Перед тим, як стати оперативним черговим в одному з батальйонів НГУ "Рубіж", 28-річний Павло Крижанівський, відомий під позивним Буржуй, пережив багато випробувань під час війни. Він брав участь в обороні Запорізької АЕС, ховався в окупованому Енергодарі, а також провів рік у полоні, страждаючи від російських тортур і щоденного садизму. Після цього відбувся обмін, лікування, і він повернувся до лав Національної гвардії.
Останні роки Буржуй надолужує згаяне у 2022 році, невтомно знищуючи та беручи у полон російських окупантів. У київській бесіді з кореспондентом "Цензор.НЕТ" він каже: "У нас все покращується. В майстерні роблять нові снаряди, пілоти навчаються нових фінтів на дронах. Так само й оперативні чергові вчаться діяти по-новому, нестандартно. Тобто можна вбити п#дора, засипати в ямі, а можна вивести його, допитати і за цією інформацією спланувати подальші операції. З військової точки зору це набагато краще".
- Павле, ви родом з Житомирщини, ваші батько, дід та прадід теж були військовими. З 2015 по 2019 роки ви навчалися в Харкові в Національній академії Національної гвардії України. До початку повномасштабного вторгнення служили в Енергодарі.
До речі, у саме вторгнення станом на середину лютого 2022 року -- вірили?
- Ні, абсолютно.
Чому так? Відповіді на це запитання зазвичай звучать: "Та я ж подумав, не можуть вони бути такими дивними".
- Так, приблизно так. До того ж, у них відбувалося багато тренувань поблизу кордону. Вони стверджували, що це всього лише ще одні навчання. Але вже після визнання "ДНР" і "ЛНР" стало очевидно, що планується напад.
Ваше знайомство з повномасштабною війною розпочалося на Запорізькій атомній електростанції. Яким чином ваш підрозділ опинився в ізоляції від основних військових частин?
- Бо нас там кинули.
- Як так?
Ось так сталося. Ми прибули туди, оскільки нас викликали до патрульної частини. Спочатку отримали команду виїхати на атомну електростанцію для підсилення. Ми розмістилися на місці, але вже наступної ночі отримали вказівку зібратися і вирушити до Запоріжжя. Проте нам повідомили, що транспорту для нас немає (хоча він насправді був). Замість нас вирушили ліжка. Вибрали майно замість людей — і так залишилися. Тепер ми стояли навколо атомної станції — зліва, справа і ззаду.
Які емоції це викликало? Чорнобиль залишив слід в пам'яті багатьох. Зрозуміло, що це абсолютно різні обставини, проте, тим не менше. Коли росіяни наступають, можна припустити, що на такий стратегічний об'єкт вони не посилають випадкових людей.
На місці перебували бійці ПВК "Вагнер", дагестанці з 22-ї оперативно-штурмової бригади, нагородженої орденом Жукова, а також спецназ ФСБ.
А скільки ви змогли витримати?
- Недовго. У нас на той момент було два "серйозні" озброєння на АЕС. Перше -- макет міста Енергодар за 800 тисяч гривень, у штабі там стояв. Замість зброї купили макет (саркастично посміхається, -- Є.К.). Друге -- мій РПГ-1. А проти нас виїхало 10 танків і 30 БТРів 82-А. Піхоту я просто не порахую, бо вони там по лісах бігали.
Вперше виїхав танк, але його миттєво підбили. Після цього всі танки, які рухалися в напрямку атомної станції, відступили на приблизно кілометр і почали обстрілювати всі будівлі та четвертий енергоблок. У бою брали участь 30 БТРів і 9 танків (один з них вже був знищений), а згодом з'явився літак, який також наніс удари ракетами по цій же цілі.
Після цього починає звучати сигнал тривоги, який був записаний різними мовами світу: мовляв, загроза, слід зупинити бойові дії. І ось — вогонь дійсно припинили. Начальнику штабу по радіозв'язку передали, що потрібно скласти зброю. В результаті, всі капітулювали, окрім мене та ще кількох бійців.
...Які вирушили з АЕС у Енергодар.
Отже, спочатку через ліси, а пізніше — в уже підконтрольний Енергодар.
- А де ж ви були?
Один із офіцерів, з яким я зустрічався, запросив мене до себе додому. Саме там нас затримала ФСБ.
- Хтось стуканув?
Таксист, який нас перевозив, виявився досить цікавою особистістю. Він не лише працював у таксі, а й активно очолював спілку ветеранів Афганської війни в Енергодарі. Мабуть, його спогади про часи Радянського Союзу змусили його замислитися про повернення до тих часів.
Чи запам'ятали ви його обличчя? Коли, з волі Бога, ми звільнимо місто, чи буде у вас бажання приїхати і зустрітися з тим таксистом?
Звісно, я це запам'ятав. Якщо він залишиться живим, то бажання точно буде.
- Як вас брали на хаті?
- За пару секунд залетів спецназ ФСБ у балаклавах. Ми нічого зрозуміти не встигли -- а вони вже стоять, тикають зброєю.
- Де саме вас тримали у полоні?
У багатьох місцях. Спочатку в Енергодарі, де ми пробували себе в різних сферах діяльності. Потім наша дорога привела нас до Мелітополя, де ми натрапили на місцеву в’язницю. Згодом відвідали Севастополь. Це, до речі, досить цікаво: ми опинилися на локації, куди мало хто ступав. Мова йде про зразковий табір для військовополонених, розташований на території однієї з військових частин.
В чому полягала прикладність?
