Фільм про Україну бере участь у конкурсі Локарнського кінофестивалю.

Світова прем'єра фільмів, відзнятих в Україні, відбулась на конкурсі Локарнського кінофестивалю. DW ділиться інформацією про повнометражний фільм.

З 5 по 15 серпня у швейцарському місті Локарно проходить один з найвідоміших кінофестивалів Європи. У програмі 79-го Локарнського кінофестивалю представлені три фільми, що висвітлюють українську тематику. У головному конкурсі демонструють стрічку "Я рідко прокидаюсь, мріючи" німецької режисерки Ізабель Штевер, а в секції "Режисери сьогодення" – фільм української авторки Наталі Ворожбит "Демони". Хоча події обох фільмів розгортаються в різні епохи – 2020-ті та 1990-ті роки, вони обидва зосереджуються на темі любові та критиці гендерних стереотипів.

Третім українським фільмом, який дебютував на фестивалі в Локарно, стала короткометражна стрічка "Ще один день у металевому боксі" під керівництвом режисера Гліба Фельдмана.

DW ділиться інформацією про повнометражний фільм.

У пошуках себе під час війни - фільм "Я рідко прокидаюсь, мріючи"

"Я рідко прокидаюся, мріючи" – це спільна кінематографічна праця України та Німеччини. У створенні цього фільму взяли участь німецька режисерка Ізабель Штевер, відома своєю попередньою роботою "Гран жете", що була презентована на Берлінському кінофестивалі у 2022 році, а також українська сценаристка Анна Мелікова. Продюсерський склад фільму включає відомих німецьких кінематографістів, таких як Том Тиквер та Уве Шотт.

У сюжеті стрічки Ольга має романтичні стосунки з трансгендерним юнаком на ім'я Олег. Їхнє життя проходить в Україні. Під час підготовки до святкування 2022 року вони навіть не усвідомлюють, які труднощі чекають на них попереду.

Ранок 24 лютого 2022 року Олег прокидає Олю, тихо промовляючи: "Олю, це почалося". Після вторгнення Росії в Україну пара намагається втекти з країни, але прикордонники не пропускають Олега, оскільки за документами він є чоловіком. В результаті, їм доводиться повернутися назад і знайти прихисток у батьків Олі. Десять років тому вона разом із сім'єю покинула Донецьк, рятуючись від російської агресії.

У відносинах між парою виникає напруга. Олег вагається щодо наступного кроку: залишитися на батьківщині та піти служити або спробувати виїхати до Німеччини.

Фільм ґрунтується на кількох особистих протиріччях. Олег переживає все більший тягар від очікувань суспільства та близьких, які вважають, що він повинен вирушити на фронт. Олі складно зрозуміти свої почуття: вона закохалася в Олега ще до його трансгендерного переходу й не була готова до змін, які відбулися з її коханим.

Перед переїздом до батьків дівчина жила в оточенні квір-спільноти, а тепер опинилася в зовсім іншому середовищі. Їй доводиться жити з батьками, які не до кінця приймають її трансгендерного партнера. Крім того, Оля виявляється зовсім не готовою до думки про те, що її Олег може вирушити на фронт.

За словами Ізабель Штевер та Анни Мелікової, їм хотілося показати, у якому становищі опинилося молоде покоління, котре не звикло до жорсткого бінарного гендерного мислення, яке особливо виразно проявилося під час війни. Водночас початковий задум був іншим. Анна почала писати сценарій ще до 2022 року. Її надихнула реальна історія друзів, і головною темою вона хотіла зробити конфлікт, пов'язаний із трансгендерним переходом одного з партнерів. Однак повномасштабне вторгнення Росії в Україну змінило ролі головних героїв у сюжеті. Якщо в ранніх версіях сценарію більше уваги приділялося почуттям Ольги, то згодом значно важливішими стали переживання Олега.

Зйомки фільму "Я рідко прокидаюся, мріючи" в основному проходили на території України, в той час як інтер'єри були створені в Німеччині та на Київській кіностудії імені Олександра Довженка. Організація натурних зйомок виявилася складною через комендантську годину, адже багато сцен знімалися вночі. Творці стрічки висловили побоювання, що під час виробництва може початися нова атака з боку Росії, що створювало ризик для понад ста осіб, залучених до зйомок.

Феміністична тематика та насильство у фільмі "Демони"

Якщо Ізабель Штевер та Анна Мелікова звертаються до сьогодення, то українська режисерка й драматургиня Наталки Ворожбит осмислює минуле. Фільм "Демони" заснований на однойменній сатиричній п'єсі Ворожбит, написаній у 2005 році, і занурює глядача в містичний світ Полтавщини. Саме там народилася Наталка Ворожбит, звідти ж походить і Микола Гоголь. Його творчість стала одним із джерел натхнення для створення "Демонів".

Надворі 1994 рік. У невелике село приїздить російський безпритульний письменник Славік, у якого закохується Ніна, старша за нього жінка. Вона живе сама: чоловік помер, а діти давно виїхали. Ніна вирішує не зважати на різницю у віці й нарешті трохи пожити для себе. Однак стосунки зі Славіком не складаються. Він виявляється справжнім аб'юзером і зраджує Ніну. Сам чоловік не розуміє, що з ним відбувається. З незрозумілих причин він не може піти від Ніни. Річ у тім, що Ніна, як і багато інших жінок у цьому селі, є відьмою.

Зйомки фільму "Демони" були завершені на 90 відсотків ще до лютого 2022 року. Проте стрічка виявилася особливо актуальною в сучасному контексті. Через своїх героїв Наталка Ворожбит показує відношення між Росією та Україною, де одна країна відчуває власну безкарність, а інша демонструє незалежний характер, прагне бути щасливою та намагається зрозуміти, що робити з непроханим гостем.

У випадку цієї роботи Наталки Ворожбит особливо важливим є й акторський склад. Руслана Писанка багато років працювала на телебаченні та в театрі, тому спочатку Ворожбит побоювалася, що актриса може виглядати перед камерою неприродньо. Однак після тривалих пошуків саме їй дісталася головна роль. Роль Славіка виконав російський актор Олексій Мітін.

Руслана Писанка пішла з життя у 2022 році в Німеччині через онкологічне захворювання. Її останнім кінопроектом став фільм "Демони". На презентації трейлера режисер Наталка Ворожбит відкрито назвала сюжет стрічки метафорою болісних та аб’юзивних стосунків між Україною та Росією. У її концепції персонаж Олексія Мітіна, росіянин Славік, символізує Росію, яка живе за рахунок України.