Інтерв'ю "Детектора медіа" з головною редакторкою "Дзеркала тижня" з нагоди 35-річчя Незалежності України.
До ювілею тридцять п'яти років Незалежності України ми вирішили провести бесіди з кількома журналістами, які не лише пам'ятають події 1991 року, але й мають глибоке розуміння історії медіа за останні три з половиною десятиліття.
Звичайно, одним із перших, до кого ми звернулися, була Юлія Мостова. Протягом десятиліть вона залишається однією з найвпливовіших політичних журналісток в Україні. З 1995 року і до сьогодні вона є обличчям одного з найпрестижніших українських медіа - "Дзеркало тижня". Як до Юлії, так і до цього видання завжди було різне ставлення, що відображає характер авторської журналістики, яка є суб'єктивною, має чітко виражену позицію та унікальний стиль, часто спираючись на особисті, а не завжди публічно доступні джерела.
Сумніватися в тому, що Юлія Мостова є справжньою національною скарбницею, навряд чи можливо. Її пам’ять і тексти зберігають безліч подій, особистостей та інформації. Це, в свою чергу, надає Юлії унікальну політичну експертизу та бачення, які продовжують відігравати значну роль в історії України та в медіа-просторі сьогодні.
Напередодні 35-річчя Незалежності України, Ганна Шерман для "Детектора медіа" зустрілася з Юлією Мостовою, головною редакторкою "Дзеркала тижня". У розмові вони обговорили вплив медіа на розвиток країни, журналістську діяльність 1990-х років, справу Гонгадзе, а також постаті Ющенка та Зеленського. Увага також була приділена зникненню аналітичної складової, ролі аудиторії в журналістиці та впливу штучного інтелекту. Ганна та Юлія підкреслили важливість сміливого і візіонерського підходу в журналістиці для сучасної України.
Юліє, ваша кар'єра в журналістиці розпочалася одночасно з проголошенням Незалежності України. Ось уже 35 років пройшло. Хоча підбивати підсумки ще передчасно, що б ви хотіли, щоб молодші колеги дізналися про цей шлях?
Перш за все, я бажаю, щоб мої колеги — носії залишків журналістики, поки штучний інтелект і читачі, які обмежуються лише заголовками, не знищили її — отримували задоволення. Таке ж, як ми колись.
Я добре знайомий з поколінням мого батька та старшими журналістами, які працювали в цій сфері. Знаєте, що кардинально змінилося з часом? Журналісти стали менше вживати алкоголь. Раніше стрес, викликаний відсутністю свободи, часто знімали в компанії друзів та колег, адже не знали інших способів. Для багатьох це було і початком, і завершенням творчої кар'єри. Ми стали першим поколінням журналістів, які працювали за зовсім іншими умовами. Наш стрес полягав у надмірній праці та зусиллях.
На мою думку, одним із осередків нової української журналістики на початку 90-х років став пресцентр Міністерства закордонних справ. Спеціалісти, які займалися міжнародними питаннями, часто співпрацювали з західними інформаційними агенціями, такими як Reuters, AFP, DPA. Я мала досвід роботи з France-Press. Це абсолютно інший темп роботи, інакше відбувається підбір тем, більше свободи у висвітленні. Стандарти також істотно відрізняються.
Олена Притула, Любов Шара, посол Сполучених Штатів Америки Карлос Паскуаль, Юлія Мостова.
Рік 2003
Не можу заперечити, що журналістика в радянській Україні мала свої високі стандарти. Проте, ці стандарти часто визначалися цензурою. Співпраця з західними інформаційними агентствами створювала величезну відповідальність за точність поданих фактів. Крім того, всі матеріали потрібно було готувати дуже оперативно.
В той час я одночасно співпрацювала з "Київським вісником", а згодом перейшла до "Киевских Ведомостей". Я писала статті, диктуючи їх з парламенту або Адміністрації президента — де тільки могла знайти стілець і телефон. Коли ми подорожували в супроводі міністра закордонних справ Анатолія Зленка чи президента Кучми, я створювала матеріали прямо в номері готелю.
Я так звикла диктувати, що, здається, від 1991 року майже не писала статей руками і не друкувала їх на комп'ютері. Просто диктувала.
Тільки коли була в Америці й тут усі спали, могла надіслати факсом 27 написаних від руки сторінок. Там були не тільки факти, які потрапляли в інформагентства, а й залаштунки, пояснення, ексклюзивні коментарі. А в кінці я могла написати редакції: "Виспались? Ненавиджу!!!".