Усе було організовано відповідно до стандартів Женевських конвенцій. Це, по суті, військовий табір з металевими решітками. Тут не застосовують насильства, забезпечують харчування, як і для російських солдатів; є телевізор та книги. Фізичний тиск використовують лише в крайніх випадках.
Чи було це пов'язано з вашою службою в армії?
- Ні, абсолютно. Це було пов'язано з тим, що невдовзі мав приїхати Червоний Хрест. Приїхав Червоний Хрест -- і ми написали листи додому...Знаєте, коли мій прийшов? Коли я вже повернувся з полону!
- Як у фільмі, чесне слово.
- Так і є. Минуло десь пів року -- і надійшов лист, що я в Севастополі!
Отже, прибув Червоний Хрест, оглянув ситуацію, переконався, що всі норми дотримуються, ніхто не потерпає від насильства, їжа добра, всі задоволені - ну, добре. Вони вирушили далі, а ми також виїхали. Нас зв'язали, посадили в літак — а далі кожен потрапив куди міг: хтось у Таганрог, а хтось у Ростов.
Куди ви поїхали?
У Таганрозі, неподалік від катакомб, розташовувалася багатоповерхова в'язниця. На верхніх рівнях пропонували комфортні умови, з сучасними ремонтом та системою "все включено", тоді як нижні поверхи нагадували таємничі катакомби, подібні до тих, що можна знайти в Києво-Печерській лаврі.
Раніше існувала думка, що кадрові військові отримують більше поблажливості від ворога, ніж українські добровольці. Чи підтверджує ваш досвід цю точку зору?
Ні, зовсім не так. У кінці 2022 року, в останньому місці позбавлення волі, де я перебував, у Кам'янськ-Шахтинському Ростовської області Росії, було відкрито нове спеціалізоване СІЗО для ув'язнених.
Я сидів у штрафному ізоляторі -- не знаю чому, типу, як найбільш затятий... Вони чомусь вважають, що Нацгвардія -- це найсильніша частина військових сил України.
Та хай йому грець. Поки я перебував там (останні пів року), загинуло приблизно 8-10 осіб. Серед них близько 6 — цивільні, яких набрали в Гостомелі та Херсоні на початку війни. Тому, в цілому, всі отримували приблизно однаково.
- В яких умовах вас там тримали, чим годували?
Камера розміром 5 на 2 метри. Разом зі мною перебувало ще чотири людини, хоча іноді нас було й більше — до 12 осіб у одній кімнаті. Розмовляти між собою було суворо заборонено. Нас змушували виконувати радянські та російські гімни, а також запам’ятовувати пропагандистські вірші. У камері були одноярусні нари, розташовані впритул одна до одної. Яка ж у цьому складність? Ходити не дозволялось, лише стояти. І так, цілий день ти лишень стоїш. Спати можна тільки з 10-ї вечора до 6-ї ранку.
Це вже справжні катування.
Через те, що доводилося постійно стояти... У одного з тих, хто сидів поруч, ноги почали набрякати — просто тому, що він не пив води. Води взагалі не давали, і в нього були ноги, як у бройлера. Годували нас дуже погано: або давали картопляні очистки з кропом, або щось на зразок макаронів з молоком. Молока там було лише 20 грамів, а одна макаронина лише плаває в рідині. Ось і весь сніданок. Можна було перевернути тарілку, і ти б вже відчував себе ситим. За час, проведений у полоні, я втратив 20 кілограмів.
- І що, до того в'язня з ногами як у бройлера -- навіть лікар не приходив?
- Лікаря не можна було просити. Просиш лікаря -- тебе просто виводять з камери, п#здять і заводять назад. Тому лікаря рідко хто кликав. Добре, що нам пощастило з вертухаєм із Луганська, той нормально ставився. Він заступав раз на 5 діб, і в цей день можна було попросити якусь голку з ниткою -- підшити форму, яку тобі порвали, чи попросити пігулку. І він дійсно принесе пігулку, а не виведе тебе і не відп#здить так, що не будеш нічого хотіти.
Проте це був особливий випадок, що відрізнявся від звичних норм. І чи кожного тижня ви з нетерпінням його очікували?
- Так.
- Садисти -- такі, щоб кайф ловили від насилля і тортур -- серед них були?
Звичайно. Там був один хлопець, приблизно двадцятирічного віку. Він велів нам зняти верхній одяг до пояса. Потім відчинилася камера, і він запитує: "Чому ви в штанах?" -- "Бо нам сказали роздягнутися до пояса". І на цьому все закінчилося. Він почав всіх бити. Я отримав близько двадцяти ударів гумовою палкою. Моя ліва рука і спина стали просто чорними від синців. Я три дні не міг нормально спати — у мене все набрякло до жахливих розмірів.
- І знову жодного лікаря?
Вони не боялися нічого, окрім прокурора, який регулярно проводив перевірки. І в них було одне важливе правило: не завдавати ударів у обличчя. Якщо обличчя зберігалося в нормальному стані, далі вже ніхто не звертав уваги. Навіть у випадку вбивства це нікого не турбувало. Згадую, як одного разу у літнього чоловіка була висока температура — близько 40 градусів. Замість термінової ін'єкції антибіотиків йому просто принесли дві ковдри, щоб зігрітися. І от одного ранку почули: "Все, вже не допоможемо". Я чув, як приїхала поліція, провела огляд, зробила фото, наказала винести тіло — і на цьому все закінчилося. Потім повернулися і повідомили: "Віддайте четверту тарілку, вас тепер троє".
