35 років тому Верховна Рада оголосила про незалежність України. Одним із ключових діячів тих історичних моментів став народний депутат Ярослав Кендзьор. У розмові з DW він розповів про свої враження та спогади про цей важливий день.
У вечірній час 24 серпня 1991 року на електронному табло Верховної Ради УРСР з'явилося число 346, що символізувало кількість депутатів, які підтримали Акт проголошення незалежності України. Цей визначний момент був зафіксований на відеокамеру Ярославом Кендзьором, народним депутатом та колишнім дисидентом, який входив до складу "Народної ради" — першої парламентської опозиції в історії Верховної Ради. У розмові з DW 85-річний Кендзьор згадує про події, свідком яких він став 35 років тому, і ділиться думками про те, що спонукало комуністичну більшість підтримати незалежність України, а також про рішення, яке він вважає першою помилкою новоствореної держави.
DW: Пане Кендзьор, зображення з 24 серпня 1991 року, на яких прапор України вносять до сесійної зали Верховної Ради, вже стали історією. Саме ви стали автором цих вражаючих моментів. Які емоції ви переживали, коли тримали камеру в руках у той знаковий день?
Ярослав Кендзьор: Важко передати ті емоції, які переживає людина, що потрапила до Верховної Ради не заради фінансової вигоди, а щоб уникнути скандалів на кшталт "Міндічгейт". Ми увійшли в парламент з єдиною метою – знайти шлях до відродження незалежної, демократичної та національної України. Словами не передати те, що я відчуваю в душі і досі, саме в цю мить, коли ми спілкуємося. Я знову торкаюся тих глибинних струн, які резонують з теперішнім часом. О шостій годині вечора, коли моя камера фокусується на інформаційному табло, я бачу, як цифра на екрані зменшується – десять секунд до результату. Пауза, а потім на табло з’являється цифра: "за" – 346 голосів. Я усвідомлюю, закриваю очі – камера працює, але я вже не дивлюсь. У цей момент я наче переношусь у незалежну українську державу, хоча ще мить тому я був у радянській Україні.
Проте в той момент, коли ви прямувавали до Верховної Ради з камерою в руках, чи усвідомлювали ви, що, можливо, стаєте свідком Дня проголошення незалежності України? Чи вже тоді у вас була надія на те, що це може здійснитися?
Не було жодної впевненості, що все трапиться саме зараз, 24-го числа. Ми усвідомлювали, що, попри наше бажання досягти незалежності, голосів нам не вистачає. З 450 депутатів лише 100-110 представляли фракцію "Народна Рада", яка прагнула відновити державну незалежність України. Інші були з лівого спектру, і це не просто ліві; серед них були робітники, колгоспники, доярки, члени партії, вчителі та інші. Це була своєрідна еліта — повний склад політбюро ЦК КПУ, на чолі з Володимиром Івашком, який 4 червня 1990 року став головою Верховної Ради. Нам потрібно було переконати комуністів, знаходити ті аргументи, щоб вони їх прийняли і натиснули зелену кнопку. І, слава Богу, це сталося. Це було справжнє диво.
У вас є кадри, де ви берете в кулуарах Верховної Ради інтерв'ю в різних народних депутатів, зокрема і в комуністів. Вони ухиляються від прямих відповідей на ваші запитання...
І можна побачити, наскільки вони налякані.
А коли камера зупинялася, чи говорили вони вам щось ще?
"Головоріз, ваші руки в крові, бандерівці". Це такий перший секретар Чернігівського обкому Компартії Василь Лісовенко. Він зі мною матюками... І коли я його питаю: "Ваш начальник, перший секретар ЦК Компартії Гуренко Станіслав, він державний злочинець, він підтримав ГКЧП. От ви його підлеглий. Ви підтримали також ГКЧП, ви так само злочинець. За вами кримінальний кодекс плаче". "Я нічого не робив", - відхрещується він і так далі, і так далі. Жалюгідно було дивитися. Вони перелякані ходили, бо вони знали, що в Москві гекачепістів за розпорядженням Єльцина арештовують, і тут може відбутися щось подібне.
