Від "біологічних лабораторій" до постаті Бандери: як російська пропаганда прагне підкорити українських військовополонених.

#Політика #політика та державне управління #сільське господарство

Троє екс-полонених поділилися своїми переживаннями з "Детектором медіа", описуючи спроби тюремників вплинути на них через пропаганду.

З численних свідчень українських ув’язнених стало відомо, що російські військові не лише регулярно застосовують тортури та фізичне насильство щодо полонених, але й намагаються зруйнувати їхню психіку. Вони прагнуть переконати бранців у правоті російської пропаганди та відібрати у них відчуття національної ідентичності. Проте, як зазначають самі полонені, ефективність цієї пропаганди вкрай низька. Про реальний вплив російської пропаганди на українських бранців, а також про типові методи, які застосовують їхні катівники, і про неправдиву інформацію, в яку вірять самі тюремники, "Детектор медіа" спілкувався з трьома колишніми ув’язненими — бійцем "Азова" Денисом Федоренком, військовим Олександром К. та журналістом УНІАН Дмитром Хилюком.

Тунель, що веде до Запоріжжя, та таємні біолабораторії.

Запорожець Денис Федоренко лише вступив на факультет політології, коли почалася війна. І за рік він вирішив приєднатися до відомого вже на той час полку "Азов". У розмові з "ДМ" він згадує, що з 200 людей після співбесіди до базової військової підготовки допустили 120. А в кінці їх лишилося близько тридцяти. Існує правило: вигнати тебе не можуть, лише з власної волі можеш відмовитися. Але в полку такі жорсткі умови підготовки, що більшість не витримує.

Він залишився. У 2017 році, через два роки, під селом Саханка, неподалік від Маріуполя, отримав поранення. Снарядні уламки зламали йому руку, завдали шкоди нервам, через що пальці на лівій руці досі не можуть згинатися. Частини снаряда застрягли в м'яких тканинах його ноги і навіть пробили каску, але, на щастя, не заподіяли шкоди голові.

Повномасштабне вторгнення його спіткало в Маріуполі, де він обіймав посаду начальника оперативного відділу аналітики та планування полку. Він знову отримав поранення: снайпер влучив йому в ногу, призвівши до її перелому. Чоловік перебував у бункері, відомому серед військових як Залізяка — своєрідний імпровізований медичний заклад. Кожну хвилину він очікував на смерть, адже цей укриття вже двічі піддавалося атакам авіабомб, і деякі з поранених не вижили.

Правозахисниця Вікторія Петрук і Денис Федоренко.

Він стверджує, що про лікування й мови не було, адже в перший день отримав лише укол знеболювального, а згодом йому давали лише таблетки. Нога зазнала деформації під час зрощення. Харчувалися один раз на день — половина пластикового стаканчика каші та невеликий шматок сала.

17 травня за наказом найвищого командування бійці "Азову" здалися в полон. Його відвезли в лікарню в селищі Новоазовськ. Там же його і допитували представники так званої комендатури донецьких бойовиків. На початку допиту виклали перед ним мапу Маріуполя і наказали вказати вогневі точки. Денис здивувався питанню, оскільки українські військові залишили позиції. Але сепаратисти не вірили тому, що "азовці" здалися разом із командирами, тож він почав грати дурня й олівцем указав їм на мапі випадкові точки.

Після цього суворі представники "влади" зробили застереження: "Якщо наші хлопці вирушать туди і хтось із них постраждає через твою неправильну демонстрацію, тобі буде непереливки". Денис зізнається, що змушений був робити вигляд, ніби його це налякало. Але найсмішніше почалося пізніше.

Слідчий запитав, де розташована лабораторія США з виготовлення біологічної зброї. Про такі лабораторії неодноразово розповідали на російських пропагандистських шоу. Він спершу здивувався, а потім, за його словами, мусив докладати колосальних зусиль, щоб не показати "слідчому", що той ідіот. Правда, спершу намагався достукатися до логіки:

— Шановний, ви помиляєтеся, немає ніякої лабораторії. Чому американці повинні відкривати її всього за десять кілометрів від лінії фронту? Це ж небезпечно. Навіть якби така лабораторія існувала, вона б, напевно, розташовувалася на території США.