Бо ти весь день працюєш, потім пресконференція о першій ночі за американським часом, а після цього тільки сідаєш писати.
І це виглядало цілком прийнятно.
-- Ви так згадуєте, що здається: журналіст тоді міг фізично дотягнутися до будь-кого.
Саме так. Одного разу мені знадобився коментар від віцепрем'єра Валерія Шмарова. Мобільників під рукою не було. Дев'ята година вечора. Як його знайти? Дзвоню на номер довідки 09. Кажу: "Дівчата, будь ласка, прізвище незвичайне — Шмаров Валерій Миколайович. Можливо, зможете допомогти?".
Вони надали мені номер. Я зателефонувала. Жінка відповіла на дзвінок. Я представилася: Юлія Мостова, "Киевские ведомости". Чи можу поговорити з Валерієм Миколайовичем? Вона відповіла: "Залиште його в спокої! Він тільки що прийшов, котлети готуються, гречка чекає! Потерпіть хоча б п'ятнадцять хвилин, нехай з'їсть!".
Отак усе було на відстані витягнутої руки.
У Верховній Раді у зоні відпочинку розташовувалися три телефонні кабінки для депутатів. В одній з них знаходився звичайний міський телефон, в іншій — збірка контактів заступників міністрів, очільників великих компаній та регіонів. А в третій кабінці була "сотка", де можна було знайти навіть номер президента.
Я, відверто кажучи, жодного разу не телефонувала Президенту.
Але мені не зрозуміло, чому ніхто, окрім мене, не спробував заскочити в цю будку та зв'язатися, скажімо, зі спікером Іваном Степановичем Плющем: "Іване Степановичу, чи могли б ви прокоментувати референдум у Криму?" А він би відповів: "Звісно, донечко, ось зараз розповім тобі..."
І ніхто не міг уявити, звідки Мостова черпає всі ці унікальні коментарі.
У будочці.
Це була зовсім інша форма журналістики.
Протягом одного дня ти мусив відвідати Міністерство оборони, Міністерство закордонних справ, Адміністрацію президента, Національний банк та парламент. Водночас, потрібно було займатися "Білим братством", розбиратися в інцидентах на Чорнобильській АЕС, а серед ночі збирати дані про аварію "Руслана". І жодних мобільних телефонів!
І все це або перетворює твою голову на каналізацію і ти вигораєш, або переплавляється у зв'язки, джерела, розуміння процесів і пов'язаностей. І тоді тобі стає тісно в інформаційному жанрі.
Таким чином, виникає необхідність у новому підході до журналістики.
Для нас нею стало "Дзеркало тижня": інсайди, спроба зрозуміти, що в житті все не так, як здається, які реальні цілі, засоби, альянси існують у владі й опозиції.
Звідти ж ішли дуже серйозні антикорупційні розслідування -- часів Лазаренка, ЄЕСУ, Індустріального союзу Донбасу.
Я б молодим людям порадила дуже просту істину. Незалежно від того, чи це журналістика, медицина, чи електрозварювання, не витрачайте свій час на те, що вам не приносить задоволення. Не беріться за справи, в яких ви не відчуваєте поклику. Не працюйте в сферах, де ви просто спостерігаєте, як стрілка годинника повільно пересувається від дев'ятої до шостої.
Займайтеся улюбленою справою -- і будете просто щасливими людьми.
Якщо розглядати не лише вашу історію, які медіа, журналістські ініціативи чи особистості насправді змогли вплинути на розвиток країни за останні 35 років?
Мене лякає думка про те, що можу забути когось важливого. Особливо коли йдеться про позитивний, а не негативний вплив. Журналістика початку 90-х років була насичена темами, які досі залишаються актуальними: ядерне роззброєння, розподіл Чорноморського флоту, питання нерозповсюдження ядерної зброї, контроль над ракетними технологіями, а також борги і активи колишнього Радянського Союзу, делімітація та демаркація кордонів.
Від поведінки України в цих справах залежить чимало важливих аспектів.
Країна переживала неймовірну інфляцію, зруйновані зв'язки та економічний колапс. У цій ситуації зійшлися всі недоліки капіталістичної системи та соціалістичних ідей. Це був жорстокий період, коли люди часто не мали сил на прояви емпатії, моральності, поваги та доброти. Вони боролися за виживання в нових, складних умовах.
І водночас була невелика група людей, яка намагалася бачити і висвітлювати Україну у світі -- її роль, інтереси, тиск на неї. І одночасно проєктувати це на внутрішні події.