Там усі садюги. Кожний похід у душ... Це довгий коридор, по ньому стоять 20 охоронців і всі тебе або п#здять, або шокером б'ють, або ще якось чіпають. Ти миєшся, виходиш мокрий і всім по приколу шокером тебе довбанути. Відчуття жахливі...
- Якісь ідеологічні бесіди доводилося з ними вести? Знаю, що дехто полюбляє розпитувати в'язнів...
Зіткнення з цим було. Але коли ти наводиш свої доводи, а тебе знову і знову принижують, бажання спілкуватися з ними зникає. Я просто усвідомив, що їхній рівень розуміння дуже низький, а інформацію вони отримують тільки з російських пропагандистських джерел. Вони навіть не намагаються відвідати інші платформи, бо не хочуть заглиблюватися в аналіз і розуміння ситуації.
Які питання вони вам ставили?
"Чому ви нас атакували?" — запитують. Відповідаю: "Атакував? Я ж просто сидів у Енергодарі, мені нічого не потрібно було". — "А як ти опинився в полоні?" — "У Енергодарі". — "Де саме?" — "На атомній станції". — "Що ти там робив? Планував щось підірвати?" — "Яке підірвати? Це 2022 рік, 5 березня, про що ви взагалі говорите?"
Я розумію, що протягом ув'язнення ви уявляли, як після повернення вступите до армії і зможете відплатити росіянам за ті страждання, які пережили в цих в'язницях.
Так, це цілковита істина.
Чи була якась впевненість у тому, що ви повернетеся?
- Ні, абсолютно. Між собою ми згадували історії військових, які з 2014-го перебували в полоні і про жодні обміни не було чути. Чесно кажучи, в полоні думали або про дім, або про їжу. Бо ти завжди голодний. Але одного дня мене зовсім за#бали. Мене постійно п#здили, бо я там в камері один був офіцером. І в штрафному ізоляторі я був єдиний офіцер. Вони всі любили мене поп#здити. То голову мені розіб'ють, то ще щось. І одного дня мене так жорстко відп#здили, що думаю: "От як повернусь -- поїду вас вбивати, чого б мені це не коштувало!..".
І так сталося, що як тільки повернувся з полону, побачив психологів з бригади "Рубіж" -- одразу попросив телефон свого одногрупника, з яким навчався в академії. Вони мені дали номер. Я йому зателефонував і питаю: Є посади у тебе? Я готовий!
Коли відбувся ваш обмін?
1 січня 2023 року. На свято Нового року. Хоча я і не був впевнений.
- Найяскравіший новорічний сюрприз у твоєму житті?
Absolutely! Here’s a unique version of that text: - One hundred percent!
Як довго тривало лікування? І які саме проблеми потребували уваги?
Два місяці та ще місяць відпочинку. Що ж сталося? Найбільше страждають суглоби після всіх цих ударів. А ще, була травма голови.
Яка кількість було отримана струсів мозку?
Приблизно 5. Для мене особисто найбільшим випробуванням стало те, що ти приїжджаєш і здавалося б, отримуєш доступ до нормальної їжі. Так і хочеться скуштувати "Макдональдс", справжнє м'ясо... У в'язниці нас годували лише рідкою їжею, а на обід у тебе була всього одна хвилина, щоб з'їсти все та повернути тарілку. Це призвело до запалення та гною в шлунку, довелося проходити лікування. І ось, коли я вже на свободі, лікарі повідомляють, що мені потрібно дотримуватись дієти ще два місяці. Я спостерігаю за людьми, які насолоджуються життям, їдять бургери, п'ють щось смачне, а я продовжую їсти лише каші. Це стало справжнім випробуванням. Дякувати Богу, з часом лікарі помітили покращення і дозволили мені раз на тиждень скуштувати щось смачніше, адже терпіти вже було нестерпно.
Після завершення лікування ви повернулися до Запоріжжя, а потім перейшли до бригади "Рубіж". Яким чином проходила ваша служба в перші місяці там?
Цікаві обставини. Після завершення лікування я залишався в невизначеності щодо можливості продовження служби. Я отримав повну інформацію про свої проблеми зі здоров'ям, а також виявив, що зір значно погіршився — ліве око фіксувало лише 20% зображення.
А що зараз відбувається?
Я вніс зміни, тому все в порядку.
Які ще проблеми зі здоров'ям?
Гнійне запалення шлунка, дискомфорт у спині, шиї та суглобах, а кожен рух супроводжувався нестерпним болем — все це результати регулярних побоїв. Я міг залишатися без сну по три доби підряд. Також відчував постійну тривогу.
- І жодне снодійне не допомагало?
- Взагалі... І от я знову телефоную у бригаду, кажу: "Вибачте, але в мене такий список хвороб, що я, мабуть, вам не буду цікавий". -- А мені у відповідь: "Не переймайся, ми тобі посаду знайдемо у штабі, твій досвід важливий".
Я вирішив змінити місце служби і замість штабної посади опинився в піхоті на посаді командира взводу. Там був чудовий комбриг, який вміло організував роботу батальйону. Він призначив мене на початкову посаду, оцінюючи мій рівень — і на основі цього зробив свої висновки. Спочатку у нього була умова: "Ти працюватимеш, я спостерігатиму, а потім підвищу тебе". Це, в принципі, було справедливо, хоча я спочатку ображався і казав: "Мені пропонують вищу посаду в іншій бригаді, можу туди перейти". Проте згодом я стримався, адже колектив був дуже добрий, стосунки з товаришами складалися добре, а загальна атмосфера була дружньою, з чіткою метою — боротися з ворогом, що мені підходило. Я запропонував: "Давайте я виїду, навіть не займаючи вищу посаду — подивимося на результати". Я виїхав, і в результаті отримав позитивний відгук: все чудово, мій рівень оцінений високо.