— Не думай, що я такий наївний, — говорить він, вказуючи на знімок старих колб з лабораторії "Азовсталі". — Що це за річ?

Тоді Денис усвідомив, що потрібно висловлюватися так, як їм хочеться. В іншому випадку, вони все одно залишаться скептично налаштованими.

Шановний начальнику, лабораторія насправді існувала. Проте, винахідливі американці вивезли її, щоб вона не потрапила до вас.

-- А що ж ти мені пи**ів? Де саме вона була?

Зрозумійте, будь ласка. Я є старшим солдатом, а в тій місцевості розташована секретна лабораторія. Хто ж може мені про це розповісти?

— Це справді так, — підтвердив "громадянин начальник".

Проте на цьому їхні дії не завершилися. Вже наступного дня Дениса знову викликали, і "громадянин начальник" влаштував перед ним театралізовану виставу. Він вдав, що отримав дзвінок і нібито обговорював умови обміну полоненими. Після цього поклав трубку і, з імітацією зацікавленості, запитав:

Ну що, Денисе, хочеш повернутися додому?

Я справді прагну цього, шановний пане начальнику.

Мені щойно зателефонувала жінка, яка організовує обміни. Ведеться підготовка до обміну. Але чи увійдеш ти до цього списку, залежить від твоїх слів. Твоя відповідь має значення.

Він підсунув стілець ближче до Дениса. Витягує саморобний ніж, який зазвичай роблять в’язні. І починає проводити ним по штанях у зоні геніталій, з агресивним виразом обличчя.

Є один момент. Ваші негідники позбавили наших хлопців яєць.

-- Усім 26? -- питає Денис з удаваним жахом.

— Так, — відповідає "начальник-освіжувач".

-- Я не підтримую знущання з полонених, -- каже Денис.

Ось який план: або ти щиро відповідаєш на мої запитання і повертаєшся додому, або залишаєшся тут. І май на увазі, що мій настрій може змінитися, і тоді я візьмуся за крайні заходи.

Денис вдає, що відчуває великий страх. Він промовляє:

Звісно, я готовий відповісти на всі ваші запитання.

І в цей момент детектив ставить питання, від якого Денис, за його словами, просто вражений.

-- Де розташований тунель до Запоріжжя? (до відома: відстань від Маріуполя до Запоріжжя становить 227 кілометрів).

Шановний начальнику, якщо б цей тунель справді існував, чому ж ми тоді здавалися в полон, а не скористалися б ним для втечі?

-- Ну, теж правильно. А може, цей тунель обвалився і ви не змогли вийти.

— Я не маю жодної інформації про тунель. Мій досвід на Азовсталі обмежується лише періодом, коли я був поранений. Про тунель мені нічого не відомо.

"Громадянин начальник" демонструє непохитну впевненість і запитує:

-- Як би ви могли протриматися так довго? Адже ви отримували звідти допомогу та боєприпаси. Я зрозумів: ти не прагнеш повернутися додому.

-- Дуже хочу.

-- Якби ти хотів, то сказав би всю правду. Те, що ти розказав -- інформація корисна. Я буду цю інформацію відправляти "президенту" Денису Пушиліну. Якщо він вважатиме мій рапорт корисним, то поїдеш додому.

Денис Федоренко не повернувся додому. Він стверджує, що, незважаючи на те, що Пушилін - справжній негідник, все ж не варто вважати його настільки наївним, аби сприймати подібну нісенітницю всерйоз.

За словами Федоренка, до полонених регулярно приходили пропагандисти або донецьких сепаратистів, або Росії. І всі намагалися вичавити з полонених підтвердженя якимось кремлівським тезам. Один такий, із якогось телеграм-каналу, наполегливо питав в іншого бранця з позивним Комбат, хто зображений на купюрі в одну та дві гривні. Комбат удав, що не знає.

Федоренко вважає, що пропагандист хотів побудувати свій репортаж на тому, що Київ -- історично російська територія і київські князі належать до російської історії.

