Заплакав під час перегляду "Гамлета", не зміг пройти вступ до театрального вишу і став режисером лише у 47 років: це шлях Міхаеля Ганеке.

Автором даного тексту є Петро Катеринич, доктор філософії в сфері журналістики, який є членом Національної спілки журналістів України та ECREA. Він також викладає у навчально-науковому інституті журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

З 15 по 23 серпня у київському кінотеатрі "Жовтень" проходитиме ретроспектива творчості Міхаеля Ганеке. У програмі — шість фільмів режисера, якого протягом багатьох років вважають холодним, жорстоким і навіть мізантропічним.

За цією репутацією ховається автор, який має чітку етичну позицію. Ганеке не прагнув заспокоїти глядача, не намагався дарувати йому готові емоції чи дозволяти спостерігати за насильством з комфортної відстані.

Його шлях до такого кіно був довгим і зовсім не очевидним. А тепер, у 84 роки, він, схоже, більше не планує знімати -- принаймні так стверджує його давній соратник Маркус Шляйнцер. Сам Ганеке публічно не оголошував про завершення режисерської кар'єри.

ZN.UA ділиться історією становлення режисера, який перетворив незручність на один з ключових елементів сучасного європейського кінематографа.

Неуспішний екзамен

Коли Міхаель був дитиною, бабуся повела його на "Гамлета" Лоуренса Олів'є (1948). Похмурі кадри, темна зала й тривожна музика налякали хлопчика настільки, що він розплакався, і їм довелося піти.

Сам Ганеке не схвалював, коли його творчість зводили до елементарних психологічних схем. Він був зацікавлений у вмінні тонко впливати на реакції глядачів — через монтаж, музику та створення очікувань щодо розв'язки. З часом, недовіра до таких маніпуляцій стала одним із ключових принципів його режисерського підходу. Глядач у фільмах Ганеке повинен залишатися активним учасником: самостійно визначати, чого боятися, кому співчувати і як реагувати на побачене.

Міхаель Ганеке з'явився на світ 23 березня 1942 року в Мюнхені в театральній сім'ї. Його батько Фріц займався акторською діяльністю та режисурою, а мати Беатрікс фон Дегеншильд була акторкою. Дитинство Ганеке пройшло в Вінер-Нойштадті, неподалік від Відня. Режисер згадував, що виростав у колі трьох жінок: бабусі, матері та тітки.

Спочатку він мріяв стати концертним піаністом. Проте, його вітчим, який був композитором і диригентом, швидко переконав Ганеке в тому, що для досягнення успіху у великій музиці йому не вистачає здібностей.

Сімнадцятирічний Міхаель пішов на вступний іспит до акторської школи у Відні, впевнений, що його візьмуть, -- і провалився. Сам він пізніше згадував, що страшенно розлютився.

У виші він займався філософією, психологією та театрознавством. Проте швидко відчув розчарування: професор-гегельянець Ганеке не зміг дати йому тих відповідей на запитання про світ, на які він сподівався, і стало зрозуміло, що університет не здатний надати таке пояснення.

Хлопець проводив значну частину свого часу в кінотеатрах, іноді переглядаючи до трьох фільмів за день. Серед режисерів, які вплинули на формування його смаку, особливо вирізнявся Робер Брессон — творець, якого Ганеке високо цінував за його майстерність у передачі форми.

Жодних імпровізацій

Сьогодні в біографії Ганеке згадують дві "Золоті пальмові гілки", "Любов", що отримала "Оскар" за найкращий іншомовний фільм, роботу з Ізабель Юппер і Жан-Луї Трентіньяном -- обоє знялись у його "Любові" (2012) та "Гепі-енді" (2017).

Шлях до статусу Ганеке був тривалим. У період з 1967 по 1971 рік він обіймав посаду редактора та драматурга на телебаченні Südwestfunk у Баден-Бадені. Після цього він став театральним режисером і почав створювати телевізійні фільми, засновані на творах Інґеборґ Бахман, Франца Кафки, а також за своїми власними сценаріями.

Перший великий фільм режисера, "Сьомий континент", побачив світ у 1989 році, коли йому виповнилося 47 років. Цей дебют можна вважати досить пізнім навіть у контексті авторського кінематографу. За два десятиліття, що передували цьому, він набув досвіду на телебаченні та у театрі, що навчило його детальної підготовки, вмілого ритму та уважності до нюансів.

На майданчику Ганеке ретельно розробив розкадровку сцен і майже не покладався на імпровізацію. Він надавав акторам небагато психологічних пояснень; набагато більше значення мали рухи, паузи, пози тіла та ритм реплік.

Ізабель Юппер відзначала, що він надзвичайно чутливо реагував на все, що могло здаватися йому емоційним. У фільмі ця уважність майже неочевидна: дії персонажів сприймаються як звичайні, що робить їхні спалахи гніву та жорстокі вчинки ще більш вражаючими.

Етика звукового середовища

Музика, якою Ганеке захоплювався в молодості, стала невід'ємною складовою його кінематографа. У фільмі "Піаністка" (2001) основною є музика Шуберта та Шумана, а також музична дисципліна. Проте в більшості його作品 відсутня закадрова музика, яка лише доповнює сцену і створює потрібну атмосферу. Коли ж музика все ж звучить, вона зазвичай інтегрована в саму сцену.

