Він вирушив з оточеного Маріуполя пішки — 18 днів під вогнем разом із товаришами. Ночами, без їжі та води, без ясного маршруту й упевненості у виживанні. Пройшовши цей важкий шлях, морський піхотинець Павло Шишкін врешті-решт потрапив у полон до росіян. Далі йому довелося пережити етапи в різних колоніях РФ, зазнати побоїв і спроб тиску на психіку.
Павло поділився своїм досвідом виживання в полоні, пошуку любові після обміну, а також розповів про мрії вільної людини в ексклюзивному інтерв'ю для "Новин Донбасу".
Відновлення через любов.
"Я вмію розповідати про своє минуле без емоційного забарвлення. У моральному плані я вже знайшов спокій. Наразі я відвідую сеанси у психолога та масажиста. Хоча серйозних травм немає, у мене є забій стегна, коліна болять, а голова була травмована чотири рази у російських тюрмах. Напевно, мені знадобиться ще місяць на реабілітацію", - ділиться своїми переживаннями Павло Шишкін.
Він захисник Маріуполя та боєць морської піхоти. У полоні він був майже 4 роки. Потрапив на обмін 6 березня 2026 року. Первинну реабілітацію хлопець пройшов у лікарні Вінниці, а зараз приїхав до себе в Ладижин, на Вінниччині.
25-річний захисник повернувся додому і готовий розпочати новий етап свого життя. Однак його найбільше бажання — одружитися з тією, хто йому дорога.
"Я неймовірно щасливий, що незабаром у мене буде дружина і власна сім'я. До початку війни ми просто спілкувались, але у нас обох виникали симпатії один до одного. Лише в полоні я почав усвідомлювати, що наші почуття існували вже давно. Тому, як тільки відбувся обмін, я одразу зробив їй пропозицію," - розповідає Павло.
Медичні процедури вимагають значної кількості часу, тоді як решту моментів він намагається присвятити своїй нареченій, плануючи спільне майбутнє. Заява до відділу реєстрації актів цивільного стану вже подана, і весільна церемонія закоханих запланована на серпень.
"Єдине, що викликає у мене певне роздратування, це те, що багато людей звертаються до мене через повідомлення та дзвінки, а я просто не встигаю відповісти всім," - ділиться своїми думками морпіх.
Вступ на контракт у віці 19 років.
Бойовий шлях Павла Шишкіна стартував у 2021 році, коли він вирішив відвідати військкомат. Раніше він працював електромонтером, однак повсякденність здавалася йому безбарвною та дещо одноманітною.
"Вперше над підписанням контакту я задумувався ще в 19 років. Але трошки зачекав.... Було бажання зробити щось корисне для людей та держави", - каже він. У військкоматі високому та фізично розвинутому Павлу запропонували вступ у морську піхоту. Він погодився без вагань. То була легендарна 36-та бригада, яка несла службу в районі Маріуполя. Після базової підготовки Павло опинився в Донецькій області на посаді номера обслуговування самохідної артилерійської установки.
"Для мене повномасштабне вторгнення розпочалося в Кременівці, селі в Кальчицькій сільській громаді Маріупольського району. Я разом із побратимом стояв на брамі, тоді як більшість людей вже виїхали. Це був третій чи четвертий день нашої черги, і ми відчували значну втому," - згадує морпіх.
Та в рацію пролунало страшне слово: "Війна". Спочатку Павло не повірив, поставився до цього легковажно. Але командир наказав брати всі речі та в повному обмундируванні прибути в Маріуполь та розташуватися в заводі ім. Ільіча.
З 28 лютого захисники морської піхоти почали відчувати серйозні труднощі. На територію заводу почали падати мінометні міни та керовані авіабомби. Павло виконував завдання на території комбінату: здійснював патрулювання, а також забезпечував своїх товаришів усім необхідним. Його групи неодноразово намагалися оточити супротивники, і їм доводилося постійно відступати вглиб.
"Попри всі труднощі, я старався зберігати оптимізм. Вірив, що все обов'язково налагодиться. Довгий час у мене не було уявлення, що мені доведеться пережити полон," - ділиться Павло.