Не отримавши бажаної відповіді, пропагандист змінив тему на інші запитання: "Мене цікавлять злочини, які ви (українці) вчинили". Комбат відповідає, що може поділитися інформацією про злочини з боку росіян, зокрема про бомбардування житлових районів. Пропагандист відповідає: "Це мене не цікавить. Розкажіть про свої". "Наш єдиний злочин полягає в тому, що ми стали на захист своєї країни", -- говорить Комбат.

"Ще приїздив адміністратор якогось сепаратистського каналу, -- розповідає Денис. -- Каже: "Я виконавець пісні про "Азовсталь"". Він увімкнув її. Там обігрується "Пливе кача". Когось там хоронять на "Азовсталі". Коротше, щось проросійське. Він питає: "Як вам?". Я кажу: "*уйня якась". Він змінився в обличчі".

В інший раз до полонених завітали одразу п'ятеро осіб, озброєних камерами та світлом. Серед них була жінка, яка виконувала роль інтерв'юера для російського телебачення. Вона була впевнена, що всі бійці з "Азову" — це нацисти з західних регіонів України. Проте її вразило, коли вона дізналася, що Денис родом із Запоріжжя, Комбат прибув з Маріуполя, а їхній третій товариш — Аквіл, походить з Київської області.

"Вона здивувалася, що ми нормально російською розмовляємо і питала, чи не карають нас за російську. А потім -- якщо ми російською розмовляємо, то чому ми проти Росії воюємо? Як я зрозумів, вона хотіла показати картинку, що нацисти з "Азова" вбивають людей зі сходу України за те, що вони розмовляють російською.

Після цього вона попросила продемонструвати татуювання. Вона шукала свастику, але не виявила її. У Аквіла були три богатирі з полотна Васнецова, а на тілі Комбата красувався витатуйований танк.

Денис відчув, що вона виглядала знервованою і розчарованою через те, що не знайшла нічого.

Гімн під ударами кийків

Майор Олександр К. (не хоче називати прізвища) нині служить у тиловій структурі. На момент потрапляння в полон був заступником командира з морально-психологічного забезпечення одного з підрозділів 36-ї бригади морської піхоти. Цей підрозділ тримав оборону в Маріуполі на заводах "Азовмаш" і металургійному заводі імені Ілліча.

П'ять днів після початку масштабного вторгнення підрозділ опинився в критичній ситуації, оточений ворогом, з численними потерпілими та без ресурсів, таких як їжа і вода. Два рази вони намагалися прорвати блокаду, але обидві спроби виявилися безуспішними. Коли ж після другої спроби повернулися на територію "Азовмаш", вони виявили, що там вже знаходяться російські війська. Командування отримало наказ від верховного головнокомандувача здати зброю.

Дві доби полонених українців тримали в ангарі у селищі Сартана, потім перевезли до Оленівки Донецької області -- у виправну колонію. Прийомка в тюремних закладах -- це особлива процедура: там наглядачі утворюють живий коридор, полонені йдуть крізь нього і їх б'ють руками, ногами, палками, електрошокерами тощо. Потім щодня три тижні виганяли з камер, шикували і били без пояснень причин.

"Фізично це не так вже й жахливо, -- пояснює майор, -- до болю можна звикнути з часом. Набагато важче з психологічної точки зору. Відчуваєш себе, ніби тебе розчавили. Саме з цією метою вони це роблять — щоб зламати людину морально. Такі процедури завжди відбувалися, коли мене переводили до іншого слідчого ізолятора. Я так і не зрозумів, чому і з якою метою це робилося".

Після перебування в Оленівці Олександра направили до Таганрога, звідти він вирушив до Новозибкова в Брянській області, а потім до Курська, далі його шлях проліг до Борисоглібська у Воронезькій області.

У Таганрозі він провів менше місяця. Щоранку о шостій годині полонених змушували вишикуватися в камері, після чого звучав гімн Росії. Вже з перших днів їхнього перебування отримали текст гімну, який потрібно було вивчити. Під час перевірок наказували декламувати його, і якщо хтось забував слова, то його карали побоями.

"Були люди, які погано знали російську, в інших були травми голови, -- згадує Олександр К., -- їм було складно вивчити гімн без помилок і тому їх постійно били". Він вважає, що це відбувалося свідомо з метою приниження, знищення національної ідентичності.

