Про відвагу, професійну відданість та самопожертву українських журналістів, які висвітлювали Чорнобильську катастрофу.
Сорок років тому сталася одна з найстрашніших техногенних катастроф в історії людства. У ніч із 25 на 26 квітня на четвертому енергоблоці Чорнобильської атомної станції прогримів вибух, який повністю зруйнував дах реактора та машинного залу. "Мирний атом" в одну мить вийшов з-під контролю, перетворившись на небезпечну силу, а рівень радіації на ЧАЕС перевищив допустимі норми більше ніж у тисячу разів. Вибух спричинив пожежу та створив загрозу для сусідніх енергоблоків. Ліквідація пожежі вимагала неймовірних зусиль і забрала життя шести сміливих рятувальників, які стали першими жертвами Чорнобиля. В результаті було прийнято рішення про евакуацію понад ста тисяч мешканців Прип'яті та прилеглих населених пунктів Чорнобильського району.
Тривожні звістки про цю масштабну катастрофу розповсюджувалися з неймовірною швидкістю. І на фоні цих подій, в умовах надзвичайної ситуації, влада здійснила безглузду спробу замовчати не лише саму аварію, а й її руйнівні наслідки, що були характерні для тих часів.
ПЕРЕМОГА НАД ІНФОРМАЦІЙНОЮ БЛОКАДОЮ
Офіційні представники Москви намагалися подати вибух на Чорнобильській АЕС як незначний інцидент, навіть описуючи його як пожежу, яку вдалось швидко локалізувати. Проте протягом кількох годин світ почав обговорювати його жахливі наслідки. Американські супутники зафіксували вибух і руйнування на станції. Вже 27 квітня радіоактивні сліди катастрофи були помічені на Скандинавському півострові, а незабаром і в багатьох інших європейських країнах. Проте радянська пропаганда продовжувала грати в "схованки". Лише через чотири дні після вибуху в центральних газетах з’явилося повідомлення: "Від Ради Міністрів СРСР. Як повідомлялося раніше (хоча це не було офіційно підтверджено), на Чорнобильській атомній станції виникла аварія, що спричинила витік радіоактивних матеріалів... На цей момент радіаційна ситуація на станції та в її околицях стабілізована". Інше, ще коротше, повідомлення з'явилося 2 травня: "Рівень радіоактивності на території селища станції (мова йде про місто Прип'ять з населенням 50 тисяч) знизився в півтора-два рази. Продовжуються роботи з дезактивації..."
На наступний день з'явилася інформація про те, що "ЦРУ США та розвідувальні агенції кількох західних країн, зокрема Великої Британії, є основними джерелами дезінформації щодо трагедії на Чорнобильській АЕС. Вони підживлюють антирадянську паніку". У відповідь на це тодішній державний секретар США Джордж Шульц заявив, що Радянський Союз намагається замаскувати справжні масштаби катастрофи на станції, додавши, що "Сполучені Штати знають набагато більше, ніж те, що росіяни повідомляють своїм громадянам".
У зв'язку з цим хочу поділитися спогадом Віталія Масола, який у той час обіймав посаду заступника голови Ради Міністрів УРСР і був членом урядової комісії, що займалася ліквідацією наслідків катастрофи, очолюваної Борисом Щербиною. Віталій Масол згадує: "Щербина поїхав 4 або 5 травня. У перший день він кричав про необхідність залучити журналістів, щоб вони висвітлювали, як наступного дня все буде працювати, стверджуючи, що ця аварія – дрібниця. Слухаючи його, складалося враження, ніби це просто зламалася дитяча іграшка, яку можна швидко полагодити. А от Горбачов у той час залишався мовчазним; Рижков намагався щось зробити, розібратися в ситуації та вирішити виникаючі проблеми, а Горбачов, здавалося, зник, не проявляючи ніякої активності. Від нього не було ані слів, ані дій – взагалі не відчувалося його присутності. Було помітно, що він чогось боїться, і це відчувалося повсюдно."
Варто нагадати, що 2 травня Чорнобиль відвідали високі особи з Москви і Києва. Їхнє перебування там тривало лише кілька годин. Про зустріч з пресою чи хоча б про короткі коментарі для неї тоді навіть мови не було.
Несподіваним свідком цього візиту став редактор Чорнобильської районної газети "Прапор перемоги" Микола Лаціс. Він описує: "Перед резиденцією урядової комісії, розташованої у приміщенні райкому партії, зупинилися кілька чорних лімузинів. З них вийшли голова Ради Міністрів СРСР М. Рижков, секретар ЦК КПРС Є. Лігачов, перший секретар ЦК КП України В. Щербицький та перший секретар Київського обкому партії Г. Ревенко. Раніше тут вже вишикувалися десятки охоронців. Візитери йшли з серйозними, ледве рухомими обличчями. Один полковник кинувся до Щербицького, пропонуючи йому респіратор. Володимир Щербицький різко відсахнувся й щось з відчутним роздратуванням промовив. Що саме він сказав, ми не почули, але полковник залишився в замішанні. Цю сцену ми спостерігали з другого поверху друкарні, де готували випуск районної газети "Прапор перемоги" на 3 травня."