Ростислав Хотин, Ольга Мусафірова, Ірина Погорєлова, Борис Клименко, Олександр Мартиненко, Павло Політюк, Світлана Рябошапка, Микола Вересень, Віталій Портніков... На жаль, я не можу згадати всіх, хто заслуговує на увагу.
Ці особи мали досвід роботи з великими медіа та західними агентствами, а згодом багато з них почали співпрацювати з "Дзеркалом тижня". Це сталося через потребу висловитися в нових форматах і в умовах більшої свободи.
Потім люди стикаються з вибором між професійним розвитком, фінансовою стабільністю, особистою свободою та можливістю самовираження.
Таким чином, "Дзеркало тижня" з "острова свободи" 90-х років повільно стало одним з небагатьох оазисів інтелектуальної думки.
-- А крім "Дзеркала"?
Звісно, "Post-Поступ" під керівництвом Саші Кривенка та вся львівська команда уявляла Україну в зовсім іншому світлі, далеко від традиційних стереотипів. Якщо говорити сучасною мовою, в їхньому уявленні про Україну повинні звучати не лише веселі мелодії, а й звуки серверів. Вони вирізнялися провокаційністю, новизною, сміливістю та неймовірною креативністю. Стаття Кривенка "Маргінальна моя Україна" для мене досі залишається, якщо не священним текстом, то важливою сторінкою, яка окреслює, якою повинна бути наша країна.
Бо фальшивими можуть бути не тільки калина й шаровари. Фальш-патріотичними можуть бути й відосики в тіктоку, й пости в телеграмі.
Це були люди, які пам'ятали, що Україна -- це не тільки намисто й вишиванка. Що представники України колись їздили трамваєм до Відня, брали участь у європейських інтелектуальних дискусіях.
Вони підтримували цей рівень України, прагнучи її місця в Європі. І вони порушували усталені норми.
Це "Киевские ведомости" від Олександра Швеця. Вони стали першою комерційною газетою. Хоча це не зовсім мій стиль, проте видання було надзвичайно креативним, веселим і енергійним. Воно довело, що незалежні ЗМІ можуть функціонувати без фінансової підтримки з боку держави. Тиражі були вражаючими — я пам'ятаю, що досягали 700 тисяч примірників.
Ще один "День" Лори Івшиної. Вона виконувала надзвичайно важливу місію – просувала альтернативний погляд на історію нашої країни, відмінний від радянського підходу.
"Інтерфакс-Україна" як унікальне явище. Саша Мартиненко. Здається, у Саші не було ворогів. Він вмів знаходити спільну мову з усіма, але завжди дбав про інтереси свого агентства. Для мене "Інтерфакс-Україна" протягом тривалого часу слугував еталоном довіри. Це інформаційне агентство було справжньою кровоносною системою медійного простору.
Пізніше був хороший період в "Укрінформу", але потім його, як на мене, знову почали душити.
Володимир Мостовий, Юлія Мостова та Лілія Буджурова. Рік — 2002.
-- А телебачення?
-- СТБ був дуже цікавим експериментом і досвідом.
А "Плюси"! "Плюси" — це моє захоплення і мої переживання. Я спостерігала, з якою відданістю та ентузіазмом Олександр Роднянський і його команда втілювали в життя "1+1". Скільки сподівань — не лише творчих і фінансових, а й соціальних — вони вклали в цей проєкт.
Я мала невелике відношення до того періоду, адже ми часто спілкувалися з Льошею Роднянським. У барі "Карамболь" я стала свідком народження "Плюсів".
Команда, яку він сформував, була справжнім джерелом креативності. Я горджуся тим, що в нашій країні з'явилися перші "Плюси". Стільки захоплюючих проєктів було реалізовано: "Післямова" Ткаченка, "Без табу" Вересня, культурологічні ініціативи Юрія Макарова. Програми Ольги Герасим'юк завжди викликали емоції, коли ми вже готувалися до сліз. Новини, документальні фільми, навіть заставки — все створювалося з великою віддачею та натхненням.
Це була надзвичайно висока мета.
Навіть те, що згодом сталося з каналом, коли його захопила влада та його засновники, а потім він зазнав кардинальних змін під керівництвом Коломойського, не зменшує значення того, що країна вже тоді відчула, як виглядає якісне і розумне телебачення.
Я щиро вдячна всім за це.
— Чи це вже нове покоління?