18 діб босоніж по бездоріжжю
В ніч з 10 на 11 травня оборонці заводу Ільіча вирішили піти на прорив. Це було дуже ризиковане рішення, але іншого виходу не залишалось. Росіяни контролювали вже всі підступи до комбінату та прострілювали всі дороги.
Малими групами, в темряві ночі, під вогнем противника, вони вирушали до Запоріжжя, сподіваючись знайти своїх або вирватися з оточення. Проте шлях був всіяний ворожими блокпостами: багато з них ставали жертвами розстрілів на дорозі, а ще більше потрапляли в полон вже за межами позицій. Для більшості цей вихід з Маріуполя не став справжнім порятунком — лише відкриттям нового, не менш важкого етапу.
Павло намагався вирватися. Він був в групі приблизно з 40 бійців які почали організовувати перехід через річку. Для цього довелось зняти взуття та залишити зброю. Шукали пляшки та інше, що можна було б використати для переправи. Але це була засідка. Росіяни скористались становищем, підійшли ближче та відкрили вогонь.
"До нас прибули три ворожі бронемашини 'Тигр' (бойова техніка армії РФ, -- прим. ред.) і почали відкривати вогонь з кулеметів. Крім того, нас обстрілювали з АГС (автоматичного гранатомета). Багато людей, які перебували у воді, загинули. Тих, хто зміг дістатися до іншого берега, взяли в полон," -- ділиться своїми спогадами молодий чоловік.
Павлові та ще восьми бійцям (серед яких була одна дівчина-офіцер) пощастило. Від обстрілу поле загорілось. Утворилась димова завіса. Під нею морпіхи забігли у посадку та перечекали. Далі продовжили свій шлях до українських позицій.
"Всі шли босоніж та ночами. Ховалися у посадках, збирали дощову воду та пили з озер, де п'ють корови. Майже 18 днів нічого не їли. Боялись потрапляти на очі цивільним, бо знали, що багато тих, хто може здати", -- говорить Павло.
Походження тривало 18 днів, але, на жаль, завершилося трагічно. Морпіхи випадково натрапили на позиції російської армії в Запорізькій області. До своїх залишалося всього кілька десятків кілометрів... Вибір був непростим: здаватися в полон або загинути. Морпіхи обрали життя і підняли руки. Павло зазначає, що спочатку росіяни вели себе досить гуманно. Однак незабаром ситуація змінилася.
"Завдають ударів, оскільки мають на це можливість."
"Спочатку до нас навіть ставились по доброму. Запитали, скільки ми не їли та погодували", -- говорить Павло та починає розповідь про місця утримання, де йому довелось побувати.
Павла разом із товаришами доставили до окупованого Мелітополя. У місцевому відділенні поліції розпочалися допити, під час яких застосовували фізичну силу. Їх били палками та металевими молотками по кінцівках і спині. Однак тортури тривали недовго. Через кілька днів військовополонених перевезли до Севастополя.
"Там у них типу показове місце утримування українців. Це просто казарма військової частини де не чіпають та нормально відносяться. Там є книжки та телебачення. Але я там довго не пробув", -- говорить морпіх.
Через кілька місяців його прізвище з'явилося в списку людей, які повинні були зібрати свої речі та виїхати. Павло не може зрозуміти, чому деякі його товариші, з якими його забрали в полон в один день, змогли виїхати на обмін, тоді як інші опинилися на етапі до російських слідчих ізоляторів.
«Мені сказали, що відправляють у невдале місце. І це виявилося правдою. Я опинився у Воронежі», — розповідає Павло. Це був ізолятор з жорсткими умовами, де доводилося постійно триматися на ногах під пильним наглядом камер.
Їх били, "прокачували" та принижували. Під час допитів намагалися "повісити" на інших вину за вбивства цивільних. Їм було байдуже, кого звинувачувати. Постійно ставили запитання: "Хто вбивав? Хто віддавав накази на вбивство?" "Це була стандартна безглуздість", -- згадує один із захисників Маріуполя.
У Воронежі він провів три місяці, після чого його на одну ніч перевели до Курського слідчого ізолятора, де його жорстоко побили, а потім відправили до Камишина, розташованого в Волгоградській області Росії.
"Там били також, але не так люто, як у Воронежі. Мене навіть питали: "Де гірше? У нас чи в попередньому місці?" Я відповів, що тут дитячий садок у порівнянні з Воронежем та вони дуже здивувались", -- каже Павло.