Редактор чорнобильської районної газети Микола Лаціс отримав деякі деталі про суперечки, які виникли на засіданні урядової комісії в той день. Голова комісії Щербина виступав проти евакуації населення, тоді як Ревенко наполягав на терміновій евакуації. Після телефонної розмови, в якій обговорювались всі аргументи, Горбачов дав дозвіл на евакуацію. Лацісу довелося не лише готувати черговий випуск газети, а й виконувати "партійне доручення" райкому, ставши відповідальним за евакуацію мешканців Машова, одного з найближчих сіл до станції. Тоді ж відбулася і переїзд редакції "Прапора перемоги" до Бородянки. Колектив редакції, до якого приєдналися журналісти-вахтовики з різних видань України, продовжував працювати без жодного дня перерви. У такому ж режимі діяла й евакуйована редакція багатотиражної газети Чорнобильської АЕС "Трибуна енергетика".
Випуски обох цих газет мали особливу увагу від евакуйованих. Уже хоча б тому, що на їхніх сторінках була цінна для прип'ятчан і чорнобильців інформація про адреси та умови розселення їхніх рідних і знайомих. Пишу про це на основі власних спостережень і вражень, бо мені випало тоді займатися питаннями забезпечення роботи цих редакцій на новому місці, а також організацією двотижневих вахт журналістів українських газет, які відряджалися на допомогу своїм чорнобильським колегам. Хотів би зазначити, що участь у таких вахтах була добровільною. Ніхто нікого не примушував їхати в евакуйовані редакції, а нерідко - для організації матеріалів для "Трибуни енергетика" і "Прапора перемоги" - і в зону ЧАЕС. Але, наскільки пам'ятаю, проблем із добровольцями не було. Перед їхніми вахтами я з ними зустрічався, розповідав, що на них чекає, ділився інформацією про радіаційну небезпеку, про важливість дотримання хоча б елементарних способів захисту від неї.
У ті дні інформаційний простір світу був переповнений вражаючими новинами та коментарями про техногенну катастрофу на березі Прип'яті. І, здається, 5 травня, на Чорнобильську АЕС прибули перші журналісти — декілька представників союзних ЗМІ. Дозвіл на їхній візит був виданий на найвищому рівні, і, судячи з усього, не без участі секретаря ЦК КПРС Олександра Яковлєва. Коли ми почали звертатися з проханням дозволити українським журналістам відвідати станцію, нам відповіли: "Звертайтеся до Яковлєва. Це в його повноваженнях". Врешті-решт, заборона на такі поїздки була знята, хоча з Москви Київ отримав попередження, що Чорнобильська зона не є відкритим місцем для журналістів.
Після першого "десанту" журналісти з Москви все рідше відправлялися в зону подій, за винятком акредитованих кореспондентів союзних медіа, що працювали у Києві. Натомість значно зросла кількість співробітників українських ЗМІ, які відправлялися на місце подій. У їхніх статтях та телевізійних і радіосюжетах можна було помітити спроби відповісти на найактуальніші питання, що турбували людей, надати корисні поради і моральну підтримку. Як зазначав у своєму матеріалі заступник головного редактора газети "Говорить і показує Україна" Микола Гоменюк, "матеріали, зняті українськими телевізійниками, швидко і регулярно виходили в ефір не лише на УТ, але й без затримок передавалися до Москви на ЦТ. В ті перші тижні після аварії, на мою думку, з ними поводилися не зовсім коректно. Відеоматеріали приймали, монтували і ставили в ефір, показуючи їх у програмі "Время", але чомусь без вказівки на авторство. Московські колеги з "Останкіно" "забували" навіть у титрах згадати, що ці репортажі були зняті українськими журналістами".
У ті найтривожніші дні не можна було не помітити, як журналісти швидко опанували "атомну" термінологію, наскільки зуміли заглибитися у проблематику "мирного атома", специфіку роботи атомних станцій, стати достойними співрозмовниками фахівців цієї сфери. Наші колеги виявляли неабияку винахідливість у тому, щоб побувати в зоні й отримати там ексклюзивну інформацію або ж коментарі, так би мовити, з перших уст, від найбільш авторитетних спеціалістів.
Є безліч прикладів професійної відданості та мужності українських журналістів, які висвітлювали Чорнобильську катастрофу. У найскладніші моменти, коли відбувалося приборкання "атомного джина", а доля зруйнованого четвертого реактора залишалася невизначеною, вони опинилися в самому центрі подій, нехтуючи небезпекою та ризиками для свого здоров'я та життя під час відряджень у зону лиха. На жаль, багато з них вже покинули цей світ. Ось лише кілька імен з цього чорнобильського мартирологу.
МИ ПАМ'ЯТАЄМО ЇХНІ ІМЕНА
Коли дозиметр зашкалював. Для оператора Українського телебачення Валентина Юрченка рік аварії на ЧАЕС був останнім у його житті. Перед відходом у вічність 5 листопада 1986 року він, за підрахунками його колег, вісім повних робочих днів провів на зйомках у зоні ЧАЕС, зокрема на самій станції.