-- Так. "Українська правда". Її значущість після вбивства Гії переоцінити неможливо. Альона Притула залишилася за кермом і довірила весла молоді. Лещенко і Наєм -- два вершники антикорупційного апокаліпсису в той час, коли це ще не було спеціалізацією, а було покликом душі. І я вважаю, що естафету духу гідно тримають і Севгіль Мусаєва з Михайлом Ткачем.
Мене також приваблює "Економічна правда". Цей ресурс майстерно підкреслює не лише те, що залишається поза увагою, але й акцентує увагу на дійсно важливих аспектах економіки. Це, безумовно, інша галузь, але вона також є вкрай необхідною.
"УП" — це одна з тих веж, що продовжують вистояти. Вона не піддалася спокусам і залишилася вірною своїм принципам. Окремі особи можуть зрадити, але колектив залишається непохитним.
-- Я хочу трохи повернутися до "Української правди". Її історія найбезпосередніше пов'язана з українською політикою. Якщо дивитися вже з дистанції часу: вбивство Георгія Гонгадзе, плівки Мельниченка -- ви не допускаєте, що все це могло бути частиною російської операції, метою якої було збити Україну з європейського шляху?
Чому ви вважаєте, що це усвідомлення прийшло до мене лише тепер? Я просто не прагну висловлювати свою думку з категоричною впевненістю, оскільки ця тема сповнена болю і майже не має чітких відповідей, які можна було б підтвердити.
Але свою версію я маю. Я думаю, що Гія "переміг" у найстрашнішому кастингу. Він був красивий, у нього можна було закохатися, в нього були маленькі діти. Його смерть викликала колосальну емоцію.
І подивіться на політичний контекст. Яким би Кучма не був -- а ми прекрасно розуміємо, яким він тоді був, -- Україна в той момент почала рухатися в напрямку від Росіі. І це була усвідомлена, хоч і смикана, політика президента. Ющенко став прем'єр-міністром. На рівні президента почали говорити про НАТО, про Європейський Союз як наш орієнтир. З'явилася формула "Україна -- не Росія".
І якщо вбити журналіста, а відповідальність за це повісити на президента, це означає фактично відрізати Україну від європейського вектора. Я вважаю, що таку версію треба розглядати. Чи отримаємо ми колись остаточну відповідь? Не знаю. Думаю, навряд чи. Тут поки є версії -- і кожен має право оцінювати їх на підставі фактів, які нам відомі.
Чи мав П'ятий канал значний вплив?
Безсумнівно. Я переконаний, що якби П'ятий канал не був присутній на Майдані у 2004 році, розвиток подій і результати цього важливого етапу в історії могли б бути зовсім іншими. Більше того, я вважаю, що саме завдяки П'ятому каналу ми отримали п'ятого президента України. І це не через те, що канал відкрито підтримував Порошенка; його вплив на виборців не слід недооцінювати.
1 грудня 2013 року, коли глядачі прямої трансляції з Банкової були охоплені панікою через можливість переходу межі та насильства, саме "Пятий канал" представив Порошенка на грейдері як особу, яка намагається запобігти цьому.
Країна стала свідком появи єдиного дорослої особи. На мою думку, саме в той момент він значною мірою визначив своє майбутнє як президента. Це був не лише його день, а й важливий момент для П'ятого каналу. Цей випадок яскраво демонструє, як медіа можуть суттєво впливати на розвиток подій у країні.
А ще не можна пройти повз Савіка Шустера. Це була, я вважаю, велика містерія. Карнавал, костюмований бал. До нього приходили люди в костюмах націоналістів, лібералів, центристів, проросійських, проєвропейських, проамериканських, проукраїнських -- у яких тільки політичних костюмах вони не з'являлися.
Багато людей насправді переслідували досить просту ціль — здобути владу та контролювати фінанси. Однак, спостерігати слід було не лише за тим, що відбувалося в залі. Важливо було також звертати увагу на курилку. А згодом — хто з ким від'їжджає додому і в яких джипах.
Це була справжня українська політика...
А ще я згадала Таню Коробову. Це була дуже помітна особистість в українській журналістиці. Вона була як Данко -- з себе виривала все. І серце, і нирки. Вона могла сидіти на зимовому кримському бетоні, голодувати в наметі, коли йшлося про те, що вона вважала важливим для України. У неї було гостре слово, дотепне слово, слово-страта. Велика образність і навіть жорстокість до тих, кого вона вважала шкідливими для країни. Вона була явищем. Бо явищем може бути не тільки медіа -- може бути окрема людина.
