Ізабелла Хруслінська — польська журналістка та дослідниця України, яка є членкинею Українського ПЕН-центру. У 1983 році їй довелося емігрувати з Польщі, і вона отримала статус політичного біженця у Франції, повернувшись на рідну землю лише в середині 1990-х років. Саме в цей період вона розпочала активне дослідження України, вивчення української мови та сприяння популяризації української історії.
У бесіді з ведучою шоу "Європейці" Лесею Вакулюк на Slawa TV Ізабелла Хруслінська поділилася своєю зацікавленістю Україною. Вона також обговорила внесок Єжи Ґедройця та Яцека Куроня у розвиток польсько-українських відносин та пояснила, чому їхні ідеї досі мають велике значення.
Також публіцистка пояснила, чому не погоджується з порівнянням Польщі та Росії, як історична пам'ять впливає на відносини двох народів і за яких умов Україна та Польща зможуть побудувати справді рівноправне партнерство.
Як Ізабелла Хруслінська зацікавилася Україною та почала вивчати українську мову
Пані Ізо, як зародився ваш інтерес до України? Що спровокувало вашу раптову зацікавленість цією країною?
Не можу стверджувати, що це сталося без попередження. Було багато як раціональних, так і ірраціональних причин, які я сама до кінця не усвідомлюю.
Раціональна причина досить проста. Коли я жила в Польщі, то практично не чула української мови. Навіть якщо дивилася українські фільми, то на польському телебаченні їх супроводжував польський диктор, а в кіно часто демонстрували російськомовні версії. Тому українська мова для мене була чимось невідомим.
Ізабелла Хруслінська на церемонії відкриття скверу, присвяченого українському поетові, дисидентові та політв'язню Василю Стусу у Варшаві, фото: Izabella Chruślińska.
Згадую, як у Парижі на початку 80-х я спілкувалася з друзями. Ми міркували про те, яку мову варто вивчити, щоб вона не була пов'язана з нашою роботою. І я висловила думку: українську. Чому саме її? Бо ніхто про це не знає і не дізнається. Мабуть, це була ірраціональна складова мого вибору.
Раціональна причина пов'язана з моєю роботою на початку 1990-х років. Я мала тісні контакти із середовищем Єжи Ґедройця, працювала над книжкою про його найближчу співробітницю Зофію Герц. Ми працювали близько двох років.
Паралельно я навчалася в Парижі, готувалася до докторських студій і досліджувала концепцію Єжи Ґедройця щодо України, Литви та Білорусі. Мене це дуже зацікавило.
Коли я вперше задумалася про повернення до Польщі, це трапилося близько 1995 року. Я усвідомила, що прагну займатися професійною діяльністю, пов'язаною з Україною. У Франції тоді було значно важче реалізувати такі плани, тоді як у Польщі це виявилося набагато зручніше.
До речі, Єжи Ґедройць ніколи не закликав поляків повертатися на батьківщину. Він вважав, що поляки, які живуть у Франції, знають французьку мову, культуру та суспільство, можуть бути дуже корисними для Польщі й залишаючись за кордоном.
Проте для мене було важливо повернутися і зайнятися тим, що дійсно викликало мій інтерес. Так і склалося. Навесні 1996 року я повернулася до Польщі і розпочала роботу, зокрема, зайнялася міжнародними зв’язками. А коли в моєму розпорядженні з’являвся вільний час, я активно розвивала український напрямок.
Приблизно через два місяці до мене прийшов Петро Тима. Він давно був пов'язаний з Об'єднанням українців у Польщі, а тоді також працював асистентом Мирослава Чеха, який також з української меншини.
Раніше я навіть не уявляла, як глибоко зможу заглибитися в українські питання. Проте саме в той момент я почала активно досліджувати українську громаду в Польщі, їхню історію та життєві шляхи.
Я безмежно вдячний Петру Тимі. Саме він став для мене провідником у світ української культури, літератури та людей. Це було початком моєї подорожі.
Ви відзначили, що в той час у Польщі часто показували фільми з російським дубляжем. Які саме це були стрічки?
Наприклад, фільми Сергія Параджанова демонстрували в різних версіях. Як ви пам'ятаєте, так було і в Радянському Союзі: існувала українськомовна версія, але хто її міг побачити?
Я не переглядала багато українських фільмів у кінотеатрах. Деякі з них бачила на польському телебаченні, де озвучка була перекладена ведучим, тому почути оригінальну мову не вдалося.