Ось спогад відомого тележурналіста Валерія Макаренка, який 11 травня разом із Юрченком здійснив перший репортаж із зони станції з борту гелікоптера: "Нашим знімальним групам вдалося двічі потрапити в зону, але не далі Чорнобиля. Тоді мені на думку прийшла ідея: якщо на землі існує стільки кордонів, то в повітрі не повинно бути жодного. Далі все залежало від технічних можливостей: завдяки хорошим зв'язкам із командуванням авіації Київського військового округу, 11 травня наш гелікоптер приземлився на майданчику на околицях Чорнобиля. У нас з Юрченком не було жодних перепусток, але вони б і не діяли — адже були лише московські. Однак усі "режимники" вирішили, що раз ми тут, то все в порядку..." Макаренку та Юрченку вдалося взяти вражаюче 30-хвилинне інтерв'ю у першого заступника голови Ради Міністрів СРСР Івана Силаєва, який на той час очолив союзну урядову комісію, змінивши Бориса Щербину. "Тут я зовсім розслабився і попросив вертоліт для зйомок самого кратера! - згадує Макаренко про завершення цього унікального інтерв'ю. - Силаєв трохи здивувався, але вже за пів години ми літали над ядерним руйнуванням. Глянувши на бортовий дозиметр, я усвідомив усе".
Валентин Юрченко був першим професійним працівником телебачення, який знімав кратер зруйнованого четвертого енергоблока в прямому пучку жорсткого випромінювання. Його кадри обійшли тоді весь світ. Після тих зйомок його одяг так світився, що його негайно конфіскували. Йому жаль було новісіньких кросівок. Просив повернути. Не віддали, сказали, що носити їх - то все одно, що ходити в "атомних реакторах". Через пів року Валентина Юрченка не стало...
Колективний телепортрет біля тунелю під реактором. Досі в моїй пам'яті епізод, коли 3 липня 1987 року в приміщенні Чорнобильського будинку культури почався судовий процес над винуватцями аварії на ЧАЕС (зазначимо, що тоді на лаві підсудних перебувала лише "шістка" керівників станції, без тих, хто створював цього радянського атомного монстра). Пригадався цей епізод тому, що під час проходження до залу судового засідання через рамку дозиметричного контролю майже вся телевізійна техніка, зокрема й телекамера оператора Українського телебачення Сергія Минька, тривожно дзвеніла. Це були сигнали й свідчення її радіаційного опромінення.
У перші тижні та місяці ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС Сергій неодноразово відправлявся у відрядження до 30-кілометрової зони, зокрема й на саму станцію, у найнапруженіші моменти. Я пам'ятаю один з таких випадків, коли ми працювали над створенням бетонної "подушки" під четвертим реактором, товщина якої становила 1,7 метра. У цю конструкцію вбудовували різноманітні прилади, датчики та систему охолодження. Щоб потрапити на об'єкт, нам довелося швидко подолати заплутану мережу коридорів станції та перетнути, як нас застерігали, найбільш небезпечну ділянку – розритий майданчик за третім і четвертим енергоблоками. Це була зона роботи для шахтопрохідників. І, що дивно, саме в цьому місці панував найбільший спокій і звичний робочий ритм, неначе ми опинилися на звичайному будівельному майданчику.
Пам'ятаю, насамкінець шахтопрохідники навіть попросили Сергія Минька відзняти на плівку їхній, так би мовити, груповий портрет. Сергій, звісно, не міг їм відмовити, і ці кадри, якщо вони збереглися, - це свідчення і людського героїзму, і... легковажності, якоїсь навіть безшабашності, бо ж і на самому подвір'ї, і, звісно, за стіною, яка до нього примикала, було дуже високе радіаційне поле. Його невидимі руйнівні промені пронизували беззахисний людський організм. Гірка правда: далеко не всі учасники тих робіт і тієї зйомки, також Сергій Минько, дожили до наших днів.
"Це гірше, ніж Хірошіма". Кореспондентці відділу промисловості та будівництва газети "Радянська Україна" Любові Янюк Чорнобильська станція була відома, як, можливо, нікому з журналістів, бо висвітлювала її будівництво. У гарячий період перед пуском першого енергоблока директивні органи вирішили, що самих публікацій на сторінках "Радянської України" замало і необхідно створити виїзну редакцію, яка б готувала багатотиражні спецвипуски. Любов Янюк взяла на себе головні клопоти, пов'язані із цим. Потім були пуски другого і двох наступних блоків станції. І протягом усього цього часу Любов Спиридонівна підтримувала прямі контакти з колективами будівельників, а згодом і експлуатаційників станції.
Аварія на Чорнобильській АЕС стала справжнім шоком для Любові Янюк. У перші дні після вибуху вона однією з перших у редакції "Радянки" вирішила вирушити в зону ЧАЕС. Про те, що вона там побачила, Любов детально розповіла у серії своїх публікацій. Мені особливо запам'ятався її переказ розмови з Володимиром Холошею, який перед цим залишив посаду начальника зміни блоку і став заступником секретаря парткому станції. На запитання Янюк "Це як Хіросіма?" він відповів: "Це навіть гірше". Слід зазначити, що тема Чорнобиля залишалася центральною у творчості Любові Янюк до самої її смерті, яка трагічно настала внаслідок тяжкої хвороби.
