"24 серпня 2013 року" - саме такий електронний банер світився на вежі Будинку профспілок у Києві, місці, де через кілька місяців трагічно загинуть люди. Під час святкування Дня Незалежності на Хрещатику переважали російська мова та російські мелодії. Люди, тримаючи в руках українські прапорці, здебільшого спілкувалися російською.
Кілька місяців тому я переглянула документальний фільм "Вільні люди" Ганни Яровенко, який розпочинається з яскравих кадрів. Що в цьому особливого? - запитали б мої співвітчизники до зими 2013 року. Ми просто святкуємо День Незалежності, і навіть радуємося. Народні гуляння — у чому ж проблема? Але взимку 2014 року увесь світ став свідком розстрілів протестувальників на тому ж місці, де раніше люди махали прапорцями і підспівували російській поп-музиці. Це все відбувалося в прямому ефірі. А улюблена співачка народу Руслана, зворушена, закликала не знищувати пам’ятник Леніну, адже ми не "варвари", і що подумають про нас європейці. Це українська "класика" — думки оточуючих. За цим ховалася тривога перед радикальними змінами. Виховані громадяни мають право лише потупцювати перед червоною лінією Закону.
А потім почалась війна на Сході - Крим здали, Донбас здали, ну, ви все це добре знаєте. Але мій допис не про це. А про те, що найбільшою помилкою всіх ворогів України й угодовців - я не стану називати їх інтелігентним словом "колаборанти" - було те, що вони не вірили у здатність українців на спротив, називаючи їх нацменшинами і бидлом. Про Фенікса, що воскресає з попелу, вони не чули. До 2013 року ми вже пережили хаос 90-х,була збудована олігархічна держава, еліту якої становили колишні партійці, "червоні" директори, прислані з Москви, і колишній криміналітет. А тепер українці були забезпечені хлібом і видовищами, і залишалося знову дрейфувати в бік нового Радянського Союзу. Бо Янукович вирішив усе за них - жодної інтеграції до Євросоюзу.
Те, що на перший погляд здавалося незначним, а саме культура, насправді виявилося головним пріоритетом як зовнішніх, так і внутрішніх ворогів України. Від навали чужих культур до підриву почуття власної гідності та повного знищення національної ідентичності – цей процес триває. І навіть у 2026 році він залишається актуальним. Я не маю на увазі тихий процес культурної окупації, а звертаю увагу на ті моменти, які колись викликали в мене найбільше обурення.
До 2014 року Форум видавців у Львові часто відзначався присутністю російських літераторів. Серед них була Свєтлана Марініна, відома своїми детективами, а також режисер Роман Віктюк, який прославився тим, що випустив свиню на сцену Оперного театру — саме йому було довірено написання сценарію для відкриття Форуму.
Відомі видавництва, такі як "Фоліо" та "Клуб Сімейного дозвілля", випускали обмежені тиражі книг українською мовою, тоді як російськомовні видання виходили у значно більших обсягах. Ці видавництва отримували найбільшу частину державних дотацій, і продовжують це робити, хоча з 2022 року вони вже не випускають літературу російською мовою.
Про гігантські обсяги імпортованих книг з Росії, що заповнили книгарні на 90 відсотків, нема що й казати. На ці гроші потім фінансувалася зброя, щоб убивати українців. Поличка українських книжок була запхана в темний куток.
Книжковий базар "Петрівка", який нещодавно зазнав бомбардування, спеціалізувався виключно на продажу книг російською мовою. Продавці навіть відмовлялися приймати українські видання для реалізації, стверджуючи, що "немає попиту". Це все пояснювалося законами ринку, а не навмисним знищенням української літератури. Нібито, потрібно підвищити конкурентоспроможність свого продукту, і тоді вже можна буде оцінити ситуацію.
