У вересні "Детектору медіа" ("Телекритиці") виповнюється 25 років. Напередодні цього ювілею ми вирішили не обмежуватися самооцінкою, а звернутися до наших шанованих читачів із запитом поділитися своїми враженнями про нашу діяльність. Ми ставили питання на різні теми: від нашого впливу на український медіапейзаж у ролі watchdogs до особливостей роботи нашої команди.
У вересні ми плануємо ділитися відповідями людей, які добре знайомі з нами, на платформі "Детектор медіа" та в наших соціальних мережах. Це буде представлено в різних форматах, таких як бліцінтерв'ю, опитування та інші. Сподіваємося, що це викличе інтерес у наших читачів, адже історія "ДМ"/"Телекритики" є невід'ємною частиною більш широкої історії незалежної журналістики в Україні.
Раніше ми ділилися думками таких особистостей, як Юрій Макаров, Мирослава Барчук, Мирослава Гонгадзе, Марія Бурмака, Вікторія Сюмар, Костянтин Квурт, Ольга Сєдова, Тетяна Бережна, Олег Наливайко, Наталія Нагорна та Роман Балаян. Також у нас були відповіді від Олександра Корнієнка, Марти Дичок, Яніни Соколової, Романа Кіфлюка, Власти Лазур, Меґан Тетрік, Ярослава Юрчишина, Галини Сулими, Ганни Шерман, Алли Липовецької та Микити Потураєва.
Сьогодні ми представляємо інтерв'ю з Валерієм Івановим, завідувачем кафедри реклами та зв'язків з громадськістю Інституту журналістики КНУ імені Тараса Шевченка, а також президентом Академії української преси.
-- Як, на вашу думку, "Детектор медіа" вплинув на українські медіа та публічну дискусію, українське громадянське суспільство за ці 25 років?
-- Наприкінці 90-х -- на початку 2000-х реальність була зовсім іншою. То були романтичні часи. І люди були романтиками. Сашко Кривенко, Сергій Набока, Георгій Ґонґадзе, багато-багато інших створювали абсолютно інше поле думок, дискусій, публічності, ніж те, до якого ми звикли в радянські часи. Це поле творила і "стара гвардія" з одним із найяскравіших її представників -- Володимиром Мостовим, Паличем, людиною з неймовірною енциклопедичністю і таким самим почуттям совісті та свободи.
Це були часи, коли успішні телеведучі мали можливість залишити телеканал, відмовившись від значних доходів і комфортного життя, -- і не мали підготовленого "резервного плану", а фактично йшли в невідомість. Андрій Шевченко у вересні 2002 року покинув Новий канал, а Роман Скрипін наступного місяця залишив СТБ. Вони не бажали і не могли працювати в умовах політичної цензури та диктату. У той час журналісти дійсно ставали голосами суспільства і гідно тримали цю відповідальність.
Згадую, як у Рівному на вулиці перехожі оберталися, спостерігаючи за Миколою Вереснем, вигукуючи: "Табу" пішло!". Сьогодні важко навіть уявити подібну популярність телевізійного журналіста серед громадськості.
Цей період став надзвичайно складним для країни. В Україні почав формуватися олігархічний устрій, а медійний простір поступово концентрувався в руках кількох потужних власників. Журналісти опинилися в обмеженому просторі, змушені балансувати між професійними етичними нормами та вимогами політичних або бізнесових інтересів своїх керівників – будь-то телеканали, газети чи радіо. Додатково, влада запровадила темники — інструмент, спрямований на централізоване формування порядку денного та контролю за висвітленням політичних подій.
Маніфест українських медійників проти політичної цензури, надрукований у виданні "Телекритика" у 2002 році.
У 1997 році в газеті "День" з'явилися медіакритичні статті Наталії Лигачової. Їхня унікальність полягала в тому, що це були не просто огляди телеканалів і їхніх програм, хоча телебачення на той час залишалося найвпливовішим засобом масової інформації в Україні. Лигачова здійснила глибокий аналіз медіа, уникаючи традиційної ідеологічної призми, що була характерна для попередніх часів. Натомість, вона звернула увагу на інтереси "короля" – аудиторії.