"Я не міг туди не поїхати". Так само дочасно відійшов у вічність Геннадій Душейко. У дні аварії він працював коментатором Українського телебачення і прорвався у Чорнобиль ще до офіційного дозволу на поїздки журналістів, скориставшись знайомством з начальником Головрічфлоту України Миколою Славовим і "підпливши" на пристань неподалік від станції на одному із службових катерів цього відомства. У ті перші дні травня його ексклюзивний репортаж з місця подій був подією нечуваною. Геннадієві тоді дісталося за "самодіяльність", але в очах колег він був героєм.
Утім, до геройства, до дешевої слави Душейко аж ніяк не прагнув. За його словами, він не міг туди не поїхати, бо йому осточортіла офіційна брехня про те, що сталося на ЧАЕС, і хотілося побачити все на власні очі та розповісти про це телеглядачам. Адже Україна тоді жила у великій тривозі. Усі ловили кожне слово про ситуацію на ЧАЕС та про її розвиток.
"Я б не зміг поважати себе в ролі журналіста або телевізійного працівника, якби не скористався можливістю бути на місці подій і донести до людей те, що побачив, - зауважив він під час нашої бесіди. - Кожна наша зйомка супроводжувалася певним юнацьким бунтом. Часто це не завжди було розумно чи обачно. Це було також своєрідне професійне змагання: хто перший... Хто зможе зафіксувати найяскравіший кадр... Ми мчали до Чорнобиля на змаганнях. Приїжджали, швидко знімали, монтували, відправляли в "Актуальну" - і вже наступного дня знову вирушали до Чорнобиля. Іноді ми робили це всупереч заборонам. Адже не можна було так часто відправлятися у відрядження, ще й такі, щоб мати можливість розглянути все детально... Кожен із нас намагався вирвати з "огню" ці гарячі шматочки - фрагменти трагедії та щоденних зусиль ліквідаторів, які прагнули якнайшвидше приборкати ядерний монстр і принести спокій не лише українському народу, а й громадськості, яка прагнула бачити це на телевізійних екранах. Ми старалися..."
Чорнобильська зона манила його, немов магніт. Олександр Побігай в ті часи відвідав як територію під, так і над зруйнованим реактором. Після цих експедицій, у своїй статті про Валерія Писаревського, відомого українського тележурналіста, який з перших днів аварії був в самому центрі подій, Олександр зазначив: "Його притягувало в Чорнобильську зону, немов магніт". Так само можна сказати і про самого Олександра Григоровича: його також тягло в 30-кілометрову зону, і він опинився там у перші дні після катастрофи, коли концепція зони ще не існувала (вона була визначена лише після пасхальних і травневих свят, коли Пасха була пізніше — 4 травня).
Чи справді існувала нагальна потреба для інструктора сектору телебачення і радіо ЦК КПУ кинутися на станцію, усвідомлюючи серйозну радіаційну небезпеку та ризики для здоров'я, пов'язані з перебуванням на ЧАЕС? Звісно, що ні. Чи мав він наказ від когось, наприклад, від Леоніда Кравчука, керівника відділу пропаганди та агітації, до якого належав його сектор? Теж ні. Таким чином, його відрядження на станцію стало особистим і добровільним вибором Олександра Побігая. Знаючи його вже багато років і спілкуючись із ним у ті тривожні дні чорнобильської трагедії, я, сподіваюся, розумів причини його рішучості. Він, безумовно, усвідомлював масштаб наслідків катастрофи на ЧАЕС і був обізнаний про них, але, як справжній журналіст, прагнув побачити все на власні очі та донести правду до людей. Олександр Григорович також вважав, що не має морального права давати рекомендації чи вказівки радіо- і тележурналістам щодо висвітлення ліквідації наслідків аварії, якщо сам не відвідає ЧАЕС і не стане частиною цього процесу.
Ось один із моментів його поїздок на Чорнобильську АЕС. У червні 1986 року команда інформаційної програми УТ "Актуальна камера", до складу якої входили оператор Сергій Минько, відеоінженер Володимир Ракоїд та Олександр Побігай, визначила собі завдання зняти з вертольота початок процесу очищення даху третього енергоблока від залишків зруйнованого реактора.
Ця операція була вкрай ризикованою для всіх, хто брав у ній участь. У своїх спогадах Олександр Григорович наголошував на цій небезпеці: "Суть операції полягала в тому, що група солдатів під керівництвом офіцера різко виходила з укриття на дах третього реактора, де вони лопатами, а іноді й голими руками, прибирали уламки четвертого реактора, які вибухом були викинуті на поверхню. Кожна команда мала виконати це завдання за одну хвилину, оскільки радіаційний фон не дозволяв затримуватися. Навіть найсучасніші роботи не могли бути використані в таких умовах."