За словами Олександра, крім гімну Росії, вони мусили з ранку до вечора слухати "патріотичні" російські пісні у виконанні Олега Газманова, Віки Циганової та інших.

У камері в Таганрозі перебувало шестеро чоловіків. Вони абсолютно не отримували жодних новин. Проте наглядачі неодноразово ділилися чутками про те, що російські війська вже знищили пів України, а поляки захопили західні території. Олександр вважає, що такі розмови — це просто вигадки наглядачів, які намагалися морально зламати в'язнів. Проте він стверджує, що це не мало успіху, адже ніхто з них не вірив у ці байки.

У Новозибківському слідчому ізоляторі в одній з камер з'явився телевізор, що транслював лише один канал. В'язні змушені були переглядати політичні передачі, подібні до шоу Володимира Соловйова. Спостерігачі через камеру відеонагляду контролювали українців, щоб ті не відключали телевізор.

Чи то телевізорів їм бракувало, чи то з інших причин, але це тривало лише один день. Потім той телевізор перенесли на один день в іншу камеру. І так по черзі.

У СІЗО Курська, куди Олександра перевели після Новозибківа й де він відсидів півтора року, для українських полонених був виділений один коридор. В інших сиділи російські злочинці. Олександр К. каже, що російських зеків не чіпали фізично, бо за цим стежили адвокатські контори, правозахисні організації. На українців це не поширювалося -- били регулярно.

У зеків було звичайне радіо й телевізори. Вони могли їх вмикати і вимикати на власний розсуд. До українських полонених у камери була проведена колонка і вони з самого ранку мусили слухати російські пісні. Також постійно крутили один і той самий аудіоролик про те, що в Україні 2014 року стався збройний переворот, про те, який Степан Бандера злочинець і тому подібне пропагандистське лайно. Полонені не могли вимкнути або зменшити звук, бо регулювання відбувалося з-поза камери.

Інколи вони підключали все на максимум, і всього через пів години у затриманих з’являлися сильні головні болі.

Олександр зазначає, що навіть цей жахливий саундтрек українці змогли перетворити на свою користь. Вони підрахували, що п'ятнадцять композицій тривають рівно годину. Це дало їм можливість орієнтуватися в часі, що сприяло кращому плануванню дня.

У Курську одного разу їм поставили телевізор, який не підключався до ефіру. При ньому була флешка з записаною програмою -- в якій звинуватили Збройні сили України в тому, що вони начебто навмисно збили літак Іл-76 із 65 українськими полоненими, 6 членами екіпажу і 2 супроводжувачами 24 січня 2024 року в Бєлгородської області.

"Ми усвідомлювали, що основна мета передачі полягала в пропаганді, яка мала на меті переконати нас у тому, що Україна вбиває своїх громадян. Проте ми також знали, що це не зовсім так – з нашого СІЗО тоді здійснили обмін двох чоловіків, але не з нашої камери. Це психологічно нас пригноблювало. Особливо важко було усвідомлювати, що хлопці, які провели півтора року в полоні, дочекалися обміну і загинули в той же день. Протягом цієї передачі ми намагалися витягти щось корисне для себе. Вони повідомляли, скільки людей перебуває в полоні і скільки вже обміняли. Зачитували дані з української сторони та свої. Це дозволяло нам порівняти інформацію та зрозуміти, що процес обміну дійсно триває. Це був момент, що вселяв надію," – згадує Олександр.

Через два роки перебування в неволі через відсутність нової інформації створюється психологічний вакуум. Олександр К. каже, що здається -- вже обдумав все, про що можливо було думати, і переговорив з усіма та про все. "Ми намагалися вишукувати будь-яку інформацію. До нас потрапив чоловік, якого взяли у полон за рік до того. Він воював на Куп'янському напрямку -- ми отримали новину річної давнини і зрозуміли, що бої йдуть на тій же території, що і на самому початку. Тобто просування не відбулося. Той факт, що Україна не здалася, був дуже важливим для нашого психологічного стану".

У останньому СІЗО в Борисоглібську Воронезької області сиділо дванадцятеро українських полонених. Олександр, щоб урятуватися від порожнечі, запропонував щодня вигадувати теми для обговорення. Наприклад, де я себе хочу бачити після закінчення війни. Хтось хотів звільнитися і відкрити барбершоп (до речі, так і зробив у майбутньому), хтось -- купити квартиру, хтось хотів переїхати в Житомир або в Тернопіль.