Наскільки пам'ятаю, зокрема, "Тіні забутих предків" я бачила в російськомовній версії. Тоді справді створювали дві версії.
Чи всі поляки в той час вивчали російську мову?
Так. Моє покоління починало вивчати російську приблизно з п'ятого класу, тобто з 11 років. Навіть в університеті перші два роки російська була обов'язковою.
Проте існує один цікавий аспект. Ми не прагнули опановувати цю мову. Для нас вона була мовою агресора. Таке сприйняття було не лише моїм особистим, а й поширювалося в суспільстві.
Наприклад, після десяти років навчання російської мови я знала певні слова, але не могла коректно складати речення або вести діалог з носієм мови.
Коли ж почала вивчати українську, усе було інакше. Я не відвідувала жодних курсів, але мала друзів, зокрема Петра Тиму, а також спілкувалася з Мироном Кертичаком, який тоді очолював Об'єднання українців у Польщі. У певний момент ми домовилися, що розмовлятимемо тільки українською, щоб я могла практикувати мову. Тоді я вже почала їздити в Україну, хоча ще не так часто, як згодом.
Досить швидко ми з Петром почали працювати над розмовами, які згодом увійшли до книжки, яка не вийшла в Україні, а лише в Польщі - "Wiele twarzy Ukrainy" ("Багато облич України").
Таким чином, я поступово освоїла українську мову. І сталося дещо цікаве: коли я почала спілкуватися українською, практично забула російську.
Як довго ви витратили на вивчення української мови?
Оскільки я не відвідувала заняття, важко дати точну відповідь. Коли я почала частіше їздити до України та співпрацювати з Петром над нашими інтерв'ю, я сама редагувала більшість текстів. Я одразу ж їх перекладала та виконувала першу редакцію. Це суттєво допомогло, адже так я швидше засвоювала мову. Додатково, я почала читати українські книги, що також сприяло моєму прогресу у спілкуванні. Тож з часом я почала вільніше говорити.
Єжи Ґедройць і Яцек Куронь: чому їхні ідеї важливі для України та Польщі
Ви неодноразово згадували про Єжи Ґедройця. Цей рік у Польщі проголошено роком його пам'яті. Для українських читачів варто роз'яснити, хто він насправді. Це поляк, який провів більшу частину свого життя в еміграції, проте завжди підкреслював, що без незалежної України не може бути й незалежної Польщі. Крім того, ви тісно співпрацювали з Яцеком Куронем, уродженцем Львова, хоча він не є українцем за походженням. Він також підтримував ідею рівноправних відносин між Україною та Польщею, наголошуючи на тому, що жодна зі сторін не повинна ставати на коліна чи вимагати односторонніх вибачень. Чому українцям важливо знати про ці дві постаті та їхній внесок у розвиток польсько-українських стосунків?
Вважаю, що імена цих осіб повинні бути відомі не лише українцям, а й полякам. Збереження пам'яті про них є важливим, але ще важливіше - усвідомлення того, як їхні ідеї впливають на сучасне політичне мислення в Польщі.
Єжи Ґедройць та Яцек Куронь мали різні впливи на історію. Їхні характери, політичні переконання та методи роботи суттєво відрізнялися.
Ґедройць, хоч і походив з Польщі, мав литовське коріння. Він глибоко розумів культуру литовців, українців та інших народів Центрально-Східної Європи. Належав до покоління, яке досконало усвідомлювало особливості цієї частини континенту.
Ще в період Другої Речі Посполитої він активно піднімав питання щодо положення українців у Польщі. У той час українці становили найбільшу національну меншину в країні. За різними оцінками, їх чисельність сягала близько п'яти мільйонів осіб.
Ґедройць застосовував свої публікації як платформу для підняття цих тем, стимулювання обговорення та залучення аудиторії до активної участі.
Після закінчення Другої світової війни, коли він не повернувся до Польщі разом з армією Андерса, він вирішив сформувати спільноту, яка б розглядала не лише питання України та Центрально-Східної Європи, а й роль Польщі на міжнародній арені.
Варто розуміти, що значна частина польської еміграції тоді була консервативною. Для багатьох її представників Україна не мала існувати як незалежна держава в сучасних кордонах. Вони не могли уявити її незалежність поза кордонами, які відповідали б їхньому баченню Другої Речі Посполитої.