Операцію знімали з висоти, використовуючи вертоліт. Після кількох облітів над зруйнованим реактором, машина зависла в повітрі. Пілоти закріпили Минька на спеціальному рятувальному тросі. Він сидів на колінах у Володимира Ракоїда, а Побігай підтримував його ззаду, обіймаючи за талію. Ці "обійми" були необхідні, оскільки під час зависання вертоліт починає вібрувати, що викликає стрибки зображення у кадрі. Таке "підстрибування" не могло бути допущене на телевізійному екрані, і завдяки цьому трюку вдалося уникнути проблем. Цей репортаж був продемонстрований того ж дня на Українському телебаченні. Проте без згоди авторів і з істотними скороченнями його показали в програмі "Время" на московському Центральному телебаченні. Унікальні кадри побачили також глядачі багатьох світових телеканалів.
Інтерв'ю з'явилося виключно в зарубіжних медіа. Щодо науковців і фахівців, залучених до ліквідації наслідків катастрофи, вони в основному не уникали спілкування з журналістами. Цим значною мірою скористалися наші репортери. Ось один із прикладів. Відомий журналіст і автор Ігор Засєда, який багато років очолював Київську організацію Спілки журналістів, а в часи аварії працював у Київському відділі АПН, відвідавши Чорнобиль, зміг "вивідати" інформацію у заступника директора Інституту атомної енергії імені І. Курчатова, віцепрезидента АН СРСР Євгенія Веліхова.
На той час представники Курчатовського інституту, який займався розробкою реакторів РБМК (абревіатура, що в російській мові означає "Реактор большой мощности канальный"), входили до складу урядової комісії. Головною фігурою був Валерій Легасов, заступник директора Інституту атомної енергії. Відомо, що після катастрофи на Чорнобильській АЕС він вчинив самогубство. У другій комісії, очолюваній І. Силаєвим, представником від Курчатовського інституту став Веліхов, з яким взяв ексклюзивне інтерв'ю Ігор Засєда. "Ми провели кілька годин у розмові з Євгенієм Павловичем, - згадував пізніше Ігор Іванович. - Веліхов часто відволікався і кудись біг. Ми здійснили подорож на вертольоті, облетівши четвертий блок. Льотчик кілька разів так різко ухилявся вбік і вниз, уникаючи радіаційного "променя" у тисячу рентген, що я досі дивуюсь, як ми залишилися живі... Моя розмова з академіком Веліховим стала першим офіційним інтерв'ю, яке з'явилося в закордонних ЗМІ, хоча в Україні його так і не опублікували".
Творець бібліотечки про Чорнобиль. Олега Гусєва з повним правом можна вважати одним із тих, хто найбільш повно і детально описав події, пов'язані як із самою аварією, так і з боротьбою з її наслідками. З-під його пера вийшло п'ятнадцять книг із цієї тематики - ціла бібліотечка про Чорнобиль. Посвідчення власного кореспондента "Правды" в Україні й перепустка "Всюду" давали йому можливості і для поїздок на ЧАЕС, і для пошуків ексклюзивної інформації.
Ось одна з історій, що увійшла до цієї хроніки. Під час чергового візиту на станцію журналіст вирішив зробити кілька знімків зруйнованого реактора з близької відстані. "Науковці з Інституту Курчатова, які супроводжували мене, зупинилися, вагаючись, перед величезною діркою в стіні: 'Далі не можна, ми не можемо гарантувати вашу безпеку, якщо ви нас не послухаєте'. 'А що, якщо я справді хочу отримати кадри зруйнованого реактора з близька?' Я зробив чотири фотографії. Напевно, в світі більше ні в кого немає таких знімків. І, напевно, їх уже не буде, адже над руїнами реактора встановили саркофаг, а дірку в стіні, через яку я фотографував, заштукатурили. А от мені, вже через кілька років, у червні 1993-го, зробили "вічну" дірку – лікарі вирізали майже весь шлунок. А ті пам'ятні фотографії вибухнувшого реактора так і не були опубліковані в "Правді" у 1986 році. Не з моєї вини. Вони з'явилися лише через десять років у моїй книзі "Чорнобиль: наш вічний біль"."
Ніхто не відправляв їх у цю зону. У ті часи Іван Лисенко виконував обов'язки головного редактора, а його заступником був Микола Гоменюк у тижневику "Говорить і показує Україна". Цей журнал висвітлював діяльність підрозділів Держтелерадіо України, а також публікував теле- і радіопрограми. Чи дійсно їм потрібно було вирушати до Чорнобиля? Звичайно, ні. Але вони обидва наполегливо домагалися можливості здійснити ці поїздки. Іван Лисенко, хоч і був головним редактором, завжди залишався в душі репортером. Ще в юності він вразив читачів і колег, коли, використавши пожежну драбиною, зміг зняти з близької відстані скульптурне обличчя київського князя Володимира із знаменитого пам'ятника на Володимирській гірці. Цей знімок облетів багато українських і міжнародних видань. Лисенко в Чорнобилі також прагнув отримати унікальні кадри: він зависав над зруйнованим реактором з борту гелікоптера, знімав покинуте місто Прип'ять і залишив по собі величезну фототеку людей, які ліквідовували наслідки катастрофи.