Отже, виникає природне запитання: кого саме українські ЗМІ висвітлили у більшому світлі, ніж він заслуговує? А кого, навпаки, проігнорували у потрібний момент?
Люди, в основному, обирають за емоціями. Чи багато з вас знають людей, які справді вивчають програми кандидатів? А скільки з них порівнюють ці програми з реальними вчинками політиків? Хто з них перевіряє факти з того, що вони заявляють?
Ні. Люди голосують за образ.
Скільки громадян цієї країни мали уявлення про Зеленського не лише як про публічну фігуру, а й як про особистість? Якими навичками він володіє для управління державою? Які етичні принципи його керівництва? Яка команда стоїть за ним? Чи була це темою для обговорення? І навіть якби ЗМІ детально висвітлювали ці питання, чи знайшли б люди час для читання?
Сайз політика -- це питання не тільки відповідальності медіа.
Я прагну повернутися до теми Ющенка. Після подій Майдану 2004 року існував величезний суспільний запал. Але згодом проти нього спалахнула потужна медійна критика. Чи не несе тут відповідальність преса?
Ні, це не так. Я не люблю, коли чужим хріном кропиву косять. Віктор Андрійович сам несе відповідальність за своє падіння. Ющенко був світлим символом. Але до чого тут журналісти, якщо його син їздив на BMW, в яке його затяг не Сергій Лещенко? Були конкретні помилкові дії, кадрові й управлінські рішення.
У "Дзеркалі тижня" вже на початку президентства вказували на численні порушення Конституції з боку президента, зокрема в кадрових питаннях, оскільки він систематично ігнорував законні пропозиції прем'єр-міністра. Це викликало ненависть серед прихильників Віктора Андрійовича. Тим часом, у квітні 2005 року, його рейтинг підтримки становив 75 відсотків!
Як ми могли допустити, щоб з граблями на сонце полізти? Проте я не вважаю, що журналісти винні в тому, що його президентство склалося саме так.
Тоді висловлюся прямо: за ці 35 років медіа більше сприяли розвитку країни чи навпаки, завдали їй шкоди?
Деякі ЗМІ активно сприяли її дискредитації, тоді як інші намагалися цьому протистояти. Виникали як помилки, так і моменти закоханості. Ющенко, Марчук, Порошенко – у кожного з них були свої миті, коли об'єктивність відходила на другий план. Проте слід зазначити, що існує різниця між тим, коли емоції заважають бачити істину, і тим, коли це робиться заради фінансової вигоди.
Але я вам скажу про себе. Я вважаю, що я програла.
-- У якому сенсі?
Я бажала, щоб у моїй країні в керівництві було менше нерозумних і безчесних людей. На даному етапі я відчуваю поразку. Іноді мені здається, що не зовсім розумію, на що витратила своє життя. Не в сенсі процесу — на нього я не скаржусь. А ось результат викликає у мене сумніви.
До мене багато разів підходили зовсім незнайомі і дуже відомі в країні люди й казали: "Я виріс на ваших статтях". Якби ви чули перелік деяких прізвищ, ви б не зрозуміли, що я писала -- Біблію чи "Майн кампф".
Але медіа могли зробити більше. Якби в нашій країні було більше медіа, а не ліквідаційних груп. Кілерських.
Ті, хто дійсно залишився у своїй професії, присвятили їй усе своє життя. Наталка Лигачова, зокрема, віддала цьому всього себе. А що з вами? Вона досягла значних успіхів, допомогла багатьом людям, чи не так? А як щодо вас?
Справа не лише в тому, чи ти став багатим, чи твоїй матері подобається швидка їзда, чи вона надає перевагу метро. Головне — чи, незважаючи на всі спокуси та тиск, ти зберігаєш в собі ту людину, яку можеш поважати? І що для тебе означає ця повага?
-- Ви з таким піднесенням згадуєте журналістику 1990-х і 2000-х. А те усвідомлення місії, сумлінність, драйв -- це взагалі можливо сьогодні?
Чому б і ні? Це може бути сприйнято по-іншому, але енергія має зберігатися. Вона притаманна розслідувачам, які слідують за слідом інформації. Є медіа, що діють обережно, а є й агресивні — і я тут не про етичні норми, а про ризики здобичі. Проте в журналіста завжди повинно бути відчуття полювання — як у мисливців, так і у збирачів. Полювання на інформацію і, врешті-решт, на істину. Знайти. Зібрати. Передати у світ.