Наташа відкрито і рішуче висловлювала свою критику на адресу тих, хто звик диктувати свої умови. Однак варто зазначити, що її слова не були бездумним протестом. Вона підходила до цього питання з логічними аргументами. Її думки могли викликати незгоду, ними можна було обговорювати, але від них вже не можна було просто відмахнутися.
На мою думку, одне з ключових успіхів "Телекритики", а пізніше "Детектора медіа", полягає в тому, що вони змогли вивести на поверхню механізми, які раніше залишалися в тіні і не підлягали відкритому обговоренню.
З'явилася можливість систематично аналізувати ситуацію: тут журналістика поступилася інтересам власника; тут редакційна політика була під впливом політичного тиску; ось тут ми спостерігаємо маніпуляцію; а цей матеріал взагалі не є журналістським, а являє собою приховану рекламу – те, що раніше називали "джинсою".
По суті, "Телекритика" виконала роль дзеркала для медійної сфери. Іноді це відображення виявлялося досить гірким. Вона піднімала складні питання: чому було вирішено висвітлити саме цю тему? Чому інші теми залишаються поза увагою? Чому в ефірі з'являється саме цей політик? Чому новина виглядає як реклама? І чий інтерес насправді стоїть за цим матеріалом?
Тетяна Ковтун, доцентка Інституту журналістики, разом з Валерієм Івановим, тримає в руках часопис "Телекритика" за січень-лютий 2009 року. Круглий стіл ГО "Телекритика". 2009 рік
Але я не зводив би роль "Телекритики" лише до медіакритики.
Вона постійно нагадувала: зміна журналістики неможлива без зміни самих медійних інституцій. Тому наступним кроком стала адвокація демократичних реформ -- змін медійного законодавства, роздержавлення медіа, прозорості медіавласності і, особливо, створення Суспільного мовлення.
Після Помаранчевої революції "Телекритика" була одним із найпослідовніших адвокатів цієї ідеї. Вона роками повертала це питання в публічний порядок денний, навіть коли політичної волі до реформи не було. Я думаю, внесок "Телекритики" в те, що Суспільне мовлення в Україні зрештою з'явилося, ще не до кінця оцінений. Звичайно, це результат роботи багатьох людей і організацій. Але саме "Телекритика" роками не дозволяла політикам закрити цю тему черговою обіцянкою. І символічно, що сьогодні "Детектор медіа" продовжує дуже уважно стежити за Суспільним і захищати сам принцип його незалежності.
Коли мова йде про появу "Телекритики", варто неодмінно згадати Сабіну Штьор. Вона стала однією з тих "доброчинців", без яких багато демократичних ініціатив початку 2000-х могли б так і не реалізуватися, залишившись лише в стадії ідеї.
Сабіна не лише була розумною та обдарованою особистістю, яка палко любила Україну. Протягом кількох років вона подорожувала країною, майстерно освоюючи українську мову, а згодом здобула славу видатної перекладачки української літератури. Але найголовніше – вона володіла унікальним баченням шляхів розвитку демократії та неймовірною здатністю об'єднувати однодумців, партнерів і можливості для втілення корисних ідей. Саме завдяки її зусиллям у 2001 році виникла "Телекритика".
Наталя Лигачова з Сабіною Штьор, першою радницею посольства Німеччини в Україні під час презентації "Телекритики" 27 вересня 2002 року
Наталія Лигачова і Сабіна Штьор, рік 2024.
Тому для мене історія "Телекритики" / "Детектора медіа" -- це значно більше, ніж історія одного видання. Це частина історії дорослішання української журналістики і громадянського суспільства.
Яке значення мало це видання в контексті важливих історичних моментів: Помаранчевої революції, Революції гідності та повномасштабної війни?
Мені здається, що вражаюче, як під час кожної з цих ситуацій роль "Телекритики" чи "Детектора медіа" змінювалася.