Для того, щоб потрапити на станцію, Микола Гоменюк скористався приналежністю газети до Держтелерадіо і можливістю співпраці з телевізійниками та радіожурналістами. Він не лише випустив низку статей, присвячених цим поїздкам, але й залишив нам цінні журналістські спогади про них.
Ось фрагмент із них: "У Чорнобиль ми їхали зі знімальною групою, яку очолював заступник редактора інформаційної редакції УТ Григорій Козаков. І вже відразу біля в'їзду в зону приємно вразило ставлення людей, що трудилися тут, до моїх колег-телевізійників. Тільки-но ми вийшли із свого "рафіка", як почулися голоси: "Наше телебачення приїхало!". І далі: "Що покаже сьогодні "Актуалка"?", "Коли приїде Писаревський? Дивились. Здорово в нього вийшли репортажі зі станції", "Передайте привіт Душейку, Макаренку, Власову, Жукову!", "Дякуємо вам, хлопці, за вашу роботу!". І того дня це щире дякую доводилося чути часто. Від будівельників, працівників АЕС, спеціалістів-ядерників, водіїв, офіцерів, рядових воїнів. І дякували не тільки за репортажі, а й за послуги, у яких телевізійники не відмовляли цим мужнім, відірваним від сімей, людям. Комусь допомагали відшукати рідних, загублених під час евакуації, після приїзду в Київ телефонували чиїйсь матері, дружині, дітям".
У своїх спогадах про побратима Івана Лисенка, Микола висловив йому найвищу похвалу та завершив свій відгук такими словами: "Фотографії Івана досі зберігаються у багатьох редакціях, публікуються в газетах, журналах та книгах. Але самого Вані, талановитого журналіста, чудової особистості, доброго і надійного друга вже немає. Він пішов з життя несподівано, можна сказати, на ходу, в травневий день 1992 року. У медичній документації зазначено: 'Серцева недостатність'. А я чомусь вважаю, що причина його смерті пов'язана з Чорнобилем."
Автор цих слів, Микола Гоменюк, вже не з нами. У медичному висновку, що стосується його смерті, зазначено, що причиною стала злоякісна хвороба, яка, безсумнівно, була викликана наслідками Чорнобиля. На жаль, список наших колег-журналістів, що зуміли прорвати інформаційну блокаду навколо катастрофи на ЧАЕС, продовжує зростати. Вони відкривали для України і світу правду про зону Чорнобиля та події, що там відбувалися у найскладніший і найнебезпечніший період весни та літа 1986 року. У цьому сумному списку – десятки імен тих, хто покинув цей світ.
АГЕНТСТВО В ТОЙ МОМЕНТ НЕ МАЛО ЧАСУ НА СВЯКУВАННЯ НОВОГО ОФІСУ.
У цьому чорнобильському мартирологу також згадуються працівники Укрінформу. Навесні 1986 року в агентстві, яке тоді носило назву РАТАУ, відбулося довгоочікуване новосілля – колектив переїжджав до нового приміщення в центрі Києва, за адресою вулиця Богдана Хмельницького, 8/16. Проте, під час чорнобильської катастрофи святковий настрій був далеко не на першому місці. Відразу після вибуху на Чорнобильській АЕС в агентстві була створена команда репортерів, відповідальних за висвітлення ліквідації наслідків аварії. Очолив цю групу Віктор Чамара, який на той момент обіймав посаду головного редактора інформаційного відділу для республіканської преси, а згодом у 1999-2011 роках став генеральним директором агентства.
У своїх записах для видання Київської організації НСЖУ "Чорнобиль. Довге і болісне відлуння" Віктор Федорович згадав, як розпочалася його тривала служба. Зокрема, 30 квітня 1986 року він отримав виклик від тодішнього керівника агентства Володимира Бурлая, який сповістив його про необхідність термінового виїзду на Чорнобильську АЕС. Як зазначив Віктор, під керівництвом заступника завідувача відділу пропаганди ЦК Компартії України Володимира Барсука формувалася невелика оперативна команда, до якої мав увійти й він сам. Йому було дано лише годину на підготовку: слід було змінити одяг на більш зручний і запастися таблетками йоду з аптеки.
"Щоб якось мені в цьому допомогти і пришвидшити "збори", В. Бурлай дозволив скористатися черговим агентським службовим автомобілем. Вирішити питання з одягом вдалося швидко, а от із йодом ситуація виявилася зовсім кепською: у жодній аптеці по дорозі на Борщагівку, де я тоді мешкав, і на зворотному шляху цього препарату не виявилось. Виручив інженер із цивільної оборони РАТАУ Василь Максимович Мельник (маючи звання Героя Радянського Союзу і чимало інших високих бойових нагород, цей скромний, охайний і м'який за характером чоловік був одночасно дуже відповідальним і дисциплінованим). Він виділив мені необхідний препарат з аптечки, що, згідно з вимогами цивільної оборони, входила до наявних обов'язкових засобів захисту співробітників агентства, передбачених на особливий період, нагадав про випадки, правила та дози вживання йоду. Словом, до визначеного місця від'їзду на ЧАЕС я прибув вчасно й у всеозброєнні. Їхали здебільшого мовчки - кожному, напевно, у голову лізли далеко не оптимістичні думки. Та коли проїхали вже більшу частину шляху, наш автомобіль зупинили на одному зі створених уже тоді блокпостів і завернули назад. Ця обставина стала підставою для різних версій, припущень та пересудів. Як згодом виявилось, ситуація на зруйнованому четвертому блоці АЕС ускладнилася".
