Зберегти Гуляйполе у шматочках тканини: дизайнерка ділиться своїм баченням зруйнованого дому через мистецькі роботи.

"Деякі міста окуповані, є міста, які стирають з лиця землі. Якщо не говорити, не фіксувати пам'ять, то через деякий час цього міста може не стати в історії. І цю історію можна буде переписати на свій манір", - розповідає дизайнерка, стилістка та фешн-мисткиня Катерина Беслік.

Частину одягу, що належала родичам, друзям та мешканцям Гуляйполя в Запорізькій області, вона перетворила на білі полотна – таким чином втілила "застиглі емоції" тих людей, які залишилися в прифронтовому місті після початку повномасштабної війни. Іншу частину речей Катерина перетворила на клаптики, які зшила в яскраві полотна, символізуючи степ, свободу та бунтівний дух рідного краю.

Так з'явилася виставка "Гуляйполе - моя маленька Батьківщина", яку Катерина презентувала за кордоном та в Україні. Своїми роботами дизайнерка, каже, прагне зберегти пам'ять про рідне місто і дім, який був зруйнований внаслідок розпочатої Росією війни проти України. Своєю історією Катерина поділилася з проєктом Радіо Свобода "Ти як?".

Катерина Беслік - дизайнерка-стилістка та фешн-мисткиня з нині окупованого Гуляйполя Запорізької області. Саме там, розповідає вона, ще в підлітковому віці зародилася її пристрасть до моди: вона дивилася модні показали по телебаченню, збирала речі у бабусь, тіток і подруг, а потім розрізала та комбінувала їх. Одним із найбільш особливих образів, пригадує Катерина, стало її вбрання для місцевого фестивалю "Музично-літературний андеґраундний фестиваль до Дня Незалежності України, який проводили з 2006 по 2009 роки в Гуляйполі - рідному місті Нестора Махна.".

Згадую, як на тому фестивалі я була у вишиванці. На мені були яскраві роги, безліч кольорових спідниць, якісь гетри і хвіст. Мені довелося пройти три кілометри до центру, і водії сигналили, а перехожі реагували дуже позитивно. Цей образ досі мені дуже імпонує.

Згодом вона здобула освіту в галузі кравецтва, вишивки та дизайну одягу. Двічі брала участь у Ukrainian Fashion Week, де представила свої авторські роботи. Разом з акторами та учасниками театрально-музичного проекту вона продемонструвала власну мініколекцію, а також створила текстильну інсталяцію під назвою "Гуляйполе", яка була декорована рослинними композиціями, зібраними у її рідному місті. Крім того, Катерина активно займається апсайклінгом.

Апсайклінг — це процес надання нового життя вживаним предметам. Це концепція, яка мені дуже близька: ти збереш або придбаєш старі речі, одяг та обрізки тканин, потім нарізаєш їх на шматочки й створюєш щось нове. Тут проявляється ідея свідомого споживання, а також можливість перетворення цих матеріалів на мистецтво. Головна його суть полягає в переосмисленні і творчому підході. Це вже не просто річ, а щось значно дорожче та цінніше.

Від знаходження предметів до організації виставки.

Після початку повномасштабного вторгнення Катерина вирішила змінити місце проживання і переїхала до Литви. Вона зазначає, що там українцям надавали стипендії для втілення власних ідей. Катерина обрала для себе шлях створення виставки під назвою "Гуляйполе - моя маленька Батьківщина". Цю назву вона запозичила з одного із своїх творів, написаного ще в сьомому класі для шкільної олімпіади.

У 2023 році Катерина вперше з моменту початку великої війни відвідала Гуляйполе. В рамках підготовки до майбутньої виставки вона збирала предмети від місцевих мешканців, які продовжували жити в прифронтовому місті. Згодом ці речі були інтегровані в її мистецькі роботи.

Під час збору речей виникла ідея фарбувати їх у білий колір. Адже, коли потрапляєш у подібні міста, з кожним кроком відчуваєш, як змінюється навколишній простір. Це викликає змішане почуття страху від всього, що відбувається. Будівлі, центр, школа — все зруйновано. І я усвідомлюю, що люди живуть у цьому жахливому стані. Але ось жінка йде продавати огірки, а працівники комунальних служб прибирають сміття трактором. Це і є той дивний контраст.

Першого вересня 2023 року в Національній бібліотеці Вільнюса Катерина презентувала свою виставку. Перша частина робіт має назву "Реальність". Картини, створені з одягу гуляйпільців, які ділилися з мисткинею своїм вбранням та історіями, та вкриті білою фарбою.

