Автори цих книжок дивляться на минуле з різних боків: через маршрут київського тролейбуса, 29 століть українського виноробства, життя видатної художниці, біографію легендарного генерала та столітню історію Українського радіо
Індивідуальні спогади, архівні матеріали, художні твори, технологічні досягнення та повсякденні нюанси формують оповідь про країну, яку можна сприймати не лише через хронологію, а й через голоси, візуальні образи та предмети, що збереглися з минулого.
Наталка Діденко. Тролейбус №15. Експедиція в недалеке минуле. - Львів: Видавництво Старого Лева, 2025.
Ця книга не є типовим краєзнавчим виданням, як може здатися на перший погляд, хоча в ній можна знайти чимало історичних деталей. Місто можна сприймати по-різному: через призму архітектури, дат, старих фотографій чи простих життєвих ситуацій. Саме таку перспективу пропонує Наталка Діденко у своїй книзі "Тролейбус номер 15". Звичний маршрут раптом стає не лише подорожжю містом, а й подорожжю в часі, адже зупинки ведуть нас до кінотеатрів, магазинів, кафе, дворів, звичок і людей, які давно зникли з сучасного життя, але залишилися в пам’яті. Авторка не просто відтворює минуле, а ловить його на рівні повсякденності, представляючи Київ радянських років не як ідеалізоване місце, а як живу реальність: з чергами, дефіцитом, модою тих часів, незвичайними правилами і маленькими радощами. Таким чином, старі адреси перетворюються на історії, а ці історії створюють певну карту міської пам’яті. "Кафе "Хрещатик", безсумнівно, стало культовим місцем на Хрещатику, неподалік від перетину з сучасною вулицею Прорізною, - згадує авторка. - Воно було чимось на зразок богемно-інтелектуального парламенту". У цьому полягає основна ідея книги: велика історія міста складається не з грандіозних подій, а з таких, на перший погляд, другорядних речей: кав’ярень, кінотеатрів, магазинів — всього, що колись здавалося звичним, а згодом стало частиною пам’яті. У "Тролейбусі номер 15" Київ рухається разом із читачем, і хоча назви змінюються, заклади зникають, а нові покоління приходять, місто продовжує жити не тільки в архівах, а й в особистих спогадах.
Оксана Семенік. Марія Примаченко: поза міфами - Київ: Віхола, 2025.
У світі мистецтва відбуваються значні трансформації, коли виникають нові течії та терміни, а представників народної творчості часто відносять до давно забутого минулого. Так, приміром, Марія Примаченко, яскрава представниця народного живопису, стала символом, про який, здавалося б, вже все відомо. Поліський дім, квіткові мотиви на стінах, фантастичні істоти, "наївне мистецтво", а також такі міста, як Париж, Нью-Йорк, Венеція — ці елементи легко перетворюються на стереотипи в мистецтвознавстві. Однак у своїй книзі "Марія Примаченко без міфів" Оксана Семенік прагне розібрати ці стереотипи, щоб знову побачити за ними живу особистість. Її твір не є типовою "спрощеною" біографією відомої художниці, а радше поверненням до складності її життя. Тут зображено і звичне село, і Київ, хвороби та мистецька освіта, особисте життя, війна, Чорнобиль, а також міжнародне визнання. Мистецтво в цьому контексті тісно переплетене з біографією: картини не виникають у вакуумі музею, а формуються з конкретних переживань, спогадів, почутих оповідей та зустрічей з людьми. Наприклад, епізод про навчання Примаченко у Лаврських майстернях: прибувши до Києва з Полісся, вона почувається невпевнено через свою хворобу, але її малюнки виявляють глибину її таланту. "Коли Марія почала малювати, немов за лінійкою, вражена комісія одразу її визнала". За цим простим моментом відкривається інша Примаченко — не просто музейний символ, а молода жінка, яка намагається знайти своє місце в мистецькому світі. А Чорнобиль демонструє, як одна й та сама земля може бути водночас джерелом дивовижного художнього бачення і місцем техногенної катастрофи. Після аварії Примаченко не залишає своє заняття: її син згадував, що мати казала йому "працювати в саду, а потім малювати, щоб люди бачили, якою красою була наша земля". Ця фраза, без сумніву, найкраще відображає суть її мистецтва: воно не ігнорує катастрофи, але вперто продовжує шукати красу у світі.