Тому мені важко зрозуміти, як можна поєднувати викладання журналістики та піару. Піар спеціалісти займаються контррозвідкою: їхня мета полягає в тому, щоб приховати інформацію і змусити людей сприймати те, що їм подають. Натомість журналістика виконує функцію розвідки, адже її завдання – виявити те, що приховано. Вона шукає правду, яка залишається поза увагою суспільства, аналізує фактори, що впливають на розвиток країни, заважають йому або ж сприяють як прогресу, так і деградації. Журналіст постійно перебуває в пошуках інформації, нових ідей і поглядів.
Що тут змінилося? Змінюються теми. А дух пошуку правди той самий: знайти її і відразу передати. Не кайфувати від того, що ти щось знаєш і нікому не скажеш. Журналіст може і має зберігати тільки одну таємницю -- своє джерело інформації.
-- Кого ви сьогодні читаєте? До кого прислухаєтеся?
Не маю наміру згадувати конкретних людей, адже завжди є ризик когось пропустити і таким чином образити. У "Дзеркалі тижня" щодня публікуються три аналітичні статті. Щорічно 400 авторів діляться своїми думками про виклики, з якими стикається країна, та пропонують можливі рішення. Додатково, ми також маємо телеграм-канал і новинну стрічку. Це досить складно, і, чесно кажучи, у мене не так багато часу на читання матеріалів інших.
Проте на YouTube можна знайти справді цікаві проєкти. Наприклад, мені часом приємно слухати "Телебачення Торонто", Мокрика та Трибушну. Щодо Портникова, то мені більше подобається спілкуватися з ним, аніж просто слухати, але вже давно ми цього не робили. Також мені цікаво, як функціонує проєкт "Тексти" — вони дійсно молодці. Розслідувальна журналістика в Україні справді на високому рівні, зокрема завдяки таким командам, як Bihus.Info, "Слідство.Інфо" та журналісту Михайлу Ткачу.
А от аналітична журналістика майже зникла. І коли я кажу "аналітика", я не маю на увазі залаштунки чи трактування інсайдів. Аналітична журналістика -- це запитати: що відбувається з вищою освітою? Як ми докотилися до такого рівня шкільної освіти? Як керувати енергетичним зоопарком? Що відбувається з плануванням відновлення України? Ми будемо відбудовувати уламки радянської економіки й інфраструктури? Будемо повзти за країнами ЄС, використовуючи підручники 70-х років? Чи шукатимемо модель, яка дозволить Україні зробити стрибок?
Адже якщо ми лише дотримуватимемося звичних правил, ми не зможемо досягти бажаних результатів. Нам необхіден рішучий крок уперед. Потрібна модель, яка дозволить Україні не лише вижити, але й прогресувати, не жертвуючи життями наших героїв, а використовуючи інтелект, креативність та створюючи умови для самореалізації. Важливо, щоб всі учасники цього процесу, від продавців вуличної їжі до тих, хто ухвалює закони, діяли з чесністю та порядністю.
В іншому випадку ми перетворимося на донорів. Нас просто розділять на частини: людей, землю, воду, ліси, корисні копалини. Де ж обговорення цих питань? Саме так я уявляю собі завдання аналітичної журналістики сьогодні.
Проблема в тому, що складна відповідальна журналістика мало кому цікава серед журналістів -- і, найголовніше, мало кому серед читачів. Бо змінилися не тільки медіа. Змінився споживач.
-- Тобто відповідальність за якість медіа лежить і на аудиторії?
Безперечно. Ми говоримо про відповідальність за якість, стабільність, критичний аналіз і вимоги. А також про підтримку. Чи був хоч один президентський кандидат, якого люди фінансово підтримали настільки, щоб він міг змагатися з олігархічними ресурсами та їхніми кандидатами?
Мене завжди обурювала фальшива ілюзія плюралізму в новинних програмах, коли в студії присутні представники, які начебто відстоюють різні політичні погляди, і відчайдушно конфліктують, а за ними насправді стоїть один і той же власник.
Де зникли сотні тисяч чи навіть мільйони людей, які покладали надії на когось і жертвували свої заощадження? Ви ж пам’ятаєте той жарт із 90-х?
Куме, а ти б віддав мільйон за Незалежність України?
-- Віддав би!
-- А Мерседес?
-- Легко!
-- А кабанчика?
Ні, це не так.
З яких причин?
— Тому що він є у мене.
От у цьому питання.
Журналісти в авторитетних медіа — це особи, які часто жертвують власними фінансами. Це ті, хто йдуть на ризик. Це ті, хто викриває інформацію, що залишається поза увагою. Чому, користуючись їхніми матеріалами, не підтримати тих, хто не піддався спокусам, бодай раз на рік? Це варто всього двох кілограмів слив!