У 2004 році "Телекритика" стала одним із ключових осередків журналістського опору проти цензури. 28 жовтня журналісти з кількох національних телеканалів публічно висловили свої протести проти політичного тиску. Заява, оприлюднена "Телекритикою", отримала підтримку від понад 350 журналістів з більш ніж двадцяти медіа-компаній. Видання активно публікувало інтерв'ю з тими, хто наважився порушити питання цензури, а також листи підтримки. Окрім цього, "Телекритика" контролювала дотримання професійних стандартів самими учасниками протесту. Таким чином, вона виступала не лише як спостерігач журналістських змін, але й стала важливою частиною їхньої інфраструктури.
І це дуже важлива риса: боротися проти цензури -- але водночас не видавати індульгенцію "своїм".
Під час Революції гідності ситуація була іншою. Українська журналістика вже мала за плечима досвід 2004 року, але знову постало питання: як медіа поводяться в умовах величезного суспільного конфлікту?
Наприкінці 2013 року "Телекритика" перейшла до безпрецедентного щоденного моніторингу того, як основні телеканали висвітлюють Майдан.
Валерій Іванов та Ігор Куляс -- два профі моніторингів новин телеканалів. 2009 рік
Це були не лише прості спостереження. Результати наших моніторингів перетворювались на тему для професійних обговорень і згодом слугували основою для звернення до Комісії з журналістської етики щодо маніпуляцій та порушень журналістських стандартів.
У цьому контексті, на мою думку, виявилась суттєва зрілість: можна відстоювати демократичні цінності і мати активну громадську позицію, проте це не означає, що журналістські норми не повинні діяти щодо тих, хто викликає у тебе симпатію.
Після 24 лютого 2022 року перед "Детектором медіа" виникла нова, ще більш складна задача. З одного боку, країна перебуває у стані війни, а інформаційний простір стає важливою ареною цього конфлікту, де російська дезінформація використовується як засіб впливу. Вже з самого ранку 24 лютого команда "ДМ" розпочала систематичний збір та аналіз російських фейків і маніпуляцій.
З іншого боку, конфлікт породжує потужну спокусу виправдовувати будь-які труднощі фразою "не до часу". У цьому контексті значення "Детектора" для мене стає особливо актуальним.
Мабуть, найважче в умовах війни — це висловлювати критику на адресу своїх співвітчизників.
Дослідження телемарафону "Єдині новини" розпочалось у березні 2022 року, коли "ДМ" взявся за моніторинг його діяльності. Аналіз полягав не лише в виявленні порушень журналістських стандартів, але й у вивченні політичного піару, подання різних політичних сил, замовчуваних тем, токсичних особистостей та російських наративів. Це надзвичайно важлива діяльність. Якщо ми вирішимо, що журналістські стандарти можна відкласти до завершення конфлікту, то можемо прокинутися в один день і виявити, що вже нема до чого повертатися.
Який у вас був перший або найяскравіший досвід взаємодії з "Детектором медіа" чи "Телекритикою"? Чи є якийсь конкретний матеріал, який справив на вас сильне враження або викликав обурення?
-- У моїй пам'яті знайомство з "Телекритикою" насправді починається ще до самої "Телекритики" -- з медіакритичних текстів Наталії Лигачової в газеті "День".
Сьогодні складно передати відчуття інноваційності цих матеріалів. Телебачення справляло величезний вплив, але ми зазвичай зосереджувалися на тому, що воно демонструє. Лигачова запропонувала поглянути на це з іншого боку: яким чином воно це робить. Чому одна новина опиняється на першій позиції, а інша — на десятій? Чому одного політика запрошують у студію, а іншого — ні? Який вплив має інтонація ведучого? Чому в одному випадку журналіст ставить провокаційні запитання, а в іншому — фактично сприяє герою у просуванні власних інтересів? Які важливі моменти залишаються без уваги редакції?
