"Старшого сина вона зафіксувала до себе за допомогою ременя від куртки". Катерина Варченко ділиться своїми переживаннями про складний шлях повернення в Україну з дітьми, фінансові труднощі та важливі ролі в житті.

Катерина Варченко - відома актриса з України, яка здобула популярність завдяки своїм ролям у таких фільмах, як "Хазяйка", "Кріпосна", "Прикордонники", "Коло омани", "У неділю зранку зілля копала" та багатьох інших проектах. Цього року вона приєдналася до зіркової команди романтичної комедії "Потяг 'Червона рута'", що є третьою частиною успішної франшизи "Потяг". Прем'єра цього фільму запланована на 20 серпня. У сюжеті мова йде про подорож потяга через Карпати, де на пасажирів чекають важливі зустрічі та незабутні історії кохання.

В інтерв'ю OBOZ.UA Варченко поділилася своїми роздумами про повернення до України після року життя в Іспанії з двома маленькими синами під час великої війни. Вона відкрито розповіла про труднощі, пов'язані з безробіттям та відмовами на кастингах, а також про реальні заробітки популярних українських акторів і проблеми з накопиченням грошей. Крім цього, вона чесно висловила свою думку про скандал навколо фільму "Раша гудбай" і згадала періоди, коли на українських знімальних майданчиках працювали російські актори.

- Яким чином у вашому житті з'явився "Потяг "Червона рута"?

Я була на сьомому небі від радості, коли знову отримала можливість приєднатися до "Прототип Продакшн". Раніше ми вже співпрацювали над двома сезонами "Прикордонників" під керівництвом чудового режисера Олексія Ісакова, якого я дуже ціную. Вся команда там – це справжня велика родина, де панує затишок і взаєморозуміння. Спільна робота проходить легко і з натхненням. Коли я вперше переглядала фільм "Потяг у 31 грудня", у мене виникла мрія: "Було б здорово опинитися в цьому потязі разом з ними". Потім з'явився "Потяг у Різдво". Коли мені запропонували пройти прослуховування для третьої частини і затвердили на роль, я була на сьомому небі від щастя. Подумала: "Ось і все, тепер і я на борту цього потяга!"

Для численних акторів літо є періодом інтенсивної роботи на знімальних майданчиках. Яким виявився цей сезон для вас?

- Це, мабуть, моє перше таке літо від початку повномасштабного вторгнення, коли не працюю. Спочатку, після 2022 року, роботи взагалі не було. Потім поступово почали з'являтися проєкти, проби. Першою кінороботою після мого повернення з-за кордону став серіал "Перші дні", який знімав той же Льоша Ісаков. Відтоді все потроху почало відновлюватися. А цього літа в мене майже немає роботи. Хоча для акторів цей період справді гарячий сезон. Запускається найбільше проєктів, адже хороша погода дає багато можливостей.

Я сприймаю це з досить спокійним настроєм. Нещодавно ми завершили зйомки романтичної комедії "Емілі в Emily", де знову мали можливість працювати з Андрієм Ісаєнком. Наше знайомство триває вже давно: ми регулярно виступаємо в театрі та зустрічаємося на знімальних майданчиках, тож він став моїм постійним партнером у кінематографі. Це дуже зворушлива та світла історія, яка містить несподівані повороти сюжету і чудовий гумор. Паралельно я працювала над іншим проєктом, а тепер у мене період паузи. Це нормально для всіх акторів. У мене є кілька кастингів і нові пропозиції, і я відчуваю, що попереду на мене чекають цікаві ролі, тому не переживаю.

З початку широкомасштабної агресії ви разом із синами знайшли притулок в Іспанії. Які у вас спогади про ті дні?

Протягом року ми з сестрою, її сином і моїми двома дітьми жили в Іспанії. Це був непростий період для мене. Хоча ми були в безпеці, моє серце залишалося в Україні. Коли з'явилася можливість відновити театральні вистави з агенцією "Те-Арт", я почала збирати речі. Театр ожив, і незабаром розпочалися перші зйомки.

- В одному з інтерв'ю ви коротко, але дуже зрозуміло, пояснили своє рішення повернутися: "Бо я вишня, а там - пальми".