Проте я не вважаю, що донати можуть стати сталим рішенням для політиків чи медіа в Україні. З огляду на зменшення американського фінансування та небажання європейських країн повністю взяти на себе цей тягар, майбутнє якісних медіа виглядає досить туманно. Досить туманно.
Завдяки спрощенню вимог читачів. Завдяки спрощенню влади, яку дедалі частіше обирають особи з елементарними інтелектуальними запитами в усьому світі. Завдяки штучному інтелекту, який витісняє середній клас у сфері журналістики. Завдяки знищенню самої концепції експертності. Завдяки загибелі етики в обговореннях.
Потреба в інформації та роздумах поступається місцем бажанню отримати яскраві висловлювання та емоційні враження. Це стосується не лише нас, а й викликів, з якими стикається весь світ.
-- Але ж технології -- це все-таки інструмент. Вони можуть працювати і на нас.
Поки що так. Однак, щоб сьогодні стати медіа, зовсім не обов'язково мати редакцію. Портников, з усім багатством знань з бібліотеки Вернадського у своїй голові, сідає й ділиться своїми думками. Він виступає як своєрідне медіа сам по собі. Це також певна форма свободи. Але виникає запитання: де ж інший Портников? Щоб розширити вибір конотацій.
В той же час, ми маємо надмірно насичене сприйняття повсякденних подій, але водночас відчуваємо брак розуміння більш глибоких системних аспектів.
Наприклад, я після перемоги Зеленського написала статтю "Квартал чорних лебедів". Писала, що ми можемо отримати парад ілюстрацій до ефекту Даннінга -- Крюґера: чим менша компетенція, тим більше людина переконана, що все знає.
І тепер це вже не просто теорія.
Ми фактично втратили близько двох років через дрони, оскільки цим питанням не займалися ті, хто мав це робити за своєю посадою. Можна зазначити про недбалість у дипломатії, про зниження ефективності спецслужб, а також про наслідки бездіяльності та невдалих кадрових рішень.
Чому ми обрали ставити на посади людей, які є лояльними, а не професійно підготовленими? Звісно, PR має велике значення. Але це лише одна складова, необхідна для ефективного управління країною.
Ось і діти вирушають до школи. А де ж укриття? Справжні укриття? Чи потрібно дитині мчати до умовного укриття на відстань 100 – 500 метрів, коли ракета летить всего дві або дві з половиною хвилини? Чи знову доведеться переводити малечу на онлайн-навчання, наслідки якого ми й досі не подолали після ковіду?
Мій чоловік працює викладачем у вищому навчальному закладі. Він помічає, як змінилися студенти до пандемії і після неї. А тепер ще й війна накладає свій відбиток.
Хто відповідає за освітній процес? Де ж ті, хто має бачення майбутнього освіти? Хто ставить це питання на перше місце, вважаючи його фундаментом для розвитку? Чи достатньо ми звертаємо увагу на ці важливі теми? Чи журналістам не слід їх піднімати, адже це може здатися нудним і застарілим?
Проблема непрофесійності є для мене вкрай важливою. Моя онука провела час у таборі, де діти три дні пили воду з кулера, не усвідомлюючи, що його не промили від дезінфектора. Вони просто вважали, що запах води, схожий на запах басейну, є цілком нормальним.
Я говорю: "Маш, ось тут і починається відсутність професіоналізму". Сьогодні це всього лише кулер. Завтра ж лікар може несерйозно поставитися до своїх обов'язків — і це може призвести до загибелі людини. А після цього це може стосуватися авіамеханіка. І тоді вже мова піде про три сотні життів.
Втрата стандартів, вимогливості та відповідальності є проблемою не лише для України, а й для всього світу. Проте, перш за все, ми несемо відповідальність за свою країну.
І ось уже 35 років. Якою ж дорогою пройшла українська журналістика за цей час?
Від досліджень свободи — до усвідомленої необхідності в ній.
Ми пережили епоху, коли крадіжка з боку влади викликала сором, до часу, коли вже стає соромно не скористатися можливостями, адже той, хто не бере – виглядає як наївний.
Від епохи, коли глави держав ознайомлювалися з науковими статтями та глибокими аналітичними доповідями, до періоду, коли вони отримують інформацію через телеграми.
Форми стали більш динамічними, а зворотна реакція відбувається миттєво.