- Виїхав -- що це означає?
- В зону бойових дій. Там я проявив себе на належному рівні, виконуючи різноманітні завдання. Ми в той час перебували на Сіверському фронті, прямо навпроти Лисичанського нафтопереробного заводу. Тримали оборонні позиції в околицях Спірного. Варто зазначити, що російські війська не змогли захопити цей населений пункт протягом двох років.
- А звідки у вас це ім'я -- Буржуй? Ви його самі вигадали, чи, можливо, хтось його дав?
- Начальник штабу придумав. Сказав, що я схожий на одного з персонажів серіалу "День народження Буржуя". І взагалі це військова традиція -- коли позивний дають у підрозділі, а не придумують самі. Він не має бути прив'язаний ані до прізвища, ані до імені. Щоб ніхто ніколи не здогадався, що це саме ви. Я до буржуя, чесно кажучи, жодного стосунку не маю (посміхається. -- Є.К.). Але мені сподобалося. Нормальний позивний.
Павле, давайте поговоримо про вашу роль у військових діях за останні роки. Для звичайного читача, який не знайомий із специфікою, термін "оперативний черговий батальйону бригади НГУ Рубіж" може бути малозрозумілим. Навіть якщо ви опишете свій функціонал як "координацію використання всіх ресурсів на відповідній ділянці", це не робить картину яснішою. Поставлю запитання, яке може звучати трохи наївно: чи ви працюєте в певному логістичному центрі, де є безліч екранів і карт, куди надходять різноманітні дані? Чи лише забезпечуєте обіг інформації, або також активно берете участь у плануванні операцій протягом вашої зміни?
- Не в тиловому логістичному центрі, а на командному та спостережному пункті. Нам потрібно перебувати на такій відстані, щоб підтримувати безпосередній зв'язок із піхотинцями.
Щодо планування операцій: інформацію ми отримуємо з різних джерел, аналізуємо її, прогнозуємо ймовірні дії противника та виконуємо поставлені бойові задачі. Ми не обмежуємося тим, що входить до доктринної книжкової тактики, а й вигадуємо щось своє, знаходимо нові підходи. Я був на міжнародних навчаннях -- і, виявляється (для мене це було несподіванкою), наша армія -- найсильніша зараз у світі. Тому, виходить, що наша ініціатива і те, що ми діємо нестандартно на полі бою -- це і є наш козир у рукаві.
- Опишіть типову добу свого чергування. Що ви робите на командно-спостережному пункті?
Я приходжу на свою зміну і оцінюю обстановку. Попередній черговий ділиться зі мною інформацією про події, які відбулися під час його чергування, а також про зміни в оперативній ситуації. Він передає мені виконані завдання і те, що ще потрібно зробити, наприклад, направити дрон для розвідки в певній зоні інтересу. Я приймаю зміну, а черговий йде відпочивати. І так починається звичайний день. Зазвичай, якщо погода сприятлива і ресурсів достатньо, я намагаюся ліквідувати когось із ворогів.
Засоби - це те, про що йдеться.
В основному я займаюся безпілотниками. Мене захоплюють важкі бомбардувальники, такі як Vampire та Heavy Shot. Працювати з ними приносить мені велике задоволення. І, звісно ж, не можна забувати про FPV. Ви вже чули, що нашою основною зброєю є гучномовець? Так, саме він, разом з креативним підходом, дозволяє досягати відмінних результатів.
- Я вже в курсі, а от читачі поки що не знають. Поділіться, будь ласка!
Все досить легко. Ми кріпимо динамік до дрона, піднімаємося в повітря і закликаємо наших супротивників скласти зброю.
Якою ж мовою? Вибачте, що запитую таке.
- Російською, бо вони української насправді не розуміють. Було навіть таке, що я кажу пілоту: запиши текст "Русский солдат, сдавайся, будешь жить" -- і так далі. Потім бачу, що чувак на моніторі не реагує -- і це при тому, що він без зброї стоїть. Питаю у пілота: якою ти мовою записав? -- Українською, бо я російської не знаю. -- Тоді повторюй за мною, запишемо російською.
Зробили нову запис, активували камеру — і спостерігаємо, як цей чоловік уважно дивиться на дрон, прислухається і піднімає руки.
Отже, все відбулося так, як і планувалося.
- Так. І от десь за пів року під час мого чергування за моїми командами ми взяли у полон близько 160 п#дорів. І це тільки за мою зміну -- а були ще ж й інші чергові. Тобто гучномовець -- це нормальна штука!
- А який контингент найбільше здавався у полон?
Проти нас воювали морські піхотинці та в'язні. Вони охоче здавалися в полон, адже їхнє життя було сповнене жорстокості - їх били та кидали до в'язниць. А потім з'являвся дрон, який скидав, наприклад, "Снікерс", і запрошував: "Виходь, бери пляшку води, радіостанцію, ми дамо тобі інструкції – все буде гаразд". І вони вирішували здаватися.
А для тебе захоплення ворога в полон є так само значущим, як і його знищення?
Відверто скажу: безумовно, це має значення. Але коли я вступив у бригаду "Рубіж", спершу не прагнув брати когось у полон. Моя мета полягала в тому, щоб знищувати ворога, спостерігаючи, як вони розлітаються: руки в одну сторону, ноги – в іншу, а голова – кудись іще.
