Коли навколо нас усе руйнується та трансформується, найбільше відчувається нестача людей, які є опорою та джерелом натхнення. Присвячено десятиріччю від дня вбивства Павла Шеремета.

Минуло 10 років із дня загибелі Павла Шеремета. Вбивство журналіста досі не розкрите, але його колеги й сьогодні подумки радяться з ним у найважчі моменти.

Вранці 20 липня на місці, де загинув Павло Шеремет у центрі Києва, знову були покладені соняхи. Ці квіти вже протягом десятиліття є символом пам'яті, який люди приносять сюди, щоб вшанувати журналіста.

Співробітники Павла Шеремета з "Української правди" – Роман Романюк, Севгіль Мусаєва та Михайло Ткач.

Цього року на перетині вулиць Богдана Хмельницького та Івана Франка зібралися в основному колеги Павла з "Української правди" – Севгіль Мусаєва, Михайло Ткач, Роман Романюк, Олександр Шумілін, Олена Рощіна та інші. Вони трималися в невеликих компаніях і тихенько спілкувалися. Білоруська журналістка Ксенія Голубович може бути переписана як Ксеня Голубович або іншим варіантом, наприклад, Ксенія Г. здійснювала запис коментарів для майбутньої статті.

На узбіччі стоїть потужний чоловік. Щороку він наливає Павлові "сто грамів", підносячи до чарки шматочок хліба. Ніколи не погоджувався на розмову з диктофоном, але щоразу висловлює занепокоєння, що правоохоронці не займаються справою Шеремета належним чином, і що ім'я замовника цього злочину може залишитися невідомим. Він не мав особистого знайомства з Павлом, проте дуже цінував його як людину та професіонала. Тепер він навідується сюди не лише в день трагедії, а й час від часу, щоб прибрати територію біля пам'ятника та в сквері навколо нього.

З початком масштабної війни кількість людей, що приходять 20 липня на місце загибелі Павла, значно зменшилася. Багато українців, у тому числі журналісти, були змушені покинути Київ та його околиці, шукаючи безпечніші місця для своїх дітей і літніх родичів. Чоловіки з редакцій, а також багато жінок-журналісток взялися за зброю. Ті, хто залишився, зіткнулися з суттєвим збільшенням навантаження.

Про зустрічі, що відбуваються в день роковин, дедалі частіше згадують наші молодші колеги — журналісти нового покоління, які не мали можливості особисто знати Павла, не слухали його ефіри і не читали його авторські статті. Проте вони пізнали його через розповіді більш досвідчених колег і дізналися, яким був Павло Шеремет — Пал Героїч.

У цьому році "Детектор медіа" зустрівся з колегами, які вчора зібралися, щоб вшанувати пам'ять Павла Шеремета. Ми поставили їм два питання: у які моменти за останнє десятиліття ви найбільше відчували брак Павла і з якими думками та емоціями ви прийшли сюди, щоб вшанувати його пам'ять сьогодні?

Севгіль Мусаєва, головна редакторка видання "Українська правда":

Звісно, коли у 2020 році в Білорусі відбувалися вибори та масові акції протесту, я багато думала про те, як би Павло висвітлював ці події. Мене цікавило, як його слова могли б вплинути на хід подій, адже він був вагомим голосом для країни. Це усвідомлення прийшло до мене під час прощання з ним у Мінську. Оточення заполонили автомобілі КДБ, велося спостереження, а люди приходили попрощатися протягом трьох годин. Черги утворилися біля храму, де розташувалася труна. Для Білорусі Павло — надзвичайно значуща особистість, і його роль важлива також для вільної частини України.

Безумовно, його відсутність відчувалася, коли розпочалося повномасштабне вторгнення. Я не можу стверджувати, що панікувала, але страх був величезний: що чекає на країну, на нашу команду, як врятувати "УП". Павла в той день справді не вистачало.

