"Міністри в мішках" або роздуми про новий склад уряду України.

Голда Виноградська Президентка ГС "Міжнародний Рух "PRORYV", доктор філософії в галузі освіти, експертка з публічно-приватного партнерства, інновацій та розвитку людського капіталу

Ручне керівництво державою свідчить про нестачу сильних інституцій. У ситуаціях, коли система відсутня, кожен новий призначений працівник обирається шляхом пошуку конкретної особи, а не з-поміж підготовлених професіоналів.

Пам'ятаєте, у 2019 році Володимир Зеленський запропонував українцям незвичну ідею: держава відкриває двері новим людям. Заклик надсилати свої резюме був не просто кадровою кампанією. Це була обіцянка: країна шукатиме найкращих. Тисячі людей повірили. Вони витратили свій час, підготували документи і чекали на великі зміни. Здавалося, ось десятки HR-фахівців розбиратимуть цей клондайк людського кадрового потенціалу країни.

Це могло б стати стартом нової ери в кадровій культурі. Проте для багатьох ця ситуація завершилася без жодної реакції. І тепер виникає логічне запитання: чому ця практика так і не була інтегрована в державну систему?

Україна щороку випускає тисячі управлінців, економістів, юристів, науковців. Де механізм, який дозволяє державі знайти серед них найкращих? Якщо такого механізму немає, то чи дивно, що ми знову бачимо знайомі прізвища? Іноді складається враження, що кадровий резерв держави давно сформований і майже не поповнюється. Якщо одна й та сама людина може за кілька років очолювати різні міністерства, виникає природне питання: чи це свідчить про її універсальність, чи про те, що держава не навчилася системно знаходити нових сильних управлінців?

Кожного разу, коли в Україні призначають нового міністра, суспільство дізнається про нього практично в останній момент. Ми читаємо біографію вже після внесення кандидатури до парламенту. Починаємо шукати інформацію про професійний досвід уже після політичних домовленостей. А потім кілька років живемо з наслідками цього вибору. Чому так? Чому країна, яка платить найбільшу ціну за власне майбутнє, не має права побачити кандидатів заздалегідь?

У демократичному суспільстві довіра до державних інституцій формується не лише на основі їхньої діяльності, а й завдяки процесу призначення. Цей процес відповідає на запитання: чому ця конкретна особа отримує право керувати цілою сферою? Ми звикли до відкритих конкурсів для призначення директорів шкіл, керівників державних підприємств та інших установ. Проте особи, які мають вплив на майбутнє країни, часто обираються зовсім інакшим шляхом. Суспільству зазвичай подають уже готові рішення без професійного обговорення. Відсутні порівняння кандидатів, можливість задавати незручні питання, а також зрозуміти, чому саме ця людина повинна очолити певну галузь. Чому так відбувається?

Ручне управління країною – це не просто прийняття рішень; це також вказує на слабкість інституцій. У тих місцях, де функціонує ефективна система, кадровий резерв постійно оновлюється. Натомість, у відсутності такої системи, кожне нове призначення починається з пошуку кандидатури, а не з вибору з підготовлених спеціалістів. Це видається особливо абсурдним у наш час, адже Україна веде одну з наймасштабніших війн в історії. Кожне рішення уряду має значний вплив на життя мільйонів. Помилка одного міністра може обернутися мільярдними втратами, втратою тисяч фахівців, зниженням довіри міжнародних партнерів або зривом важливих реформ. Чому ж процедура відбору керівників міністерств залишається настільки непрозорою?