Режисер пояснював це на прикладі Девіда Лінча: він високо оцінював його кіно, але вважав музику надто простим способом впливати на глядача. Ганеке не подобалася ситуація, коли саундтрек заздалегідь повідомляє, де слід боятися або співчувати. Звідси й характерна сухість його фільмів: глядач має сам дійти до потрібної емоції -- або взагалі її не відчути.

Одночасно звук Ганеке старанно обробляв, майже з нав'язливою увагою. Він зізнавався, що особливо цінує процес фінального зведення, на який може витратити до двох місяців. Тиша у його фільмах є таким же детально продуманим аспектом сцени, як і кадри чи діалоги.

Для фільму "Піаністка" Ганеке одразу висунув вимогу, що головну роль Еріки має виконати Ізабель Юппер. У 2001 році на Каннському кінофестивалі стрічка здобула Гран-прі, а актори, які зіграли основні ролі – Юппер та Бенуа Мажимель – були удостоєні акторських премій.

Позбавити глядача виправдання.

Найвідоміший парадокс Ганеке -- "Веселі ігри" (австрійська версія 1997 року, американський римейк -- 2007-го). Двоє молодиків у білих рукавичках тероризують родину в заміському будинку. Фільм закріпив за Ганеке репутацію автора, який свідомо випробовує глядача на витривалість. Саме ним 15 серпня відкривається київська ретроспектива.

Сам режисер висловлював свою майже фізичну відразу до насильства. Він згадував події 1968 року в Баден-Бадені, коли на вулиці перед ним стояв щільний кордон поліцейських з щитами та кийками. Побачивши цю сцену, Ганеке, як він зізнавався пізніше, втік. Цей момент добре ілюструє суть "Веселих ігор": фільм створив режисер, якого насильство відштовхувало, але водночас цікавило, чому воно так легко перетворюється на розвагу на екрані.

Один з агресорів дивиться в камеру. Коли жертва нарешті отримує можливість помститися, інший нападник бере пульт і буквально перемотує сцену назад, знищуючи єдиний момент полегшення. Найжорстокіші моменти зазвичай залишаються поза увагою. Глядач не отримує звичних винагород жанру — справедливої помсти, катарсису чи відчуття, що зло нарешті отримало своє покарання.

Десять років по тому Ганеке сам перезняв "Веселі ігри" англійською, майже кадр за кадром. Змінилися лише окремі побутові деталі -- наприклад, герої телефонують за номером 911.

Пиво та к'янті

З огляду на його фільми, можна скласти образ похмурого австрійця, який не має симпатії до буржуазії, родинних цінностей, медіа, технологій та людства в цілому. Проте, спілкуючись із Ганеке, відкривається зовсім інша реальність. Режисер жартує, співає, насолоджується пивом, а потім переходить на к'янті. Він безсумнівно знає, як отримувати задоволення від простих радощів життя.

Маркус Шляйнцер, який багато років працював із Ганеке як кастинг-директор, розповів, що 84-річний режисер більше не планує знімати. За словами Шляйнцера, вони бачилися нещодавно: Ганеке готував йому вечерю, був задоволений життям і залишався дуже турботливим другом.

На місці шумного розставання

Ганеке заперечував спроби пояснювати його роботи особистими травмами. І справді, його фільми не варто сприймати як зашифровану автобіографію. Проте між його життям і вибором тем виникають помітні зв'язки.

Ганеке закликав не обмежувати трактування "Білої стрічки" лише до аспектів нацизму. Сюжет розгортається в північній Німеччині в період 1913-1914 років; режисер понад десятиліття працював над цією історією, що досліджує, як дітям нав'язують жорсткі принципи. Він навіть розглядав можливість назви "Правиця Божа". Для нього це була більш глибока дискусія про політичний і релігійний радикалізм.

Найбільш особистісною роботою виглядає "Любов". Ще в 2009 році Ганеке ділився історією про свою 93-річну тітку, яка намагалася вчинити самогубство. Він встиг її врятувати, і після того, як вона прийшла до тями, запитала його, чому він це зробив. Пізніше, коли Ганеке був за межами країни, тітка знову зробила спробу і померла. У тій же бесіді режисер зазначив, що його наступний проект буде присвячений старості та тому, як залишатися поруч із близькою людиною до самого кінця. Через три роки на екрани вийшла "Любов".

Отримавши "Золоту пальмову гілку" на Каннському кінофестивалі, Ганеке зазначив, що його фільм частково відображає обіцянку, яку він і його дружина дали одне одному. "Любов" виявляє багато аспектів у характерному для режисера строгому стилі: для нього серйозне ставлення до страждання передбачає відмову від прикрашання та сентиментального полегшення.

У "Гепі-енді" ця проблема переноситься в еру смартфонів: стрічка розпочинається з відео, знятого за допомогою телефону. Ганеке проводив паралелі між соціальними мережами та сповіддю — те, що раніше довіряли священнослужителю, тепер виноситься на загал, в очікуванні прощення або покарання. Проте він сам зізнавався, що вже не може обійтися без смартфона.

У всіх проєктах Ганеке основною темою залишається людська відповідальність — за свої погляди, за те, що залишає поза увагою, кому дозволяє впливати на свої почуття та як використовує свою свободу. Це є причиною, чому фільми цього режисера сприймаються як емоційно дистанційовані: він навмисно не бере на себе роль гіда для глядача.

Київська ретроспектива об'єднує такі фільми, як "Радісні ігри", "Відео Бенні", "Біла стрічка", "Піаністка", "Кохання" та "Щасливий кінець".