Протягом останнього десятиліття він завжди був на відстані витягнутої руки. Для мене він не просто наставник, а, скоріше, професійний батько. Часто в уяві я вела з ним діалоги. Коли виникали критичні або неоднозначні ситуації, що вимагали складних рішень, я зверталася до його досвіду.

Ну і досі повертаюся: як би зробив Павло, що б він у цей момент сказав. Тому що в нього, попри патові ситуації, завжди був якийсь оптимізм, він завжди знаходив вихід із будь-якої ситуації. Це важлива риса, яку я в собі розвиваю. І цієї навички мене, зокрема, навчив Павло.

Це великий сум. Минуло десять років. Воно, звісно, вже трохи менше болить, але все одно дуже сильно. Просто перші три роки це був якийсь невимовний біль. Було дуже важко, було розбите серце. Тому що це така несправедливість. Павло завжди був про жагу до життя, і тут раптом його життя обірвалося. І життя Олени [Притули] [без нього] теж.

Звісно, спогадів стає менше, вони підточуються, як морська галька, тому що ми живемо в дуже інтенсивний час. Війна триває вже стільки років. На жаль, ми втратили ще колег. І, окрім суспільного переживання, це дуже велике особисте переживання.

Загинув Брент Рено, американський журналіст і документаліст, 13 березня 2022 року в Ірпіні, під Києвом, внаслідок обстрілів російських військ, коли виконував редакційне завдання. Він був цивільним чоловіком моєї сестри, і я особисто займалася перевезенням його тіла. Віка Рощина, журналістка, яка загинула внаслідок катувань у російському ув'язненні. Всі ці події залишили глибокі переживання та нові травми.

Проте Павло — це яскраве явище, яке залишає по собі слід. Він є важливим орієнтиром у житті та великим вчителем, за що я щиро вдячна. Його бракує не лише команді "УП", але, вважаю, й українській журналістиці в цілому.

Щодо розслідування, я думаю, що замовник усе ж таки -- це білоруські спецслужби. Виконавці -- то вже інша справа, але ми бачимо, що, на жаль, справи в цьому напрямі не рухаються.

Ксенія Голубович може бути переписана як Ксеня Голубович або іншим варіантом, наприклад, Ксенія Г.

Ксенія Голубович може бути переписана як Ксеня Голубович або іншим варіантом, наприклад, Ксенія Г., журналістка й світлярка з Білорусі, яка працювала на французькому телебаченні, а нині як фрилансерка співпрацює з білоруськими медіа в Польщі, зокрема з "Белсатом" і Reform.news:

Я регулярно відвідую Україну, і кожного разу намагаюся завітати сюди, адже це стало справжньою трагедією для всіх журналістів з Білорусі.

Відчуваю, що ми всі наразі перебуваємо в схожих обставинах. У Польщі ми також знаємо, як журналістів можуть контролювати. Кожен з нас усвідомлює, що міг би опинитися на місці Павла. Коли він загинув, ситуація в Білорусі ще не була такою критичною. Просто він виявився найвідважнішим з нас.

Зараз більшість журналістів з Білорусі стикаються з безперервним тиском, незалежно від того, де вони знаходяться. Всі вони турбуються за своїх близьких. Багато з них змушені працювати анонімно, оскільки боятися за свою безпеку стало звичною справою.

Думаю, найгостріше Павла не вистачає зараз -- саме тому, що білоруські медіа працюють в еміграції. Мені здається, вони починають втрачати свій професійний рівень, бо дуже важко висвітлювати події в Білорусі, коли ти живеш в іншій країні.

І я розумію, як багато колег інколи бояться сказати щось більш чесне й різке. Я думаю, що Паша б не боявся. Підтримував би людей. І надихав.

Михайло Ткач, очільник сектору розслідувань в "Українській правді":

Не можу визначити певний рік чи день. Ця особа мала величезне значення для української журналістики та для "Української правди".