Справа не лише в пальмах, хоча варто визнати, що там дійсно інша культура. Починати нове життя в незнайомій країні з двома малими дітьми - це справжній виклик. Нещодавно ми з друзями обговорювали цю тему. Якби я прагнув залишитися за кордоном і будувати своє життя там, напевно, мені це вдалося б. Звичайно, для досягнення мети потрібно було б витратити багато зусиль та часу. Такі історії дійсно можливі. Але це не було моєю метою, я завжди прагнув повернутися додому. Хоча мушу зізнатися: мені дуже подобався клімат в Іспанії. Ви ж розумієте, як там проходить зима: море, тепло. Ми навіть святкували Новий рік у купальниках. Прокидаєшся, а за вікном сонце, навколо світло і тепло. Це неймовірно підбадьорює і заряджає енергією. Але навіть ці позитивні моменти не могли переважити відчуття, що мій дім - тут.

Після нашого повернення в Іспанії ще якийсь час там жила моя сестра, а потім і вона повернулася до України. А цього літа ми відправили туди наших дітей і батьків. Спеціально в те саме містечко, де жили. По-перше, там залишилися наші друзі, а по-друге, дуже хотілося, щоб рідні трохи відпочили: в Києві зараз дуже непросто.

У тому містечку досі живе багато українців. Хтось уже знайшов роботу, хтось облаштував життя, навіть створив сім'ю. Коли ми були там, то найбільше спілкувалися саме зі своїми - з українцями, які, як і ми, виїхали через війну, або з тими, хто оселився в Іспанії ще раніше. З багатьма досі підтримуємо зв'язок. Дехто вже повернувся до України, дехто приїжджає.

- Діти швидко звикли до нового життя?

Так, вони значно легше адаптуються до змін. Для них це було швидше за все новим досвідом: нова країна, незнайомі обличчя та нові враження. Пам'ятаю, як тільки ми перетнули кордон з Угорщиною, нас поселили у волонтерському центрі. Там нам відразу надали все необхідне: памперси, їжу та одяг. Приготували мівіну, і мій старший син з усмішкою сказав: "Мамо, яка вона смачна!" (сміється). Звичайно, він їв її й в Україні, але, напевно, в той момент вона здавалася найсмачнішою після всього пережитого...

Старший син розпочав навчання в Іспанії. Спочатку він не володів ані іспанською, ані англійською мовами, але вже через два-три місяці почав вільно перекладати для мене. Пам'ятаю, як ми йшли вулицею, і якийсь чоловік щось сказав, а я не зрозуміла ні слова. Син одразу ж пояснив: "Мамо, він просить нас відійти, бо проїжджає автомобіль". Тоді я подумала: "Ого!" Діти дійсно навчаються дуже швидко.

Чим саме вас вразила іспанська школа? Чи має вона якісь істотні відмінності порівняно з українською?

Тоді ще не було можливості порівнювати, оскільки до Іспанії він не встиг відвідати українську школу — лише підготовчу групу. Але моє перше враження від їхньої освітньої системи полягало в свободі. Тут значно менше формальностей, більше довіри до дітей та менше відчуття обмежень. Це одразу кидається в очі. Якщо у тебе настрій сьогодні прилягти на парту і трохи поспати під час перерви, то ніхто не буде з цим мати проблем.

Мій племінник із розладом аутистичного спектра, він - аутист, тому завжди звертаю увагу на те, як у школах працюють з особливими дітьми. В Іспанії побачила цікаву модель. По-перше, там чимало таких діток. З ними - спеціалісти, які допомагають, супроводжують, підтримують. А з іншого - до них ставляться як до звичайних дітей. Не відокремлюють від класу, не створюють відчуття, що вони інші. У мого сина були чудові вчителі, добре ставилися до дітей. Єдина особливість Каталонії - мова. Усі активно спілкуються саме каталонською, яка відрізняється від іспанської, - для місцевих вона має велике значення. Я навіть якийсь час ходила на курси каталонської. Ми розуміли, що повернемося додому, тому вчити мову не було аж такою необхідністю, але мені цікаво. Проте з маленькою дитиною це було непросто: кілька разів брала сина на заняття, та швидко зрозуміла, що вчитися в такому режимі нереально.

А чи знали в Іспанії, що ви є знаменитою акторкою в Україні?