Цей аспект також відобразився на трагічному досвіді взаємин між Польщею та Україною під час Другої світової війни, коли виникло чимало настроїв, спрямованих проти українців.
Замість цього, вже в 1950-х роках Ґедройць почав відкрито висловлювати думку, що незалежність Польщі неможлива без незалежної України. Він також підкреслював, що Львів повинен залишатися українським містом, а Вільнюс — литовським.
Це має велике значення, враховуючи період, коли були висловлені ці думки. Йдеться про роки 1950-1952, коли Польща ще жила під комуністичним режимом, і такі погляди не були поширеними серед населення.
Разом із Юліушем Мєрошевським, своїм найближчим співробітником, а також Юзефом Лободовським Ґедройць розвивав ідею, яка передбачала не просто визнання незалежності України та Литви, а й докорінну зміну польського політичного мислення.
Він охрестив це реформою польськості. Суть полягала в потребі переосмислити спільну історію, відмовитися від традиційного сприйняття, зосередженого виключно на довоєнній Польщі, і навчитися сприймати світ з нової перспективи.
На мою думку, саме цю переоцінку цінностей сьогодні відчуваю найбільше. Польща ще не завершила реформування своєї ментальності.
В певний час польська політика дійсно активно підтримувала ідеї Ґедройця, визнаючи незалежність України та підкреслюючи важливість співпраці з нею. Проте пізніше виникла концепція, згідно з якою Польща повинна виступати в ролі адвоката України. Ця ідея мені завжди не імпонувала.
Сьогодні ми бачимо наслідки того, що цей процес переосмислення не був завершений.
Яким чином Яцек Куронь вплинув на події?
Яцек Куронь був справжнім діячем. На відміну від Ґедройця, який проявляв більше раціональності, ретельно аналізуючи та усвідомлюючи європейські та світові події, Куронь вирізнявся своєю емоційністю і активнішою взаємодією з людьми.
Він належав до ключових фігур польської демократичної опозиції, яка в Україні має аналогію з дисидентським рухом. Куронь активно залучався до опозиційної діяльності ще з 1960-х років, і протягом свого життя провів майже дев’ять років у польських в’язницях, хоча й періодично.
Його уявлення про Україну та взаємини між Польщею і Україною складалося під впливом ряду різних факторів.
По-перше, з раннього віку він зберіг глибоку прив’язаність до України, адже його родина мала тісні зв’язки з цим краєм, а сам він народився у Львові. По-друге, Куронь виявляв велику чутливість до почуттів інших людей та їх досвіду. По-третє, він мав добре розуміння політичних процесів. Його зв’язки з представниками української меншини в Польщі та українськими дисидентами були особливо вагомими. Він активно цікавився українською історією, добре її знав та підтримував близькі стосунки з українцями. Наприклад, він був другом Євгена Стахіва, українського діяча з покоління дисидентів.
Куронь був людиною без комплексів щодо України. Він не мав у собі того, що Ґедройць намагався змінити через реформу польськості й що, на жаль, досі залишається помітним у частині польського політикуму та суспільства.
Водночас він не лише розмірковував і створював тексти, але й активно діяв. Подорожуючи Польщею, він взаємодіяв із людьми, підтримував українську громаду та прагнув встановити діалог між поляками і українцями, зокрема у контексті важких моментів нашої спільної історії.
Мова йде не лише про Другу світову війну, але й про подальші події, такі як депортація українців та акція "Вісла", що відбулася у 1947 році.
Ми з Петром Тимою записали перші інтерв'ю з Яцеком Куронем приблизно у 2000-2001 роках. Це відбувалося на тлі чергового загострення польсько-українських суперечок, зокрема навколо Личаківського цвинтаря, меморіалу Орлят.
Після одного з наших співбесід Куронь вирішив, що хоче співпрацювати саме зі мною над деякими аспектами українських проблем. Це його вибір, а не мій: на той момент я була новачком і не могла розраховувати на таку довіру.
Чи здатні Україна і Польща подолати свої історичні розбіжності?
Чи зможуть Україна та Польща примиритися й перестати постійно згадувати минуле, щоб воно не стояло між нашими народами?
Ізабелла Хруслінська на заходах, присвячених 75-й річниці трагедії в українському селі Сагринь, розташованому на Люблінщині. 10 березня 1944 року підрозділи Армії Крайової та Селянських батальйонів знищили це село, забравши життя сотень його жителів. Фото: Izabella Chruślińska.