Кольорова секція отримала назву "Поле". Полотна створені з фрагментів одягу, кожен з яких несе в собі пам’ять про людину, що колись носила цю річ.

"Я прагнула відобразити в білій частині ту реальність і ті заморожені емоції, які переживають люди, що залишилися на тому місці. А кольорова частина контрастує з цим, втілюючи дух степу та поля. Він яскравий, бунтівний, насичений кольорами та експресією. В цілому, українське ДНК – це саме колір."

За словами дизайнерки, її роботи в Литві отримали позитивний відгук, оскільки багато литовців активно волонтерять та збирають кошти для підтримки України. Катерина вважає своєю місією висвітлювати життя українців і міст, що знаходяться поблизу фронту, а також розповідати про те, як люди виживають в умовах постійних обстрілів і загрози окупації.

"Люди, особливо ті, хто живе за межами нашої країни, просто не можуть осягнути, що таке - переживати війну. Я, звісно, ділилася історіями про людей, і їх шокувало, що багато з них не прагнули покидати свої домівки, адже це їхнє місце, яке вони створювали власноруч."

Дракон, що оберігає оселю.

У червні цього року Катерина представила свою виставку в Запоріжжі. Кожен новий простір надихає її на адаптацію експозиції. У цьому випадку вона включила нове полотно-скетч під назвою "Безсилля", де червоний дракон обіймає жовтий будинок своїми величезними крилами, намагаючись захистити його від ракетних загроз.

Це надзвичайно гнітюче відчуття безсилля: ти такий крихітний, і нічого не можеш вдіяти — я не в змозі зупинити цю війну, усі ці танки, дрони, "Гради". Коли російські солдати наближались і місто виявилось під загрозою захоплення, мої близькі перебували в цьому будинку. І моя фантазія почала малювати образи: я уявила величезних драконів, які охороняють дім своїми могутніми крилами.

У 2025 році родина дизайнерки була змушена покинути Гуляйполе. Цього року Катерина разом із близькими дізналися, що їхній дім був повністю знищений російськими військовими. Це сталося на фоні регулярних атак на українські міста та цивільну інфраструктуру з використанням різних видів озброєнь, таких як ударні БпЛА, ракети, КАБи та РСЗВ, які здійснюються російськими військовими по всій території України.

Влада України та міжнародні установи розглядають ці атаки як військові злочини, скоєні Російською Федерацією, підкреслюючи, що вони мають навмисний характер.

Атаки на інфраструктуру, що забезпечує життєдіяльність населення та медичні заклади, які націлені на позбавлення людей електрики, тепла, води, зв'язку, медичних послуг та інших життєво важливих ресурсів, свідчать про геноцидальні наміри.

Влада Росії заперечує, що під час широкомасштабного конфлікту російські збройні сили здійснюють навмисні атаки на цивільні об'єкти в містах і селах України, що призводить до загибелі мирних жителів і знищення лікарень, шкіл, дитячих садків, а також об'єктів енергетичної та водопостачальної інфраструктури.

На початку липня 2026 року Роман Погорілий, один із співзасновників проєкту DeepState та аналітик, у своєму інтерв'ю для Radio NV зазначив, що Гуляйполе вже потрапило під контроль російських військ, які продовжують нарощувати свої сили в цьому районі. У серпні аналітик OSINT Playfa повідомив, що українські Збройні Сили наблизилися до траси Гуляйполе - Велика Новосілка, яка стала надзвичайно небезпечною для використання російською армією, якщо взагалі придатною. Генеральний штаб ЗСУ поки що не підтвердив інформацію про повну окупацію Гуляйполя.

Катерина зазначає, що через свою творчість прагне зберегти пам'ять про Гуляйполе, аби разом із фізичним руйнуванням міста не зникла його історична спадщина.

Окремі міста перебувають під окупацією, проте вони продовжують існувати в якійсь парадоксальній реальності. А є й такі, що зникають з лиця землі. Якщо не згадувати про них і не зберігати пам’ять, з часом ці міста можуть зникнути з історії. І тоді цю історію можна буде переписати на власний лад. Тому це, безумовно, є важливим.

На кінець 2025 року, після чотирьох років активної агресії з боку Росії, 3,7 мільйона українців залишалися внутрішньо переміщеними особами. Цей показник залишився практично незмінним у порівнянні з попереднім роком, згідно з даними звіту Агентства ООН у справах біженців. За рік близько 668 тисяч українців були змушені переміститися в межах країни, тоді як 579 тисяч осіб, які раніше змушені залишити свої домівки, повернулися назад.