- Хіба їх не було шкода?
Безумовно. Ніякої шкоди. Просто все доходить до певної межі. Як у комп'ютерній грі: після накопичення досвіду, вбивства стають не такими привабливими. З’являється бажання створити щось більш цікаве. Це свого роду виклик, коли ти намагаєшся обійти противника або здолати його за допомогою хитрощів і стратегій.
Таким чином, "краще" стало полонити росіян.
Зрозуміло. У нас відбуваються позитивні зміни. У майстерні виготовляють нові боєприпаси, а пілоти освоюють нові маневри для дронів. Оперативні чергові також вчаться діяти нестандартно й креативно. Можна, звичайно, просто усунути ворога, закопавши його в ямі, а можна вивести його на розмову, отримати цінну інформацію і на основі цього спланувати наступні кроки. З військової точки зору, це значно вигідніше.
Давайте знову розглянемо ваш звичайний день, коли у вас є всі необхідні ресурси. Які ваші подальші кроки?
Перш за все, я аналізую стратегії, які стосуються наших позицій.
- Скільки у вас моніторів на те, щоб "продивитися"?
- Саме у мене -- два. Плюс трансляції з дронів, їх може бути до десятка. Продивляюсь свою зону відповідальності: якщо все спокійно, допомагаю піхоті, командирам рот. Можуть сказати, що їм потрібна вода чи якісь медикаменти, -- намагаємося оперативно це все відправити. Коли потреби не нагальні, підбираємо час для доставки так, щоб не спалитися, щоб ворог не вистежив нашу позицію. Якщо задач з допомогою немає, намагаємось вбити ворога на ранніх підступах, щоб не доставляти клопоту піхоті на землі. Зазвичай нам успішно вдається це робити! Тому деяким нашим піхотинцям навіть не доводилося стріляти по противнику, бо він не встигав доходити до їхніх позицій.
Особисто мене здивував Добропільський напрямок: там ворожа піхота кожного дня намагалася пройти вглиб наших бойових порядків. Ми якось тримали оборону населеного пункту Володимирівка, де постійно інфільтрувалась піхота противника (це був жовтень 2025 року, тільки сформувався "Добропільський виступ"). Там наш підрозділ знищував по 30-40 п#дорів за добу! Розумієте, яка там була кількість окупантів?.. Типова історія: я побачив, що один з них вийшов на перекур, зайшов до льоху, шукає їжу. Ми починаємо його обробляти гучномовцем: "Виходь!". Ні в яку. Запускаємо туди декілька FPV на оптоволокні, потрамбували їх. Знову через гучномовець передаємо повідомлення: "Русский солдат, выходи с поднятыми руками и мы сохраним тебе жизнь. Мы только разминаемся. У тебя есть 2 минуты, чтобы выйти с поднятыми руками, иначе "Баба яга" разнесет вашу халабуду".
Чекаємо -- і через 2 хвилини виходить 15 російських військовослужбовців з піднятими руками, здаються в полон. Одразу під'їжджає дві наші машини, забирає їх -- і додому. Уявляєте?
Уявіть лише, як ви щойно описали цю ситуацію.
Історій подібного роду було безліч. Іноді навіть використовували дрони, щоб скинути радіостанції для них. Ми зверталися до противника по рації: "Покажи, де ви знаходитеся". Він вказував: тут, там, ось тут. "Гаразд, -- казали ми, -- виходь обережно, щоб свої не накоїли біди". Спочатку росіянам це було неважливо, але згодом вони почали звертати увагу на тих, хто здавався в полон — це стало зрозуміло з перехоплених радіоповідомлень ворога.
- З розвідувальної служби?
У нашому операційному центрі працюють фахівці з різних відділів, в тому числі й з розвідки. Вони постійно обробляють та передають отриману інформацію. Так, за даними розвідників, російські командири кричали своїм підлеглим: "Куди ви тікаєте, вам же кінець!". Після цього росіяни починали інтенсивно обстрілювати тих, хто намагався здатися. Це і стало найбільшою проблемою — евакуювати їх з поля бою.
У 2025 році телеканал SkyNews зняв про роботу Буржуя та його колег фільм, який згодом було номіновано на премію "Еммі"
- Виводили?
Ми виводили їх із ситуації. Іноді я навіть передавав інформацію через гучномовець: "Сховайтеся, бо свої вас накриють..." Вони ховалися і залишалися в укритті, поки ще один гучномовець не сповіщав, що можна продовжувати рух. У мене було навіть відео: я помітив кількох людей у відстані, підібрався ближче і через гучномовець сказав: "Здавайтеся. Ідіть за дроном!" Здається, один із них почав йти. Я опустив камеру дрона, а там вже стояла ще одна людина. Тобто їх стало двоє. Вони підійшли один до одного і далі вже разом продовжили свій шлях.
- А вночі на яких операціях робили акцент?
Вночі ми зазвичай займаємося логістикою та постачанням. Наша мета — доставляти якомога більше продовольства за допомогою дронів до певних місць, розташованих неподалік від наших позицій.
Отже, вдень ви займаєтеся роботою, а вночі підтримуєте своїх близьких.
Вночі виявити противника досить легко: жодні термоплащі не можуть їх захистити. Під час руху такий плащ нагрівається, і ти помічаєш, як по полю "переміщується" темна пляма. В цей момент наш бомбер з термокамерою готовий до дії, і термоплащ стає помітним. Бували випадки, коли ми успішно відбивали атаки, заздалегідь виявивши, що чотири термоплащі метушаться по посадці.