Немає однозначної відповіді. Думаю, сьогодні не варто намагатися передбачити, як усе складеться. Є дуже багато чинників, які можуть вплинути на наші відносини.
Ми не можемо сказати, що примирення неможливе. Згадайте, що сталося в Польщі 24 лютого 2022 року. Для багатьох це було несподіванкою -- такий потужний спалах солідарності, допомоги українцям і підтримки біженців. Тому я не виключаю, що й у майбутньому можливі позитивні зміни.
Водночас ми бачимо, наскільки сильними в Польщі є праві популістські сили. Важливо також, що країна наближається до парламентських виборів, а виборча кампанія фактично вже почалася. Питання України, без сумніву, відіграватиме в ній важливу роль.
Але ми не знаємо, якою буде ситуація в Україні, як розвиватиметься війна та якою буде позиція української держави. Усе це може дуже сильно вплинути на польське ставлення до України навіть протягом найближчого року.
Важливо усвідомлювати, що польське суспільство є різноманітним. Існує значна група осіб, які не підтримують позиції правих популістів і націоналістів. Це слід чітко називати своїми іменами: мова йде саме про націоналістичні рухи, які на сьогоднішній день часто проявляють також проросійські настрої.
З іншого боку, в Польщі є багато людей, які активно підтримують Україну. Це ті, хто організовує збори коштів для українських військових, шукає та забезпечує автомобілі, надає іншу допомогу та підтримує українське суспільство. Згадайте, наприклад, цю зиму, коли в Україні, зокрема в столиці, панували складні морози. Тоді поляки зібрали величезні суми для придбання генераторів, які були необхідні для Києва. Цей сегмент польського суспільства існує, і його важливо не забувати. Я не можу визначити його точний розмір, але їхня підтримка є надзвичайно важливою.
Одночасно, навіть серед польських прихильників України існує різноманіття думок щодо спільної історії. У випадку Волині, більшість поляків, зокрема й освічені особи, отримують знання про цей конфлікт в основному через призму тлумачення, яке надає певна група польських істориків.
Однак існує й інша частина суспільства, до якої я також належу. Ми прагнемо розглядати історію в більш широкому контексті, враховуючи український досвід і не обмежуючи його лише польською точкою зору. Я рішуче заперечую проти того, щоб Україні ставили додаткові умови для вступу до Європейського Союзу, які раніше не висувалися перед Польщею. Коли Польща приєдналася до ЄС у 2004 році, їй не були пред'явлені такі вимоги щодо історичної пам'яті, які сьогодні іноді намагаються накласти на Україну. Ми не маємо права на таку дискримінацію.
Існує ще одна складність: Польща сама ще не повністю усвідомила трагічні аспекти своєї історії, зокрема, стосовно українських жертв, які постраждали під час польсько-українського конфлікту.
Ізабелла Хруслінська під час поїздки Грубешівщиною на Люблінщині разом із представниками польської та української громадськості. Делегація відвідала місця пам'яті, пов'язані зі злочинами проти українського й польського цивільного населення під час Другої світової війни, зокрема в Ласкові, Шиховицях і Сагрині, фото: Izabella Chruślińska
Необхідно відзначити дослідницьку ініціативу професора Ігоря Галагіди, який спільно з українськими істориками займається ідентифікацією жертв з України. Цей проєкт відзначається серйозним підходом і визначеною методологією: вчені прагнуть з’ясувати особистість кожної жертви, розслідувати обставини її смерті та задокументувати отримані дані.
У межах дослідження йдеться приблизно про 30 тисяч українських жертв, з них 20 тисяч - поіменно. Це важлива робота, яка має допомогти повернути знеособленим цифрам конкретні людські історії.
Проте в Польщі тривалий час не існувало достатньої політичної волі для втілення такого проєкту. Пам'ять про українські жертви практично відсутня в польському суспільстві, і це є серйозною проблемою. Навіть серед польських істориків, що вивчають ці події, немає єдності в їхній інтерпретації. Зокрема, професор Гжегож Мотика згадує про злочини, скоєні проти українського населення, а також про польські акції помсти.