Так, знала. І мені навіть вдалося трохи попрацювати в своїй галузі. Одного разу я знімалася в рекламі стоматологічної клініки, а також у музичному кліпі одного каталонського виконавця. Якщо провести аналогію, він для них - як наш Іво Бобул. Я бачила той кліп, але, чесно кажучи, повторно дивитися не прагну (сміється). Якщо порівняти з тим, як створюють кліпи в Україні, різниця, звичайно, відчутна. Але він націлений передусім на фанатів цього артиста, тому, мабуть, це пояснює багато що. А для мене це була можливість трохи підзаробити, адже з малюком на руках працювати на повну ставку було неможливо. Тут я погодувала дитину, там - потанцювала.

Молодшому було лише чотири з половиною місяці, коли ми залишили Україну. Усі важливі етапи його розвитку — перші кроки та сидіння — відбулися вже в Іспанії. Я безмежно вдячна своїй сестрі, яка взяла на себе чимало турбот про нашу родину, незважаючи на те, що у неї також є дитина — мій племінник. Однак найбільше випробування чекало, коли настав час повертатися додому. Я вирушила в подорож сама з двома дітьми. Зараз, згадуючи ті моменти, навіть не можу зрозуміти, як усе витримала. Молодший був у мене на руках, старшого я буквально пристебнула до себе поясом від куртки, а на плечах тягла великий рюкзак і валізу. Проте в той же час я відчувала величезну радість від повернення додому, що перекривало всі труднощі.

Ваш чоловік, актор Анатоль Фон-Філандра, з початку повномасштабної війни вирушив на службу. А ви з двома дітьми опинилися в Іспанії. Як ви справлялися з цією розлукою?

Ми регулярно підтримували зв'язок через відео, обмінюючись фотографіями. Батьки навідали нас лише один раз, і загалом ця розлука давалася нам нелегко. Коли ти далеко від рідних, емоції загострюються. Я мала враження, що в Україні відбувається безперервна катастрофа. Постійно читаючи новини, відчуваєш безпорадність, і це лише посилює тривогу. Але коли я повернулася додому, мої відчуття змінилися. Це не було через те, що стало безпечніше, а тому, що я вже стала частиною цієї реальності. Згодом звикаєш до неї, навіть якщо це звучить жахливо.

Сьогодні навіть діти вміють добре розуміти, що відбувається навколо. Старший син активно користується додатками та чатами, стежить за тим, звідки і коли можуть прилетіти небезпеки, а також чекає на сигнали про відбій. На жаль, це стало невід’ємною частиною нашого повсякденного життя. Для них уже нормою є спускатися в укриття під час занять. Якось старший син сказав: "Мамо, купи мені, будь ласка, ось це, це і це, поклади в рюкзак. Ми ж спускаємося в бомбосховище, там усі сидять і щось їдять". І він говорить про це так природно... Це справді боляче.

- Свого часу ви обрали для старшого сина в Києві школу Монтессорі. Що дала йому ця система і чому згодом вирішили перейти до іншої школи?

Так, тепер ситуація змінилася. Тепер вона навчається у київській школі "Кияночка", яка славиться високою якістю освіти. У школі Монтессорі також є безліч цікавих аспектів. Наприклад, старші учні активно підтримують молодших. Мені дуже до вподоби цей принцип взаємодопомоги. Крім того, діти виконують індивідуальні завдання на тиждень, що дозволяє зосередитися на розвитку їхньої самостійності. Проте я вважаю, що такий підхід особливо важливий у дошкільному віці. У цей період необхідно акцентувати увагу на розвитку сенсорних навичок, дрібної моторики, а також вчитися через дотик та взаємодію з предметами. Коли ж діти стають старшими, їм починає не вистачати інших аспектів розвитку.

Для нас головним мінусом була не сама система Монтессорі, а те, що це невелика приватна школа, де навчалося небагато дітей. Наприклад, у першому класі було троє учнів, у другому - один, у третьому - один, у четвертому - теж один. Так, на перервах вони всі спілкувалися разом, але все одно цього було замало. Можливо, я порівнюю зі своїм дитинством. У мене була чудова школа, у класі майже 30 дітей, і мені подобалася ця атмосфера. Коли навколо багато однолітків, дитина вчиться дружити, домовлятися, сперечатися, знаходити своє місце серед інших. Цього, як на мене, синові бракувало. Коли він перейшов до нової школи, одного дня прийшов додому й каже: "Мамо, тут є дівчата! Я нарешті закохаюся" (сміється).

- Імена ваших синів дійсно оригінальні. Яким чином ви їх обрали?