Кожна пресконференція президента і кожна значима тема завжди проходила під впливом Павла, який був одним із провідних журналістів і надихав своїх колег. Тому його загибель стала для нас величезною втратою.

Оцінити цю втрату, на жаль, неможливо. Його не вистачає й сьогодні, хоча минуло вже десять років. Щоразу, коли приходжу сюди в річницю, дивуюся, як швидко летить час. Здавалося, той страшний ранок був ще зовсім нещодавно. Тому дуже не вистачає Шеремета. Дуже не вистачає.

Будемо сподіватися, що колись -- хоча з кожним роком це все складніше -- ми отримаємо бодай якісь відповіді про те, що сталося та хто вбив Павла.

Я прийшов із тим, що потрібно пам'ятати. Пам'ять про Павла дуже важлива, як і про кожного вбитого журналіста. Очевидно, що Павла вбили за його професійну діяльність. Це перше.

Друге -- я відчуваю величезну відповідальність, оскільки працюю в "Українській правді", виданні, в якому працював Павло Шеремет. Тому відповідальність і пам'ять -- це для мене, напевно, в цей день основні відчуття.

Іноді достатньо кількох місяців спільної роботи, щоб пам'ятати людину все життя. Випусковий редактор "Української правди" Олександр Шумілін згадує, що саме так було з Павлом Шереметом:

Я співпрацював із Павлом всього кілька місяців. Він створював власні матеріали і, наскільки мені відомо, часто допомагав редакції.

Проте, коли він з'являвся... навіть важко підібрати слова, щоб описати це. Його присутність стала потужним джерелом позитиву і моральної підтримки для всіх у редакції. Кожен раз, коли він приходив, здавалося, що все навколо наповнюється життям. Він завжди випромінював енергію, немов справжній енерджайзер.

За словами колег, які мали можливість працювати з ним триваліший час, він став для багатьох ідеалом журналіста від природи. Це була особа, для якої журналістика стала невід'ємною частиною життя. Він відчував, що незалежно від обставин — чи перебуваєш на важливій події, чи насолоджуєшся відпочинком — завжди потрібно залишатися журналістом і мислити в цій парадигмі.

Не існує жодної певної обставини, коли його присутність була б особливо необхідною. Він просто відсутній серед нас, і це, безумовно, величезна втрата. Його підтримка була б важливою в будь-яких умовах.

Це наче в тебе є цілий редакційний відділ. Потужна, масштабна особистість, яка справді могла замінити дуже багатьох людей. І не тільки багато чого робити сама, а й надихати всіх інших на роботу.

Кожен, хто згадує про Павла, чує: "він вірив у можливість змінити світ", - діляться сестри-лікарі Валентина Білоголовська та Оксана Ромащенко, які "мали щасливу можливість познайомитися з Павлом".

"Він впливав на життя тих, з ким співпрацював," – ділиться журналіст і співзасновник "Громадського радіо" Андрій Куликов, який взяв у Павла його останнє інтерв'ю. "Звісно, він також змінював Україну в межах своїх сил і можливостей. Але оцінити цей вплив, напевно, неможливо. Можливо, найбільша трагедія полягає в тому, що його загибель стала тим, що змінило країну найбільше."

Олена Рощіна, редакторка новинного підрозділу "Української правди":

Насправді дуже важко осягнути, що вже минуло десять років, бо вони просто пронеслися.

Напевно, найбільше емоційної сили Павлу бракувало саме на початку його шляху. У ті роки він мав безліч задумів і проектів. Його креативність вражала: він надихав багатьох на реалізацію ідей, які згодом втілювалися вже без нього. Як мені відомо, розвиток аудіо- та відеосегментів в "Українській правді" частково виник завдяки його ініціативі або принаймні його пропозиціям.

Найскладнішими виявилися перші роки, коли ми намагалися впоратися з ситуацією, з сльозами на очах створюючи новини й спільно переживаючи цю втрату. Вона дійсно вплинула на багато життів, в тому числі й на атмосферу в нашій редакції.