Але важливо розуміти: українці також платили страшну ціну за ці події. Ідеться про мирне населення, серед жертв якого були діти, жінки та літні люди. Для мене сьогодні важливо не лише порівнювати кількість жертв, а й говорити про пам'ять щодо кожної з них. Ми маємо перестати будувати стіну між українцями та поляками. Якщо вже й створювати якийсь спільний меморіал, то він має вшановувати і польських, і українських жертв. Я хотіла б, щоб ми могли з повагою ставитися до всіх людей, які загинули з обох боків.
Це нагадує слова Яцека Куроня: спільна трагедія повинна об’єднувати нас, а не знову створювати розбіжності. Кожного разу, коли ми використовуємо історію для нових конфліктів, Україна платить свою ціну, а Польща – свою. Історики з Польщі та України можуть по-різному інтерпретувати Волинську трагедію. Це реальність, і не слід вдавати, що наші думки співпадають. Проте на суспільному рівні повинно бути місце для пам’яті про всіх, хто загинув.
Мені складно уявити, як можна ігнорувати той факт, що українські цивільні особи також заплатили неймовірно високу ціну. Навіть якщо деякі вчинки називалися акціями відплати, це не змінює реальності, що життя втрачали діти, немовлята, жінки та літні люди. Вони були безвинними і не розуміли, чому опинилися в таких важких умовах і за що їм довелося загинути.
Ми маємо усвідомлювати, що нинішня Україна не несе відповідальності за події, що відбулися 80 років тому. У той час незалежна українська держава ще не існувала, тож немає підстав покладати провину на сьогоднішнє покоління. Саме тому для мене надзвичайно важливо, щоб ми не ґрунтували сучасні стосунки на основі ненависті.
Чому Польщу не можна порівнювати з Росією
Коли я спілкуюся з поляками, які виступають на підтримку України, я помічаю, як деякі інші поляки вважають їх непатріотами. Вони стверджують, що якщо людина висловлює проукраїнські погляди, то не може вважатися справжнім патріотом Польщі. Аналогічно, в Україні іноді виникає негативна реакція на певні висловлювання поляків, і деякі українці навіть порівнюють їх з росіянами. Ви вивчали Центрально-Східну Європу, Росію та Україну. Чи можливо провести паралелі між Польщею та Росією? Які у вас відчуття, коли ви чуєте подібні порівняння?
Ні, це неможливо. Якщо бути відвертим, це зовсім різні аспекти.
По-перше, я дуже критично ставлюся до сучасної Польщі. Але водночас є політична, військова та європейська підтримка України з боку Польщі.
Існує також підтримка з боку польського суспільства, яка не підпорядковується політичним обставинам. Громадяни активно продовжують надавати допомогу Україні, організовувати збори коштів і пересилати потрібні речі. Деякі поляки навіть вирішили приєднатися до українських збройних сил.
Отже, неможливо ставити сучасну Польщу в один ряд із діями Росії. Навіть найбільш контроверсійні польські політики — націоналістичні популісти та проросійські угрупування — не мають наміру ініціювати військовий конфлікт з Україною. Хоча вони можуть підтримувати Росію через свої погляди та політичні рішення, це зовсім не свідчить про те, що Польща має наміри здійснювати військову агресію проти України.
Водночас є нерозуміння польських політиків, які використовують історичну пам'ять у такий спосіб, що це провокує антиукраїнські настрої в суспільстві. Ми бачимо випадки агресії щодо українців у Польщі, зокрема щодо молодих людей і дітей. Це реальна проблема. Але чи дає вона підстави порівнювати Польщу з Росією? Ні.
Якщо ж говорити про історичну ментальність, то певні подібності між Польщею та Росією справді можна знайти. І Польща, і Росія в різні історичні періоди сприймали себе як великі держави, як імперії. Польща перестала бути такою наприкінці 18 століття, коли її території поділили між собою Росія, Прусія та Австрія. Але певний образ колишньої величі, своєрідний фантом великої Польщі, зберігся в суспільній свідомості.
Думаю, що сильніше на сучасне польське мислення вплинула пам'ять про Другу Річ Посполиту. Частина територій сучасної України, зокрема Галичина та Волинь, тоді входила до складу Польщі. І в суспільстві зберігалося уявлення, що це були "наші" землі.
Звідси й певне ставлення до українців як до національної меншини та до їхніх прагнень створити власну державу. Це ставлення було дуже негативним. Українці та євреї належали до тих національних меншин, щодо яких у тодішній Польщі існували найбільш виражені упередження.