Ця оптика мала для мене величезне значення. Вона допомогла усвідомити, що медіа не є просто прозорим вікном, через яке ми спостерігаємо за світом, а складною системою, що обирає, формує та інтерпретує реальність навколо нас.
Не можу стверджувати, що є якийсь один текст, який би справив на мене найзначніший вплив сьогодні.
Погодьтеся, що "Телекритика" часом може викликати певне роздратування. Проте, можливо, саме це і є ознакою справжнього медіааналізу. Якщо ви працюєте в медіаіндустрії, ознайомлюєтеся з матеріалами про свою діяльність і жодного разу не відчуваєте бажання обговорити або спростувати їх, це може свідчити про те, що ви або неуважно їх читаєте, або ж це не є критикою в повному розумінні цього слова.
Валерій Іванов і Наталія Лигачова взяли участь у святкуванні другої річниці "Телекритики".
-- Яку головну рису характеру команди "ДМ" ви виділили б за ці 25 років роботи?
Я б охарактеризував це як невигідну рішучість.
Бути принциповим не так вже й важко, якщо твої переконання співпадають із твоїми уподобаннями. Однак значно складніше висловлювати критику на адресу тих, кого ти поважаєш, з ким давно знайомий і з ким разом боровся за свободу слова чи демократичні зміни.
"Телекритика" та "Детектор медіа" не завжди були абсолютно точними у своїх оцінках. Я вважаю, що вони самі цього ніколи не заперечували.
Проте здатність протягом двадцяти п'яти років бути незручними для влади, медійних магнатів, редакторів, журналістів, а іноді й для своїх побратимів — це, напевно, є найзначнішою характеристикою цієї групи.
Медіакритика не повинна бути комфортною.
Юлія Жмакіна, Валерій Іванов, Костянтин Дорошенко на відкритті виставки фотографа Валерія Милосердова, тодішнього більд-редактора "Телекритики". 2009 рік
Інакше, для чого вона потрібна?
-- Яким ви хотіли б бачити "Детектор медіа" в наступні 25 років і що побажали б його команді?
Протягом наступних двадцяти п'яти років "Детектор медіа" може зіткнутися з викликами, які виявляться ще більш серйозними, ніж ті, що були в минулому.
Раніше було достатньо легко визначити, кого саме ми аналізуємо: газету, телеканал, радіостанцію, конкретного журналіста, редактора або власника медіа. Але сьогодні між користувачем і інформацією все частіше виникає алгоритм. Платформи як TikTok, YouTube, Telegram, а також блогери й інфлюенсери, поряд із новими досягненнями в галузі генеративного штучного інтелекту, кардинально трансформують традиційні уявлення про медіа. Все більше людей отримують інформацію, практично не взаємодіючи з класичними редакціями. У найближчому майбутньому ми можемо зіткнутися з контентом, де важко буде визначити не лише редактора чи власника, а й навіть автора, який його створив.
Отже, я сподіваюся, що "Детектор медіа" продовжить виконувати роль детектора не лише традиційних медіа, а й усієї інформаційної екосистеми. Його завданням буде й надалі інформувати аудиторію про те, хто і з якою метою намагається вплинути на її сприйняття реальності. Тепер, крім редакторів, політиків та власників телеканалів, нам потрібно буде також досліджувати алгоритми, платформи та штучний інтелект.
А команді я хотів би побажати найголовнішого -- не втратити здатності бути незручною. Не стати настільки поважною, солідною і респектабельною інституцією, щоб боятися когось роздратувати.
Тарас Петров, Галина Петренко, Наталія Лигачова, Микита Потураєв, Світлана Остапа та Микола Чернотицький взяли участь у щорічному заході "Медіавиклики", організованому Фундацією "Суспільність" у 2024 році.
Мабуть, медіакритика, яка влаштовує всіх без винятку, вже втратила свою справжню сутність. Тому — викликайте емоції. Робіть це аргументовано, професійно та щиро. І так, ще принаймні наступні двадцять п'ять років.
Зображення з архіву ДМ, надане Валерієм Івановичем.
#
