько-німецької війни 1870-1871 років. Ця війна закінчилася глибоким приниженням Франції і тріумфом Німеччини, яка в Версалі проголосила створення своєї імперії. Потім розгорілася Перша світова війна, яка принесла нові зміни: тепер Німеччина зазнала приниження, а Франція здобула перемогу, підписавши ганебний мир у вагончику в Компєнському лісі. Згодом відбулася Друга світова війна, яка знову закінчилася поразкою для Німеччини. Таким чином, перед Європою та світом постало питання: як діяти далі?

З цим порочним колом потрібно якось закінчувати.

Були запроваджені міжнародні механізми, які, після століття конфліктів в Європі, повинні були гарантувати епоху спокою та порозуміння.

У галузі безпеки, щоб уникнути конфліктів між європейськими народами, зокрема між французами і німцями, було засновано НАТО. Цей військово-політичний альянс має на меті запобігти виникненню конфліктів, які могли б зрівнятися за масштабом із двома світовими війнами.

У галузі економіки виник Союз вугілля і сталі, що згодом перетворився на Європейський Союз. Це економічно-політичне об'єднання було створене з метою врегулювання економічних конфліктів, які сприяли виникненню воєн.

А у гуманітарній та ідеологічній сфері було запущено масу спільних культурних та навчальних проектів, на кшталт Erasmus'а в науці чи Arte в телебаченні - вони мали б зняти задавнені образи та порахунки і говорити в імені Правди. А складні взаємні порахунки мали б перейти, і таки перейшли, в наукову академічну сферу.

Я кілька разів згадую тут якусь Правду з великої букви. Тоді, у далеких 1990-х, ми ще вірили, в своїх раціоналістичних ілюзіях, що є якась спільна для всіх нас, і французів, і німців, і поляків та українців єдина Правда, яку, якщо ми її пізнаємо та оголосимо, то всі житимуть у відповідності з нею. Які ми були наївні...

Проте, на жаль, десь на рубежі тисячоліття ми почали залишати епоху Просвітництва та раціоналізму, яка підходила до завершення, і вступати в період Постправди, час тотального релятивізму та аморальності.

Виявилося, що єдиної, відповідної фактам Правди немає. Тобто вона теоретично, напевно є, але в епоху Постправди вона стала неактуальною.

Отже, є моя істина, є твоя істина, а в кінцевому підсумку існує лише ґудзик істини. Іншими словами, об'єктивної істини як такої не існує. Тож, перефразовуючи відоме висловлювання: якщо істини немає, то дозволено все...

Воістину, як написано в Об'явленні Івана з Патмосу "сатана буде звільнений з темниці своєї і вийде спокушати народи" (Апокаліпсис, 21,7).

Свого часу ми, а я пишу про середовища довкола малесенької львівської громадської організації, яка називається "Журнал Ї", пробували перенести успішний досвід французько-німецького примирення після Другої світової війни на польсько-український кордон.

Ось кілька ілюстрацій подібних зусиль:

Журнал Ї, номер 10, Україна та Польща. Кінець століття. 1997 рік.

Журнал Ї, номер 11, Україна та Польща: Діалог через кордон. 1998 рік.

Журнал Ї, N12 Україна-Польща-Франція-Німеччина. Другий діалог про кордони. 1998.

Журнал "Ї", номер 14, присвячений Україні та Польщі. Значення і роль у контексті європейської інтеграції. 1999 рік.

І це були не лише видання журналів та книг, а й спроби активно працювати з різними середовищами в обох країнах - точніше в чотирьох країнах - Україні, Польщі, Німеччині та Франції. Тобто була мозольна робота "в полі". Безліч семінарів, дискусій, діалогів, інтерв'ю...

Потім відбулося величне примирення між українцями та поляками на Личаківському кладовищі, де спочивають воїни обох націй, які боролись за свободу своїх народів і, на жаль, часто виступали один проти одного. Ця подія зібрала майже всю інтелектуальну еліту Польщі та України того часу, серед яких були Яцек Куронь (Jacek Jan Kuroń, 1934 - 2004) та Мирослав Маринович.

Написав ці прізвища, і зрозумів, що сьогоднішнім адептам Постправди ці важливі для нас імена нічого не означають...

Для них це справи давно минулих днів. Дощі якось так непомітно змили багато чого...

Проте в той період здавалося, що цей процес взаєморозуміння, подібно до ситуації з польським журналом у Парижі та середовищем "Kultura" під проводом князя Єжи Ґедройца, стане основою для формування спільної атмосфери в польсько-українських відносинах. Ми намагалися створити українсько-польський інтелектуальний контекст. І не лише ми, звісно. Це відбувалося в час, коли українські еліти активно розподіляли постсоціалістичну спадщину УССР! Ми, немов Дон Кіхот, жили в надії на Істину, яку намагалися донести до українського суспільства у межах наших можливостей.

При цьому ми не оминали ні добрих, ні поганих сторінок українсько-польських стосунків. Як от Катастрофи, що сталася на Волині 1943-1944 років. Пробували їх справедливо і різносторонньо осягнути.