Мовою телебачення та кінематографа залишалася російська. Преса теж використовувала цю мову — згадайте, наприклад, обкладинки різних журналів і газет. Паралельно з українськими виданнями, такими як "Високий замок", "День" і "Дзеркало тижня", виходили й російськомовні версії.
Усі найпрестижніші концертні майданчики відкривали свої двері для російських артистів, і зали були заповнені вщерть.
У Музеї Шевченка в Києві, на острові Хортиця, працівники та гіди вільно користувалися російською мовою під час спілкування. І це лише початок.
У 2014 році перестрашені ліберали, серед яких були, здавалося, притомні люди, організували акцію "Львов говорит по-русски", але це вже був явний перебір. Їх швидко заткнули і досі випоминають кожному. Ось цей факт малоросійського угодовства варто б занести в хронологічні таблиці шкільних підручників з історії, як й інвазію російськомовної попси на обкладинки шкільних зошитів, де їхніми сусідами ставали Шевченко і Франко. Їх ставили на один щабель з безголосими виконавцями чи безталанними писаками, які доручали переклад російськомовних текстів голодним українським філологам і тепер, особливо після 2022 року, вважають себе українськими письменниками, бо на цьому можна заробити в Європі.
На святкування 200-річчя Тараса Шевченка планував приїхати Путін, і якби не сталася Революція гідності, всі угодовці, які мали добробут за будь-якого президента, повзли б до нього на колінах. Вони пишалися б тим, що така видатна особа завітала до нашого Великого Поета. Саме через це вони так зневажали поему "Сон", адже Шевченко викрив їхню підлу суть.
Отже, у митця завжди є вибір: або залишитися в тіні, або зазнати ізоляції, задихаючись у власній клітці, або ж продати свої ідеали за гроші та популярність. Це часто називають конкуренцією. Хтось втратив себе з відчаю, а інші пробилися завдяки тому, що в юності були комсомольськими активістами або мали зв’язки з КДБ. Вони досі займають домінуючі позиції в культурному середовищі — комсомольці від мистецтва. І, по можливості, завдають шкоди, яка, після повномасштабного вторгнення, стала ще відчутнішою.
Справжня українська культура виявилася діаспорою навіть на рідній землі. І ось я знову згадую про фільм "Вільні люди". Невеликий колектив лірників і кобзарів вирушає вглиб України, на Черкащину, аби дізнатися, чи пам'ятають там про народну музику. Вони запитують дітей, які пісні вони знають, і ті відповідають, що слухають тюремний шансон. У школі дівочий ансамбль виконує для гостей пісню "Листя жовті над городом кружляють". Музиканти звертаються до літніх людей з проханням почути українську пісню, але ті або відходять, або ж називають їх "американцями"...
Врешті-решт, серця артистів знаходять спокій у затишному домі, де їм відкривається суть справжньої української пісенної культури. А в фіналі ми спостерігаємо наших музикантів на Майдані, що просякнутий димом і кров'ю. Національна музика в Україні пережила найжорстокіші репресії, які призводили до вбивств, самогубств і божевілля. Ніколи не покладайтеся на тих, хто не чує мелодій української пісні або не відчуває поезії Шевченка та Франка. Вони втратили зв'язок зі своєю національною ідентичністю. Рано чи пізно вони заповнять пустоту в душі чимось чужим і знову перетворяться з вільних людей на рабів.
#Українці #Тарас Шевченко #Володимир Путін #Росія #Європейський Союз #Європа #Москва #Українська мова #Київ #Крим #Російська мова #Документальний фільм #Олігархія #Іван Франко #Вільнюс #Радянський Союз #Віктор Янукович #Військова окупація #Класична музика #Хрещатик #Пам'ятник #Одеський театр опери та балету #Комсомол #Руслана #Хортиця #Тираж газети #Експансія #Національна ідентичність #Варвар #День Незалежності України #Донецький вугільний басейн #Роман Віктюк #Режисер #«День» (Київ) #Листок #Книжковий форум у Львові #Будівля профспілок (Київ)