У більшості країн з розвиненими демократіями немає традиційних відкритих конкурсів на посади міністрів. Проте в них існує значно більший рівень політичної та суспільної перевірки кандидатів, ніж зазвичай спостерігається в Україні. Це включає контроль за можливими конфліктами інтересів, проведення відкритих слухань у відповідних комітетах, які транслюються по телебаченню. Таким чином, вся країна має можливість оцінити компетентність претендента. Кожен кандидат, як правило, вже є відомою політичною фігурою, має багаторічний досвід роботи в парламенті, регулярно відповідає на запитання депутатів і перебуває під постійним наглядом медіа. Моделі можуть відрізнятися, але всіх їх об'єднує важливий аспект: кандидат не з'являється перед громадськістю лише за день до голосування. Його професійна підготовка проходить публічну оцінку, і саме цього елементу Україні бракує найбільше.

На мою думку, основною проблемою в Україні є не стільки відсутність конкурсу, скільки брак інституційних процедур для публічного оцінювання кандидатів. Часто спостерігається така ситуація: сьогодні з'являється ім'я кандидата, завтра його пропонують у парламент, а вже через день відбувається голосування. У суспільства немає практично жодної можливості ознайомитися з програмою кандидата, зрозуміти його бачення розвитку галузі, поставити запитання або оцінити його управлінський досвід.

Україні не обов'язково копіювати американську чи британську модель. Але ми можемо створити власну процедуру, яка поєднає політичну відповідальність із професійною відкритістю. Наприклад, перед призначенням кандидат на посаду міністра протягом двох тижнів проходить публічне представлення. Перед голосуванням кандидат має:

* представити програму;

* встановити ключові показники ефективності (KPI);

* провести відкриту експертну дискусію з професійним середовищем;

* ознайомити з майбутнім складом команди;

* надати відповіді на запитання представників ЗМІ. І лише після цього законодавці приймають рішення.

Хіба це не було б більш доцільним? Так, остаточне рішення все ще залишається за політичною більшістю. Але принаймні, країна знатиме, кого обирають, чому саме цю особу, які в неї навички, що конкретно вона обіцяє реалізувати і за якими критеріями її оцінюватимуть через рік. Ось такі принципи, на мою думку, повинні лежати в основі роботи будь-якого державного керівника, незалежно від його імені.

Світ давно довів, що відкритість не є слабкістю. Навпаки. Сильна держава не боїться показати своїх кандидатів. Вона дозволяє їм представити власне бачення розвитку галузі. Пояснити перші сто днів роботи. Назвати команду. Відповісти на складні питання журналістів, експертів, професійних спільнот. Саме це створює довіру.

У світі бізнесу ніхто не поставить на чолі великої корпорації людину без попередньої співбесіди, оцінки її компетенцій, розробки стратегії та перевірки рекомендацій. Проте, коли мова йде про міністра, ми довіряємо йому управління системою, яка впливає на життя мільйонів громадян і на мільярди бюджетних коштів. Чому ж критерії відбору для керівника великих приватних компаній часто виявляються більш суворими, ніж ті, що застосовуються до осіб, які будуть очолювати цілі державні галузі?

В останні часи українці все частіше виходять на вулиці з плакатами, вимагуючи відповідальності від певних посадовців. Це демонструє одне: суспільство більше не бажає залишатися пасивним спостерігачем. Люди прагнуть активно брати участь у процесах, що їх оточують. Можливо, найефективніший спосіб знизити рівень недовіри — це не просто реагувати на її наслідки, а переглянути самі процедури призначень. Ми часто згадуємо про цифровізацію, прозорість та європейські стандарти. Але демократія — це не лише доступ до даних, це також відкритість у прийнятті рішень. Особливо важливо це, коли йдеться про людей, яким ми довіряємо майбутнє нашої країни.

Питання вже не полягає в наявності кваліфікованих фахівців в Україні — вони безсумнівно є. Натомість, країна стикається з нестачею механізмів, які б дозволяли цим людям знайти своє місце в суспільстві, де їхні навички можуть бути використані на користь. Війна навчила нас важливому уроку: найцінніший ресурс держави — це не гроші, а компетентні особистості. Суспільство має право знати, кому воно віддає довіру у формуванні свого майбутнього.

Серія публікацій під назвою "Поглянь, Україно!"