Яке чергування, на вашу думку, є найбільш ефективним?
Було безліч продуктивних чергувань, але одну з найяскравіших подій я вважаю нашу спільну діяльність з "Lasar's Group". Ми провели чотири місяці на позиціях у Спірному, і за цей час у нас склалися чудові взаємини. Вони активно підтримували наш підрозділ, і спілкування між нами було на високому рівні.
Одного разу я приїхав до них, кажу: потрібна допомога, бо ми будемо виходити. А вихід і захід на позиції -- найважче, адже противник за цим пильно спостерігає. Ми з "Lasar's Group" домовилися -- і я аж два тижні розвідував точки зльоту ворожих БпЛА.
Протягом трьох ночей ми спільно знищили від 10 до 15 цілей. Досить ефективно вивели їхні спостережні пункти з ладу! Після нашої вдалої операції ми помітили, як до уражених позицій під'їжджали автомобілі для евакуації тих, хто вижив. Але й їх ми не залишали в спокої.
Які характеристики повинна мати особа, що виконує вашу роль?
Стресостійкість — це обов'язкова якість. Адже ти постійно взаємодієш із різними людьми, займаючи проміжну позицію. З одного боку, є особовий склад, яким потрібно управляти, своєчасно давати команди та передавати важливу інформацію. З іншого боку, стоїть керівництво, яке формулює завдання. Знизу можуть виникати різні думки, а зверху — накази. Твоя задача — все це об’єднати, координувати дії: тут підтримати, а тут — відбити наступ. Це вимагає повної концентрації та зібраності. Треба швидко оцінювати, які засоби і на яку відстань ти можеш використати (оскільки маєш арсенал з різними характеристиками), а також розбиратись у боєприпасах: якими краще вражати, якими — поранити, а якими — працювати по техніці. Потрібно оперативно зорієнтувати пілота і навести його на ціль. І все це — в режимі реального часу. Іноді почуваєшся, як репер Емінем, вказуючи, кому куди йти, на що звернути увагу, а якщо щось не так, то вимагаючи повторити.
В Добропіллі ви зазнали поранення вдруге. В яке саме місце?
Ось вам нова версія тексту: - Ну що, уламок влучив у нас. Ви бачите, це голова лиса? У той будинок, де ми перебували, влетіли FPV з газом. Я втратив свідомість, а прийшов до тями вже в медпункті.
Які були висновки лікарів?
- Вирізали -- та й усе. Жити буду.
- Не промайнула тоді думка: все, відвоювався?
- Та ні, взагалі. Чому вона мала промайнути?
- Настільки налаштовані воювати далі?
Ці люди завдали нам стільки страждань, що просто так залишити це не вдасться. Навіть якщо є велике бажання. Найбільша країна світу свідомо атакує ракетами цивільних, вбиваючи жінок і дітей, знищуючи все, що трапляється на її шляху.
Я не зможу знайти спокій у своєму житті, усвідомлюючи, що в моїй країні триває війна, і всі мої друзі на передовій, борються за наше майбутнє.
Коли виникають дискусії про можливі компроміси з боку України, кожен повинен спочатку запитати себе: які конкретні дії ти здійснюєш для того, щоб ця війна завершилася на нашу користь? Я також рішуче виступаю проти будь-яких поступок. Проте, на відміну від тих, хто лише говорить про це, я беру участь у боротьбі. А якщо людина не на передовій, то вона повинна активно підтримувати оборонні зусилля – виготовляти боєприпаси, дрони або, принаймні, регулярно робити пожертви.
Від будь-якого умовного "перемир'я" ми не отримаємо жодних вигод. Нам необхідно або повністю припинити військові дії, або продовжувати боротьбу.
- А що робити, коли виникає бажання все залишити позаду?
- Коли про корупцію дізнаєшся, що хтось п#здить бабки, зй#бується з країни...
Як ви думаєте, ваші товариші, повернувшись додому після умовного миру, залишаться активними, спостерігаючи за цією всепроникною корупцією? Чи, наприклад, будуть вони відвідувати суди, де розглядають справи корупціонерів, і висловлювати свої вимоги?
Я багато розмірковував над цим питанням і продовжую це робити. Багато ветеранів стикаються зі серйозними проблемами зі здоров'ям. Ми знаємо, що історія має властивість повторюватися, і часто ветеранів залишають на узбіччі життя – вони стають непотрібними, незважаючи на їхній цінний та унікальний досвід. Якщо наша країна не знайде для ветеранів гідну роботу, нас чекає повторення подій 90-х років: знову можуть загостритися кримінальні конфлікти, а банди почнуть діяти проти тих, хто не брав участі у війні, але при цьому грабував державні ресурси та наживався на стражданнях інших.
Отже, хоча ми й не маємо чіткої уяви про те, як все складеться, в мене складається певне враження.
- У тих, хто повернеться з фронту, буде серйозний запит на справедливість?
Безсумнівно, частина людей вирішить покинути країну, усвідомлюючи, що ситуація буде критичною. Багато хто, на мою думку, прагнутиме справедливості, адже вони пережили численні травми, втрати працездатності, а також страждають від ПТСР і інших проблем зі здоров'ям. У більшості ветеранів існує загострене почуття справедливості, і вони активно реагують на несправедливість у суспільстві. Я сам також маю таке відчуття.
- На вашу думку, чи робить сьогодні держава достатньо, аби використовувати досвід ветеранів/-ок і військовослужбовців/-иць для посилення армії та підготовки суспільства?