Після цього його знову перевели до Севастополя. Там панували сприятливі умови і виникли надії на швидкий обмін. Вважалося, що обмін відбудеться вже у серпні 2022 року, проте він не відбувся. Тож у вересні Павлу довелося знову зіштовхнутися з новими випробуваннями у СІЗО Кам'янець-Шахтинська, що в Ростовській області.
"Там працюють просто моральні виродки. У них нема нічого святого", - характеризую співробітників закладу морпіх. Спочатку його два тижні утримували в штрафному ізоляторі на так званому карантині, потім в бараці сурових умов утримування, а потім перевели в загін №10, де були легшими побутові умови, але побиттів не стало менше.
"Особливо вирізнявся жорстокістю співробітник на ім'я Микита. Про нього Слідство.INFO вже зробили сюжет. Слабий на голову наркоман. Він передивився голлівудських фільмів. Влаштовував допити. Прив'язував до стільця серед кімнати та бив. Йому було не важливо про що питати та що хто відповідав", - каже Павло. Він підкреслює те, що в функціональні обов'язки Микити не входило отримувати покази від військовополонених. Він був звичайним інспектором, а потім працівником внутрішньої безпеки. Тобто ці допити були просто для задоволення хворого Его.
Микита з друзями міг спонтанно забігати в локальний сектор, де знаходились військовополонені та бити всіх без розбору. Так він при свідках вбив одного українського бранця власноруч.
"Я потім обговорювали з хлопцями цей випадок та намагались зрозуміти, нащо вони це роблять. Дійшли до висновку, що роблять просто тому, що можуть", - каже Павло. В Кам'янець-Шахтинську морпіх пробув два роки та був етапований в СІЗО-2 УФСИН Росії по Удмуртській Республіці.
«Там також існували "прийомка" та "стоячий режим". Щодня проводили перевірку камер, де перевіряли шокери та палки. Книги видавали, але дозволи на їхнє читання можна було отримати лише раз на тиждень. Увесь час доводилося вивчати "Правила внутрішньої поведінки" і безперервно відповідати на кожен із їхніх пунктів», - ділиться Павло.
Українські погляди
Протягом усього періоду свого ув'язнення Павло безперервно згадував про свою наречену та двох сестер. Він стверджує, що найціннішим подарунком є усвідомлення того, що хтось чекає на тебе і любить. З таким почуттям можна подолати будь-які труднощі.
Захисник Маріуполя, Павло Шишкін, нарешті отримав можливість повернутися додому. Це сталося 6 березня 2025 року, але до моменту, коли він не побачив автобуси з українськими номерами, він не міг повірити в те, що це насправді відбувається.
"Повне усвідомлення того, що я вдома, сталося коли я побачив очі працівниці Координаційного штабу. Вона була в балаклаві, а очі були такі красиві. Я сказав тоді хлопцям: "Такі очі можуть бути тільки українськими. Ми вдома", - каже він.
Павло Шишкін висловлює свою глибоку вдячність всім лікарям та медсестрам, які брали участь у процесі його реабілітації.
"Все пройшло на відмінному рівні, нас обслуговували, як дітей, намагаючись задовольнити всі наші потреби. Однак я не можу зрозуміти тих, хто після обміну починає надмірно вживати алкоголь. Навіть траплялися трагічні випадки, коли людина загинула, задихнувшись від своїх блювотних мас у реабілітаційному центрі. Це дійсно жахливо", - ділиться своїми думками Павло.
Звільнений з полону каже, що намагається нікого не засуджувати, що кожен обирає свій шлях реабілітації. Хтось проявляє свої сильні сторони в стресових ситуаціях та при адаптації, хтось - навпаки, але з залежними та апатичними людьми Павло намагається не спілкуватися. У майбутньому він планує заснувати своє Громадське об'єднання з допомоги тим, хто пройшов російські катівні та створити власну креветочну ферму. Але це поки тільки в планах.
"Наразі я в повній мірі зосереджуюсь на родині та підготовці до весільного торжества. Адже сім'я - це найцінніше, це назавжди. Гроші та робота - це лише тимчасові речі," - впевнений Павло.
#