Старший син носить ім'я Крістіан-Доріан, а молодший – Еміль-Доріан. Ми були в захваті від імені Доріан, тому обидва хлопчики отримали його як друге. Раніше старшого всі звали Крісом або Кристиком, і бабуся з дідусем досі так його називають. Проте, коли він вступив до нової школи, несподівано вирішив: "Я хочу, щоб мене звали Доріаном". Відтоді для всіх він став просто Доріаном. Що стосується незвичності, то тепер, здається, цим нікого не здивуєш – у його класі є чимало дітей з рідкісними іменами. Ми ретельно підбирали імена, щоб вони гармонійно звучали з прізвищем Фон-Філандра, тому все було добре обмірковано (усміхається).

- Ви не взяли прізвище чоловіка. Це було свідоме рішення?

- Я не використовувала це, адже Катерина Варченко стало моїм сценічним псевдонімом, моїм акторським іміджем.

- Ви нечасто розповідаєте про сім'ю. Це принципова позиція?

На даний момент я практично не ділюсь подробицями свого особистого життя. Розумію, що багато моїх колег ведуть себе по-іншому, але для мене це не характерно.

- Тоді перейдемо знову до професії. Коли приходите на кастинг, знаєте, хто може бути вашою конкуренткою?

Звісно, у кожного актора є свій унікальний типаж, і тому існує певне коло колег, з якими ми часто зустрічаємось на кастингах. Наприклад, я отримую сценарій і іноді дізнаюся, що на цю роль також пробуються Настя Цимбалару чи Любава Грешнова... Це абсолютно нормально. Однак, бувають випадки, коли на серіалі "Батько рулить" під одну роль запрошували дуже різних актрис — від Лесі Самаєвої до багатьох інших. Режисер і продюсери намагалися зрозуміти, як взаємодіє акторський склад. Тому на одну роль пробували жінок різного віку і зовнішності. Іноді відкриваєш сценарій, а там написано: "Ольга, 50 років". Після цього думаєш: "Це ж не про мене!" (усміхається). Але все ж таки йдеш на кастинг. Якщо в кадрі все складається, то зауваження щодо віку відходить на другий план, адже набагато важливіше, яку енергію приносить актор, та чи є взаєморозуміння з партнерами.

Яким чином ви справляєтеся з моментами, коли бажана роль переходить до іншої людини?

- Раніше було важче, засмучувалася. Думала: "Чому не я? Я б так хотіла це зіграти". Є й практичний бік питання. Коли розумієш, що це, наприклад, серіал на 24 серії, то це не лише цікава роль, а й кілька місяців роботи, стабільний заробіток, постійна присутність в ефірі. Усе це теж має значення для актора. Зараз тієї болючості немає, ставлюся до відмов спокійніше. З досвідом навчилася чесно оцінювати: іноді зовнішність, органіка чи поєднання з іншими акторами просто не відповідають тому, що шукають продюсери. І це зовсім не означає, що ти погана акторка. Просто саме для цієї історії більше підходить хтось інший. Є речі, на які не можу вплинути. А все, що залежить від мене, - я зроблю.

Які найекзотичніші вчинки вам доводилося вчиняти заради виконання ролі? Наприклад, акторка Лариса Руснак поділилася з нами під час інтерв'ю, що в 46 років почала танцювати на пуантах, оскільки це було необхідно для її персонажа. А які незвичайні випробування зустрічалися на вашому шляху?

Згадую, що ще до початку повномасштабної війни в одному з проєктів мені випало вивчити великий текст корейською мовою. Це було досить складно, оскільки я не володіла мовою і мусила вчити все лише на слух. Звісно, були й інші завдання. Наприклад, потрібно було виступати на піаніно. Тут було трохи простіше, адже я маю музичну освіту. Проте, я давно не грала на скрипці. Що стосується якихось надто екстремальних завдань, їх, мабуть, не було. Але пам’ятаю короткометражку, в якій мені довелося лягти в труну.

- До таких сцен ставитеся спокійно? Адже є актори, які відмовляються від подібних епізодів.

Це просто ще один етап у моєму житті. Я не можу засуджувати колег, які обирають відмовитися. Це їхнє особисте рішення, що ґрунтується на внутрішніх принципах, страхах чи забобонах. У кожного є свої особливі межі. Для мене ж це була всього лише професійна діяльність.

Чи вірите ви в акторські прикмети? Наприклад, існує повір'я, що якщо в сцені потрібно лягти в труну, то варто покласти туди пляшку горілки.