- Ні, абсолютно. Українські ветерани мають унікальний бойовий і управлінський досвід, якого не можна втрачати. Держава могла б створити систему цивільних курсів і лекцій, де військові, ветерани передають свій досвід тим, хто готується до служби або хоче краще розуміти армію. Це дасть ветеранам можливість залишатися корисними суспільству, а цивільним -- отримувати практичні знання від тих, хто пройшов війну.
Вважаю, що для зміцнення оборонних можливостей держави важливо регулярно організовувати заходи обміну практичним досвідом для військових фахівців різних спеціальностей. Залучення саперів, командирів і представників різних силових структур до спільних обговорень про те, як вони вирішують аналогічні завдання, може суттєво сприяти впровадженню успішних практик. Такий обмін знаннями допоможе уникати повторення помилок та підвищити ефективність усієї оборонної системи.
В даний момент у Києві ви проходите військово-лікарську комісію. Чи бажаєте ви повернутися?
- Так, авжеж.
У серпні ви стали учасником навчань Saber Junction-2026 у Німеччині, де ділилися своїм досвідом з американськими військовими. Чи можна стверджувати, що в значній мірі вам довелося адаптувати навчання для американських колег, оскільки принципи сучасної війни зазнали суттєвих змін?
Давайте внесемо зміни до тексту. Це не було "навчання" в традиційному сенсі, а радше участь у складі української делегації радників на базі Хохенфельс. Це стало знаковим моментом — вперше українські військові були залучені саме в ролі радників. Під час цих заходів я співпрацював з 503-м десантним батальйоном 173-ї повітряно-десантної бригади США на різних рівнях — від взводу до батальйону, беручи участь як у плануванні операцій, так і в оцінці дій підрозділів у різноманітних сценаріях. Моя роль полягала в обміні актуальним досвідом сучасних бойових дій та наданні рекомендацій.
Ось що я спостеріг: розрив між нашим і їхнім сприйняттям та трактуванням війни виявився значно глибшим, ніж я припускав. Особливо це стосується таких аспектів, як використання технологій, впровадження власних методів, оперативна адаптивність, а також мислення та усвідомлення природи сучасного бойового процесу. Мене вразило, що вони дотримуються своїх доктрин без жодних відхилень, що не завжди відповідає реаліям війни високої інтенсивності.
Чи є сенс обговорювати окремі підрозділи? Чи не відомо це росіянам і без того?
Дозвольте поділитися ще однією цікавою історією: торік у цьому районі затримали чоловіка, який, за попередніми даними, був мексиканцем. Він працював кухарем у приватній фірмі і виявився шпигуном, що передавав інформацію ФСБ. Через це нас застерегли бути обережнішими у розмовах поблизу цих торгових точок. Ось так виглядає безпека на цих базах, якщо відволіктися від основної теми...
Яким чином насправді відбувалися ці навчання?
- Навчання були багатонаціональними, там брали участь представники багатьох країн. Нас закріпили за підрозділами і ми почали виїжджати з особовим складом взводу, роти і т. д. та їхнім командуванням.
З нами працював перекладач і інструктор з Америки. Він ознайомлював нас із ситуацією, а потім ми аналізували обстановку разом з американськими військовими. Вони запитували: "Які у вас спостереження? Що можна поліпшити?". Наприклад, ми пропонували ідеї щодо організації командних пунктів, і я відкрито висловлював свої думки на основі нашого досвіду. Усі наші коментарі та рекомендації щодня документувалися. Хочу також підкреслити важливість спілкування з нашими колегами. Ми залишалися відкритими до всіх — для нас було важливо поспілкуватися як із рядовим, так і з генералом. Жодне питання не залишалося без уваги.
Так, дійсно, адже на кожному етапі можна знайти цікаві моменти.
- Так. Однозначно. Звісно, люди є різні: хтось був відкритий до діалогу, а хтось не був готовий сприймати критику. На мій погляд, до сучасної війни та досвіду української армії варто ставитися серйозніше. Адже краще вчитися на чужих помилках, ніж на власних.
Це як я був у Польщі і кажу: треба використовувати FPV, бо це дуже крута і точна зброя. А вони відповідають, що у них є гаубиця М-777 (неофіційна назва серед наших військових -- "Три сокири") з високоточними артилерійськими снарядами "Ескалібур". На це я заперечив: "Так у ворога буде працювати РЕБ -- і ваше наведення зіб'ється, вони вже будуть неточні". Чую у відповідь: "Та то все маячня, у нас все буде добре!". Отак.
Було помітно, що деякі американські військові вважають свою армію найсучаснішою, внаслідок чого вони воліють покладатися на власні військові доктрини. Частина з них ставилася до наших порад з певною недовірою. Можливо, вони більше цінують традиційні методи та усталені стандарти, ніж практичний бойовий досвід.
Тут також важливу роль відіграє менталітет. Згадайте, як німці демонстрували своє ставлення до американців, показуючи зверхність (Павло зображає погляд людини, яка вважає себе вищою за інших. -- Є.К). Вони діють із позиції "ми – найкраща країна, найсильніша армія світу, Трамп" і подібно. Ця пропаганда на них дійсно впливає. Вони сприймають Україну як державу третього світу, і це їхні думки: вони постійно перемагають нас на навчаннях, а ще дозволяють собі давати нам поради.
Проте, разом з тим, серед військових нашого взводу, з якими ми співпрацювали, ми спостерігали значну зацікавленість та активну участь у обговореннях.
Яка ваша думка з цього приводу? Чому, на вашу думку, це так?