Невдовзі для Віктора Чамари та його команди поїздки до зони ЧАЕС стали регулярними та безперервними. У складі "чорнобильської бригади" агентства виділявся фотокореспондент Володимир Репік, який першим серед журналістів здійснив аерозйомку зруйнованого реактора четвертого блоку з гелікоптера. Цей знімок без перебільшення став сенсацією у світових медіа. Володимир отримав найбільше наслідків від "мирного атома": навіть свинцеві плити, які були розташовані в кабіні гелікоптера, не змогли захистити його від потужного випромінювання з відкритого отвору реактора. Крім того, під час зйомок доводилося відчиняти люк.
Репік не мав формальної вищої спеціалізованої освіти, адже він був просто фотографом. Проте, коли він приєднався до агентства, його професійні здібності та виконавча майстерність вразили навіть найвимогливіших колег. Хоча він був надзвичайно скромним і мало говорив, його роботи дарували читачам та глядачам унікальні фотосюжети, в яких героями виступали люди з різних професій. Варто було лише поглянути на ці знімки, як миттєво ставало зрозуміло, які характери мають їхні protagonisty. Він ніколи не дозволяв собі знижувати планку, ненавидів недбалість і завжди виконував програму з високою якістю та з запасом. Під час висвітлення Чорнобильської катастрофи Володя додав до своїх чудових рис мужність, неймовірну силу волі і незламний характер.
Поряд з ним, точніше кажучи, чергуючи з ним, в зоні ЧАЕС працювали відомі фоторепортери Анатолій Піддубний та Володимир Самохоцький. Віктор Чамара ніколи не чув від них нарікань на важкі умови праці під час візитів до зони ЧАЕС. Більше того, жоден з них навіть не оформлював відрядження, адже це було не на часі, а поїздки часто відбувалися спонтанно. Вони мали різні характери: Анатолій був спокійним і стриманим, тоді як Володя вирізнявся енергійністю, динамічністю та відчуттям гумору. Проте їх об'єднувала висока професійна майстерність, вірність агентству та почуття відповідальності. Значною мірою саме вони, разом із Володимиром Репіком, створювали фотохроніку великого протистояння людства смертельно небезпечній атомній стихії, відваги та іноді самопожертви тих, хто опинився в самому епіцентрі цих подій у спробах її приборкати.
Особлива місія дісталася на той час і першому заступникові директора РАТАУ Володимирові Жуковському. За посадою він "вів" творчу роботу агентства на союзну і закордонну пресу. А оскільки в Києві час від часу висаджувалися десанти тарсівських репортерів, приєднувався до їх поїздок у зону ЧАЕС саме Володимир Олександрович. Ці групи авторів відходили від новинних стандартів агенційної журналістики, готували в основному великі за розміром матеріали газетного стилю, героями яких були учасники ліквідації наслідків катастрофи. Так і тривало до кінця 1986 року - склади тарсівських десантів змінювались за вахтовим принципом, а Володимир Жуковський залишався незамінним. Фронтовик, аскет за стилем життя, напрочуд працездатний і працелюбний, з почуттям високої відповідальності, з тонким гумором, він поєднував у стосунках з підлеглими вимогливість з гуманністю, був душею будь-якої компанії. Його щиро поважали і любили в РАТАУ всі, хто був нижче за рангом, бо для кожного з "усіх" Володимир Олександрович був "своїм", рівним.
Творчим і одночасно робочим майданчиком стала в той період зона ЧАЕС для ще одного журналіста РАТАУ - Михайла Волобуєва. Попри те, що його головною темою під час роботи у молодіжній пресі завжди був спорт, в агентстві Михайлові довелося братися за все. Цей "широкий профіль" особливо знадобився під час висвітлення чорнобильських подій. І де б не доводилося бувати Михайлові - на самій ЧАЕС, у Чорнобилі, у місцях, де зводились нові селища, місті для атомників Славутичі, на Зеленому Мисі, - звідусіль він привозив цікаві, живі, повні тривоги і водночас віри в те, що ситуацію вдасться стабілізувати, репортажі, кореспонденції, інтерв'ю. Їхніми героями були атомники, хіміки, прохідники, будівельники - усі, хто в той скрутний час, по суті, собою закривав Україну від нищівної сили некерованого атома. Наслідком роботи в зоні стали тяжкі хвороби, які обсіли Михайла і дочасно обірвали його життєвий шлях.