Так, це справді існує. Але я сприймаю такі речі досить спокійно, так само, як і інші акторські забобони. Кажуть, що якщо текст упав, його потрібно обов'язково підняти і сісти на нього. Або ж перед прем'єрою тримати текст під подушкою. Я такими ритуалами не займаюся. Хоча, напевно, вірю в якісь інші речі. Що мені найбільше подобається в нашій професії? Це можливість пережити інше життя. Спробувати щось таке, що в реальному житті, можливо, ніколи не наважився б зробити. Витягти з себе нові емоції та зануритися в незвичайні ситуації.

А якщо для виконання ролі знадобиться радикально змінити свій вигляд, ви погодитеся на це?

Якщо цей проєкт дійсно вартий уваги, то я готова до співпраці. У "Кріпосній" у мене кардинально змінили зачіску. Але це не була моя звичайна стрижка — все створили досвідчені гримери. Спершу вони зробили спеціальний зліпок моєї голови, а потім виготовили перуку, яка ідеально підійшла. Сучасні технології настільки розвинулися, що результат виглядає дуже природно.

Я знаю акторок, які свідомо обирають носити якісні перуки, щоб зберегти здоров'я свого волосся. Під час зйомок їх постійно піддають різним процедурам: накручують, випрямляють, фарбують і сушать. Іноді за один день знімання їх кілька разів повністю перевтілюють. Зняли дві сцени – змінили зачіску, макіяж, стиль. А потім раптом погода змінюється: починається дощ, дме вітер – і все починається знову. Це великий стрес для волосся, а також для шкіри. Особливо важко, коли працюєш у сорокаградусну спеку, під товстим шаром гриму. Але це вже частина нашої професії.

У світі акторства зовнішність також виступає як важливий інструмент. Чи є щось, що ви хотіли б удосконалити в собі?

- Заради ролі в "Хазяйці" я видалила родимку на обличчі. Проте не шкодую - це була не витончена мушка, як у Мерилін Монро. Тож розлучилася з нею без жалю. Більше нічого не робила з своїм тілом - у мене все своє (сміється). Але зарікатися не буду. Якщо колись зрозумію, що потрібно щось змінити, то чому ні?

Часто можна почути від акторів, що справжня дружба в творчих колективах неможлива. Але ваша однокурсниця, акторка Женя М'якенька, є хрещеною матір'ю одного з ваших синів.

Акторська дружба насправді існує. Ми підтримуємо стосунки не лише через спільну професію, а тому, що стали близькими людьми. Звичайно, ми обговорюємо наші професійні справи, ділимося враженнями про зйомки та репетиції, обмінюємося досвідом. Але те, що нас справді об’єднує, — це наше життя поза роботою. Навіть якщо ми не бачимося пів року, це не впливає на наші стосунки — ми знаємо, що завжди можемо покластися один на одного.

- Як і багато ваших колег, ви знімалися свого часу на українських майданчиках з російськими акторами. Як згадуєте той час? Акторка та режисерка Катерина Вишнева, наприклад, розповідала нам в інтерв'ю, що коли наші талановиті актори сиділи без роботи, росіяни дозволяли собі приходити на зйомки нетверезими та вдатися до відкритих образ.

Я особисто не мала можливості стати свідком таких ситуацій — мабуть, мені пощастило. Не можу заперечувати, що брала участь у подібних проектах — тоді це було нормою. Лише з часом ми усвідомили, наскільки це було неправильно, і, звісно, шкода, що так сталося. Щодо росіян, ми обговорювали різні випадки між собою. Іноді чула такі історії, що, як кажуть, вуха в'яли від здивування. Мене вражало, як можна так несерйозно ставитися до своєї роботи. Проте на моїх знімальних майданчиках такого не траплялося. Приїжджали цілком адекватні люди. Якщо ж порівнювати, то, на мою думку, наші актори набагато сильніші й професійніші.

Якщо б вам довелося вибрати одну роль, яка найбільше відображає вашу сутність, яку б ви обрали?

Ой, навіть важко сказати. Кожна роль для мене має своє значення. Десь було важче, а десь легше, але з кожної я винесла важливі уроки. Не так давно до мене підійшла дівчина, попросила зробити фото і сказала: "Дякую вам за моє дитинство". Виявляється, вона виросла на серіалі "Хазяйка". І в той момент я вперше замислилася: вже є покоління, яке дивилося цей серіал ще в школі. До речі, "Хазяйку" згадують найчастіше.