Це наймолодший рівень – група командирів та новобранців, які тільки що закінчили навчання. Вони ще не встигли зануритися в армійську бюрократію та формальності. У цьому взводі всі добре знають, хто такі "Азов" та "Третя штурмова" і уважно стежать за подіями в Україні. Вони звикли мислити самостійно і прекрасно усвідомлюють, що практичний досвід української армії має значно більшу цінність, ніж теоретичні знання. До речі, цей взвод провів найбільше часу на навчаннях.
Павле, на вашу думку, яке майбутнє чекає на українських військовослужбовців після завершення війни, і в яких сферах наші навички можуть бути затребувані?
Після завершення конфлікту в Україні, я уявляю нашу роль у приватних військових компаніях за кордоном, де ми можемо виступати як радники та інструктори. Під час навчань я спостерігав, що людина, яка провела 45 днів на бойових завданнях, має кращу підготовку до сучасних бойових дій, ніж контрактник, який служить у збройних силах США протягом двох років.
Наш військовий досвід відкриває значні можливості. Це стосується різних аспектів, включаючи розвідку, логістику, командування, піхоту та артилерію — всі галузі армії, які існують сьогодні або можуть з’явитися в майбутньому, такі як безпілотники чи далекобійні ракетні системи. На сьогоднішній день лише дві країни мають подібний рівень бойового досвіду з використанням сучасних технологій — Україна та Росія.
Військовим, які хочуть розвиватися в оборонній сфері, я порадив би вчити англійську. Бо наш досвід буде саме те, що треба. Зараз я з'їздив на навчання і зрозумів, що англійська мова нам дуже потрібна, бо, звісно, зручно, коли є перекладач, але від перекладу залежить дуже багато. Наскільки тебе правильно зрозуміють і перекладуть, це вплине на подальшу комунікацію.
Хочу поділитися цікавою знахідкою. Під час мого перебування в Німеччині Instagram рекомендував мені профіль школи Military English, і це виявилося дуже вчасно! На навчаннях ми постійно чули, як спілкуються наші американські колеги, і, звісно, виникло велике бажання краще їх розуміти. Військова англійська має свою специфіку і термінологію. Я почав вивчати нові слова прямо зі свого телефону і намагався застосовувати їх на практиці. Вкінці навчань я вже міг чітко розуміти, яке завдання перед нами стоїть, завдяки окремим термінам. Оборона, наступ, штурмові дії — я навчився розрізняти, де потрібно скувати противника, а де контратакувати чи утримувати позиції. Цей досвід для мене особисто підкреслив, наскільки важливо володіти мовою.
Нещодавно відбулася прем'єра третього сезону американського серіалу "Special Ops: Lioness", в якому елітний підрозділ швидкого реагування США отримує завдання на Донбас. За добу їм потрібно захопити важливу фігуру з оточення Путіна. Члени цього спецзагону, хлопці та дівчата, впевнені у своїх силах завдяки багаторічному досвіду. Проте навіть їх вражають апокаліптичні хмари ворожих дронів, що змушує їх по-іншому поглянути на цю війну.
- Певна кількість американських офіцерів, з якими ми комунікували і працювали, говорили, що за рівнем ведення бойових дій їм до нас далеко. Між нашими арміями розрив років 10.
Існує ще один аспект, який підкреслює відмінності в наших військових переживаннях. Мені довелося поговорити з американськими ветеранами, які брали участь у війнах в Афганістані та Іраку. Вони спостерігали за Алеєю пам'яті в Києві, де розміщені фотографії загиблих українських солдатів за всі роки. Вони зізналися: "Це тяжко дивитися, але ви, принаймні, боретеся і віддаєте життя за свою землю, а не на чужій. Ваша війна викликає зовсім інші почуття..."
Звичайно. Вони стоять на нашій стороні в цьому питанні.
- Павле, резюмуючи ваш досвід на цей момент, чи можете ви сказати, що оця ваша злість на ворога, яка дає вам мотивацію, досі переважає втому та біль від поранень?
Отже, під час свого перебування в полоні я став свідком того, як змінюються окуповані міста. Я спостерігав за цим радянським спадком. Усі ці силові структури, які обмежують свободу слова; вибори, що лише імітують демократію, а Путін -- молодець... Хто хоче жити в таких умовах? Напевно, ніхто.
Де вам вдалося це побачити?
У Енергодарі, в умовах полону. Ми, з російськими прапорами, були в кепках і футболках "Молодь Дагестану" на святковому концерті з нагоди Дня Росії. Нас супроводжували охоронці, які навмисно привели нас, аби насміхатися. Це все фіксувало їхнє телебачення...
Знаєте, після відвідування різних країн Європи та спостереження за так званим "русским миром", я можу з упевненістю стверджувати, що Україна — найкраща нація. За неї дійсно варто боротися. Безумовно, існують ті, хто вважає, що можна просто втекти, знайти нове місце... Так, ви можете виїхати, але завжди будете почуватися чужим. Ось, наприклад, в Польщі вже трапляються конфлікти через українську мову. І в інших країнах це станеться рано чи пізно. Але наша країна просто чудова. У нас є свої недоліки та переваги. Україна заслуговує на захист, адже за неї боролися козаки, Українська повстанська армія, і зараз ми продовжуємо цю боротьбу. Якщо б ми це втратили, то стали б ще одним регіоном Росії, ще однією "молоддю Дагестану". Щоб цього не сталося, нам потрібно берегти свою країну. Простими розмовами багато не досягнеш, важко змінити думки інших, але спробувати варто. Наша розмова може стати тим імпульсом, який змусить когось переглянути свої переконання.
#