Проте колись дії мали свої наслідки, залишаючи сліди у пам’яті людей. Сьогодні ж значна частина такого досвіду стирається вже наступного дня під натиском нових інформаційних потоків.
З цього правила, щоправда, бувають винятки. Зокрема -- історія з "яйцями по 17". Ми намагалися превентивно звернути увагу і міністра, і президента на проблему з тим контрактом. Але у міністра була впевненість: поговорять день -- і заспокояться.
Проте існують моменти, які залишаються в пам'яті людини. Для цього необхідна або надзвичайна емоційна реакція, або особистий досвід. У даному випадку мали місце обидва аспекти.
Бо яйця купує кожен. Кожен знає, скільки вони коштують. І кожен озвірів від крадіжок із солдатської пайки під час війни.
Спробуйте пояснити складну систему з енергетики, експортом зерна, фінансами та інше. Ми можемо її детально розглянути, але вона не є зрозумілою для звичайної людини. А ось яйця – це зовсім інша справа, адже вони близькі та зрозумілі!
Складні концепції часто не знаходять відгуку у масовій свідомості. Тому надзвичайно важливо, щоб у суспільстві залишалася хоча б невелика група людей, які здатні внести різноманітність у загальну систему.
Чавун -- корисний метал. Але додаєш крихітну домішку, переплавляєш -- і він стає сталлю. Така домішка була, коли бал правила консервативна парламентська група 239. Коли була адміністративна цензура часів Кучми. Коли була цензура олігархічна -- медіа вже не лякали, їх купували.
Щоб подолати адміністративну цензуру, потрібна сміливість. Щоб подолати цензуру спокус -- треба вміти відмовлятися від них.
Як подолати цензуру бідності?
-- Перекваліфікуватися. Припиняти діяльність у медіа. Я вважаю, що багатьом з нас доведеться зіткнутися з цими викликами, якщо фінансування буде недостатнім, а аудиторія не проявить бажання підтримувати якісний контент.
Протягом останніх п'яти років я освоїла мистецтво консервування, чого раніше ніколи не вміла. Разом із Анатолієм ми активно консервуємо різні продукти та відправляємо їх хлопцям на фронт. Адже коли на сніданок, обід і вечерю у тебе одні макарони, додавання смачного огірка, аджики чи в'ялених помідорів з приправами робить життя трішки приємнішим.
Тобі стає простіше, адже ти усвідомлюєш, що навіть таким чином можеш бути поруч.
Весь інтелектуальний світ у перспективі може масово втрачати можливість реалізовуватися у своїх професіях. Кого штучний інтелект замінятиме насамперед? Не сантехніків і не теслярів. Людей інтелектуальної праці. Треба буде шукати, чим займатися.
У мене, наприклад, класно виходять абрикоси з амарето і полуничний джем із м'ятою.
Я все ж вважаю, що це лише ваші апокаліптичні передбачення, які, сподіваюся, не реалізуються. Але давайте поговоримо про інше. Яка, на вашу думку, сьогодні є основою журналістики? Яка форма журналістики є найактуальнішою для України в даний момент?
-- Україні зараз неймовірно потрібна не тільки смілива журналістика. Їй потрібна свідома і візіонерська журналістика. Журналістика, яка шукатиме людей, здатних бути візіонерами. Людей, які можуть складати еліту. Які можуть тут і з-за кордону брати на себе відповідальність за моделювання нашого майбутнього.
Якщо ми будемо обмежені лише розслідуваннями з одного боку та брудними кампаніями в телеграмі з іншого, наше майбутнє буде невтішним. Ми ризикуємо перетворитися на донорів.
Нам потрібні мізки й яйця. Яйця -- щоб пережити цю безвідповідальну саранчу анонімних телеграм-каналів і їхніх хазяїв, крізь яку людина часто вже не може роздивитися, що насправді відбувається.
А потім потрібні мізки. Щоб вибудувати те, заради чого загинуло стільки людей.
Ми повинні не лише уникнути перетворення на Росію, а й не дозволити собі стати територією без економічної основи, без творчих ідей, без населення та без майбутнього. Це наша відповідальність. Отже, у нас є багато справ, над якими слід працювати.
Отже, вітаємо нашу країну з Днем Незалежності! А журналістів — з можливістю жити в умовах свободи. Бажаємо всім безлічі друзів, кохання та зустрічей з цікавими людьми.
Будьмо сильними.
Зображення: Павло Шевчук, Олексій Темченко, Дмитро Ларін, Премія Гонгадзе, з колекції Юлії Мостової.
#
