2008 рік: конфлікт у Грузії. Не слід забувати про це.

Я пропустив 8 серпня - річницю початку російсько-грузинської війни. Але про такі дати треба нагадувати. Особливо тепер, коли ми вже чудово знаємо, як Росія готує суспільство до війни.

Кілька місяців тому я випадково натрапив на програму російського телебачення, яка була присвячена кавказькій злочинності в Москві. Хоча сама тема могла б бути цілком прийнятною, мене вразила одна особливість: більшість історій були так чи інакше пов'язані саме з грузинами.

Я ще подумав: невже в Москві немає інших "злочинних кавказців"? Чеченців, дагестанців, вірмен, азербайджанців - усі раптом кудись зникли? Чому телевізійна камера так наполегливо шукає саме грузина?

Тільки 8 серпня я збагнув, навіщо це було. Російська пропаганда вже заздалегідь формувала образ ворога. Грузинів поступово перетворювали в очах російського глядача на небезпечних, чужих і "злочинних". А коли почалася війна, залишалося лише змінити телевізійний сюжет: замість "грузинської злочинності" показувати "грузинську агресію".

Після 8 серпня 2008 року "Радіо Свобода" і Gazeta.ua скинулися й послали мене до Грузії. До Тбілісі я прилетів 12 серпня. Заселився в готель і відразу пішов на проспект Руставелі, де саме проходив великий мітинг на підтримку Грузії. Коли я підходив до площі, почув голос Віктора Ющенка.

І тут варто нагадати одну важливу річ, яку сьогодні чомусь легко забути. В українському парламенті саме ющенківський блок "Наша Україна" виступив з постановою про засудження російської агресії проти Грузії й голосував за неї.

Інші тодішні політичні сили - Партія регіонів, комуністи, Блок Юлії Тимошенко та Блок Литвина - за цю постанову не проголосували.

Проте український парламент виявив час для значно більш інтригуючої діяльності: він створив слідчу комісію під керівництвом регіонала Валерія Коновалюка, яка мала на меті розслідування ймовірної незаконної передачі українських систем ППО до Грузії. Ось такою була політична ситуація в Україні у 2008 році: в той час як Росія вводила війська в Грузію, частина українських політиків насамперед намагалася з’ясувати, чи не несе відповідальність сама Україна.

Кажуть, що Коновалюка помітили в Києві у формі Збройних Сил України. Якщо це правда, то це можна сприймати, як певний чорний жарт долі. Але, зрештою, це не дивно. Багато колишніх представників регіоналів продовжують мати вплив у близькому оточенні президента Зеленського.

Проте давайте повернемося до Тбілісі.

Ющенко не просто прибув до Грузії самостійно. Він привіз із собою справжню європейську політичну делегацію. Серед них був Лех Качинський, президент Польщі, Валдас Адамкус, президент Литви, а також Тоомас Гендрік Ільвес, президент Естонії, який на знак підтримки відкрито проголосив себе грузином. Крім того, до делегації приєднався Іварс Годманіс, прем'єр-міністр Латвії. Разом вони зібралися на проспекті Руставелі, оточені тисячами грузинів.

Тоді президент Польщі приїхав до Тбілісі не розповідати українцям про Бандеру. Президент Естонії не пояснював, що Росію треба зрозуміти й почути. Очільники країн Балтії не шукали компромісу між агресором і жертвою. Вони просто приїхали сказати: ми з вами. І вони чудово розуміли, що російська війна проти Грузії - це не грузинська локальна сварка. Це проблема всієї Європи.

Проте на той час багато хто цього не усвідомлював. Дії Верховної Ради у 2008 році могли справляти враження витонченої дипломатії: мовляв, не варто конфліктувати з Росією, не слід обирати сторону, головне - уникнути залучення України у військові дії.

Сьогодні зрозуміло, що уникнути конфлікту з Росією можна було тільки шляхом перетворення на Білорусь.

Проте ілюзія самозаспокоєння торкнулася не лише політичних діячів.

Деякі журналісти, інтелектуали та прості громадяни також говорили про "братні народи", "спільну історію", "дружбу з Росією" та важливість "не провокувати Москву". Тих, хто після подій у Грузії 2008 року висловлював побоювання, що Україна стане наступною жертвою, обзивали всіма можливими образами, намагаючись знівелювати неприємні факти, які руйнували ідеалізований образ світу.

На Заході тоді характер, схоже, виявив передусім Джордж Буш, який уже доживав останні місяці у Білому домі. США продемонстрували військову присутність і організували повітряний міст до Грузії. Американські військово-транспортні літаки один за одним прибували до Тбілісі.ьРосіяни не могли точно знати, що саме на них прибуло. І це було не просто важливо, а, мабуть, вирішальний фактор.

Російська армія вже стояла на дорозі до Тбілісі. Перед столицею фактично не було сили, яка могла б її зупинити. Російські блокпости стояли зовсім недалеко від міста -- один, наскільки пам'ятаю, приблизно за десять кілометрів від Тбілісі.

А згодом Москва затрималася.

Можна тривалий час обговорювати різні причини. Проте показ американської присутності в Грузії став одним із аспектів, які Кремлю слід було взяти до уваги.

А тут розпочинається зовсім інша, набагато менш славна оповідь — оповідь про реакцію Заходу.

Європа переважно намагалася не сваритися з Росією. Замість того щоб назвати агресора агресором і зробити відповідні висновки, Євросоюз створив міжнародну комісію на чолі з Гайді Тальявіні, яка у своїй доповіді дійшла висновку, що відповідальність за початок війни та її розвиток лежала на обох сторонах. Дивно, що вона у всьому Грузію не звинуватила.

Це дипломатично називали "неупередженістю". Але якщо висловитися простіше, то просто не хотіли конфліктувати з канібалом.

А потім до влади у США прийшов Барак Обама. І замість того щоб змусити Москву заплатити за Грузію, Вашингтон оголосив про "перезавантаження" відносин із Росією.

Путін зробив висновки. Не ті, які від нього очікували. Він побачив, що можна напасти на сусіда, пережити міжнародний скандал, трохи почекати - і Захід сам запропонує повернутися до "конструктивного діалогу".

Загорілося зелене світло. Далі на черзі була Україна.

Але й українське суспільство тоді виявилося не набагато далекогляднішим за своїх політиків. До 2019 року значна частина українців усе ще вірила, що з Путіним можна домовитися. Що йому можна щось пояснити. Що треба просто знайти правильні слова. Що війна - це непорозуміння, яке рано чи пізно закінчиться за столом переговорів.

Після подій у Грузії 2008 року це здавалося простою наївністю.

Після подій в Криму та Донбасі - це не що інше, як ілюзія спокою, або, вірніше, звичайна безглуздість.

Після 24 лютого 2022 року це стало фатальною помилкою.

І, мабуть, найгірше тут навіть не те, що ми не знали, що буде. Нам уже показали. Просто ми не захотіли повірити.

На фото ви бачите. Українців, які жили в Грузії, і грузинів після мітингу 12 серпня.

Омбудсмен Созар Субарі зустрівся з біженкою з територій, що перебувають під окупацією. Схоже, що в його офісі їй надали батон.

Інші біженці прилаштовуються. Один бере з гуманітарки якусь білизну. Інші вже сидять у виділених їм кімнатах.

Я біля спаленого російського БМП. На російському блок-посту.

Ви спостерігаєте представника руського світу з витягнутими азійськими рисами обличчя.

У Грузії також було чимало тих, хто вважав, що все це справа політиків, а не звичайних людей, які обіймали окупантів.