Володимир В'ятрович. Генерал Кук. Життєпис покоління УПА. - Харків: Vivat, 2025
Масштаб цього видання визначається не товщиною книжки в 944 сторінки чи двадцятьма роками роботи: архіви, листи, щоденники, спогади, документи. І герой оповіді потрібен авторові не як бронзова фігура з підручника, а як людина, через яку можна роздивитися ціле покоління українців. Тож у книжці "Генерал Кук" Володимира В'ятровича історія героя відбувається в контексті майже всіх головних катастроф українського ХХ століття: польську міжвоєнну державу, ОУН, Другу світову, нацистську окупацію, підпілля, боротьбу з радянською владою, арешти, тюрми, КҐБ і нарешті незалежну Україну. Але автор не будує з цього героїчну пряму лінію, навпаки -- архівні матеріали дозволяють показати історію як послідовність рішень, страхів, помилок, втрат і компромісів. У цьому сенсі особливо промовисті епізоди, де велика історія раптом звужується до однієї родини. В одному з уривків автор розповідає про шестирічного Юрка Кука, якого радянська система забрала від батьків і перетворила на вихованця спеціального дитбудинку. Дитині створюють нову біографію, нову ідентичність, нове минуле. Це вже не історія "героя УПА", а історія про те, як тоталітарна держава намагається перекроювати людей буквально з дитинства. Водночас приватні документи повертають героєві книжки людський масштаб, адже листування, щоденники, особисті історії не дозволяють читати його лише як функцію визвольного руху. І чим далі відходить бронзовий образ "генерала", тим виразніше постає людина, яка прожила майже все століття, не встигнувши побачити незалежну Україну такою, якою її уявляла його молодість.
Вадим Міський та Тамара Гусейнова. Українське радіомовлення: Хроніка бурхливого століття. - Київ: Лабораторія, 2025.
Насправді, перший голос, який пролунув в українському радіоефірі, не був диктором у звичному розумінні. Це була технічна особа, яка спочатку прокашлялася, кілька разів вигукнула "алло!" і лише потім вимовила знамените: "Говорить Харків! Усім, усім, усім!" — це сталося 16 листопада 1924 року в гучномовцях тодішньої столиці радянської України. Ця комічна сцена відображає основну суть книги: технологія, люди та країна, що вчиться висловлювати свої думки. У своїй праці "Українське радіо. Історія буремного століття" Вадим Міський і Тамара Гусейнова представляють столітню еволюцію не як суху хроніку розвитку медіа, а як живу інституцію, яка разом із нацією переживає цензуру, репресії, періоди відлиги, реформи, незалежність, революції та війни. Технічна сторона радіопередач завжди переплітається з журналістикою та політикою. Автори згадують, як у часи радянської цензури радіо стало не просто фоном повсякденності, а ареною для постійних торгів між журналістами, редакторами та владою. Наприклад, у 1990 році 84 співробітники Українського телебачення та радіо підписали відкритий лист, в якому заявили: "Не бажаємо бути телерадіоконсерваторами", вимагаючи змін у принципах роботи ефіру. За кілька років радіо вже стало важливою частиною нової України і залишається таким донині! Навіть під час війни, в умовах блекаутів та окупації, коли інтернет і мобільний зв'язок можуть зникнути, радіосигнал продовжує досягати слухачів. Автори влучно зазначають, що "столітня технологія виявилася дивовижно стійкою", що є парадоксом цієї книги: історія радіо — це не лише минуле, а й свідчення того, як суспільство здатне підтримувати зв'язок у найскладніші часи.
Анна Євгенія Янченко. 29 тисячоліть. Відкриття історії вина в Україні. - Харків: Vivat, 2025.
Ця книга пропонує унікальний погляд на 29 століть виноробства, з'єднуючи захоплюючі оповіді з історичними свідченнями: археологічними дослідженнями, хроніками, податковими документами та звітами мандрівників. Як колись Оноре де Бальзак, Марк Твен і Джон Стейнбек висловлювалися про українські вина, так і Анна Євгенія Санченко у своїй праці "29 століть. Віднайдена історія вина в Україні" демонструє розвиток виноробства без вигадки та забобонів. Виявляється, що історія українського вина почалася набагато раніше, ніж ми звикли вважати, адже виноград і вино супроводжували історію цих земель значно довше, ніж нам здається. Від археологічних відкриттів і античних поселень до сучасних виноробних підприємств тут формуються нові уявлення про країну. Вино стає частиною більш широкого культурного контексту, перетинаючись із торгівлею, релігією, політикою, міграціями, розвитком міст і змінами державних кордонів. Протягом усього цього часу українські землі залишаються активними учасниками великого європейського процесу, де разом із товарами, людьми та технологіями подорожують і традиції виноробства. Однак книга не є просто історією успіху; виноробство проходить через періоди занепаду і відновлення, війни, зміни технологій та політичних режимів. Історія вина стає способом дослідити саму Україну — її відкритість до світу, вразливість перед історичними катастрофами та здатність відроджуватися після втрат. В результаті, перед нами постає не лише історія напою, а й новий спосіб поглянути на українське минуле через призму того, що люди вирощували, виготовляли, продавали, споживали та залишали після себе.
#Історія #Роздрібний магазин #Україна #Радіо #Нью-Йорк #Харків #Київ #Місто #Кінотеатр #Париж #Радянський Союз #Видавництво Старого Лева #Щоденник #Чорнобиль #Хрещатик #Архів #Вино #Організація Українських Націоналістів #Українська повстанська армія #Венеція #Тролейбус #Володимир В'ятрович #Виноробство #Міський Вадим Васильович #Джон Стейнбек #Оноре де Бальзак #Марк Твен #Міф #Малюнок #Пояснення #Кав'ярня #Пейзажний живопис #Полісся #Марія Примаченко #Місцева історія