До когорти тих співробітників агентства, хто був причетний до висвітлення ходу ліквідації чорнобильської аварії, належали також Валентин Вернодубенко та Олексій Петруня. Валентин мав у РАТАУ особливий статус. Навіть коли на певний час перейшов працювати в "Робітничу газету", завжди був в агентстві бажаним гостем, не пропускав іменини жодного із співробітників - обов'язково раптово з'являвся цього дня в кабінеті іменинника з подарунком, а якщо це була жінка - незмінно з квітами. Життя влаштувало йому добрячі випробування. Росіянин за походженням, він потрапив на армійську службу до Львова, там і одружився з місцевою дівчиною Любою. Пізніше подружжя переїхало до Києва, виховало доньку. Люба, на жаль, тяжко хворіла, і Валентин довгі роки її підтримував, де тільки не намагався дружину лікувати. Та все ж втратив її, після чого всього себе віддав доньці та двом онукам, підтримував їх, наскільки це тільки було можливо. Часом здавалося, що в інституті навчається не онука Аня, а Валентин Іванович.
У його житті не бракувало труднощів і викликів, проте він залишався незламним. Активно працюючи, він знаходив цікаві теми та порушував важливі соціальні питання. Коли сталася аварія на атомній станції, він звернувся до Віктора Чамари з ініціативою: "Можливо, варто виїхати - я готовий". Вони домовилися про його включення до команди, що займалася висвітленням ліквідації наслідків катастрофи. Валентин почав виїжджати в зону, документуючи проблеми, з якими стикалися транспортники, постачальники, військові та будівельники, що брали участь у ліквідації наслідків аварії. Він сам запропонував свою кандидатуру для поїздок у зону, а Олексій Петруня підтримав цю ідею. Хоча виїздів до району ЧАЕС у нього було менше, його ім’я також часто з’являлося в матеріалах РАТАУ, присвячених чорнобильській тематиці, які публікувалися в різних виданнях.
В. Чамара підкреслює, що було б глибоко несправедливо не згадати ще одного важливого співробітника РАТАУ, чиє прізвище рідко з'являється в офіційних повідомленнях агентства, проте він заслуговує на визнання за свою невтомну працю. Це Олександр Синельник, водій агентства. Незважаючи на те, що учасники поїздок до ЧАЕС змінювались, він залишався незмінним, разом зі своїм автомобілем. Незалежно від того, наскільки небезпечною була поїздка, Саша завжди готовий був сісти за кермо, без жодного нарікання, і вирушити в дорогу з новою командою журналістів у місця, де вирішувалась доля не лише України, а й усієї Європи. Керівництво агентства ухвалювало рішення за принципом: якщо вже йдеться про "забруднення" автомобіля в результаті поїздок, то краще використовувати лише один. При цьому ніхто не думав про те, що ті рентгенівські дози, які отримував Саша, не проходять безслідно. В результаті, він пішов з життя у 44-річному віці, ставши першим з чорнобильської команди РАТАУ, хто поплатився за свою відданість.
* * *
Минуло вже сорок років з моменту, коли Чорнобильська катастрофа вразила світ, особливо Україну. Однак про трагедії, які вона принесла, потрібно говорити не лише в такі дати. Чорнобиль продовжує "фонити" – як у буквальному, так і в переносному сенсі. У серці Європи залишається закрита зона, де життя тече своїм особливим руслом, супроводжуючись численними проблемами. Ціна за необдуманий експеримент на четвертому енергоблоці виявилася надто високою. Найбільшою втратою стали здоров'я і життя тих, хто тоді намагався приборкати "неконтрольований атом" і врятувати Україну, а також увесь світ від ще більшої катастрофи.
Серед тих, чий життєвий шлях дочасно обірваний, - багато наших колег-журналістів. У всі періоди приборкання "мирного атома", що вийшов у Чорнобилі з-під контролю, журналісти завжди були в епіцентрі подій і сьогодні з повним правом належать до ліквідаторів аварії. Саме їм, насамперед українським журналістам, належить прорив інформаційної блокади навколо Чорнобиля і розкриття - через численні цензурні рогатки тих років - правди про цю найбільшу в історії людства екологічну, техногенну трагедію.
#Україна #Європа #Москва #Журналістика #Укрінформ #Київ #Журналіст #Львів #Англія #Одяг #Енергетична галузь #Радянський Союз #Володимир Великий #Михайло Горбачов #Леонід Кравчук #Чорнобиль #Рада Міністрів Української РСР #Чорнобильська катастрофа #Чорнобильська атомна електростанція #Володимир Щербицький #Прип'ять (річка) #Георгій Жуков #Київський військовий округ #Енергоблок #Хіросіма #Валерій Легасов #Ігор Курчатов #Радіоактивний розпад #Атом #Центральний комітет Комуністичної партії Радянського Союзу #Магніт #Америка #Вибух #Евакуація в надзвичайних ситуаціях #Полковник #Сполучені Штати Америки #Уряд Союзу Радянських Соціалістичних Республік #Чернобильський район #Центральний комітет Комуністичної партії України (СРСР) #«Український тиждень» #Віталій Масол #Облога Ленінграда #Інститут імені Курчатова #Скандинавський півострів #Антон Макаренко #Бородіанка #Академія наук СРСР