На цю історичну спадщину наклалася надзвичайно сильна антиукраїнська пропаганда комуністичної Польщі. Йдеться не лише про акцію "Вісла", а й про подальшу політику щодо українців.
За українцями стежили фактично до кінця комуністичного періоду. Виходили фільми, книжки, шкільні матеріали, у яких українців часто зображували однозначно негативно.
Усе це формувало суспільну свідомість і впливало на ставлення поляків до українців.
Але комуністична Польща ж сама діяла під контролем Радянського Союзу. Чи не була антиукраїнська політика наслідком радянського впливу?
Ні, ситуація є дещо складнішою. До 1989 року Польща дійсно переживала період значного впливу сталінського режиму. У цей час відбулася акція "Вісла", а також, раніше, в 1944-1946 роках, мала місце депортація українців до Радянського Союзу.
Однак після смерті Сталіна ситуація в Польщі вже не була тотожною тому, що відбувалося в радянській Україні.
Не можна обмежувати пояснення виключно впливом Радянського Союзу або вимогами його керівництва. Протягом різних етапів свого розвитку польський комунізм інтегрувався з елементами польського націоналізму. Така взаємодія між націоналізмом і комунізмом мала місце і в інших країнах, зокрема в Радянському Союзі. Це явище не можна вважати винятковим лише для Польщі.
Якими повинні стати взаємини між Україною та Польщею в майбутньому?
Скільки нам ще потрібно часу, щоб переосмислити спільне минуле, пережити його та знайти спільну формулу співіснування і добросусідства?
Я не можу визначити точний термін. Проте я впевнений, що ми на правильному шляху. Якщо ми, як раціональні особистості, не зможемо досягти згоди, то або знайдемо спосіб порозумітися, або всі разом заплатимо за це значну ціну.
Я впевнена, що ключову роль у майбутньому співробітництві між Польщею та Україною відіграватиме саме Україна. Проте це не означає, що Україні потрібно лише займатися примиренням або щось доводити Польщі. Важливо, якою Україна стане в найближчі роки, зокрема в рамках наступного десятиліття, і яку політичну позицію вона займе на європейській та світовій арені.
Я впевнений у перемозі України. Єдине питання полягає в тому, коли це станеться і в яких обставинах. Україна вже здобула нове значення на європейській арені. Це сталося не лише внаслідок трагічних подій війни, а також завдяки тому, що українська нація та держава продемонстрували свою незалежність і самостійність. Цей вплив поширюється не тільки на Польщу, а й на інші країни Європи.
У польському сприйнятті України протягом тривалого часу утворився образ цієї країни як молодшого родича, що переживає труднощі та потребує підтримки.
Але ми вже дійшли до моменту, коли Україна перебуває на зовсім іншому рівні. Вона є партнером Польщі. Чи готова Польща це визнати -- окреме питання. Але я переконана, що зміна ролі України в Європі має впливати і на польську сторону.
Одночасно мене турбує зростання популістських і націоналістичних рухів у Польщі. Якщо їм вдасться отримати більшу політичну владу, це може призвести до серйозних ускладнень для країни та змінити її ставлення до України. Тому необхідно звертати увагу не тільки на зовнішню політику Польщі, а й на внутрішні процеси, що відбуваються в польському суспільстві.
Нам потрібен час. Потрібна зміна мислення. І потрібне усвідомлення того, що Україна та Польща -- рівноправні сусіди.
Не кожен українець зобов'язаний любити поляків, так само як і не кожен поляк має відчувати симпатію до українців. Проте важливо усвідомлювати, що ми є партнерами і маємо право на власну історичну пам'ять та її інтерпретацію.
Як зазначав Яцек Куронь, не обов'язково погоджуватися з українським сприйняттям історичних подій. Проте важливо усвідомлювати, що українці мають право трактувати цю історію по-своєму, відмінно від поляків.
Ми маємо прагнути знаходити в нашій спільній історії те, що нас єднує, а не лише те, що розділяє. Хоча в ній є чимало драматичних і трагічних моментів, це далеко не єдине, що варто згадувати.
Ми дуже довго жили поруч. І цілком природно, що в наших культурах, характерах, способах мислення та реакціях залишилося багато спільного. Тому я вважаю, що нам потрібно працювати разом. Кожен має робити те, у що вірить і що може зробити.
Безперечно, обставини в Україні та еволюція конфлікту суттєво вплинуть на перспективи наших взаємин. Проте попереду нас чекає дуже важкий рік.
#