Український парадокс можна перефразувати як "Українська суперечність".

Коли путін говорить про Україну як про творіння Леніна або згадує про території, які, на його думку, були «подаровані» Сталіним, ми сприймаємо це як тривіальну пропаганду. Адже ми краще знаємо історію України та її народу, і, що найважливіше, усвідомлюємо її справжню суть.

Однак у заявах путіна можна побачити послання, адресоване не лише нам. Російський президент з великими труднощами намагається зрозуміти, чому його плани щодо України не увінчалися успіхом. Здавалося б, не повинно було бути ніяких серйозних перешкод. Величезна кількість російськомовних громадян, які століттями були частиною російської імперії та СРСР, після здобуття незалежності продовжували підтримувати відверто проросійських політиків. Обрання Володимира Зеленського, який ще кілька років тому виступав на святкових концертах в Останкіно та знімався у фільмах, що були популярні як у Росії, так і в Україні – створювало враження єдиного ринку, одного й того ж глядача. З точки зору Путіна, Зеленський, подібно до Кучми, міг або піти на співпрацю з владою, або злякатися націоналістичних настроїв. Але ж його виборці залишилися незмінними! Чому ж тоді не вдалося досягти успіху ні в 2004, ні в 2022 році?

У своїх пошуках виправдання путін намагається покласти провину на більшовиків, Леніна та на саму архітектуру Радянського Союзу. Але які дії щодо України вживав Ленін насправді?

Згадаймо, якою була свідомість мешканців майбутньої України у 1917 році. Національний рух на території російської імперії був достатньо слабким, в українських губерніях він традиційно спирався на сільську місцевість. Більшість українських політиків мріяла про культурну меншість - про територіальну автономію у складі нової росії.

1917 рік змінив усе, насамперед позиції політиків, які замислювалися про територіальну автономію. Більшовицький переворот створив можливості для проголошення нової держави. Однак велика частина населення, яка проживала на землях проголошеної Української держави, так і зберегла імперську свідомість. Причому вона поділялася як на прихильників, так і на опонентів більшовицької влади.

Після того, як більшовики здобули збройну перемогу над своїми політичними супротивниками в Росії, вони почали шукати способи зменшити загрозу національних рухів. В результаті виникла концепція територіальних автономій, які в контексті нових окупованих держав реалізувалися у формі радянських республік, що мали увійти до союзу з червоною Росією. Сталін виступав за те, щоб ці республіки стали автономними частинами Росії, подібно до того, як Татарстан або Чувашія є її складовими. Однак Ленін, під впливом, зокрема, голови Ради народних комісарів УСРР Християна Раковського, який прагнув зберегти статус керівника уряду незалежної радянської України, прийняв іншу ідею: республіки мають стати основою нової держави – радянського союзу.

По суті, це та ж Росія, лише з новими обрисами та під контролем однієї політичної сили. Офіційно ж, громадяни колишньої радянської України, які ідентифікують себе як українці, можуть вважати, що живуть в українській державі, навіть під більшовицьким керівництвом. Але і для тих, хто не має жодної української ідентичності, ситуація також залишається незмінною: вони продовжують існувати на території імперії, як і раніше. Що стосується самих росіян, то їх сприйняття об’єднаної держави не зазнало змін – вони бачать її як велику Росію з новою назвою.

Після смерті Леніна та перемоги над політичними супротивниками, Сталін, відомий як нарком у справах національностей, переходить від націоналізації до уніфікації життя в союзних республіках. Цю стратегію дещо коригує Друга світова війна, коли влада починає шукати підтримки серед усіх народів імперії, а не лише серед росіян. В Україні це призводить до створення ордену Богдана Хмельницького, де гетьман перестає бути зрадником свого народу і стає символом боротьби за його незалежність. Водночас починає відзначатися патріотизм українських літераторів. Проте після війни ця тенденція поступово згасає на користь нової хвилі русифікації. Ще до нападу Німеччини Сталін здійснює історичну помилку, про яку також говорить Путін: приєднання західних територій, де українці мають чітку національно-політичну ідентичність. Ці люди, несподівано для себе, опиняються в штучній державі з українськими символами, але без глибокого українського змісту. Для багатьох з них Україна є державою, а не просто територією, що сприяє об'єднанню нових громадян Радянського Союзу з тими українцями, які мають подібний погляд на свою країну.

Але що ж трапляється з тими, для кого Україна не була важливою цінністю?

Ці люди протягом кількох поколінь проживають в Українській РСР, яка для них є частиною Радянського Союзу, але зовсім не ототожнюється з Росією. Це вже створює відмінність від мешканців сусідньої РРФСР, для яких усі країни, що входили до складу СРСР, від Естонії до Туркменістану, сприймаються як частини Росії. Для них особливо важливою є Україна, адже вважається "колискою трьох слов'янських народів", тобто Русі, що асоціюється з Росією.

Не слід дивуватися, що 1 грудня 1991 року, коли розпався Радянський Союз, українці з яскраво вираженою адміністративно-територіальною ідентичністю голосують так само, як і ті, хто ідентифікує себе з національною політичною свідомістю. Це викликає подив у росіян – від Горбачова і Єльцина до простих робітників у Нижньому Тагілі. Не тому, що вони не знають про наявність українських націоналістів; вони дійсно підозрюють, що ті існують десь у Львові чи Києві, але вважають, що їх небагато. Але чому ж проголосували всі інші? Чому вони "зрадили"? Це питання залишається незрозумілим для росіян. Що ще цікавіше, українці самі не завжди усвідомлюють цю ситуацію. Ті, хто відчуває національну політичну ідентичність, вважають, що результати голосування є перемогою національної ідеї, тоді як українці з адміністративно-територіальною ідентичністю бачать своє рішення як логічний вибір, адже Україна – це не Росія. Вони вважають, що далі потрібно жити так, як жили, і підтримувати добрі стосунки з Росією, адже для цього і було створено СНД.