"Саме під час цієї гри в мене виникла ідея отримати освіту цивільного психолога, -- розповідає Олександр. -- Адже існує суттєва різниця між воєнним і цивільним психологами. Через місяць після демобілізації я вирушив до Полтавського педагогічного університету і зараз навчаюся в магістратурі."

Цю тему розглядали протягом двох тижнів. Обговорювали й інші питання, такі як сімейні стосунки, вибір літератури для читання після звільнення тощо. Як зазначив Олександр К., сам процес роздумів та дискусій допомагав уникнути духовного і психологічного занепаду.

Після цього почали тричі на тиждень слухати російське радіо. Хоча воно мало пропагандистський характер, було корисним, адже українці усвідомлювали, що їхня країна не капітулювала.

Олександр вважає, що росіяни мають певні настанови щодо ідеологічного та інформаційного впливу на полонених. Проте, їхня реалізація залишає бажати кращого. Найкраще їм вдається лише застосовувати насильство проти беззахисних осіб.

"Бесогон", Бандера і телевізор на одну кнопку

У перші дні березня 2022 року снаряд влучив у будинок родини Хилюків, що в селі Козаровичі під Києвом. Мешканець будинку журналіст Дмитро Хилюк можна представити як особистість, що має свої унікальні риси та досягнення. разом із батьками був змушений перебратися до сусідів. 3 березня Дмитро з батьком пішли перевірити стан свого пошкодженого будинку. На подвір'ї їх перехопили російські військові.

Батька Дмитра тримали в полоні дев'ять днів, а потім відпустили. Самого Дмитра залишили під вартою через його професійну діяльність та активну громадянську позицію. Він підозрює, що хтось міг його видати, адже колаборанти діяли і в його районі. "Якби вони знайшли мій телефон, мене б убили: я в вайбері передавав координати своїй людині з ЗСУ, яка займалася артилерією в обороні столиці," -- зазначає Дмитро.

Дмитро ділиться своїм досвідом, зазначаючи, що до 16 березня його переміщали з однієї в'язниці в іншу, а потім етапували на територію Росії. Спочатку він опинився у слідчому ізоляторі в Новозибкові, що в Брянській області. Дорогою його перевозили через Білорусь.

Дмитро Хилюк можна представити як особистість, що має свої унікальні риси та досягнення.

Вікна в тюремних камерах були розбиті, а в деяких місцях навіть зовсім відсутні. Опалення практично не діяло — лише символічно, через що лід утворювався на склі. Ув'язнені мерзли до самої кінця травня, хоча в той час температура вже сягала літніх значень. Схоже, цей СІЗО був закритий, але його знову відкрили спеціально для українських громадян. Навіть колишнього начальника викликали з пенсії для виконання обов'язків.

Під час прийому їх, так само як і Олександра, жорстоко побили. Крім того, змусили підписати документ, що підтверджує добровільну згоду на співпрацю з російськими правоохоронними органами, зокрема, надання інформації про політичні погляди інших ув’язнених. Однак згодом цього від них ніхто не вимагав. У камері вони перебували удвох — з цивільним чоловіком на ім'я Олександр, який походив з Ірпеня.

Під час слідства в цьому слідчому ізоляторі, яке велося анонімними особами, Дмитра допитували про події, що відбувалися в Маріуполі на початку широкомасштабного вторгнення, а також про ситуацію в Луганську у 2014 році.

"Я зазначив, що не маю інформації про Маріуполь, -- пригадує Дмитро. -- Мене затримали фактично на початку подій. Мені постійно ставили питання, як і багатьом іншим, щодо мого ставлення до націоналізму та постаті Степана Бандери. Я відповідав обережно: у 2010 році Бандера втратив звання Героя України через судовий процес, а націоналізм для мене означає любов до своєї країни, без зневаги до інших. Тому в цьому сенсі я вважаю себе націоналістом."

У ході ранкових перевірок наглядачі постійно повторювали, що Зеленський або втік до Польщі, або Україна вже капітулювала. Проте, за словами Дмитра, ніхто їм не вірив.