Зараз, коли триває повномасштабна війна, ця втрата, на жаль, трохи затирається, губиться серед інших трагедій.

Тепер важко визначити, коли саме його відчувається найбільше. Проте вважаю, що якби він був серед нас на початку повномасштабного вторгнення, то з усією енергією включився б у цю інформаційну боротьбу. Упевнений, він би став активним учасником партизанського руху. Мені навіть приснилося на початку великої війни, десь у березні 2022 року, що всі ми об'єднуємося для боротьби в партизанських загонах.

Це, можливо, лише моє суб'єктивне сприйняття, але я вважаю, що саме в ті хвилини, коли все раптом руйнується і кардинально трансформується, найбільше відчувається нестача людей, які можуть стати опорою та джерелом натхнення. До того ж, його смерть справді стала шокуючим ударом для багатьох, хто тоді був на передовій "Української правди".

Ви зазначили, що смерть Павла суттєво вплинула на життя багатьох людей у редакції...

Олена Рощіна: Можу сказати про себе. У 2016 році я думала звільнитися. Але цього не зробила, тому що це дуже сильно вдарило по багатьох із нас. Треба було згуртуватися й працювати далі. І я досі в "Українській правді".

Для багатьох це стає невід'ємною частиною їхнього життя. Можливо, хтось обрав би інший шлях, але після такої втрати — і "Українська правда" не стала винятком, адже Павло мав зв'язки не лише з цим виданням — ми продовжили працювати у професії. Водночас, є й ті, хто, навпаки, відмовився від журналістики, адже пережитий біль виявився надто сильним.

Минуло десять років, але той ранок я пам'ятаю в подробицях. Усе дуже закарбувалося в пам'яті.

І сьогодні, коли їхала сюди, зрозуміла: час пролетів, але ані винних, ані замовників не знайдено. Було стільки гучних заяв, стільки справ -- і все ніби розсмокталося. Я розумію, що зараз війна на виживання з Росією, є інші пріоритети -- і в усіх, і у влади теж. Але те, що ця справа просто загубилася, попри всю її важливість і резонанс, -- це теж правда. І вже важко зрозуміти, чи будуть колись знайдені вбивці.

Прийти в цей день до пам'ятника Павла -- це нагадати, що його вбивство не розкрите і замовників не знайдено, сказала два роки тому Наталка Гуменюк, директорка Лабораторії журналістики суспільного інтересу. На її думку, загибель колеги мала наслідки, які не завжди можна одразу побачити:

"Коли забирають життя у такої особи, це вражає не лише її, а й всю спільноту чи ту, яка могла б сформуватися. Без Павла ми втрачаємо безліч можливих об'єднань, які могли б існувати разом."

Пам'ять про Павла і обов'язок домогтися продовження розслідування справи про вбивство тримає купи журналістів, де б вони не були. Богдан Кутєпов, який кілька років тому долучився до війська, теж прийшов до колеги і друга -- коли зміг:

"Десять років без нашого Паші."

Чому ця дата залишиться в моїй пам'яті назавжди? Бо на наступний день після вибуху з'явився на світ Мирон. День народження сина неможливо стерти з пам'яті.

Минулого року служба заборонила перебувати на перехресті вулиць Богдана Хмельницького та Івана Франка. Цього року я приніс соняхи. Люди почали збиратися тут ще о восьмій ранку.

Який ж світлий був цей чоловік! Ми ніколи його не забудемо.

Поряд з меморіалом пам'яті Павла Шеремета, відкритим у 2020 році, розташувалася популярна кав'ярня. У літній час це місце наповнене людьми — відвідувачі розслабляються за столиками в тіні дерев. Іноді прямо перед пам'ятником можна побачити рекламний штендер, що запрошує зайти на чашечку кави. Спочатку це може виглядати невідповідним, навіть викликати обурення. Проте за мить розумієш: життя триває, і воно таке, яким його цінував Павло.