Отже, сама українська незалежність стала можливою тому, що її підтримали люди з різною мотивацією. Для одних Україна була національною державою. Для інших - країною, яка десятиліттями існувала в адміністративних кордонах Української рср. Вони по-різному відповідали на запитання, що таке Україна. Однаково відповіли на запитання, чи повинна вона існувати. І зовсім по-різному - якою вона має бути.

Наступні десятиріччя всі ці групи будуть жити у власних парадигмах, навіть не намагаючись зрозуміти одна одну. росіяни намагатимуться забути про перше грудня, звести крах радянського союзу до домовленостей Єльцина, Кравчука і Шушкевича у Білорусі й повернутися до ідеї єдиної країни, де Україна спочатку стане знову частиною союзної держави, а потім просто частиною росії. Адже в російському політичному мисленні остаточно перемагає шовіністична візія, в якій навіть умовні компроміси радянського союзу - це помилка, а Російська імперія дорадянських часів - ідеал. Українці з національно-політичним мисленням намагатимуться побудувати справжню україноцентричну державу, яка стане частиною Європи і буде при цьому україномовною й українокультурною. Обидва наші майдани - насамперед про це. А українці з адміністративно-територіальним мисленням прагнутимуть, щоб від них усі відчепилися. Щоб вони жили у комфортній державі, якщо потрібно - заробляли гроші в Москві, відпочивали в Італії та Франції, говорили тією мовою, яка їм подобається, і ходили до церкви, не цікавлячись, російська вона чи українська. І щоб від них відчепилися насамперед ті українці, яких вони вважають націоналістами.

Українці, що мають адміністративно-територіальну ідентичність, не хочуть вірити в те, що росіяни не відпустять їх.

Розбіжності у сприйнятті України активно використовують практично на всіх президентських і парламентських виборах політики й політтехнологи, насамперед російські. На виборах у 2019 році адміністративно-територіальна ідентичність знову стає політичним вибором переважної більшості громадян. Перед виборами кандидат у президенти Володимир Зеленський пообіцяв уважно переглянути щойно ухвалений закон про мову. Конфлікт із росією теж здається близьким до завершення, адже без "націоналістів" при владі з москвою вдасться легко домовитися. У це вірять буквально всі. У фактично неуникненний початок великої війни не вірить буквально ніхто. Але вона починається. І знову доводить, що в критичний момент, коли йдеться про існування України, українці з національно-політичною ідентичністю об'єднуються з українцями з адміністративно-територіальною ідентичністю проти росіян, як і 1 грудня 1991 року. путін не зрозумів того, чого не зміг зрозуміти Горбачов, який напередодні референдуму в першому інтерв'ю українському телебаченню агітував голосувати проти незалежності, - ця країна цінна для всіх нас, хоч би як ми її сприймали і хоч би ким були.

Проте це не змінює того, що навіть під час війни та після її завершення, ми будемо жити в державі, де національно-політична і адміністративно-територіальна ідентичності з часом стають менш визначеними та продовжать змагатися одна з одною.

Українці, які мають національно-політичну ідентичність, продовжуватимуть дивуватися, звідки беруться молоді люди, що говорять російською, відвідують концерти Макса Коржа тисячами і сумують за Монєточкою. Вони не можуть зрозуміти, чому ці молоді люди, хоча й не знайомі з Булгаковим чи Кіркоровим, все ще залишаються носіями російської культури.

Українці, які мають чітку адміністративно-територіальну ідентичність, будуть здивовані іншим: чому "націоналісти" не можуть знайти спокій. Адже ніхто їм не перешкоджає спілкуватися українською, слухати музику Вакарчука чи "Бумбокс". То чому, з їхньої перспективи, необхідно нав'язувати українську мову іншим?

Є надія, що покоління, які переживуть війну разом, зможуть сприймати культурні відмінності з більшою толерантністю, ніж ті, хто жив до війни. Їх єдність буде базуватися на спільних випробуваннях, а не лише на спільних культурних цінностях.

Але я не беруся говорити про те, якою може бути післявоєнна Україна. Хоча б тому, що ніхто з нас не знає, коли закінчиться війна, в яких кордонах існуватиме українська держава, якою буде кількість її населення і вихідці з яких саме регіонів у цій державі переважатимуть.

Однак те, що ми живемо у державі таких несхожих ідентичностей, треба прийняти як факт. Ми можемо посилювати вплив національно-політичної ідентичності шляхом державної освітньої й культурної політики. Але маємо розуміти, що це насамперед шлях до виведення української національної ідентичності з тієї маргінальності, в яку її загнали імперії. До швидкого зникнення адміністративно-територіальної ідентичності українців це не призведе.

Україна, де національно-політична ідентичність стане не лише домінуючою, а й єдиною, - це перспектива, що не реалізується в найближчі роки.

Ми можемо продовжувати дискусії щодо того, якою повинна бути наша країна. Однак, поки більшість українців однозначно відповідає на питання про її існування, у України є перспектива.