Яке значення мала громадськість, що зібралася під Верховною Радою, у той час?
Колосальну роль. Колосальну. Оці щоденні пікетування Верховної Ради, ці скандування, що "Хай живе КПРС на Чорнобильській АЕС", ще там такі антикомуністичні кричалки і так далі. І вони спрацьовували, вони боялися, вони розуміли. Вони боялися через цей натовп людей виходити з Верховної Ради.
Спікером парламенту був майбутній президент Леонід Кравчук...
Леонід Макарович Кравчук терпляче чекав. Він мав особливий дар: вміти вловити зміни у ситуації і вчасно реагувати на них. Коли події почали розвиватися в певному напрямку, він швидко ставав на той бік. А до цього часу нічого не відбувалося... 19 числа Леонід Макарович вийшов у прямий ефір на радіо, на Хрещатику, а також на телеканалі УТ-1 і заявив, що у нас все спокійно та мирно. Жниварі працюють, хлібороби збирають урожай, а доярки доять корів. У нас панує тиша, спокій, і ніяких маніфестацій чи подій не відбувається.
А ось, до речі, в книзі історика та журналіста Олександра Зінченка "Як українці зруйнували імперію зла" є згадка про події 24 серпня у Верховній Раді, де ви виступаєте в ролі свідка. Там йдеться про конфлікт із загрозами, що виник між поетом і одним із засновників "Народного руху" Дмитром Павличком та Леонідом Кравчуком. Чи могли б ви поділитися своїми спогадами про ці події?
Після того, як текст Акту проголошення незалежності було ретельно відредаговано і неодноразово перевірено, залишалося вирішити найголовніше питання: як здобути необхідну кількість голосів? Якими шляхами можна було переконати комуністів? Леонід Кравчук активно працював над цим, намагаючись переконати депутатів комуністичної фракції, а значну роль у цій справі відігравав Іван Степанович Плющ, заступник голови Верховної Ради. Перед голосуванням Кравчук звернувся до голів фракцій і депутатів, сказавши: "17:00, будь ласка, ще раз обговоріть це питання між собою і з колегами. О 18:00 я очікую всіх у сесійній залі на своїх місцях, оскільки саме тоді я планую винести цей документ на голосування".
Потім він поділився зі мною, що для того, щоб бути впевненим у результатах голосування, він звернувся до одного з депутатів-комуністів, якому довіряв. Він сказав: "Коли ваше фракційне рішення буде ухвалене, ти перший вибігаєш з підвалу Верховної Ради, заходиш до залу, піднімаєш руку і кидаєш головою, підтверджуючи, що все вирішено позитивно. Це означає, що ми маємо підтримку від нашої комуністичної фракції". Я чув це власними вухами, адже стояв із відеокамерою за столом президії, прямо за спиною Леоніда Макаровича.
18-та година, за 2-3 хвилини вбігає захеканий Дмитро Васильович Павличко. "Леоніде Макаровичу, все готово, начисто віддруковано, читай і став на голосування". Це от як зараз пам'ятаю ці слова. Тримає перед ним, перед очима цей документ. Кравчук його в руки не бере. І постійно погляд його туди, на ці двері. Павличко повторює ще раз уже з таким притиском. І Кравчук знову не відводить погляду, але каже так тихо-тихо: "А може, на понеділок перенесемо?" І Дмитро вже в таких нервах і з такою вже злістю: "Став на голосування!" І збільшив, так мовити, гучність свого голосу: "Став на голосування, а то я задушу тебе!"
І в той час Кравчук побачив цього вістуна, який мав йому ту звістку передати, коли він влітає у ці двері, піднімає руку і киває головою. І Кравчук тоді бере цей листочок, закликає депутатів зайняти свої місця. Зачитує текст і ставить на голосування. Ти просиш всіх святих, щоб той стовпчик, який опускається вниз, виштовхнув на це табло цю потрібну нам цифру.