Ось кілька ілюстрацій подібних зусиль:

Журнал Ї, випуск 28, Волинь, 1943. Битва за землю, 2003 рік.

Журнал Ї, N74 Волинь Wolyn 1943, 2013

Це ресурси та численні семінари, в яких ми намагалися зрозуміти, що відбулося, виходячи з позиції Істини.

Але метою було не лише формальне віднайдення Правди. Метою було найголовніше - дати шанс Майбутньому, як для українського, так і для польського народів, якому б не заважали демони минулого.

Та, наш успіх виявився тимчасовим. На якийсь час взаємне поборювання і оскарження пішли під землю.

Тай не були ми титанами, яким було до снаги змінити хід історії.

Епоха великих духів, таких як Єжи Ґедройць, Мєрошевський, Богдан Осадчук і Чеслав Мілош, залишилася в минулому.

Лідери націй стали менш значними.

Настала ера Хама, масових рухів та соціальних мереж, де кожен може запалити "наш спокійний світ". І все почалося...

З’явилися нові трубадури постправди та аморальності, і це стосується не лише Польщі та України. Серед них - Владімір Путін, Сільвіо Берлусконі, Ніколя Саркозі, Дональд Трамп і Віктор Орбан. Яка ж це дивовижна компанія! Особисто я б не запросив їх до себе додому - адже точно що-небудь вкрадуть, навіть ложечку.

Причому постправда вправних маніпуляторів полягає не лише у брехні, але і в тому, щоб говорити тільки половину правди, тільки свою "правду" - польську чи українську, французьку чи німецьку. Сьогодні це з маніакальною впертістю робить Кароль Навроцкі. А разом з ним величезна маса прихильників простих рішень. Бо ж як легко спокусити наївних. Про злостивих і не говорю...

Це доповнюється реальним страхом тих, хто насправді усвідомлює складність і багатогранність ситуації, перед натовпом невігласів, що нахабно вирвалися зі своєї тіні. Вони володіють лише частковою істиною, і цього їм цілком достатньо... Або ж часткою дезінформації, що йде від маніпуляторів, і цього вистачає, аби продовжувати метушитися та випускати з рота пінисту агресію...

Тай, українці, ми не повинні обмежуватися тільки своєю частиною істини - трагедія торкнулася обох сторін кордону...

Разом з тим у ці марнотні часи я зі страхом придивляюся до своїх давніх знайомих, і українців, і поляків, тих, з якими колись шукали тієї ефемерної Правди та Справедливості, чи їх не уразила ця проказа. Бо ж лепра буквально літає у повітрі...

Що ж, знову перефразую, Правда померла, то хай живе Правда! Мусимо знову і знову розпочинати спочатку. Взаємні прокльони - шлях в нікуди. Точніше і до української, і до польської катастроф.

Отже, тим, хто поки що не піддався впливу постправди, важливо залишатися стриманими, незважаючи на всі перешкоди, і знову прагнути знайти цю складну істину, відстоюючи її.

У всіх цих українсько-польських питаннях, настільки, наскільки ми маємо сили висловлювати істину, слід дотримуватись принципу: "Ваше слово нехай буде: так — так, ні — ні. Усе, що виходить за ці межі, є від лукавого" (Євангеліє від Матвія 5:37).

Хоча очевидно, що у ці безглузді часи підтримувати істину – справжній виклик...

А якщо хтось не відчуває в собі енергії, краще нехай замовчить... Хоча це також є певною формою участі у неповній правді...

Сьогодні необхідно, щоб разом із сміттям ми не втратили і наше Майбутнє.

Наше спільне майбутнє: Україна та Польща.

А на это накладывается...

Сьогодні все це, що ми з гордістю іменуємо Європою, опинилося під знаком питання щодо свого майбутнього. Цей скромний куточок світу викликає багато роздумів і невизначеності.

Упирі знову з'явилися, готуючи нове пекло для нашої боротьби один з одним.

Помиляються ті, хто наївно вважає, що жахи XX століття можуть залишитися в минулому назавжди.

Дикий стан Homo sapiens ми вже спостерігали в Бучі та на Донбасі... І немає жодних меж для цього дичавіння...

Впиваються взаємною ненавистю.

Отже, повертаюсь до вічної боротьби між Правдою та постправдою. Ця сутичка не є новим явищем – вона триває з давніх часів. Свідченням цього є об'явлення Івана з Патмосу, де сказано: "...в наш час з'явилось безліч антихристів. Це свідчить про те, що ми живемо в останню годину..." (Апокаліпсис, 2:18-19). Кожен антихрист намагається видавати себе за месію, голосно проголошуючи свою версію істини, хоча це всього лише ілюзія. Тож не дозволяймо собі піддаватися спокусам ненависті. Давайте почнемо з чистого аркуша. Як ми бачимо, іншого виходу у нас немає.

2 липня 2026 року, місто Львів.

Блог автора - матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.