"4 квітня до нас у камеру прийшов особисто начальник СІЗО, -- каже Дмитро, -- і приніс плазму з флешкою. Він поставив нам передачу "Бесогон" кремлівського пропагандиста Нікіти Михалкова. Там був типовий набір пропагандистських штампів 2022 року: про біолабораторії в Маріуполі, про інфікованих людськими хворобами перелітних птахів, які переносили хвороби на територію Росії".

На тому поверсі, де утримували Хилюка, було кілька телевізорів. Як і в Таганрозі у Олександра, ці телевізори переносили між камерами. Всі вони мали лише одну кнопку — на екрані демонструвалися російські токшоу, як політичного, так і розважального жанру, наприклад, "Поля чудес" з Леонідом Якубовичем. У камері, де знаходився Хилюк, антена не ловила сигнал, але він чув, як з сусідніх камер росіяни в токшоу лише хвалилися перемогами, в той час як про поразки мовчали. Дмитро порівнює це з радянською програмою "Время", де не можна було дізнатися про наявність проблем. Однак навіть з таких уривчастих новин Дмитро розумів, що війна триває, і Україна продовжує боротися.

Телевізори носили по камерах до 21 вересня 2022 року -- до оголошення Путіним мобілізації. Після того телевізори зникли, залишилося лише радіо в коридорі. Зранку грав гімн Росії -- це було типовим для всіх закладів утримання українських полонених. Так само всюди наглядачі наказували вивчити гімн. У камері, де сидів Хилюк, хтось сказав, що слова нерозбірливі. Вони принесли надрукований текст. Тих, хто не міг запам'ятати слова, примушували віджиматися від підлоги нескінченну кількість разів.

А потім близько двадцяти хвилин лунали російські патріотичні пісні, такі як "я рускій" та "я іду до кінця".

Іноді можна було дізнатися новини від наглядачів -- один із них навіть розповів, що українці звільнили Херсон. З розмов із ним ставало зрозуміло, що ситуація не така райдужна для росіян, як це вони подають.

Протягом 33 днів Дмитро провів у самоті в двомісній камері в Новозибкові. Він розповідає, що це було неймовірно важко з психологічної точки зору, адже не було чим зайняти свій розум. Щоб не зійти з розуму, він постійно ходив по камері і підраховував свої кроки. За його словами, за день він проходив до 40 кілометрів. Це допомагало йому підтримувати як психологічну, так і фізичну форму.

Через рік і два місяці Дмитра перевели до слідчого ізолятора в Пакіно, що у Володимирській області. У його камері, розрахованій на чотирьох людей, виявилося вісім. У лютому наглядачі зайшли в приміщення і приклеїли чорнобілий плакат, надрукований на принтері, з зображенням льотчика-героя Радянського Союзу Івана Кожедуба. На плакаті був напис: "Це Іван Кожедуб. Українець і герой. А ти — бандерівець і зрадник Заходу".

"Там були молоді хлопці, які вже з'явилися на світ у незалежній Україні, -- говорить Дмитро. -- Вони не впізнавали особу на плакаті. Запитували: "А хто це?". Старші намагалися пояснити. "Навіщо нам це знати?", -- запитували вони. Їм роз'яснювали, що повинні відчувати сором. Але вони лише знизували плечима."

В іншому закладі, з шостої ранку до десятої вечора, лунали радянські хіти сімдесятих-вісімдесятих, такі як "Ми ехо один одного" та "Чоловік собаці друг". Чомусь туди потрапила і пісня Бориса Гребенщикова про "золотий місто" з фільму "Асса". Дмитро зізнається, що ці мелодії його просто виводили з себе.

У відомій як відправна камера, де полонених готували до повернення додому, на стінах були розміщені інші прояви ворожої пропаганди, так само прості: світлини Романа Шухевича, Євгена Коновальця, Степана Бандери та напис: "На їхніх руках кров тисяч українців. Це твої герої?"

Хилюк каже, що, якщо перед адміністрацією в'язниці й стоїть завдання перевиховувати українських полонених, то роблять вони це дуже примітивно. Їхня пропаганда ні на кого не впливає.