Яким чином вдалося переконати комуністів?
Їх переконав просто страх і роздуми. Плющ мені розказував, що найголовніший аргумент був у тих соціально-політичних обставинах, які сформувалися тоді в Україні. Комуністи вирішили піти таким чином. І я так само думав, що якщо вони не будуть дурні, то вони не підуть на якийсь конфлікт. Вони підуть на свою участь у проголошенні незалежної української держави, і вони залишаться при керівництві цієї держави. І воно так і сталося. Вони потім всі кинулися підтримувати Кравчука на президентських виборах. І в Україні, по суті, є незалежність, є акт про незалежність і так далі, але є вся вчорашня партійно-державна номенклатура на своїх місцях.
Чи можна було б уявити, що після 1991 року Україна переживе дві революції на шляху до здобуття незалежності, а згодом ще й змагається на фронті проти Росії?
Той, хто уважно вивчав історію відносин між Москвою та Україною, може з упевненістю стверджувати, що як у минулому, так і в сьогоденні, Москва не виявила жодного щирого добросусідського жесту на адресу України. Це підтверджують історичні дослідження, які не можуть зафіксувати жодного позитивного прикладу.
Після важкого та виснажливого дня 24 серпня 1991 року, коли ми нарешті вирвалися з натовпу людей на майдані перед Верховною Радою, ми направилися до готелю "Київ", де зупинилися. У нас було близько двадцяти осіб, і ми знайшли кілька пляшок вина та іншого міцного напою. Кожен по черзі піднімав тост і висловлював свої думки. Коли черга дійшла до В'ячеслава Чорновола, він сказав: "Сьогоднішній день, наша важлива подія, зрештою здаватиметься простим у порівнянні з тими викликами, які нам належить зустріти. Москва не залишить нас у спокої".
Ще в той же день він уже ніби зазирнув геть туди за горизонт політичний. І він вже сказав: "Я не знаю коли це буде, але це неодмінно буде". Я ще собі подумав: "Ну, сьогодні, може, не варто було б отакий прогноз робити, навіщо він це говорить...".
Чи була Україна, зокрема її уряд, здатна в період після 1991 року вжити необхідних заходів або ухвалити важливі рішення, щоб зміцнити свої позиції і запобігти агресії з боку Росії?
Безперечно, таке могло статися. Тут немає жодної логіки. Ви 1 грудня берете участь у референдумі та виборах президента. Одним бюлетенем ви блискуче вирішуєте питання затвердження рішення Верховної Ради щодо незалежності України, набираючи 90 відсотків підтримки. Але другим бюлетенем ви обираєте одного з двох кандидатів — Леоніда Макаровича Кравчука, який ще вчора, будучи секретарем з ідеології Компартії України, активно виступав проти цієї ідеї. У вас був Чорновіл, який провів 15 років у мордовських тюрмах за боротьбу за незалежність, а також його опонент, який садив Чорновола за цю ж ідею. Хоча не особисто, проте це була ідеологія Компартії...
Отже, ви вважаєте, що перша помилка полягає у виборі Кравчука на посаду президента?
Без сумніву. Ну нема в тому логіки.
Які ключові досягнення України та її народу за 35 років незалежності?
У ХХ столітті й у попередніх століттях 35 років незалежна Україна ще не існувала. Навіть у такому ущербленому вигляді, якою вона є сьогодні. І при всіх тих недоліках, про які я згадував... Моральний ріст суспільства, усвідомлення, що Україну може врятувати тільки своя патріотична, високопрофесійна армія, яка має відповідне оснащення. Україна видряпається з цієї біди, я вас запевняю. Так що, Слава Україні!
Перегляньте розширене інтерв'ю з Ярославом Кендзьором:
#