Ви з великою теплотю згадуєте про своїх батьків. Яка ж основа ваших такої близької взаємодії?

Я вважаю, що справжня цінність полягає в тому, що вони завжди поряд. Вони підтримують, надають допомогу і дарують любов. Іноді мовчать, іноді дають цінні поради. Я завжди відчувала, що можу покластися на них. У нашій родині ніколи не було професійних нянь. Нашими помічниками є мама і тато. Вони приїжджають з Прилук, коли я вирушаю на гастролі чи маю кілька вистав підряд, і залишаються з дітьми. Я спокійна, адже знаю, що мої діти в надійних руках. Тато й мама ще молоді, їм всього 62 роки. Вони також виховали мого племінника. Коли моя сестра почала працювати в Києві, мама з татом забрали онука до себе в Прилуки і жили з ним. Коли сестра стала на ноги, вона забрала його, але батьки продовжували їх підтримувати. У нас так заведено — сім’я завжди на підмозі.

Один із фільмів, в якому ви брали участь, - "Раша гудбай" - ще до свого виходу на екрани став предметом суперечок. Критики звинувачували стрічку в тому, що вона, порушуючи чутливі теми, такі як окупація, ситуація в Маріуполі та вплив російської пропаганди, подає їх у комедійному ключі. Ви виконали одну з ключових ролей і фактично опинилися в самому центрі цієї критики. Як ви особисто сприйняли ці зауваження?

Ситуація склалася так, що ще до виходу фільму багато моментів були вирвані з контексту. На мій погляд, рекламна кампанія була реалізована не найкращим чином: акцентували увагу на окремих болісних та тригерних сценах, не надаючи загальної картини. Це, звісно, викликало неабияку реакцію у глядачів. Однак, коли стрічка нарешті вийшла на екрани і люди змогли її переглянути в повному обсязі, як я зрозуміла, численні питання вже не виникали. Я читала відгуки на платформах, де фільм з'явився, і спостерігала за реакцією глядачів. Звичайно, я переживала через цю ситуацію. Тоді мені було досить важко, адже я ще й захворіла, і все це навалилося на мене одночасно.

- В інтерв'ю нашому виданню актор Володимир Ращук розповідав, що йому теж пропонували знятися в цій картині, однак він відмовився через режисера Олексія Кирющенка, який тривалий час жив і працював у Росії. "Почнімо з елементарного: нехай спочатку вивчить українську мову", - пояснив свою позицію. Як ви до цього ставитеся?

- Не знаю... У нас прекрасні стосунки з Володимиром Ращуком, ми разом працювали в "Прикордонниках". Мені особисто нічого поганого не говорив. Я знаю, що дуже багато актрис пробувалися на роль, яку зрештою зіграла я. І також чула, що дехто з акторів не хотів працювати з Кирющенком, але з іншої причини - мовляв, він складний у роботі. Але, чесно скажу, після виходу фільму багато колег-акторів писали мені хороші слова про роботу. Я й сама така людина: якщо мені подобається, як зіграв колега, можу написати йому або підійти й сказати про це.

А до коментарів загалом ставлюся спокійно. Є конструктивна критика, а є просто хейт. Якщо мені потрібна чесна оцінка моєї роботи, я звернуся до людей, яким довіряю. Вони можуть відверто сказати, що було не так, але зроблять це професійно й без упередження. Є колеги, чию думку дуже ціную. Якщо хтось із них скаже: "Тут було так собі", обов'язково запитаю: "Чому?". Бо розумітиму, що це професійна критика, яка допомагає рости.

Як вам живеться в матеріальному аспекті, будучи такою відомою акторкою? Чи забезпечує ця професія комфортне життя, чи завжди потрібно міркувати про фінансові питання?

- Швидше - друге (сміється). Я з фінансами не дуже дружу. Усе, що заробляю, зазвичай і витрачаю. Накопичувати поки що не вдається. У моєму житті були різні періоди, зокрема й непрості, і, мабуть, ще будуть. Але рухаємося далі. У мене навіть є своя маленька мантра: "У мене завжди є гроші". Постійно повторюю ці слова собі. І знаєте, якось це навіть працює.

Також на OBOZ.UA ви зможете ознайомитися з інтерв'ю акторки Валерії Ходос, в якому вона розповідає про свій несподіваний перехід на українську мову, фінансові аспекти Шевченківської премії та особисті переживання: "Мене запитували: 'Ви не росіянка?' - і я починала нервувати".